Знову віти тремтять на вітрах,
І магнолія ніжна квітує.
В чарівливих духмяних садах
Я тебе цілував, дорогую.

Шлях ішов крізь печалі німі,
І пронизливий холод завії.
Тихий голос шептав: - обійми,
Поцілунком ти смуток розвієш.

Я так спрагло до уст припадав,
І не вірив: здійснилися мрії!
Усміхалась весна молода,
Як увесь трепетав і леліяв.

І від пристрасних дотиків тих
Розкривались уста, як бутони!
Навіть легіт у травах затих --
Ми у шалі солодкому тонем!

Ця велика любов — на межі!
Не уб’ють її війни суворі.
Боже милий, як хочеться жить,
І у щастя купатися морі!!!

28 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2022)

Я бачу перед собою
Яскраву зелену
Поляну
Літо над нею
Зноситься
Йду туди, заходжу
Ніби з лісу
В прекрасний
Смараґдовий
Світ

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

Цілу ніч, не зімкнувши очей,
я тебе переслухала.
Ти проходив крізь сни,
ніби місяць, оточений хмарами,
ніби ангел, захоплений злими
і добрими духами,
то кричав уві сні,
то здригався в солодкому маренні.
Ти долоні моєї за ніч
ані разу не випустив.
А вона б полетіла у вир за твоїми
проблемами,
подолала б усі коливання,
пустоти і відстані
й повернулась до ранку
з блідими, як сніг,
хризантемами.

Хризантеми.
Хризантеми.
Ми з тобою.
Тільки де́ ми?
Наші дні і ночі чисті й ніжні,
наче хризантеми білосніжні.
Хризантеми.
Хризантеми…

24 липня 2000 р., Богдани́

Їду в Київ,
звідки влітку
вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ,
бачу чітко
Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
брати гору
над самовитим Дніпром.

Їду в Київ –
к бісу море,
пальми, дівулі та ром.

Їду в Київ
спати в сквері
і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де в печері
ви, мої пращури, ви.

3 жовтня 1996 р., Київ

Десь у середніх снах
з’являється реальність,
залежність від подій,
усе, як у житті.

Тоді лечу, як птах –
і це не аномальність –
як риба у воді,
як звір на самоті.

Тоді, що хочеш – я,
та тільки не людина.
У мене інший склад,
завдання надлюдські.

Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

~ 2005 р.

У весільну подорож свою
кличеш ти мене лише як свідка.
Мов у вільці паперова квітка,
я у тебе вплетена стою.

Бачу, з ким ти поруч повсякчас
млоїшся у сонячній задусі,
за́вжди не зворушна в кожнім русі
щодо нього, тільки ж не для нас.

Ту весільну подорож твою –
за одне-єдине рідне слово –
у валізі лялькою готова
змандрувати в будь-якім краю.

Не гніви мене лише при нім
зайвим блиском світської уваги,
не спростовуй сном нічні розваги.
Бо насправді – я обох вас з’їм!

28 липня 2004 р., Київ

Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.

Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.

Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.

Альбіна духова
в осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.

Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.

То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!

2–3 березня 1995 р., Київ

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Хочеш бути моїм хлопцем?
Стань мені спочатку другом
Я подивлюся на тебе
Хто ти й що ти
У що віриш
Чи захочу бути поруч
Вдень вночі, це не важливо
Бо прекрасні ті моменти
Лиш з прекрасними людьми.
2022 рік

Ти належиш моєму перу.
Нам цікаво складати літопис.
Я чимало ще слів доберу,
не один ще накрапаю опус.

У гірляндах неонових фарб,
тих, якими святково змалюю
все багатство твоє, весь твій скарб,
чи помітиш, як чемно люблю я?

Чи дістанешся справжніх причин,
найінтимніших точок дотичних,
щоб сп’яніти, не хлиськавши джин
з ілюзорних джерел патетичних?

Щоб відчути перві́сний інстинкт,
щоб дітей, мов книжо́к, наплодити!
Хай любов – це вже наш лабіринт,
де приємно по колу ходити.

Але з чим же опинимось ми,
коли раптом, надибавши вихід,
осяйнемось – з якої пітьми
ми ліпили блаженну безвихідь?

Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.

9 вересня 1995 р., Київ

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

Від твого дотику моє тіло тремтить ,
В кістках щось хрумтить ,
А серце шалено колотить ,
В очах твоїх щось мерехтить ,
Відчути дотик твій так мені кортить.
Ще раз , хоча б раз ,
Насолодитись мені дай ,
Собі не дозволь зупинитись ,
В моє життя ти дозволив собі так вломитись ,
Дай моїм мріям ще раз здійснитись ,
За зап’ястя твої так хочу вхопитись ,
До руки твоєї вічно тулитись..
Любов’ю своєю з тобою ділитись ,
Дозволь собі ще нижче губами спуститись…

Ти..казав мені не згасне до кінця ,
А що тепер ? Я сама-самісінька ,
Читаю вірш твій вся в сльозах ,
Не розуміючи як все це ,перейшло в крах..
Твої слова , невже пусті ?
Невже я вірила тобі ?
Я вірила тобі , як нікому ,
А зараз я не вірю ні тобі , ні комусь.

Ти..казав мені щось про щиру любов?
А що тепер , невже ігнор ?
Не вірю я , не вірю людям ,
Як можна клястися в любові вчора ?
А сьогодні вже й не питати чи жива ти ,чи здорова ?
В воєнний час , коли життя твоє висить на тонкій нитці ,
Коли сидиш в тісній кімнатці ,
Не знаючи , що чекає тебе вранці ,
Коли не знаєш , чи прокинешся ти зранку знову ,
Не згадати ту людину, якій ти клявся в тій «любові» вчора ?

Коли любиш ,
Ні дня без неї прожити не в змозі ,
А ми змогли ,
І день , і другий…
А значить зможем знову ,
Тільки не день,не два ,
А все життя , і це вже без вороття.

І знаєш..
Я завжди мала це передчуття!

Ти..казав що це нісенітниці ?
Ти завжди тримав щось в таємниці,
Я знала це , і була до цього завжди готова ,
А зараз ридаю , і всього того що між нами було жадаю…

Ця світла ніч спіткала темний край,
де ти молився на Північне Сяйво,
де ти ділився з морем часом зайвим,
де з оленем на кризі плив у рай.

Ця світла ніч постала в темний час,
коли хурделилася смерть серед торосів,
коли взялися льодом сто матросів,
один за одним загубивши шанс.

Ця світла ніч пробила темний день,
немов броню останню – перемога,
немов степи незаймані – дорога,
немов раптовий пагін – древній пень.

Ця світла ніч навчила темний люд,
як мати очі і Полярну зірку,
як рятуватися від смерті стрімко,
як доплисти у рай з усіх-усюд.

Ця світла ніч зробила б ще не мало,
якби кохання наше врятувала.

14 травня 1995 р., Київ

Чоло гречанки скульптор висікав
з тупого й неслухняного каміння.
Коли б матеріал краси не мав, –
не вистачало б майстрові сумління.

Скульптура в задумі – тонка, як скло.
І глиба голуба – не піддавалась.
Чотири роки об тверде́ чоло́
натхнення за натхненням розбивалось.

До ранку місяць контури зрізав,
до ночі сонце камінь розплавляло,
бо скульптор до майстерні світ пускав:
природним – вигадане під різцем ставало.

На п’ятий рік окреслилось чоло,
як перші зморшки молодого майстра.
Хоч ще гречанки вповні й не було –
був поцілунок долі в лобик щастя.

17 березня 1995 р., Київ

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
а тільки те, що зрію я очима.
Високий замок дружби не згорів,
хоча у снах палає надто зримо.

Моя дорога йде окремо знов,
душа моя, розверста суховієм,
тепер лише зізнала цю любов,
любов до жінки з іменем надії.

Але ріка моя з глибоким дном,
і я дивлюсь у неї тільки зранку,
коли позад мої напруження зі сном
вже перескочили найвищу планку.

І я спокійний можу написать
лиш погляд мій на все, мій любий друже,
де кожна хвиля і прозора гладь
кохані мною і кохані дуже.

То пропливають лики дорогі,
події, фарби, запахи, предмети.
Бо почуття – не ремені тугі,
а у майбутнє ностальгічні злети.

Бо в однині я буду не одним –
струмком, зозулею, піщинкою, нащадком.
Мені однаково, раніше став я ким,
бо все вже ідеальне від початку.

Нехай конкретно буду я нічий –
і те́ мене звільняє від напруги.
Відчуть блаженство у воді нічній –
це не роби́ть над пам’яттю наруги.

Немає часу, є лише – тепер.
Є зараз ти. Це завжди серце знає.
І покій мій, і мій відкритий нерв
складають рай, бо я усе вже маю.

12 серпня 1994 р., Богдани́

Вибачаю, інакше не можу,
На розборки часу не витрачаю.
Повноцінним життям живу,
Працюю, радію, дякую за все,що маю.
Вибачаю, інакше не можу,
Усіх, хто нападає, ображає.
Розумію, значить йому погано,
Якщо ті, хто поряд –
То в собі шукати слід причину,
Убік тихенько відійти,
Промовчати, подумати,
Здоров'я людині побажати,
Перш ніж у відповідь щось говорить.
Вибачаю, інакше не можу,
Не опускаюся до того,
Щоб ненавидіти людину.
Вибачаю, інакше не можу,
Образа, ворожнеча швидше пройде.
Свої помилки зрозумію , виправлю.
Очищаються думки, серце і душа,
Коли інших вибачаю. 7.02.22 Швець Т.В.
На фото - мій малюнок.

Прощаю, иначе не могу,
На разборку времени не трачу.
Полноценной жизнью живу,
Работаю, радуюсь, за все, что имею благодарю.
Прощаю, иначе не могу,
Всех кто нападает, оскорбляет.
Понимаю, значит ему плохо,
Если те, кто рядом –
Так в себе следует искать причину,
В сторону тихонько отойти,
Промолчать, подумать,
Здоровья человеку пожелать,
Прежде чем в ответ что-то сказать.
Прощаю, иначе не могу,
Не опускаюся к тому,
Чтобы ненавидеть человека.
Прощаю, иначе не могу,
Обида, вражда скорее так пройдет.
Свои ошибки пойму, исправлю.
Очищаются мысли, сердце и душа,
Когда других прощаю. 7.02.22 Швец Т.В.
На фото – мой рисунок.

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Нехай у долоні твоїй спочиваю.
Нехай очі ріжу тобі склом.
Хай подіями стаюсь на лоні чола
і потоками недоречностей розтліваюсь об чоло.

Можу стрімголово од тебе – нехай.
А й можу прокльонами врости
у суглину, у камінь, у полон.

Станься ударом чи контрапунктом
на партитурі життя мого –
а я не опікатиму тебе любов’ю,
бо не опікаю утвори рук не моїх.

Отже, отже.

23 січня 1994 р., Київ

Життя сюрпризи підносить,
Коли їх зовсім не чекаю.
І якщо хтось навіть спитає,
Що нового і як живеться,
Відповісти дуже не просто,
Бо не знаю наперед,
Все так сьогодні ненадійно,
Вийде навпаки.
Як упевненості треба,
Втомилася від перешкод.
Влаштовано все у світі складно,
Для щастя потрібна посмішка, радість і любов Швець Т.В.
На фото -мій малюнок

Жизнь сюрпризы преподносит,
Когда я их совсем не жду.
И если кто-то даже спросит,
Что нового и как живу,
Ответить очень- то не просто,
Так как не знаю наперед,
Все так сегодня ненадежно,
Получится наоборот.
Как уверенности надо,
Устала от преград,
Устроено все в мире сложно,
Для счастья нужна улыбка, радость и любовь Швец Т.В.
На фото- мой рисунок.

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Зима, зима — розкішниця білява,
Немов красуня у пуховику.
Побілені дерева величаво
Стоять зігріті в заморозь таку.

І справжня казка завітала в гості,
На дубі — листя жовтого мазки.
І жваве птаство в сірій високості --
Військових мов маневри літаків.

І грає вітер тихо на гобої
Мелодії, як світлий оксамит.
Ми вчора помирилися з тобою
І обнялися ніжними крильми.

Під вечір знов -- морозяна навала,
І знов до лавочки тієї йду,
Де ми уперше взимку цілувались
В казковому засніженім саду.

23 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Сьогодні ліра не пішки ходила.
Допіру у ліри виросли крила.
Вона стрепенулась, знялась,
забриніла…
Давно сріблострунна сказати хотіла,
що перш, ніж отак вигравати
про крила,
потрібно, щоб ліра угору
злетіла…

11 травня 1989 р., Київ

Ця думка визріла помалу,
У світ прекрасного несе -
Твого кохання ідеалом
Я хочу бути над усе.

Цьому нема альтернативи,
Життя стає чарівним сном:
Або ти зробишся щасливим,
Або в розпусти йдеш багно.

Боги, не дайте стати звіром -
Змахнути дужими крильми.
За тих, хто ДОЛЮ нам довірив,
Відповідальні тільки ми.

З тим, хто нам став навіки милий --
Благаймо Небо кожну мить --
Дай сили йти аж до могили,
Й любов свою оборонить!

20 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Вже світанок у висі чарівній воскрес,
Усміхнулося сонце ласкаво.
П’ю любов осяйну, як дарунок небес,
Як солодке ранкове какао.

Чи це Божа, погляньте, із хмари рука -
Піднялася вгорі величаво?
Шоколадно-молочна цілунків ріка
Потекла, наче денне какао.

Танцівниця індуська — вечірня зоря -
Підморгнула спокусно, лукаво.
Переплавились любощів теплі моря
У вечірнє медове какао.

Я тону у кохання вершковій імлі,
Не кажу тобі, серденько, “Чао!”
Перед сном насолоджувались королі
Як обіймами щастя, какао.

Чи не можна, о небо, зробити хіба --
В шоколаді хай буде все - “Вау!”
І для людства усього настане доба
Раювання, як свято какао?!

16 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Мій анґел живе на землі.
Бо має крила малі.
Сто місяців, діб і годин
він на землі один.

Стоячи біля стіни
й спостерігаючи сни,
він знає, чого я бажаю,
і часто лише заважає.

Як тільки його попитаю,
коли він мене покатає,
хоч трішки покаже рай, –
він просить мене: "Не питай…"

Навіщо ж цей хрест ношу я?
Як тільки про щось попрошу я,
він робить усе навпаки,
поклавши на те роки.

Щодня, розігнавшись по лінії злету,
він хоче покинути нашу планету.
Та крила слабкі. Не той політ.
Він знову тут, оббігши світ.

Якщо ти земний анґелочок, –
знайди мені райський куточок
у будь-якій точці планети,
де б міг я спокійно померти?

Він місце призначив мені – уві сні,
втягнувши в ікону, яка на стіні.
Але не було там нікого,
крім мене, так званого Бога.

21 січня 1995 р., Київ

Дякувати Богові –
досі в силі договір,
проміж нами рівний паритет.
Хоч не за́вжди радує
"на́впіл, а не на́двоє",
але в нас дует, а не квартет.

Те, що вдвох не склалося –
вчотирьох розпалося –
увісьмох заціпило думки
з бійкою в шістнадцяти!..
А крізь ступінь -надцятий –
гине все без Бога навпаки.

Дякувати Богові,
а не злу чи йогові,
є між нами сталі почуття.
Так життя й поріднює:
"мінус", "плюс", "дорівнює"…
З двох народиться одне дитя…

1 січня 2008 р., Київ

А ти була така красива,
Художник-Бог, здається лиш
Міг змалювати щастя диво -
Переді мною вся стоїш...

І бачу — блідне Афродіта,
Псіхея в’яне у журбі...
Не знав, куди себе подіти,
Хотів молитися тобі.

Та сукня, золотом розшита -
Вечірнє небо у зірках -
І оксамитовим самшитом -
Звабливі очі — просто Ах!

Ніг найстрункіших — дві колони
П’янили захмелілий зір,
І шовком ніжного нейлону
Здіймали пристрасть аж до гір.

Не міг ні їсти, а ні пити -
Що хоче жінка — хоче Бог.
І тільки шал несамовитий
Гойдав, як океан, обох...

Ця ласка неба — пишна врода --
За муки всі страждань тяжких --
Мені прийшла, як нагорода,
Як світла смуга в ці роки.

Щось більш за Дантове величчя
Дарує небо голубе.
Він був у мріях з Беатріче,
Я ж наяву любив тебе.

Взаємного кохання диво
Дарує почуття нам злет.
Хоч раз в історії — щасливим
Спромігся, врешті, буть поет!

1 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Свято моєї душі,
Свято моєї долі
Волю небес ти верши -
Дай любові доволі.

Квітує пестощів сад,
І поцілунків злива...
Січень чи листопад,
А ми удвох — щасливі.

Тиша дарує казки,
Родить дива урочі:
Снігу летять пелюстки,
Сонечко — серед ночі.

Ніжністю рук, наче віт,
Морем огорне зранку.
Кохання палає цвіт,
Робить із снігу манку.

19 грудня 7529 р. (Від Трипілля) 92021)

Коли паде в саду лапатий сніг,
Коли в душі жива зимова казка,
Промов до мене слово-оберіг:
- Не плач, Ірусю, усміхнись, будь ласка!

Не плач, не плач, хоч в серці запече
Зимовий сум… пронизливий, як вітер.
Тоді торкнися ніжно за плече:
- Ці дві сльозинки, мила, я вже витер…

А далі піде мова про… біду,
Про товщі снігу, що лягли на плечі…
Я сім по сім цих бід перебреду
І прихилю до віч різдвяний вечір.

І ми уп’ємось казкою сповна –
Бо що для нас ця заметіль, їй-богу –
Дивися… бачиш – сніжна далина
І місяць вповні світить нам дорогу…

Там щедростей різдвяних – цілий міх,
Там радостей - сповиті снігом гори…
А ми журбою зорем переліг,
А ми любов’ю се́рця заговорим…

Дивися… у вікні – наш диво-сад
Зимою розмальований на біло…
- Не плач, Ірусю, мила, «мам ті рад»...*
О, мам ті рад - не плач, Ірусю! Мила…

Зимова ніч на білому коні
Проскаче по засніжених узгір’ях…
А ці слова залишаться в мені,
Неначе зорі, рождені в сузір’ях.
14 грудня 2021, імпровізація

Зачаруй, “Софіївко”, мене,
Як Софія, вродою і станом.
Та людська краса колись мине,
А твоя — цвісти не перестане.

Захвату судома на устах,
Весь любов’ю сповнений по вінця,
Поглядом своїм, неначе птах,
Обніму тебе, о яснолиця!

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


Он сміється красень-водограй,
Лебеді хлюпочуться в озерах.
Водоспади, гроти — справжній рай,
І Орфей співає з Бельведера.

П’ю натхнення з Гіппокрени вод,
І лечу над парком повносилий.
Йдуть плакучі верби в хоровод,
Весь кохання острів оповили.


ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.



Тут — суцвіття світове культур,
Греції і Польщі, і Китаю...
Між погрудь і різьблених скульптур
І козацький дух орлом літає.

Граф Потоцький, Метцель, Оліва
І Заремба, садівник чудовий,
Сотні трударів оці дива
Сотворили й творять нині нові.

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


12 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Моя ти крихітко вродлива,
Моя красуне осяйна...
Твого кохання справжнє диво
Хмелить мене сильніш вина,
Моя ти крихітко вродлива.

Життя мойого ти оздоба,
Найбільша радість у журбі,
Мов золота найвища проба,
Що вабить погляд на тобі,
Життя мойого ти оздоба.

Кохання справжнього нірвана
І млосних пестощів розмай,
Душа, красою осіянна,
Зігріта ласкою зима -
Кохання справжнього нірвана.

В тобі тремчу, в тобі — згораю,
Богине ніжності й тепла.
Горить вогонь земного раю,
І нас він спалює дотла,
В тобі тремчу, в тобі — згораю!..

11 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У цьому світі жити –
треба вміти
себе втішати,
аж поки не покличуть
до кобіти
небесні шати.
А де шатро зелене
нас чекає,
ніхто не знає...
мелодія про мене
вже лунає
у пущі раю.
Лишатися на волі
не умію
у цій юдолі,
де ягода цикути
ще дозріє
у тому полі,
де іноді ще чути
тихі мрії
Анакреона
і поведе за руку –
не кебета,
то Антігона
і нібито поета
по сюжету
амур вітає,
ще наче не прикутий,
як на муки,
у неф колони,
і де його, без лука,
поміняю
на купідона.

12/21

Повідай мені,Брате,
Куди весь час,ми так біжимо?

Що змушує тебе,безсердечний кате,
Вбивати,навіть себе самого?

Не втомивсь від усього тікати?
Не знайдеш,так сенсу того

Чому ж тобі,так начхати на ґрати
Душевного дому свого?

2021

Краса жінок
Не у сідницях,ні
І аж ніяк не в грудях...
Навіть не в очах.
І не в ногах,
Не в талії і в тих
Неймовірних рухах..

Все це,...-фантик.
Обгортка,що лиш
Привертає увагу.
Та всередині-душа,
Що навіть під тиском
Не згубила відвагу.

Місце де добро й тепло
Не мрія,а скоріш-статут,
А здібності любити
Здадні нас звільнити,
Навіть з найтемніших пут

Світ неймовірної ніжності
Так рідко відкривається нам,
Бо закам'яніле серце,
Вони,ніколи не впустять
У свій,так добре,замаскований
Під фантиком храм.
2021

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Ніч.
Вікно.
Ліхтар.
І знову я в полоні
Твоїх чар.
Тії очі,
Немов парад
Прекрасних хмар,
А вуста
Гарячі мов
Пекельний жар.
Ніжна й тендітна,
Та в душі
Бунтар.
Зізнаюсь,для мене,
Ти, дорогоцінний дар.
Та все це завтра...
А поки...
Ніч..
Вікно..
Ліхтар..
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

"Світ жорстокий!",-
Кричали вони
Прийшла пора змінити
Правила цієї гри
Годі сперечатись!
У всьому змагатись
З ким попало і брататись
І кохатись,
А потім розбивши серця
У свій посірівший світ
Повертатись.
2021

З тебе достатньо,
Про твоє дитинство
Іноді рве, рве серце самотньо.
Бабуся розповідала тихо, і мертво.
Уявляєш? Авжеж уявляєш,
Бо її ти любила, ти всіх їх любила.
Індивідуалісти сім'ї, мамо, згадаєш
На рідній планеті хвильою брала
І тікала, від мене, навіщо?
Я був далеко, й ти була далеко.
Розіб'ю, сука, ніс, бо вигук "Лелеко"
З чорних ротів і жовтих зубів
У адресу твою лунали не двічі,
Далеко не тричі...

Квітень, телефон мов струм річки
Я відчував особливі дзвіночки
Подарунок останній на тринадцяті рочки

Віч навіч вночі кров єдина кричить:
"Мамо, не червоній, бо там вже не можна"

На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.

– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.

В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!

(…А в пуп’янку текла червона кров).

Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…

(А, може, дух від роду був слабким)!

Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!

(А пуп’янок)?

… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..

(І на півслові непомітно зник).

Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!

(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)

…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…

– О Боже, поможи…

За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…

Наче біла пухова перина,
Рано-вранці лягла на поля…
Ну, тепер у теплі відпочине
Годувальниця наша – земля!

Запорошені сосни, ялинки –
То зима вистеляє постіль.
Божевільно кружляють сніжинки –
Розгулялась таки заметіль!

Дружно тягне на гірку санчата
Галаслива, мала дітвора.
Доки ще не побачила мати,
В сніг пірнають, лунає: «Ура!»

Заглядає у вікна пташина –
Ну й розумна ж синичка оця!
Наче знає, що добра людина
Подарує шматочок сальця.

Горобину смачну полюбляють
На зимове меню снігурі –
Як рожеві ліхтарики, сяють
На засніжених вітах вгорі.

Ці картини душі моїй милі
І небажаних зовсім нема.
Ще недавно ми осінь любили,
А тепер нас чарує зима!