ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
2024.04.01
2024.03.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Маргарита Ротко (1985) /
Вірші
Сни почали прокидатись
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сни почали прокидатись
***
… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами
сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,
щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.
Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом
перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –
і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…
***
… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…
... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.
І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…
Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…
… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами
сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,
щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.
Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом
перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –
і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…
***
… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…
... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.
І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…
Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію