Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, зіграєш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
пародія « Червнева латинь »
Ігор Павлюк
поезія “14 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ”
http://maysterni.com/publication.php?id=92961
"Густе цвітіння яблуні. Тривога.
На серці молодому депресняк.
Так сумно, мов опрірвилась дорога...
Чи друг твій зрадив предківського Бога...
Хоча... не певен... Може, і не так.
Після такого болю треба ждати
(Такий закон покладено душі)
Дрімотної, мов котик, благодаті,
Мов язичком знімати мед з ножів.
Від того всього, мов «сльоза по с...ці»,
З небес до яблунь зірка потече.
Перевернувся у Землі Горацій,
А Муза зашептала «Ще... іще...»
Передбачаю яблука огромні
У цім саду, що знав грозу й бджолу...
Продовжувала Муза: «Omnia! Omnia!»*
І якось акцентовано: «Лублу...»
І я люблю.Караюся і каюсь.
Висока Літургія почуттів...
Густе цвітіння яблуні.Світає.
Скажіть мені, в якому я житті."
__________________
Слово з виразу «Omnia mea mecum porto» (лат.) – «Все своє ношу з собою».
Пародія
Ген за садочком грядка конопляна,
А поряд з нею густо квітне мак.
І Муза з грядки поверта, мов п яна.
Хоча... не певен... Може, і не так.
Мені ото депресняково нині,
А Муза щось несе – бочком-бочком…
Вона уже щебече на латині!
З ножа я теж скуштую язичком…
І яблука огромні – за хвилину
(Хай крутиться Горацій – не втече),
Ось джміль, як Боїнг, всівсь на бадилину.
А Муза зашептала “Хочеш ще?”
Не так питання зрозумів відразу,
А зрозумів – то хоч вались в піке,
Бо уточнила: “Носиш що, показуй,
Ну то своє, що… “Omnia” яке…”
Від того всього, мов “сльоза по с...ці”,
Розвісив вуха… Не ловив би гав!
Ну що мені робити, небораці?
Несильний у латині – показав…
Надію мав, що здивував немало
(Такий закон покладено душі)…
Quod ad omnes? – Муза запитала, –
Non ridiculum, тобто, не сміши…
…Тепер “лублу”, караюся і каюсь
Напамять знаю слово “відпочинь”.
Щоранку словниками обкладаюсь –
Бо мушу в червні вивчити латинь!
9.07.2013
“quod ad omnes?” (лат.) “і це все?”
“non ridiculum “ (лат.) “не сміши”
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)