ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
2024.04.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
ЕПІЗОД-1
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЕПІЗОД-1
* * *
Ніщо журби не варте в світі цім.
Так справедливо: кожному по вірі.
Лише в людей усмішка на лиці,
Бо не сміються ні боги, ні звірі.
А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
Коли щасливі, чи коли вмирають,
Вертаючи з весілля чи з корид,
У райськім пеклі чи у пеклі раю.
Галактики і атоми, і ми...
Між ними...
Посередники солоні.
Із вубуху великої пітьми,
Із затишку у маминому лоні.
Я задихавсь від неба на Землі,
Зловивши словом, що було і буде,
Поживши в шкурі лордів, королів,
В тюрмі-сумі і у собачій буді.
На сцені серця геніїв я грав –
Поетів тих, кого відчув до генів.
Як з клена, з мене сходила кора,
Росло волосся золотом зеленим.
А небо, небо... зверху і в мені
Росло, як тісто, солене зірками.
Що після мене?
Попіл і пісні.
Переді мною...
Врешті, все те саме:
Аборти муз опісля тих раїв,
Що мали ми в пекельні наші ночі.
І друзі ті, яких не напоїв,
Та похмелив,
Що у житті дорожче...
Між простором і часом я метавсь.
І простором ставав мій час гумовий,
Який горів під тиском, як метан.
Метався і ставав золотословом.
Мовчало небо – як земля могил
Поетів, що поховані завчасно.
І друзями ставали вороги.
А друзі, як летючі свічі, гаснули.
Світилися тумани із боліт.
Світ нетутешній, трішечки неоновий,
Творив пекельно-райське на Землі,
Душі – як тілу в материнськім лонові.
Лиш час ішов – як сніг на молоко,
Як вітер, що умер і став скловатою.
Одні бажають жити отако:
Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.
Комусь коти й вазони, а комусь
Війна й кохання, слава чорта лисого.
Здається, треба сісти у тюрму,
Щоби в народу «получити вислугу».
А що народ? Як ситий – спить собі.
Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
Від суєти його рятує біль,
Від болю він рятує душу брагою.
І до корита з ложечкою йде.
Холодне світло зір...
Сніжинка в окові...
Народ все менш складається з людей.
А люде усе більше одинокі.
Ніщо журби не варте в світі цім.
Так справедливо: кожному по вірі.
Лише в людей усмішка на лиці,
Бо не сміються ні боги, ні звірі.
А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
Коли щасливі, чи коли вмирають,
Вертаючи з весілля чи з корид,
У райськім пеклі чи у пеклі раю.
Галактики і атоми, і ми...
Між ними...
Посередники солоні.
Із вубуху великої пітьми,
Із затишку у маминому лоні.
Я задихавсь від неба на Землі,
Зловивши словом, що було і буде,
Поживши в шкурі лордів, королів,
В тюрмі-сумі і у собачій буді.
На сцені серця геніїв я грав –
Поетів тих, кого відчув до генів.
Як з клена, з мене сходила кора,
Росло волосся золотом зеленим.
А небо, небо... зверху і в мені
Росло, як тісто, солене зірками.
Що після мене?
Попіл і пісні.
Переді мною...
Врешті, все те саме:
Аборти муз опісля тих раїв,
Що мали ми в пекельні наші ночі.
І друзі ті, яких не напоїв,
Та похмелив,
Що у житті дорожче...
Між простором і часом я метавсь.
І простором ставав мій час гумовий,
Який горів під тиском, як метан.
Метався і ставав золотословом.
Мовчало небо – як земля могил
Поетів, що поховані завчасно.
І друзями ставали вороги.
А друзі, як летючі свічі, гаснули.
Світилися тумани із боліт.
Світ нетутешній, трішечки неоновий,
Творив пекельно-райське на Землі,
Душі – як тілу в материнськім лонові.
Лиш час ішов – як сніг на молоко,
Як вітер, що умер і став скловатою.
Одні бажають жити отако:
Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.
Комусь коти й вазони, а комусь
Війна й кохання, слава чорта лисого.
Здається, треба сісти у тюрму,
Щоби в народу «получити вислугу».
А що народ? Як ситий – спить собі.
Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
Від суєти його рятує біль,
Від болю він рятує душу брагою.
І до корита з ложечкою йде.
Холодне світло зір...
Сніжинка в окові...
Народ все менш складається з людей.
А люде усе більше одинокі.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію