Далеке крайнебо, пропахле пригаслими зорями,
і стиглими зорями, й степом, де колос і цвіт.
Чому ж ти, крайнебо, такими плугами пооране,
такими громами, якими поорано світ?
Ти меншаєш, меншаєш в світі, занадто модерновім,
придатне для вжитку, та надто відкрите жалю...
Чому ж твої птиці змовкають на кожному дереві
і зойкає кожна стежина, куди не ступлю?

Підвладне ти часу, як часові зорі підвладні,
як надто підвладні і птиці, й дерева, і ми.
Аларми і марші. Розкоти громів канонадні.
Звідколи це? З часу, відколи назвались людьми?
Але учорашнім не жити. Це істина древня.
А жити сьогоднішнім тільки – не вище трави...
Та що з вами буде, що буде, високі дерева,
коли висоту свою втратите раптом і ви?
Бо як поєднати правічну красу і потребу,
І марші бравурні, і тихі акорди жалю?..
І як поклонятись все меншому й меншому небу,
що схоже все більше і більш на блакитну ріллю?
Все мусить родити – простори небесні та водні,
але щонайбільше – земна невпокорена віть.
Краса не для ситих. Не приймуть її і голодні.
Високі дерева, тому про високе шуміть!
Гаї телевеж. Автострад гомінкі блискавиці.
Усе те доречне, усе те до часу, і все ж
лиши мені, світку, дерева, і трави, і птиці.
Лиши мені, світку, зірки на шпилях телевеж.
Хай не плодоносим, та думку високо підносим.
І я не останній у тебе, а все ж упаду...
Та поки ще я не літак, не зоря, не чорнозем –
зі мною дерева, найвищі в земному саду.