ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Вірші
Симфонія кохання (вінок сонетів)
Воістину кохання незбориме,
Нектар небесний і вино землі,
Скуштуй хоч раз питво це невситиме,
І хміль його не зникне взагалі.
Іще з дитинства він тебе нестиме
На півня і на лебедя крилі,
Втикатиме в єство твоє раниме
Щокроку по еротовій стрілі.
У юності од безуму кохання
Не станеться ледь самогубство раннє,
Та з”явиться і щастя відчуття.
Пройде з коханням молодість і зрілість
І старості сумна зарозумілість,
Воно мене веде усе життя.
ІІ
Воно мене веде усе життя,
Немов шляхетна нитка Аріадни –
Крізь лабіринт розпусти і гниття,
Де навіть Богу важко буть порядним.
В нім легше існувать з інстинктом стадним,
Буть бараном тупим без почуття,
Овечкам всим – худеньким і огрядним
Себе пропонувати для злиття.
І бичувать закоханість ганьбою
І називать хворобою страшною,
Хвалити СНІД під бісове виття...
Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття.
ІІІ
Минуле, сьогодення, майбуття –
Кохання це ріка щирока й сильна,
Буруниться вона, мов божевільна,
Бува спокійним плин її буття.
Глибока, чиста, іноді повільна,
Місцями ж повна бруду і сміття,
Там швидшає її серцебиття –
Знов очищатись прагне неухильно.
Місця наймальовничіші навкруг –
Ключі джерельні живлять річки вроду,
І ліс, і гай, діброва, поле й луг...
І все живе п”є чарівну цю воду.
Моя кохання спрага невтолима,
Усе ним наскрізь пройнято незримо.
ІV
Усе ним наскрізь пройнято незримо,
Поезія це днів моїх усіх –
Геть без кохання сірих і пустих,
Як без думок цікавих – точні рими.
Мов полум”ям невидимим, без диму,
Душа займається, (натхнення міх
Розширений до крайніх меж своїх!)
Воно палахкотить, не знає стриму,
І мовби вивергає, як вулкан
Розжарену любовних віршів лаву.
Байдуже, чи сяйнуть зірками слави,
Чи забуття заллє їх океан,
Лиш хай кохання в них завжди цвістиме,
Вогонь це вічний серця, незгасимий.
V
Вогонь це вічний серця незгасимий,
Не думай, мила, я не охолов,
Це зимний вітер в душу стрімголов
Завіями ввірвався крижаними.
Збив полум”я, подумав, що зборов...
Моє ж єство жаринами ясними
Шалено знов роздмухало любов
І довело – минущими є зими.
Коханню не згоріть, не перетліти,
І восени, хоч бабиним, а літом,
Воно спалахує і спалює тертя...
І вже весна красою ось чарує
І щедрою рукою нам дарує
Печаль і радість, самозабуття.
VІ
Печаль і радість, самозабуття
Звучать в душі, як музика прекрасна –
Симфонія кохання – світла, ясна,
Де двох сердець чуть ритм один биття.
Та враз конфлікт. І весь мажор чуття
У бурі пристрастей раптово гасне,
І плачуть скрипки. Знову я нещасний
Здається вже навік, без вороття.
В глибокім, темнім озері мінору
Там плава чорний лебідь – смуток мій,
Він любить осені журливу пору...
О туги диригенте, ну ж зумій
Смичками викликати з небуття
І сльози й розпач, муки й каяття.
VІІ
І сльози й розпач, муки й каяття,
Ночей моїх невиспана тривога
І від переживань тяжка знемога –
Симфонії кохання відбиття.
Вона звучить в душі, мов голос Бога,
Пробуджує весни передчуття,
Чарує флейта, мов співа дитя –
Апофеоз життя мого земного.
О щастя світла, неповторна мить,
О як у грудях солодко щемить!
Здається, світ пливе перед очима...
Від поцілунку тілом струм пройшов,
Я знаю, мила, що таке любов –
Краса буття безмежна, незглибима.
VІІІ
Краса буття безмежна, незглибима
У хмарці золотій знайшовши схов,
Сплелися в леті двоє тіл, немов
Потужні крила чують за плечима.
І розчинившись, невагомі знов,
Відчули радість, в грудях невмістиму
В раю ми побували за дверима –
Найбільша насолода це – любов.
Та прозвучала вже найвища нота
Божественної музики Ерота.
Минулась ти, відрадо... В дні сумні
Лиш вороння під вікнами кричало,
Кохання спогад залишивсь мені,
В житті від нього втіхи мав я мало.
ІХ
В житті від нього втіхи мав я мало,
Все розпач мою душу мордував.
Я данину печалі віддавав,
Коли взаємності так бракувало.
В поля, в луги на сповідь утікав –
Послухати березові хорали,
Мене вони з природою вінчали,
І там, на грудях дуба я ридав.
Втішав мене він, мов малу дитину,
І басом Гмирі соло своє вів,
Про те, як покохав козак дівчину,
Та іншому її Бог присудив.
Об землю лихом вдарив той козак –
Напевне доля вирішила так.
Х
Напевне доля вирішила так:
Щоб споглядав я більше – довгі вії,
Чарівні очі, посмішки живії,
І соромливо завмирав, дивак.
“Не умлівай, а переходь до дії!” –
Мені хтось радив з друзів-гультіпак...
Підносив понадзвуковий літак
Усе мене увись на крилах мрії.
І там під арфу золоту Еол
Співав про твою вроду досконалу,
Ти мов зійшла на зоряний престол
В божественному сяйві ідеалу
Щоб недосяжним був твій ореол,
Щоб доки жив, душа моя страждала.
ХІ
Щоб доки жив, душа моя страждала,
На очі насувала чорна мла...
Ти знов до мене, мила, не прийшла,
Й надії квітка ледве не зів”яла.
О скільки вже ударів завдавала
Мені у серце та недоля зла,
Труною мов на груди налягла
І в потойбіччя двері відчиняла.
Я мов у лід холодний вмерз.
Та раптом – у поезії воскрес,
Вона мертвотну кригу розтопила.
То сонцеликий Бог мені дав знак,
І знов душа нектар любові пила,
На хвильку лиш відчула щастя смак.
ХІІ
На хвильку лиш відчула щастя смак,
А мріялось, ми – як в гаю два дуба –
Навік зрослися стовбурами, люба,
І все життя раюєм... Та однак
Минає швидко мить солодка злюбу
І знову я – самотній, одинак,
Зітхаю, мов закоханий юнак,
Безтямне щось мої шепочуть губи.
Вже зазирає темрява до віч,
Розлуки заляга полярна ніч
І місяці собою накриває...
Явись, як сонце, з мороків і мряк,
Я вистраждану радість оспіваю,
І пережите, зболене відтак.
ХІІІ
І пережите, зболене відтак
Щомиті в серці у моїм нуртує,
То кров моя розбурхана вирує,
Уяви швидко крутиться вітряк –
Перемолоти враження мастак,
Із них бо хліб поезії спечу я,
Як Бог мене усе благий почує,
І дасть зерно, полову звіє, брак,
,
Благословить щоденні слова муки,
Коли, аж шаленіючи з розпуки,
Ці вірші – плід любові – міг зродить,
Коли душа хоч творче щастя мала
І щоб життя у горі не втопить –
На лірику сумну переплавляла.
ХІV
На лірику сумну переплавляла
Кипляче золото чуттів моїх...
Любове, чим – чи низкою утіх,
Чи мукою життя мойого стала?
Не раз крутила мною ти і грала,
І після розпачу приходив сміх.
І чистота свята була, був гріх,
Між них усе душа балансувала.
Й на терезах і нині тих стоїть,
Й хитатиметься довго ще між ними...
Сльоза, немов тонка струна, бринить –
Ридає серце віршами живими,
Його не полишає ні на мить
Воістину кохання незбориме.
МАГІСТРАЛ
ХV
Воістину кохання незбориме,
Воно мене веде усе життя,
Минуле, сьогодення, майбуття –
Усе ним наскрізь пройняте незримо.
Вогонь це вічний серця, незгасимий,
Печаль і радість, самозабуття,
І сльози й розпач, муки й каяття,
Краса буття безмежна, незглибима.
В житті від нього втіхи мав я мало,
Напевне доля вирішила так –
Щоб доки жив – душа моя страждала,
На хвильку лиш відчула щастя смак
І пережите, зболене відтак
На лірику сумну переплавляла.
7503-7504 рр. (від Трипілля) (1997-1998)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Симфонія кохання (вінок сонетів)
З Амуром я ось так порвав зв”язки,
Зневаживши його слова плаксиві,
Що він їх заримовує в пориві –
Все по чотири та по три рядки.
Тепер мене настигло покарання –
Гадючий факел пам”яті горить
І гонить, гонить, ніби на заклання.
Я чую – регіт геніїв гримить,
А спам”ятатись не дає й на мить
Страшна сонетна лють і шал кохання.
ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ Із сонета “Немезіда” Переклад з німецької Дмитра Павличка.
ІВоістину кохання незбориме,
Нектар небесний і вино землі,
Скуштуй хоч раз питво це невситиме,
І хміль його не зникне взагалі.
Іще з дитинства він тебе нестиме
На півня і на лебедя крилі,
Втикатиме в єство твоє раниме
Щокроку по еротовій стрілі.
У юності од безуму кохання
Не станеться ледь самогубство раннє,
Та з”явиться і щастя відчуття.
Пройде з коханням молодість і зрілість
І старості сумна зарозумілість,
Воно мене веде усе життя.
ІІ
Воно мене веде усе життя,
Немов шляхетна нитка Аріадни –
Крізь лабіринт розпусти і гниття,
Де навіть Богу важко буть порядним.
В нім легше існувать з інстинктом стадним,
Буть бараном тупим без почуття,
Овечкам всим – худеньким і огрядним
Себе пропонувати для злиття.
І бичувать закоханість ганьбою
І називать хворобою страшною,
Хвалити СНІД під бісове виття...
Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття.
ІІІ
Минуле, сьогодення, майбуття –
Кохання це ріка щирока й сильна,
Буруниться вона, мов божевільна,
Бува спокійним плин її буття.
Глибока, чиста, іноді повільна,
Місцями ж повна бруду і сміття,
Там швидшає її серцебиття –
Знов очищатись прагне неухильно.
Місця наймальовничіші навкруг –
Ключі джерельні живлять річки вроду,
І ліс, і гай, діброва, поле й луг...
І все живе п”є чарівну цю воду.
Моя кохання спрага невтолима,
Усе ним наскрізь пройнято незримо.
ІV
Усе ним наскрізь пройнято незримо,
Поезія це днів моїх усіх –
Геть без кохання сірих і пустих,
Як без думок цікавих – точні рими.
Мов полум”ям невидимим, без диму,
Душа займається, (натхнення міх
Розширений до крайніх меж своїх!)
Воно палахкотить, не знає стриму,
І мовби вивергає, як вулкан
Розжарену любовних віршів лаву.
Байдуже, чи сяйнуть зірками слави,
Чи забуття заллє їх океан,
Лиш хай кохання в них завжди цвістиме,
Вогонь це вічний серця, незгасимий.
V
Вогонь це вічний серця незгасимий,
Не думай, мила, я не охолов,
Це зимний вітер в душу стрімголов
Завіями ввірвався крижаними.
Збив полум”я, подумав, що зборов...
Моє ж єство жаринами ясними
Шалено знов роздмухало любов
І довело – минущими є зими.
Коханню не згоріть, не перетліти,
І восени, хоч бабиним, а літом,
Воно спалахує і спалює тертя...
І вже весна красою ось чарує
І щедрою рукою нам дарує
Печаль і радість, самозабуття.
VІ
Печаль і радість, самозабуття
Звучать в душі, як музика прекрасна –
Симфонія кохання – світла, ясна,
Де двох сердець чуть ритм один биття.
Та враз конфлікт. І весь мажор чуття
У бурі пристрастей раптово гасне,
І плачуть скрипки. Знову я нещасний
Здається вже навік, без вороття.
В глибокім, темнім озері мінору
Там плава чорний лебідь – смуток мій,
Він любить осені журливу пору...
О туги диригенте, ну ж зумій
Смичками викликати з небуття
І сльози й розпач, муки й каяття.
VІІ
І сльози й розпач, муки й каяття,
Ночей моїх невиспана тривога
І від переживань тяжка знемога –
Симфонії кохання відбиття.
Вона звучить в душі, мов голос Бога,
Пробуджує весни передчуття,
Чарує флейта, мов співа дитя –
Апофеоз життя мого земного.
О щастя світла, неповторна мить,
О як у грудях солодко щемить!
Здається, світ пливе перед очима...
Від поцілунку тілом струм пройшов,
Я знаю, мила, що таке любов –
Краса буття безмежна, незглибима.
VІІІ
Краса буття безмежна, незглибима
У хмарці золотій знайшовши схов,
Сплелися в леті двоє тіл, немов
Потужні крила чують за плечима.
І розчинившись, невагомі знов,
Відчули радість, в грудях невмістиму
В раю ми побували за дверима –
Найбільша насолода це – любов.
Та прозвучала вже найвища нота
Божественної музики Ерота.
Минулась ти, відрадо... В дні сумні
Лиш вороння під вікнами кричало,
Кохання спогад залишивсь мені,
В житті від нього втіхи мав я мало.
ІХ
В житті від нього втіхи мав я мало,
Все розпач мою душу мордував.
Я данину печалі віддавав,
Коли взаємності так бракувало.
В поля, в луги на сповідь утікав –
Послухати березові хорали,
Мене вони з природою вінчали,
І там, на грудях дуба я ридав.
Втішав мене він, мов малу дитину,
І басом Гмирі соло своє вів,
Про те, як покохав козак дівчину,
Та іншому її Бог присудив.
Об землю лихом вдарив той козак –
Напевне доля вирішила так.
Х
Напевне доля вирішила так:
Щоб споглядав я більше – довгі вії,
Чарівні очі, посмішки живії,
І соромливо завмирав, дивак.
“Не умлівай, а переходь до дії!” –
Мені хтось радив з друзів-гультіпак...
Підносив понадзвуковий літак
Усе мене увись на крилах мрії.
І там під арфу золоту Еол
Співав про твою вроду досконалу,
Ти мов зійшла на зоряний престол
В божественному сяйві ідеалу
Щоб недосяжним був твій ореол,
Щоб доки жив, душа моя страждала.
ХІ
Щоб доки жив, душа моя страждала,
На очі насувала чорна мла...
Ти знов до мене, мила, не прийшла,
Й надії квітка ледве не зів”яла.
О скільки вже ударів завдавала
Мені у серце та недоля зла,
Труною мов на груди налягла
І в потойбіччя двері відчиняла.
Я мов у лід холодний вмерз.
Та раптом – у поезії воскрес,
Вона мертвотну кригу розтопила.
То сонцеликий Бог мені дав знак,
І знов душа нектар любові пила,
На хвильку лиш відчула щастя смак.
ХІІ
На хвильку лиш відчула щастя смак,
А мріялось, ми – як в гаю два дуба –
Навік зрослися стовбурами, люба,
І все життя раюєм... Та однак
Минає швидко мить солодка злюбу
І знову я – самотній, одинак,
Зітхаю, мов закоханий юнак,
Безтямне щось мої шепочуть губи.
Вже зазирає темрява до віч,
Розлуки заляга полярна ніч
І місяці собою накриває...
Явись, як сонце, з мороків і мряк,
Я вистраждану радість оспіваю,
І пережите, зболене відтак.
ХІІІ
І пережите, зболене відтак
Щомиті в серці у моїм нуртує,
То кров моя розбурхана вирує,
Уяви швидко крутиться вітряк –
Перемолоти враження мастак,
Із них бо хліб поезії спечу я,
Як Бог мене усе благий почує,
І дасть зерно, полову звіє, брак,
,
Благословить щоденні слова муки,
Коли, аж шаленіючи з розпуки,
Ці вірші – плід любові – міг зродить,
Коли душа хоч творче щастя мала
І щоб життя у горі не втопить –
На лірику сумну переплавляла.
ХІV
На лірику сумну переплавляла
Кипляче золото чуттів моїх...
Любове, чим – чи низкою утіх,
Чи мукою життя мойого стала?
Не раз крутила мною ти і грала,
І після розпачу приходив сміх.
І чистота свята була, був гріх,
Між них усе душа балансувала.
Й на терезах і нині тих стоїть,
Й хитатиметься довго ще між ними...
Сльоза, немов тонка струна, бринить –
Ридає серце віршами живими,
Його не полишає ні на мить
Воістину кохання незбориме.
МАГІСТРАЛ
ХV
Воістину кохання незбориме,
Воно мене веде усе життя,
Минуле, сьогодення, майбуття –
Усе ним наскрізь пройняте незримо.
Вогонь це вічний серця, незгасимий,
Печаль і радість, самозабуття,
І сльози й розпач, муки й каяття,
Краса буття безмежна, незглибима.
В житті від нього втіхи мав я мало,
Напевне доля вирішила так –
Щоб доки жив – душа моя страждала,
На хвильку лиш відчула щастя смак
І пережите, зболене відтак
На лірику сумну переплавляла.
7503-7504 рр. (від Трипілля) (1997-1998)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію