Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам брать копірку
Й по межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Ю. Домбровській Солдат - ув`язненій Переклад
На порозі із сумом стояти
У чеканні: на сході ж помалу
Розкриваються гілки коралу
Розглядати: під небом чистим
Сніг горить золотим аметистом.
І носила моя парижанка,
Із числом на спині каторжанка,
Туфлі гарні, яскраві, стильні.
Але фарби вже потускніли
На колимських страшних заметілях.
Понівечені ніжні руки,
Але брови - як воїна луки,
А ще є довжелезні вії,
Очі, наче озера синіють
Обернеться, в обличчя погляне,
І вже табір маревом стане.
Чиюсь втомленою хворобой,
Про яку забуде хоробрий.
Світу новому, древній Голготі
Полюбився, дівочий профіль?
Всі ці люди на мерзлих заставах
Та ці руки в мозолях кривавих,
І твоє потемніле волосся,
І все те, що вже не збулося.
Я на вежі високій знову
Відрікаюсь, люблю і гублю.
і цю пісню знову співаю
ледве чутно...Гублю і люблю...
«Вечори тут повні і багаті,
Хмари, сонце, кришталевий лід.
На готичних вежах солдати
Перетворюються в захід.
Скоро він охолоне від блиску,
І тоді вже його зрозумій,
Весь цей світ молодих перелісків
Біля тихого царства тіней!
Весь цей світ, молодий і багатий,
Світ, який не побачила ти,
За обов’язком солдата
зобов'язаний я зберігти
від дитини! Проклята доля,
А змінити тебе не дано!
Автомат я б повісив на груди,
ногу вставив би в стремено.
Але може, і це не навіки
І колись упаду в бою?
Не забути мені ось цю зону,
І змертвілу пам'ять твою;
І ці смертю пропахлі роки,
вежу біля білих воріт,
Де з посмішкою дивиться вгору,
щось чекаючи, кулемет.
Кров і сніг. І на цьому снігу труп зігнувся
І сніг занесе. Бо загинув хтось «під час втечі»,
Але це просто вбили - і все!
Дали просто роботу лопатам,
В череді днів пустих та лихих.
І це я обов'язком проклятим
Дотягнувсь до страждань твоїх."
Не тому і моря неспокійні,
обгорілій страшно землі,
Починаються глупі війни,
Знову сваряться три королі,
І сторіччя уносить в путину
І величчя проходять, як сни
Що образили люди дівчину?
Їм немає пробачення, ні.
Тільки я, став сліпим і горбатим,
Відпущу цим потворством своїм
Тих, хто мовчки стоїть з автоматом
Над нещасним дитинством твоїм.
2020
Юрий Домбровский - СОЛДАТ - ЗАКЛЮЧЕННОЙ
Много ль девочке нужно? - Не много!
Постоять, погрустить у порога,
Посмотреть, как на западе ало
Раскрываются ветки коралла.
Как под небом холодным и чистым
Снег горит золотым аметистом...
И довольно моей парижанке,
Нумерованной каторжанке.
Были яркие стильные туфли,
Износились, и краски потухли,
На колымских сугробах потухли...
Изувечены нежные руки,
Но вот брови - как царские луки,
А под ними, как будто синицы,
Голубые порхают ресницы.
Обернется, посмотрит с улыбкой,
И покажется лагерь ошибкой,
Невозможной фантазией, бредом,
Что одним шизофреникам ведом...
Миру ль новому, древней Голгофе ль
Полюбился ты, девичий профиль?
Эти руки в мозолях кровавых,
Эти люди на мерзлых заставах,
Эти бьющиеся в беспорядке
Потемневшего золота прядки?
Но, на башне высокой тоскуя,
Отрекаясь, любя и губя,
Каждый вечер я песню такую
Как молитву твержу про себя:
«Вечера здесь полны и богаты,
Облака, как фазаны, горят.
На готических башнях солдаты
Превращаются тоже в закат.
Подожди, он остынет от блеска,
Станет ближе, доступней, ясней,
Этот мир молодых перелесков
Возле тихого царства теней!
Все, чем мир молодой и богатый
Окружил человека, любя,
По старинному долгу солдата
Я обязан хранить от тебя.
Ох ты время, проклятое время,
Деревянный бревенчатый ад!
Скоро ль ногу поставлю я в стремя
И повешу на грудь автомат?
Покоряясь иному закону,
Засвищу, закачаюсь в строю...
Не забыть мне проклятую зону,
Эту мертвую память твою;
Эти смертью пропахшие годы,
Эту башню у белых ворот,
Где с улыбкой глядит на разводы
Поджидающий вас пулемет.
Кровь и снег. И на сбившемся снеге
Труп, согнувшийся в колесо.
Это кто-то убит «при побеге»,
Это просто убили - и все!
Это дали работу лопатам
И лопатой простились с одним.
Это я своим долгом проклятым
Дотянулся к страданьям твоим».
Не с того ли моря беспокойны,
Обгорелая бредит земля,
Начинаются глупые войны
И ругаются три короля.
И столетья уносит в воронку,
И величья проходят, как сны,
Что обидели люди девчонку
И не будут они прощены!
Только я, став слепым и горбатым,
Отпущу всем уродством своим
Тех, кто молча стоит с автоматом
Над поруганным детством твоим.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Белла Ахмадуліна Переклад"