ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Муха
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку затопила.
Доки літала й цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічності тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що рій комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що, купно, душі
переважають плем’я, раси,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
А ти з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Муха
Альфреду і Ірені Брендель
I
Допоки ти співала – зосеніло.
Лучина пічку затопила.
Доки літала й цокотіла,
похолоділо.
Тепер ти ледве дибаєш по гладі
плити, волочиш лапки задні
відтіль, де сонце не квітневе.
Тепер ти ледве
пересуваєшся. І пересічний ворог
тебе б убив. Втім, як історик,
кому цікавіша не смерть, а мука,
я зглянусь, муха.
II
Чи ти літала, чи співала – листя
поопадало. І злилися
на землю води, і до зір калюжі
блищать, байдужі.
А ти, видати, геть осліпла. Можу
повісти й колір крихи мозку
до вицвілих під цвіт бруківки
фасет сітківки
і тетеріти. А тобі, недвижній,
не важити на дух несвіжий
житла, зелених штор гнітючість.
Така вже участь.
III
Ах, цокотуха, тиха після юрмиськ,
ти буцім той старенький юнкерс
зі чорних лент документальних
епох днедавніх.
Хіба не ти мені щоночі, мила,
колиску мітила, дзуміла,
з шиб гнана у віконній рамі
прожекторами?
А нині, уяви, мій жовтий ніготь
не пріч твоє пузце потіпать,
І ти ні скочиш лячно, ані хутко
не здзизнеш, любко.
IV
Ти виспівалась, а у вікнах сірість
насупилась. В пазах розсілась
дверей відсирілість. І клякнуть п’яти,
щоб накивати.
Не си́тити тебе ні піраміді
фаянсовій, давно не митій
у водах раковини, ні сахарам
з тарганом-мавром.
Ба, не до них тобі. Не рівня
ти мельхіорового торохтіння;
ним перейматися – біду наврочу.
За себе змовчу.
V
Як старомодні ці крилéчка, лапці!
Угадується і вуаль прабабці,
ажур, що обрії мережив
паризькій вежі –
– вік номер дев’ятнадцять, словом.
У виборі нового з оним
я видаюсь холоднокровним
твоїм судомам,
пером ручаючись нагоді
покласти крайній термін плоті
і визначитися зі строком.
Даруй: жорстоким.
VI
Ти мариш, люба? Геж, про знакомиті,
та не обчислені ніким орбіти?
Чи букву – дужу шестируку
понуку руху,
на аркуші залеглу плоскім,
кирилиці пак, одголоском,
єдиним, абрис чий, бувало,
ти пізнавала
й злітала? А тепер, собою
владаючи заледь, здаєш без бою
плацдарм жінкам, цим балакучим
чорнявим штучкам.
VII
Літала ти, співала, бач, а птиці
гайнули відси. В ручаях плотиці
поменшало, в дібровах пусто.
Хрустить капуста
в полях од холодів, і вдіта мовби
по зимньому. І розпач бомби
будильник удає, німує в мигах,
що згаяв вибух.
А більше – нічого чувати.
Дахи воліють світло відбивати
назад, хмарині. Мурава пожухла.
На серці скруха.
VIII
Тепер нас двоє, тої ще зарази
розносників. Мікроби, фрази
теж ближчі, аніж видатися може.
Нас двоє, отже:
твої, зужите тільце і хвороба,
мої, набуті в ролі землероба
з освітою – зо вісім уособлень
в пудах. Плюс осінь.
Заціпилася, бач, твоя дзумилка!
Був час, і пастуха сопілка
опікувалась ним. І дяки варто,
що – не пихато,
IX
що, аніскільки буцім не гидливо,
взнаки не даючи, яка то "липа"
йому підсовується в шелестівках
малих, великих
пархатостей. Ти відліталась.
Такі відмінности, як старість
і молодість у нім не чинні.
Тим пак, причині
всі наслідки чужі де-юре.
А подані в мініатюрі
і поготів. Як пучкам, врешті,
орли і решки.
X
Час, доки ти виписувала кола
під лампочкою й неї коло,
відсиджувалась на бантині,
збігав, як нині
біжить собі, коли ти онде з пилом
лигаєшся безбарвним і безсиллям
мені щось заподіяти. Не думай
у тузі згубній,
що він – великий мій сподвижник.
Ні, люба, я – тобі приспішник,
поплічник, приятель, як видиш;
строк не пришвидшиш.
XI
Надворі осінь. Безталання голих
гілок кизилових. Як при монголах:
шлюб сірої пожизно раси
й жовти́зни в масі.
Точніше – зносини. Кому яке є діло
до нас з тобою, ким оволоділо
оціпеніння – далебі, твій вірус.
Є десь папірус
з рецепцією числити сонливість
витії ледь притомного, як схильність
платити за сіє планеті
в її ж монеті.
XII
Не помирай! Живи, пручайся, повзай!
Геж, зиски з існування зайві божій,
сподобленій до співу в нім істоті.
Я б раяв плоті
діймати і календарі, і числа
присутністю, позбавленою смислів,
підказками речам стороннім,
що це синонім
порушень правил і попрань статутів.
Роки тому і я баньки б утупив
туди лишень. Ба, річ у тім, що
тепер ти ближча.
XIII
Тепер нас двоє. Дме з вікна обом нам,
дощ пробує шибки вологим дзьобом,
штрихує нас без жодного зусилля.
Ти склала крила.
Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати,
коли тобі кінець, і факт утрати
моїм нотаткам явить відповідні,
твої, несхибні,
блискучі в виконанні, мертві петлі.
Смерть, знаєш, розставля ретельніш
крапки зі глядачем назирці,
ніж наодинці.
XIV
Утім, гадаю, боляче не буде.
Біль місця потребує, щоб відчуте
збивало з пантелику тіло. З тилу
сотало б силу,
стискало щоб, моєю мов рукою.
Та пальці зайняті пером, строфою,
чорнильницею. Не вмирай, небога,
доки є змога
і ти ще сіпаєшся. Ич, як сковзко!
Плювати на халепу з мозком:
річ, до керунку необов’язкова,
тим і чудова,
XV
як мить нестримна. Що причетом,
жадає нарівні з моментом
овацій навпаки дедалі.
Жах – бік медалі
з таблицею випробувань на зайдах
безпомічності тіл і зайвих
секунд. Одкашлюючись сухо,
я, цокотухо,
готовий пред’явити кревні.
Ба, рації мої даремні:
здаєш ти, шестилапа Шиво.
Тобі паршиво.
XVI
В провалах пам’яті, в її підвалах,
серед її скарбів – припалих
порошею і щезлих (взагалі, їх
ні при кощіях
не обліковували, ні, до речі,
пізніше), уцілілій решті
бодай якісь гарантії безпеки
в сусіках тезки
неповної, на ймення Муза,
дає пристанище. І відти, муха,
ця її тяглість, натяки на свиту
букв алфавіту.
XVII
Сіріє умлівіч. Опісля двору,
мій орган протирань речей і зору
вже зосереджується на шпалерах.
У горніх сферах
узір нацяткувати годі сидьма,
тим пак не ошелешиш серафима
там, в емпіреях, вклавши у молитву
ідею ритму
та вторення, що з їхньої дзвіниці –
безглузда річ, бо коріниться
у відчаї, що рій комахам
розвіє махом.
XVIII
Чим це кінчається? Мушиним Раєм?
Ба, пасікою, чи сараєм,
де, над малиновим варенням, сонним
рояться сонмом
твої посе́стри, звільна беручися
в звук пізній осені, мов бруковиця
в провінції. Піткнімось в двері,
і рій в етері
гайне у нас у головах хапливо
до дійсности, її ж дбайливо
щоб пеленати в паполому
зими, в цілому
XIX
навіюючи – ув узірнім миготінні –
непевним нам, що душі всепроникні
в матерії, місця в пейзажі;
що колір сажі
сам, як барвник, – у міру гущі
міняється. Що, купно, душі
переважають плем’я, раси,
що колір в часі
є камертоном рецитацій
великого Галікарнасця*
та розмаїтих в фас і профіль
пейзажів окіл.
XX
Сахаючись од віхол бíлі,
чи упізнаю в заметілі
очільницю крилату рою?
А ти з югою
по свійськи карк мій опосісти
гайнеш, скучаючи по тирсі,
чий шурхіт білий світ морочив?
Як я второпав,
після́ всіх гигнувши – столітня! –
ти, любонько, чи не послідня
в їх з’явищі. А умовивід
спишу на клімат
XXI
місцини або просто забаганку
весни її, коли якого ранку
не йнятиму подивуванню,
околиць тванню
зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась,
і, ледь подолуючи млявість,
рукою вслід змахну. Й ніяка
не Зодіака
то буде жертва, а лишень душею,
аби новій личинці з нею
явити перегною стосу
метаморфозу.
* Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (рater historiae).
"1985"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Нова Англія"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт "
Про публікацію