ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського.Осінній крик яструба
Північно-західний вітер його підіймає над
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.
На потоках повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
схожі на бісеринки дахи
Нової Англії. Укляклі біля нуля
термометри – наче лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
вірних помислом і відправ,
він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,
в бік Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в червіні крапинку, па́хів, тіні
брата або сестри.
Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,
мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.
Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій мовби померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі
труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на
крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов
годі звергтись... І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд
птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…
І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не
пристосований досягати вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси
задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло
обпіка просторіні, як унизу
опікає чорна горожа руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо
нісенітні – ні сіті, ні ятері
для відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,
прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,
чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –
пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".
1975
сизим, ліловим, рудим, кервавим
роздолом Конектикута. Він, еге ж,
не бачить долішніх ласих знад
курки, що цибає занепалим
двориком ферми, ховраших стеж.
На потоках повітря розпластаній, птасі ниць
ще даленіють спадисті спини
згірків і сріблина ріки –
буцім ожилим клинком в’ючись,
сталь, зазублена об мілини;
схожі на бісеринки дахи
Нової Англії. Укляклі біля нуля
термометри – наче лари в ніші;
стигнуть, гамуючи жар заграв
листя, шпилі церков. А для
яструба, це і не церкви. Вище
вірних помислом і відправ,
він пливе океаном блакиті, заціпив дзьоб,
простаючи до охвістя плесна
– кігті, як пальці у кулаці –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву знизу, веде південно
– ока ягоду – по дузі,
в бік Ріо-Ґранде, дельти, розпареної юрби
буків, сховків у шумовинні
трав зі лезвами догори,
гніздища, товченої лушпи
в червіні крапинку, па́хів, тіні
брата або сестри.
Серце, хистиме м’язом, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу,
буцім ножицями січе,
власним наснажуване теплом,
осені синяву, до знеможу
синю, множачи її ще,
мовби у поміч оку, коричного буруна
цятою, щезлою в хитавиці
хвоїн, коштом осмут облич
дитини, задивленої з вікна,
пари, щойно з авто; назирці,
з ґанку, жіночих віч.
Та висхідні потоки його підіймають вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. На позір
яструба, обрій мовби померк,
він бачить ніби тринадцять перших
штатів, він бачить: зі
труб підіймається дим. Та саме число
труб підказує одинокій
птасі, де це тепер вона.
Ич, куди мене понесло!
В погорді угадується неспокій
птаха. Перевернувшись на
крило, він падає вниз. Та цупкий сувій
повітря вертає його: у прірву,
у ціпеніння прозорих лон.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
з пожахом: стрімголов
годі звергтись... І, буцімто стінка – м’яч,
як гріхопадіння – до скріп у вірі,
його вертає назад, і квит.
Його, нівроку гарячим, бач!
Вище, вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд
птиць, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
зір. Що у двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, а пуста легеня
його переконує: не спастись…
І тоді він кричить. Зі ввігнутого на крюк
дзьоба, мов крик навісний ериній,
розпанахує небеса і пне
механічний, непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
инде роблений, адже не
пристосований досягати вух:
людських, вивірчиних – з дупельця
плигма, лисових – в шелюзі,
мишу ми́лує польову;
так сльозою не віділлється
ще комусь. Тільки пси
задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
зі моторошністю ре-дієза
алмаза, що надрізає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
буцім його полоснуло лезо.
Ще б пак: яструбове тепло
обпіка просторіні, як унизу
опікає чорна горожа руку
без пальчатки. З гуками: "отамо,
онде!", бачим вгорі сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
зіткану, пізнаємо
нісенітні – ні сіті, ні ятері
для відлунь, де пахне апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у сині узірній, рідня зорі,
сяєву, висріблена морозом,
инеєм, що зряхтив,
прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в ультрамарин. Нам у бінокль помітний
перл, сліпуча для віч деталь.
Нам чутно: щось угорі дзвенить,
як порцеляновий посуд битий,
як фамільний кришталь,
чиї сколи, одначе, не ранять, а
тануть в долоні. Якоїсь миті
лишать сітківці цятки, мазки,
вічка, кільця, стібки шитва,
віяла райдужні та плямисті,
колоски, волоски –
пер у відливах колись узір,
мапу, спушену у роїнні
жвавім над згірками кружкома…
І, хапаючи пальцями пух, у двір
вибігає дітва у яркім одінні,
і англійською чути: "Зима, зима".
1975
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію