Коли я дивлюся у небо, то наче бачу там підошви Бога, що торує дорогу до зоряної брами. Коли блискає громовиця, то здається, що це іскри зоряних світів осипаються з-під божих ніг. Якби я міг, то запитав би у Бога:
- Господи, нащо та дорога, по якій ніхто не ходить, навіть ті, що клянуться Тобі у вічній любові, ті, що з іменем Твоїм починають свій земний день? Люди звикли до віри, замаскованої під непорушні постулати Твоєї величі. Але ж ти не Всесвіт, а лиш частина його. Тобі також боляче, коли вир чорної діри намагається посягнути на Твій престол, затягнути у пекло Твоє світло. І лиш Слово Твоє стоїть вище усього. Гармонія і хаос, життя і смерть коряться йому. То чому люди не ідуть Твоєю дорогою, а лиш вигадують і вигадують Тебе у різних іпостасях, наче так хочуть розчинити Твою сутність, щоб ніхто не міг упізнати Тебе.
Я би запитав, але не можу, бо голос мій тихий зривається на шепіт. А шепоту мого не чути, бо громовиця усе ближче і ближче, а потім починається дощ і я думаю, може це Бог плаче у Своїй вселенській тузі, бо бути Богом означає бути вічністю, а вона така самотня і одинока поміж буденних клопотів і суєти людського життя.

Редакція популярного видання. Головний редактор стандартної зовнішності(краватка,масивні окуляри, розумний вигляд) тримає у руках пухленький опус маловідомого автора, що скромно примостився біля такого ж солідного, як господар кабінету, столу.
- Так, так… Кажете, щось на кшталт латиноамериканського серіалу. Цікаво, цікаво. Подивимося.
Відкриває навмання машинодрук, починає читати
… Посеред кімнати, у розкішному шкіряному кріслі сидить дон Педро. У нього нема голови. Замість неї – криваве усічення, з якого ще парує кров. Зірки гибелі так несподівано і стрімко зійшлися у смертельному танку, що старий не устиг навіть допалити цигарку, яка і досі димить, затиснута між пальцями правої руки. Поруч стирчить, загнаний у підлогу, мачете, великий ніж із широким лезом, яким зазвичай рубають цукрову тростину на плантаціях. Лезо, червоне від крові, наче символізує скороминучість життя і неминучість смерті, що в принципі одне і теж. Сама голова дона Педро висить на стіні, настромлена на кілок для мисливських трофеїв. Очі широко відкриті і подив ще не згаснув у їх зіницях. Відчувається, що дон Педро збирався жити довго і щасливо, але якась прикра неприємність стала тому на заваді. У кімнаті повно людей – інспектор поліції Хуаніто, його помічники, стара служниця, яка, стуливши смиренно руки перед грудьми, весь час надривно причитає на мінорний лад:
- Мама міа, мама міа…
Одягнувши на обличчя маску співчуття і державного обов’язку, інспектор Хуаніто розглядає кімнату, а у душі єхидно посміюється:
- Так тобі і треба, старий дурнику. Будеш знати, як поліцію ображати. Останнього разу, коли я натякнув тобі на свої відсотки від твоїх наркотичних промислів, що ти мені сказав? Пам’ятаєш? Ти мені сказав російською мовою: - Пашол ти на…, буй моржовий! По-перше, незважаючи на вуса, я на моржа зовсім не схожий. По-друге, це ж небачене нахабство – так відповідати поліціанту, нічого святого за душею(Інспектор, ще будучи студентом, їздив до далекої Росії по програмі культурного обміну і що-що, а цю фразу зрозумів у всіх її тонкощах, бо той культурний обмін на усе життя залишив свій незгладимий слід у душі жадного до знань юного Хуаніто).
За такими роздумами інспектор мало не пропустив головного. Цигарка, затиснута між пальцями, дотліла і починає припікати шкіру небіжчика. Той рвучко махає рукою, недопалок падає просто на блискучого мешта інспектора. Поки інспектор ошелешено дивиться собі на ноги, дон Педро підводиться із крісла, знімає свою голову із кілка, намощує на шию, одягає капелюха, що лежав на столику, і мовчки виходить. Хуаніто судорожно глитає слину, а у голові спалахує миттєвий здогад:
- Знову цей мафіозі вийшов сухим із води!
Помічники, мов сторожові пси, стоять нерухомо, очікуючи команди. По кімнаті продовжує бігати старенька служниця, але її «Мама міа» тепер набрало мажорного настрою. Вона навіть почала підстрибувати, підтримуючи спідницю обома руками, наче маленька дівчинка на шкільній сцені…
- Стоп, стоп, стоп… – редактор закриває чтиво і дивиться на автора. Той зіщулився і благально кліпає очима у відповідь.
- Ну що за фантазія якась, що за видумки?! Більше реалізму, колего. Я вас прошу. От, наприклад, де ви бачили, щоб бос наркобізнесу палив цигарку? Тільки сигару! Це ж латиноамериканська країна. Тільки сигару. Або «одягнув капелюха». Який там капелюх? Тільки сомбреро! Або «Мама міа»? Це ж іспаномовний материк, а ви італійську мову втулили. Я вас прошу, не вигадуйте того, що малоймовірно. Більше реалізму, колего. Ну, а в усьому іншому – нічого, може бути, сподобалося. Залишайте, будемо редагувати, готовити до друку.
На цьому редактор тисне руку автору. Той, окрилений успіхом, вибігає за двері.
- Більше реалізму, більше реалізму – бубнить собі під носа і підскакує, наче стара служниця дона Педро у кінці тієї сценки.

Мій склероз підняв планку на більш якісну висоту. Не те, щоб я став частіше забувати, а плутати – так. Хотів вийти на двір. Переплутав двері і вікно. Упав. Було боляче і цікаво: якби не перший, а, скажімо, п'ятий поверх, наслідки були такі ж? Купив мазь. Переплутав симптоми. Помастив не у тому місці. Було боляче і цікаво: якби у тому, виросло би волосся чи ні? Захотілося жіночої уваги. Переплутав дружину із сусідкою. Було боляче і цікаво: якби не переплутав, то яка мені користь із того склерозу? Переплутав вказівки світлофору. Переходив вулицю на червоне світло, поважно і шляхетно, у час пік. Дружнім помахом руки вітав водіїв. Дехто із них не обмежився звуковими сигналами. Було боляче і цікаво: якби президент так переходив, що теж би із машин повиходили? Пішов на мітинг опозиції. Переплутав усе, що можна було переплутати. Штрикали і справа, і зліва, а по центру гепнули один раз. Було боляче і нецікаво. Написав вірша. Коли друкував, щоб віднести до редакції, переплутав з іншим, нетлінним у часі. Редактор, як людина освічена, після третього прочитання помітив деяку невідповідність між невідомим прізвищем і загальновідомим твором. Було соромно і цікаво: а що, той класик ніколи не помилявся? Хотів подзвонити на телефон довіри, довести до відома кому треба що не треба. Переплутав номери, попав на секс по телефону. Було не боляче і приємно. Цікавість у вигляді телефонного номеру закарбувалася у пам’яті, не зважаючи на усі потуги склерозу мені завадити. Повернувся додому. Знову переплутав вікно і двері. Не міг відкрити, бо було зависоко. Знайшов драбину. Ключ не підійшов до жодної шпарини. Стало цікаво: навіщо жінка поміняла замок? Хотів подивитися новини. Переплутав – замість телевізора увімкнув праску. Праска не показувала, але грілась. Нічого не зрозумів. Пішов спати. Прокинувся від спеки. Праска трохи розм’якла і почервоніла. Вимкнув телевізор. Як завжди, переплутав. Праска перестала мотати лічильник. Довго сидів у темряві. Згадував – хто, коли і де? Згадав і нічого не переплутав – я, вночі і удома. Трохи заспокоївся. Склероз теж. Було сонливо і цікаво: у якій новій іпостасі вигулькне він, мій ворог і мій товариш в одній особі, тобто у мені? Поживемо – побачимо. Я нікуди не поспішаю.

Дві риси сучасної української громади, привнесені західною цивілізацією: реклама, надоїдлива, нагла і безальтернативна – рушій світової господарки, і магазини секод-хенд – поношена одежинка із плечей заможного за нашими мірками європейця.
Щоб ми робили без цих воістину рятівних магазинчиків, що числом немалим окупували
великі і малі міста нашої країни. Принцип «Дешево і сердито» саме тут має своє наглядне утілення. Як усі нормальні люди, я ніколи не цурався можливості по доступній ціні придбати щось пристойне із одягу. Одного разу, тільки-но відчинилася крамничка із вживаним вбранням, зайшов туди скоріше за звичкою, ніж із якоюсь певною метою. В очі впав, а на плечі зручно сів майже новий піджачок. Довго не вагаючись, оформив покупку. Удома вирішив замочити того піджака у літній воді, щоб вивести запах дезінфекції, а заодно і його бувшого господаря. Нехай звикає до мого. Раптом щось дзенькнуло і на підлозі я побачив монетку.
- Мабуть, випала із кишені - піднімаючи її, подумав я.
Це був металевий євро! Оце так пощастило – півціни піджака як не було. Відразу поліпшився і без того непоганий настрій. Євро «на щастя» поклав на шафову поличку, подумки подякувавши неуважного благодійника із Європи. Наступного дня погода була якраз для піджака – не тепло і не холодно. Отож свій похід на ринок за різними дрібничками я вирішив здійснити, убравшись у куплену одежину. Я давно уже відмовився від гаманів, які у моїх руках не мали достатньо шляхетного вигляду по причині своїй неприродній худорлявості. Усі наявні гроші у паперовому і монетному вигляді я просто клав до кишені і там вони терпляче очікували на своє практичне застосування. Перед тим, як заповнити кишеню придбаного піджака грошима та іншим подорожнім крамом , я застромив туди руку і несподівано для самого себе намацав якесь, як кажуть, «інородне тіло», якого учора ще не було, бо після приємного сюрпризу у вигляді євро я поверхнево перевірив вміст кишень і нічого не виявив. Витягнув «тіло» із кишені і ви не повірите – це був металевий євро. Відразу навіть не зрозумів, звідки той узявся. Я ж учора його заховав до шафи. Заглянув туди – монета лежала на місці.
- Оце так дивина – здивувався, а ще більше порадів я новій знахідці.
- Євро до євро, буде два євро – із задоволенням констатував просту арифметичну премудрість першокласників.
Шкала настрою знову сягнула учорашнього рівня і я, задоволений, наче виграв джек-пот у національну лотерею, пішов на ринок. Там швиденько зробив усі необхідні покупки і лише в останню мить згадав ще про одну, украй необхідну, але за суєтою справ загублену поміж інших невідкладних придбань. Перерахував залишок грошей і з жалем мусив констатувати, що для здійснення купівельної операції не вистачає дріб’язку. З надією, яка, як відомо, ніколи не залишає навіть у безнадійних ситуаціях, я знову поліз до кишені, понишпорив по усім її закуткам і у самому потаємному місці, де сходяться, ущільнюючи тканину, шви, намацав ще одну монетку. Дістав і очам не повірив – так, це знову був металевий номінал одного євро. Казка та й годі. Але хіба таке буває без чарівної протекції вищих сил?! Згадалися брати Стругацькі, вірніше їх роман «Понеділок починається у суботу», де герою пощастило стати власником чарівної монетки, правда, вартістю у п’ять копійок. Що за чудасія: купив газетку за дві копійки, отримав здачу, а чарівний п’ятак за деякий час знов у кишені. Так за день не одного карбованця можна було назбирати, тим паче, що речей, корисних і необхідних за кілька копійок, тоді вистачало. Майже повіривши у казкову версію походження мого євро, я розміняв його на гривні, купив що треба і бігом додому. Почекавши для годиться трохи часу, вигріб з кишені усе, що там знаходилося. Уважно передивився, перемацав кілька разів шви, перевірив на наявність можливих дір і дірочок, але, на превеликий жаль, євро більше не знайшов. Дива не сталося, а так хотілося розбагатіти на дурняка за рахунок отого чарівного євро, що після кожної дрібної покупки обов’язково би повертався до мене, до свого господаря. Трохи стало сумно, як у дитинстві, коли очікування на якусь приємну подію не справджувалися. А втім, надію на появу євро я остаточно не полишив, бо дорослі відрізняються від дітей лиш тим, що вірять у дорослі казки.
- Зараз нема, може, потім з’явиться – тішив я себе сподіванням.
Пройшло декілька днів і я знову опинився біля тієї самої крамниці, де купив собі піджака. Було ще рано і до відкриття залишалося пару хвилин. Біля входу стояли два чоловіка і про щось балакали. Оскільки я зупинився неподалік, то мимоволі став свідком їхньої розмови.
- Знаєш, моя дружина така мудра, що аж дурна.
- Чого так?
- Повернувся я із заробітків, усі гроші віддав їй, а три євро по монетці залишив у шафі, так, на пам'ять, бо не знав, чи поїду ще колись на ті трудові «курорти» – здоров’я уже не те. А тут якраз перше квітня підходить. Ну моя жінка, велика веселуха, як вона про себе думає, вирішила зі мною трішки пожартувати. Узяла вона ті євро та й пішла ось у цей магазин
(чоловік кивнув головою у бік зачинених дверей), знайшла піджак на мій розмір, сунула до його кишені монетки і попросила продавця відкласти, бо забула начебто гроші. Далі, за своїм планом, мала заманити мене сюди, начепити того піджака, щоб я чисто випадково знайшов у його кишенях гроші. Сюрприз!!! Але, як то часто буває, життя коректує наміри. Зустріла по дорозі подругу дитинства, з якою не бачилася років із десять. Розговорилися, зайшли у кафе трохи посидіти, щось випили і все – пам’ять як відрізало. Схаменулася аж пізно увечері. На другий день раненько побігла до магазину та на кілька хвилин спізнилася. Якийсь …(тут чоловік вжив лайливе слова, почувши яке, я трохи відійшов убік, наче ближче мене могли упізнати І образити у більш дієвий спосіб) купив того піджака, а разом із ним мої три євро.
Я давно уже усе зрозумів і хвиля якогось незбагненного почуття охопила мене – суміш розчарування, жалю і потаємної зловтішної досади.
- Так тобі і треба, …! - тим самим словом у подумах я обізвав того випадкового, як на мій випадок, і зовсім невипадкового, як на спростування усіляких незрозумілих дивовиж у людському житті, чоловіка. Не чекаючи відкриття крамниці, я пішов додому. Чари закінчилися, розвіявши майже ідеальний обман, який могла б учинити доля із моєю довірливою душею. Жаль, бо так інколи хочеться казки…

Ходила Душа світом, дивилася на нього широко розплющеними очима, милувалася ним і тягнулася юними чистими почуттями до розмаїття його краси. Зустріла Душа свою Долю – молоду, вродливу і пішли вони разом, тримаючись за руки, роздаючи дорогою усім охочим крихти свого великого щастя, що переповнювало їх серця. Наче усе було добре, але заздрісні люди почали шептатися у них за спинами: - Дивіться – вона і вона, і разом. Нетрадиційні відносини. Хіба так можна?
Засмутилася Душа, але виду не подала, таїла у собі образу. А незабаром і Доля дізналася про плітки і одного разу, не витримавши тих підступних насмішок, пішла із дому.
Спорожніло на душі у Душі. Так їй сумно стало, що не помітила, як з’явилися у неї Діти – гризотні думи. Не давали вони Душі покою. Куди вона, туди і вони. Чіплялися за спідницю, просилися на руки, лізли у голову і навіть у серці найбільш тужливі знаходили собі притулок. Зовсім поникла Душа, але одного разу завітав до неї Хміль, червонощокий, гамірний, трохи нахабний. Веселіше стало Душі і Діти кудись розбіглися. Сміх, жарти, пісні залунали у домі і змінилася Душа. Сподобався їй Хміль і стала вона усе частіше шукати із ним зустрічі. Це було не так уже і важко, бо був той Хміль багатоликим і велелюдним. При першому ж бажанні з’являвся і приносив полегшення. Минуло трохи часу і помітила душа, поки немає Хмелю, до хати приходить страшна потворна істота – Похмілля. Була воно як задуха, як сива безвихідь, як нестерпна отруйниця, від якої кожна клітинка Душі несамовито волала: - Хочу хмелю!... І хотіла Душа того чи ні, але мусила підкорятися цим бажанням. Уже більше нічого не цікавило Душу. Інколи, після Хмелю і перед Похміллям до Душі приходили Розпач і Розкаяння, але були вони не надто переконливими. Лопотіли щось про минуле, про надії і мрії, про нове життя, але такими несмілими і тихими голосами, що Душа не чула їх. А із Хмелем зустрічатися ставало важче, бо любив він жити на широку ногу, а у домівці Душі – лиш порожні кути та павутиння на них. Одного разу,
коли Хміль довго не приходив, потворне Похмілля липкими руками стало стискувати шию Душі. Стало тій страшно. Вибігла Душа на балкон, глянула униз і диво – побачила свою Долю, що колись покинула її. Молода і гарна(так здавалося), стояла Доля далеко унизу і привітно махала рукою, ніби кликала до себе.
- Іду! – крикнула Душа і зробила крок уперед. Назустріч їй летіли спомини тих часів, коли вона була молодою і щасливою. - І зараз такою стану – подумала Душа і в останню мить раптом побачила те, чого не розгледіла із висоти: на землі стояла її Доля, але не юна і чиста, як колись, а стара, із впалими щоками, беззубим ротом і чорними дірами замість очей. То була Смерть.

Жінка із очима більшими за океан забуття виглядає срібну дорогу до раю. Підійдеш до неї, тихо попросиш щастя. Великим кухонним ножем, загостреним тисячами років застосування, вона швидко і безболісно відріже тобі голову. Тобі трохи лоскотно і сумно, бо ти утратив найріднішого порадника – голову. Ти не плачеш, бо нічим. Віртуальну порожнечу змінила фактична, і якби не кров, що скрапує штани і мешти, ти міг би і не помітити фізіологічної пертурбації своєї особистості. Коли кров трохи загусне, ти поволі звикаєш до безголів’я, тим більше, що воно не таке страшне, як здавалося спочатку.
Хіба мало безголових у цьому світі?
Тобі би ще водонепроникного плаща та вороного коня і ти – уже вершник без голови. Також не поганий варіант, вважаючи на відсутність диких степів, але наявність наших доріг, еталонів бездоріжжя по західним міркам. На цих дорогах багато таких як ти, тільки на залізних скакунах. Несуться, йдуть на обгін, на таран безголові камікадзе у моторизованих бляшанках і нема від них порятунку, бо вони безсмертні у своїх віковічних звичках вмикати найвищу передачу замість обережного «тихше їдеш – далі будеш». Далі жінки із кухонним ножем ще ніхто не заїжджав. Але чим вона може допомогти уже безголовим? Хіба що контрольною колотою дірою в область сідниць, двох півкуль мислення замість мозкових.
У своєму безголовому житті ти колись зустрінеш таку же безголову жіночку, одружишся з нею і будете ви кохатися чистим фізіологічним актом, не забрудненим емоціями і душевними переживаннями. Звичайно трохи жаль, що ти не зможеш її поцілувати, але коли ти міг це робити, ти був щасливішим, ніж зараз? Не говорити, не бачити, не чути, а головне не думати – у кожному із цих конкретних випадків це ціла людська трагедія, але якщо усе це поєднати докупи, то у світі неправедності і очевидного глупства можна довго існувати у стані сомнамбулічного задоволення. Я не знаю, є у мене голова чи ні, але жінок із кухонними ножами у руках намагаюсь уникати. А раптом у мене є голова і мені жаль її втрачати. Чому? Сам не знаю. Усе це лиш догадки, бо продовження шиї ще не гарантує наявності голови.
Непродумані рішення, спонтанні вчинки, головотяпство, безшабашна поведінка, дах знесло, з глузду з’їхав, повне затемнення, перемкнуло контакти, шарики за ролики, відключило, не пам’ятаю, сам не знаю як, провокація внутрішнього голосу, якби ж то я знав, живемо один раз – усе це варіації не тему безголів’я і навіть ті, що пишуть про це, як то автор, ті, що підтримають це чи ні, як то читачі, усі ми не застраховані від того стану безумного забуття, коли твоя хата скраю, ти нікому нічого не винен і взагалі ідіть ви усі… далеко, далеко за високі гори, за сині моря, туди, де люди дружать зі своїми головами, а позбувшись їх, помирають.

Мандруючи сторінками ПееМ, я сьогодні відкрив для себе Шона Маклеха, ірландця за походженням, українця за творчістю, дивака за покликанням. За пару років йому сповниться сто літ. У такому віці до людей зазвичай приходить маразм, а до нього прийшла Мудрість із великої букви. Утім є вагома підозра, що мудрістю він ніколи не був обділений, тільки тепер вона, наче вистояне старе вино, набула такого вишуканого і естетичного аромату, що вдихаючи його, ризикуєш померти від приступу заздрісної ядухи. На цьому сайті творчих особистостей, мабуть, є такі, що полюбляють дурисвітство, ховаючи за різними псевдо свою ошуканську сутність. Тому і я не повірив, і навіть тепер до кінця не вірю, що, дійсно, у далекому Дубліні живе сивочолий, порепаний часом і зморшками, майже столітній ірландський Сократ, який пише чудовою українською мовою прекрасні за формою і глибокі за змістом свої вірші та есе. Але, якщо там і нема цього дивака-філософа, я однаково буду вітати його і дивитися на нього знизу догори, наче абориген Ліліпутії на Гулівера, бо, прочитавши кілька його творів, зрозумів – інакше дивитися на цю людину не можу і не хочу.
Людям властиво створювати ідолів, щоб у час перемог молитися на них, а у час поразок звергати їх у клоаку абсолютного заперечення. Але це стосується більше вождів, політиків, шоу-зірок. Для мислителів, для мудрих філософів, для справжніх володарів поетичного Слова, для таких, як Шон Маклех, не люди створюють постаменти та п’єдестали; самі мудреці своїми думками, образами, творінням будують Парнаси і Олімпи і ще у цьому житті живуть на тих висотах людської жаги, що заставляє серце день і ніч невгамовно ганяти кров лабіринтами мозкових звивин у пошуках живого слова, не дає згаснути творчому багаттю, теплом якого зігрівся не один подорожній на шляхах оспіваних мрій і похованих надій. Напевно треба дійсно бути диваком, щоб спробувавши стільки професій, на схилі літ дивувати наше поетичне товариство своїми глибокими знаннями української та світової літератури, уміло застосовуючи ці знання для поєднання вічних філософських категорій із реаліями сьогодення. Сучасна людина збагачена сумою знань минулих поколінь, але від цього не стала мудрішою за древнього ученого чи мислителя, бо не стільки знання(хоча воно ніколи зайвим не буває), як оте Божественне осяяння, що невідомо за якими критеріями обирає когось, наближає людину до нелукавих істин мудрості. Отаким наближеним до мудрості і видається мені Шон Маклех. Можливо, я у чомусь помиляюся, бо важко придумати Поета на відстані, не будучи до кінця упевненим в його існуванні. Але хай буде так – честь і слава прожитим рокам, честь і слава розуму, не затьмареному цими роками. Віват, Шоне Маклех!

- Ці РУКИ нічого не крали!
Фраза із недалекого минулого, що стала класикою політичного афоризму. Як зараз бачу власника тих рук, людину №і1 в очах більшості українців, їх зболену надію, їх щире сподівання на краще, на вихід із пустелі безправ’я і зневаги у світ правдивого закону і справедливості. Рукави закочені мало не до ліктів, долоні повернуті до журналістського товариства, пальці розтулені, наче для демонстративного підтвердження тільки що сказаного. Усі бачать, що у руках нічого нема, до них нічого не прилипло і вони бездоганно чисті як фізично, так і у моральному плані.
Я дивлюся на свої руки і згадую. Мені років дванадцять і я у містечковій бібліотеці. Сюди я любив приходити і довго, ледве не годинами, стояти біля книжкових полиць, беручи до рук то одну, то іншу книжку. Гортав їх сторінки, намагаюсь із вихоплених слів, речень, абзаців зрозуміти цінність твору. Після тривалого пошуку відбирав дві-три книжки, бібліотекарка записувала їх у формуляр і я ішов додому, наче рибалка із вдалої риболовлі, наче грибник із щедрого лісу з повним кошиком грибів. Одного разу, гортаючи сторінки, я натрапив на справжній скарб – захований у книжку карбованець, на ті часи чималі гроші як на дитяче розуміння. Краєм ока ухопивши мить, коли бібліотекарка на щось відволіклася, переклав того карбованця до кишені. Книгу поставив на полицю і змарнувавши, для годиться, ще кілька хвилин, поніс відібрані книжки на реєстрацію. У душу було двоїсте відчуття: радість знахідки і якійсь цнотливий сором, наче я не знайшов, а поцупив ті гроші.
- А може то сама бібліотекарка заховала карбованця, щоб перевірити чесність і порядність відвідувачів? – така думка з’явилася у моїй голові і тут же щезла, бо навіть дитяча розсудливість не могла припустити такої відвертої і дурнуватої провокації зі сторони тихої сивоволосої жіночки, що сиділа за стареньким столиком у бібліотеці. Заспокоїв себе думкою, що той, хто залишив гроші у книжці, насправді не бідна людина, якщо так розкидається ними. На що я витратив того карбованця, не пам’ятаю. Скоріше усього, на гарячі і смачні пиріжки по чотири копійки за штуку, що так апетитно поїдалися мною під час великої перерви у школі.
Згадую далі. Мені на рік чи два більше і я у товаристві таких же підлітків. Теплий літній вечір. Уже стемніло і час іти додому, але, як кажуть, у житті є завжди місце подвигу. Чи
то з нічної відваги, чи то із дитячої дурості зважуємося на гріховне діяння – забігаємо на сусідське подвір’я, похапцем рвемо великі соковиті абрикоси, галасуючи і заважаючи один одному. Скриплять вхідні двері (то виходив господар дому, наш добрий сусід), ми втікаємо у повній темряві, гублячи ті абрикоси і докори сумління, які, утім, через деякий час повертаються у мою розгублену душу відчуттям провини і чогось такого, чого не слід робити, навіть, із дурощів. Мені соромно і стидно. Але того ніхто не бачить.
Подальші спогади ведуть уже у доросле життя. Працював у монтажній організації. Після завершення усіх робіт завжди залишались якісь остатки: дроту, кабелю, метизів та інших матеріалів. Щось віддавав членам бригади, щось брав собі. То все на той час було копійчане і мало що не валялося під ногами. Метр труби – 30 копійок, не порівняти із теперішніми цінами. По великому рахунку, усе це мало належати замовнику робіт, бо саме він оплачував виконані роботи. Але хто то контролював? Я забирав ці остатки і ніякі докори сумління вже не торкалися моєї душі. Так робили усі.
Ще якісь спогади, де я також не виступав еталоном чесності, порушуючи Божу заповідь:
- Не вкради!
І не те, щоб крав, а просто непомітно для себе труївся тією загальною атмосферою нівелювання моральних чеснот, які не знають виключень і вимагають від кожного дотримання принципів правдивості у найменших дрібницях. Але так жили усі, ну, майже
усі і, мабуть, тому вади гріховного стали на той час нормою життя. Ця норма настільки стала нормальною, що не полишає нас і понині. Крадемо, браття, якщо є можливість, якщо ніхто не бачить, якщо покари нема або від неї можна відкупитися.
Отож дивлюся я на свої руки і не можу сказати, що вони нічого не крали. Щось таке і прилипало до них. А таких рук, як мої, - мільйони по усій країні. Ось де розгадка усіх наших сьогоднішніх негараздів, першопричина усіх наших бід – там, нагорі, РУКИ, які нічого не крали: ні тоді, ні тепер, ні у майбутньому, бо, інакше, як можна з нечистими руками керувати цілою країною та ще й моралізувати час від часу на теми законності, моралі, християнської етики. А тут, унизу, ми - пересічні українці, злодійкуваті, хитруни, самі собі на умі; крадемо, вірніше, наші руки крадуть, на гривню, на дві, як пощастить то і більше.
А там, нагорі, не крадуть і нас до того закликають. А ми ж бо сліпі і глухі, бо не бачимо першого і не чуємо другого. Довго ще нам із такою філософією життя борсатися у нечистоплотному багні лукавства і брехні. Жаль тільки тих, що нагорі – не пощастило їм із народом. З такими чистими РУКАМИ, як у них, потрібно країною янголів керувати, а не такими грішниками, як ми.

Невідомо якими шляхами, але чутка, що сам Платіні їде до Львова,враз облетіла, наче рясний виводок молі, закутки цього славного міста і оселила в жіночих серцях болісні спогади минувшини. Ще Платіні солодко посапував у плацкартному вагоні поїзда Чернівці-Львів, як на площі перед вокзалом почав збиратися натовп збуджених цією вісткою жіночок, віком трохи старших за 45 років. Потягуючись, щоб якось розім’ятися від тривалої нерухомості, Платіні вийшов через центральні двері вокзалу і ошелешив – перед ним, скільки сягало око, колихалося море несамовитої жіночої образи, що подекуди межувала із почуттям абсолютного неприйняття його особистості.
- Ганьба! Іуда! Зрадник! – лунало з різних боків.
Десь на задньому плані кілька місцевих активісток руху «Фемен», підстрибуючи і метляючи оголеними персами, тримали у руках плакати із надписами «НІ – ПЛАТІНІ!».
На їхніх спинах червоніли намальовані великі смачні дулі, як символ жіночої реакції на віроломство чоловічої статі усіх часів і народів. Купка чоловіків, що стояла збоку від жіночої юрби, не второпавши ситуації, почала скандувати « Владу – геть!», помилково прийнявши нашого героя за представника цієї осточортілої, як на розсуд щирого львів’янина, влади. Але ось наперед вийшла статна жінка з папірцем у руці і стала зачитувати:
- Пане Платіні, дозвольте мені від лиця нашої жіночої громади висказати Вам наше рішуче «Фе!». Усі ми глибоко обурені Вашим ганебним вчинком одруження із гуцулкою. Вам нема прощення.
- Там ( вона показала рукою назад, де вирувала юрба) – розбиті серця, скалічені долі, втрачені ілюзії.
- Там (пафос наростав) – декілька кубічних метрів виплаканих сліз, віки безсонних ночей,
міріади назавжди втрачених нервових клітин.
- Там…- вона раптом запнулась, сховала папірчик до кишені і вже продовжувала від себе:
- Дорогий Мішелю…,(кутики її очей зволожились, голос затремтів) Михасю (серце Платіні затріпотіло, із глибин далеко захованої пам’яті поступово став вимальовуватися образ цієї жінки, але у більш юному віці), ти знаєш, що львів’янки – найчарівніші жінки у світі і вони можуть багато чого тобі пробачити, якби ти поїхав додому і повернувся до нас із нотаріально завіреною копією свідоцтва про розлучення.
На деякий час запанувала тиша. Жіноча спільнота чекала достойної відповіді.
- Ніколи! – раптом розірвав звукову пустку істеричний високий голос.
Із натовпу, як дідько із табакерки, вискочила жіночка невротичного типу із зачіскою «Я тільки що прокинулась». В її очах біснувався полум’яний вогник вічної революціонерки,
непримиренної до будь-якого компромісу.
- Ніколи! – ще раз вигукнула вона і жбурнула щось у Платіні. Той ледве встиг заслонитися текою. Яйце( а це було воно) розбилось об теку, слизом стекло на начищені до блиску чорні мешти. Юрба схвально загомоніла, заворушилася, із її черева у сторону Платіні полетіли ще яйця, помідори, яблука та інша їстівна городина. Найбільш екзальтовані дамочки намагалися поцілити атрибутами спідньої білизни.
- Добре, що я не кандидат у президенти, а то би вже гепнувся – подумав Платіні, поспіхом ховаючи у лоно вокзального приміщення своє шляхетне тіло, у минулому об’єкт «вожделения» багатьох незаміжніх львів’янок. Швиденько пробіг сходами униз, потім догори і, на щастя, на колії, наче чекав його, стояв дизель у сторону Стрия. Тільки-но сів, як потяг рушив і вже за декілька хвилин Львів залишився позаду із тією Містерією жіночих пристрастей, що мало не зашкодила здоров’ю Платіні. Перші миті ганебної втечі той трохи нервував, навіть зняв краватку, підняв комірець сорочки і для чогось почав сіпати одним оком, наче остерігався погоні і таким чином маскувався від переслідувачів. Навпроти сидів якийсь іноземець, що невідомо як потрапив у цей старезний вагон приміського потягу. Ламаною галицькою говіркою він щось бубнів собі під носа. Платіні вишуканою англійською у подумах переводив для себе це бубніння і насолоджувався відчуттям минулої небезпеки. Пройшло трохи часу. Платіні вже зовсім заспокоївся і під колісний стукіт та ритмічне похитування вагону його віки почали тулитися одне до одного. Крізь дорожнє марення власні думки прорвалися до власної свідомості і сформувалися у незаперечні життєві висновки: А львів’янки – найчарівніші в світі жінки, тільки… дуже злопам’ятні. А ще добре, що дружина не тиняється сторінками ПееМ, а то було б мені на горіхи…

25 квітня 2013р.

- Навіщо платити більше, навіщо платити менше... – філософія злодійської вдачі.
Надія вмирає не останньою. Останньою вмирає ілюзія, що надія ще жива.
Найлегше тринькається те, що за гроші не купиш – здоров’я.
Найщиріший тет-а-тет – наодинці сам із собою.
Найміцніша шия – це шия народу. Скільки на ній мотлоху перетовклося!
Народ – не тільки джерело влади, але й її незмінний і терплячий носій.
На сімох з ложками – один з черпаком.
На тлі посередності і норма набуває виняткового значення.
Наука – інструмент для приведення парадоксів у прийнятний для розуміння вигляд.
Не всі витримують тягар популярності – наївшись слави, хочеться й безчестя.
Не дозволяй цікавості залучати твого носа до своїх приватних розслідувань.
Не забігай поперед батька в пекло – живи довго.
Не знаючи місцевих звичаїв, не ходи вечорами темними вулицями.
Не маючи юридичної освіти, не засуджуй інших у робочий час.
Не перенапружуй без потреби звивин – грижа мозку не видаляється.
Не позбавляй себе майбутнього – не роби сьогодні те, що можна зробити завтра.
Не шукайте підтексту там, де немає тексту.
Невпевненість як дискредитація можливості.
Нежить – вердикт лікарів біля ліжка важкохворого пацієнта.
Незіпсований смак – все життя пив тільки самогон.
Несправедливість у дії: закон для дурнів не писаний, а відповідальність за його порушення
вони чомусь несуть.
Ні в зуб ногою, ні в нюх рукою – поганий каратист.
- Ну пий скоріше, отрута вистигає ( любителям солодкого чаю ).

Обираючи на посаду мера голову, а не шлунок, можна не тільки зекономити, а й примножити матеріальні ресурси громади.
Око за око, зуб за зуб – бартерні операції кровної помсти.
Опираючись на плечі допомоги, дізнайся, який гонорар вона бере.
Опозиціонер – політик, якому не знайшлося місця за владним столом.
Очі бояться – руки лінуються.
Очікування на краще – тривала історична епоха, початок якої чітко не окреслений,
а закінчення важко прогнозоване.
- О хо-хо, суєта суєт... – подумав равлик, спостерігаючи за мурашником.

Павуки в банці не гризуться, а борються за повноваження.
Пани чубляться – перекурам від піару роботи добавляється.
Паніка – ланцюгова реакція страху, каталізатором якої виступає крик: Рятуйтесь, хто як може!
Параноя – захворювання на паранормальні явища.
Перебуваючи під ковпаком спецслужби, зловживав спиртним, щоб заплутати сліди.
Переїдаючи, ми відгодовуємо хвороби майбутнього.
Переможців не судять – їх використовують.
Перетягуючи ковдру на себе, слід пам’ятати: оголений партнер викликає бажання володіти,
а не співпрацювати.
Перехід із фракції у фракцію – пошук свого місця під чужим сонцем.
Перш ніж „сісти” на дієту, порадься зі своїм шлунково-кишковим трактом.
Перш ніж залити очі, перевір режим автопілоту.
Перш ніж одружитись, зніми рожеві окуляри.
Перша чарка розв’язує язик, остання – руки.
Печать Каїна за тисячі років самовдосконалення так, на жаль, і не стала знаком каяття.
Питання „бути чи не бути?” породжує ілюзію самостійності у прийнятті рішення.
Підгодована репутація – авторитет депутатів-перебіжчиків.
Підмочена репутація – невиконані заходи МНС у передпаводковий період.
Платон – не друг, він істини дешевший.
По дорогам цивілізації ще й досі ходять динозаври із первісного світу інстинктів.
Політична цензура забороняє говорити правду про владу, зате заохочує брехати про опозицію.
Політичні інтереси об’єднують ворогів, а політичні дивіденди роз’єднують союзників.
„Полковнику ніхто не пише” – співробітник КДБ по роботі із населенням у відставці.
Порада учителю: Сіючи вічне, не розкидай зерна де попало.
- Порву, як Тузік грілку – подумав Бобік, знайшовши шмат старої автопокришки.
Порожнє місце святим не буває.
Поставивши перед собою ціль, підіпри її, щоб не упала до того, як ти її досягнеш.
Пошитий у дурнях – трикотажний виріб як продукт трудотерапії душевнохворих легкої форми.
Предтеча поразки – загодована славою перемога.
„Приїжджай, не поспішаючи” – девіз швидкої допомоги.
Принципи – сторожеві пси моралі.
Принцип подвійних дверей (спочатку на себе, а потім від себе) успішно використовується
у довгому бюрократичному ланцюгу „керівник – підлеглий”.
Прихильність долі не в тому, що тобі весь час щастить (на такий ідіотизм фортуна не здатна),
а в тому, що тобі не щастить менше, ніж іншим.
Про Вовку розмова – анекдоти про Путіна.
Провидіння – привиди розуму.
Прогалини у пам'яті – непрямий доказ дискретності часу.
Прокляття вампіра: Щоб ти жив на одну донорську дозу!
Прокруст – античний борець за рівність людей.

Рація – це те, що завжди має переможець парі.
Рильце в пушку – обличчя п’янички, що проспався на дірявій подушці.
Розкутість – несправні гальма.
Роки ідуть і гіркота зникає, горілка, наче мед, смакує й не вертає.

Самодостатність – задоволення від спілкування із самим собою.
Самодур – людина, яка не терпить навколо себе дурнів.
Самозакоханість – почуття гомофродита.
Самоізоляція – дистанціювання влади від свого джерела.
Самокритика – розумна самореклама.
Своя ноша не тягне, а чужа добре гріє.
Святість – перемога ангелів душі над нечистю плоті.
Сенс життя шукають всі, але мало хто признається в марнотратстві часу.
Система, запрограмована на самознищення, ніколи не пристане на умови самообмеження.
Сідаючи за кермо у нетверезому стані, ризикуєш значно скоротити свій життєвий шлях.
Сім раз прицілься і лиш потім коли правдою в очі.
Службова невідповідність – невідповідність між посадовим окладом і вартістю
заміської „хатинки”.
Службове розслідування у високих кабінетах – пошук алібі для звинуваченого.
Смерть – повне знеструмлення організму.
Сновидіння – нічне відлуння дум, недодуманих удень.
Совість – шанцевий інструмент для самокопання.
Сократ і діжка – вічне та дубове.
Сон з руки: наснились гроші – загубив гаманець.
Сонце – єдина зірка, світло якої ще й зігріває тіло, а не тільки підігріває фантазію уяви.
Сором – невмотивована безсоромність.
Спарта – Спартак з ампутованою кінцівкою.
Спільна праця об’єднує, а різниця у заробітній праці роз’єднує.
- Спуститись із небес на землю – команда на завершення космічного польоту.
Ставлячи усе під сумнів, не забувай і про сам сумнів.
Статус-кво – примусове дежавю.
Стриптиз душі – гола правда.
Стріли Амура – матеріалізовані флюїди кохання.

Тверезо думати за Україну владі заважає хміль безкарності.
Творчі муки – намагання із набору знайомих слів вибрати необхідні і розставити їх
на потрібних місцях.
Тормоз – загальмована реакція розуму у поєднанні з філософією сонного обличчя.
Торжество – злорадство добра.
Тріада – три кола пекла.
Троглодит – любитель поїсти за трьох.

Удача – фортуна із слов’янським корінням.
У країнах, де психіатрична допомога на високому рівні, кількість пророків значно менша.
Умиваючи руки, скористайся ногами.
Уміло маневруючи словами, вужем ковзав між гострими кутами.
У морозні зими особливо гостро відчуваєш відсутність енергетичної незалежності.
У подружньому житті, на відміну від політики, рідко кому вдається зрадити більше одного разу.
Ускладнення від хвороби – помста переможеної інфекції.
Услід за „білочкою” приходять й інші істоти.
У страху великі очі, притиснуті вуха, наїжачене волосся, заяче серце; одним словом, потвора,
але цуратись його – погана прикмета для здоров'я..
Утома життям починається із переповненого шлунку.
Утома – стан, при якому фізичні можливості не спроможні задовольнити духовних потреб.
- У чому правда, брате?... – У комі, друже. Вона важко хвора.

Феміда сліпа, але чутлива на дотик.

Час адаптації службовця на високій посаді – період зрощення форм крісла і дупи в одне ціле.
Чекав весни, ховаючись у літо теплих батарей.
Чекав на краще – не прийшло, а обіцяло ж, западло.
Чим більше соромишся, тим менше сорому залишається.
Чим далі по шляху цивілізації, тим важче не погрузнути в плагіаті.
Чим крутіша крива вживання, тим заплутаніше крива додому.
Чорна кішка у темній кімнаті – ілюзія результативного пошуку.

Ціна компромісу – вартість зраджених принципів.

„Ховаючи голову у пісок”, ми виглядаємо смішними навіть у очах страусів, які насправді
цього ніколи не роблять.
Хочеш бути щасливим – будь ним, але краще це робити під наглядом лікарів.

Ша! – тиша, що поперхнулась криком.
Шлях борця за справедливість – дорога до острова Утопія.

Щастя – це ейфорія здорових клітин людини, а горе – ейфорія хворих.
Щасливі у невіданні; принаймні, так хоч ковбаса смакує.
Щоб забороняти, потрібно дозвіл мати.
Щоб когось зрадити, потрібно спочатку чогось досягти.
Щоб швидко бігати, треба сильно боятися.

Яблуко спокуси – заборонений плід, солодкість якого стала прелюдією до гіркого життя.
Якби існувало страхування від падіння рейтингів, скільки б політиків на цьому збагатилось.
Як правило, після кожної вдало проведеної кампанії по скороченню управлінського персоналу,
у службових кімнатах з’являються додаткові столи.
Якщо весь час тримати себе у руках, то на якусь іншу роботу рук просто не вистачає.
Якщо дощу нема, а над тобою парасолька – значить ти опинився не в тому місці і в не той час.
Якщо немає доброї волі, то приходить зла неволя.
Якщо правда не гола, то зрозуміле бажання дізнатись, за чий кошт вона одяглась.
Якщо святе місце порожнім не буває, то порожня голова, це що – правило чи виняток?

Відрядження із далеких 80-тих.

Припортове місто. Початок червня. Помешкання – кімната у старому, занедбаному часом і байдужим керівництвом, гуртожитку. На столі три пляшки горілки, трохи закуски. Бригада із трьох чоловік відпочиває у вихідний день. – Будьмо! – випили, закусили. – Будьмо! – випили, закусили. Звичайна картина активного відпочинку далеко від дому. Після третього «Будьмо!» керівник, як людина більш стримана, залишає колег та прямує на пляж, на тепленький пісок до ніжних грайливих хвиль Чорного моря. Двоє, що залишилися: досвідчений, загартований тривалими відрядженнями, монтажник 6-го, найвищого за кваліфікаційною сіткою, розряду і водій середнього віку, менш вправний у пиятиці, бо вперше виїхав у відрядження, а удома під контролем дружини тиранічного типу не особливо і розслабишся. Ведучи теревені про все і ні про що, вони подовжують особисте змагання на міцність шлунку і ясність голови. Після нетривалого двобою водій, як людина менш тренована, тихенько сповзає зі стільця на підлогу, де і знаходить умиротворення своєму бійцівському духу. Його опонент у класичній позі – голова в тарілці, правда без салату, руки по обидва боки на столі. Через деякий час переможець приходить до тями, фіксує відсутність водія, зривається з місця і біжить до моря. Знаходить там керівника, підбігає до нього з майже істеричним криком:
- Николай! Где этот?… далі слідує смачний набір народної лексики.
- Панимаеш, он…(знову набір) ушел, забрал ключ, я комнату даже не закрыл!
Кімната зазвичай замикалася ключем, той вішався на потайний гвіздок у стіні і таким чином створювалася ілюзія недоторканності приватного, нехай і тимчасового, помешкання. Керівник, знаючи запальний характер свого підлеглого, тільки розводить руками, знизує плечима і навіть для чогось зазирає під рушничок, що лежить поруч на піску, наче там міг таїтися отой невдаха-водій. У цю мить із морської пучини, наче морж із ополонки(округлені, немов здивовані, очі; наїжачені вуса) намальовується відпочиваючий,
портретно дуже схожий на водія. Монтажник, крутнувшись на місці, плигає у бік відпочиваючого і, виставивши в ділянку його живота два розтулені пальці, цікавиться, але так, що чути за двісті метрів:
- Где ключ?!!!
- Ка-ка-кой ключ? – заїкаючись з несподіванки, питається відпочиваючий.
Далі – німа сценка на кілька секунд. Саме стільки часу потрібно нашому сищику, щоб зорова інформація нервовими шляхами дійшла до аналітичного центру осмислення
ситуації, там в процесі якихось складних біохімофіхичних реакцій плавно перерости в усвідомлення того, що водій, до якого зібралося стільки запитань, і та людина, що стоїть перед ним, це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
- Да пашол ти! – замість логічного вибачення не дає поблажки своїм голосовим зв'язкам монтажник. Вибачення перед випадковою особою не вписується в кодекс його етичних норм. Керівник для запобігання подальшого непорозуміння потихенько відводить нашого героя в сторону, трохи заспокоює, після чого вони разом прямують до гуртожитку. Кімната розчинена навстіж, прямо з дверей важко не помітити пару стоптаних домашніх тапок, що визирають з під стола. Продовження тапок – сам загублений водій, що весь цей час мирно посапував на підлозі.
- Ты где был! – трохи зменшивши свій запал, запитує розбудженого водія монтажник. Той спросоння довго усвідомлює своє місце знаходження, потім відповідає:
- Где, где? В комнате…где.
- Ну ты смотри, без нас ни шагу. Можешь потеряться.
Трохи протверезившись, він давно уже зрозумів безпідставність своїх претензій, але внутрішнє переконання у своїй правоті, що ніколи надовго не залишає людей такого типу, не дає йому визнати свою анекдотичну помилку, освячену надмірним вживанням оковитої. Висновки такі ж, як і у попередній життєвій історії: і смішно, і грішно.

19 квітня 2013р.

Трамвайна сценка із далеких 80-тих.

У трамвай сідає трійка змучених пивним, а можливо, і більш міцним, напоєм чоловіків. Чимось вони нагадують комедійних кіногероїв із фільму «Кавказька полонянка». У ролі «Бувалого», як і має бути – огрядний дебелий чолов’яга, одягнений у спортивні штани і білу футболку. Чи то розмір футболки замалий, чи то чолов'яга за останній час забагато добавив у вазі, але внизу, із під футболки, випинає досить пристойний кусень, як кажуть у народі, трудового мозоля. Черевань сідає у крісло, ззаду і спереду, наче янголи-хранителі, його супутники. «Бувалий» тільки-но сів, одразу починає куняти носом і за кілька секунд вже чується вельми пристойний храп. Мета їхньої подорожі, напевно, – чергова бочка пива, бо, проїхавши лишень дві зупинки, товариші «Бувалого» починають виводити його із трамвая. Але зробити це не так уже й легко. Чолов’яга, що і не думав виходити із поснулого стану, непосильним тягарем повисає на плечах своїх соратників. Ті, стогнучи, на напівзігнутих ногах волочуть його по трамвайному проходу. Весь трамвай, хто з осудом, хто зі співчуттям, хто просто із цікавістю сторонньої людини, спостерігає за розвитком подій. Діставшись виходу, ангели остаточно втрачають сили І їхня ноша, залишившись без опори, осідає на підлогу спиною до відчинених дверей. Перевівши подих, чоловіки знову підхоплюють здорованя під пахви і починають потихеньку витягувати його назовні. Масивне тіло важкувато ковзає по підлозі і коли те місце спини, що трохи вище куприка, досягає канта трамвайної сходинки, гумовий пояс спортивних штанів чіпляється за цей кант. Оскільки всю свою увагу «вантажники» приділяють сходинкам, щоб не перечепитися, то вони і не бачать, як поволі ті спортивні штани разом із трусами сповзають до самих щиколоток, виставляючи на світ Божий усе чоловіче причандалля. Весь трамвай вибухає гомеричним реготом, бо видовище таке, що утриматися від сміху неможливо: щиколотки чоловіка разом із штанами і трусами опираються на трамвайну сходинку, середня частина тіла сідницями майже торкається землі, а верхня все ще у руках його товаришів. Причандалля зверху, але не справляє враження. Видно, що багаторічний досвід вживання хмільного зілля і відсутність відповідної жіночої уваги зробили свою чорну справу, зменшивши до непристойно малих розмірів чоловічу гордість. Нарешті ноги звільнюються і п'ятами ударяються о нижню сходинку. Мабуть, це приводить чоловіка до тями, бо доволі прудко він підхоплюється і, підтягнувши штани догори, відновлює статус-кво одягненої людини. Озираючись в усі боки з виглядом, наче нічого й не сталося, а, якщо і сталося, то настільки нікчемне, що не достойно уваги, чоловік швидко орієнтується на місцині і прямує до бочки з пивом, що дійсно дислокується майже поруч із зупинкою. За ним, підморгуючи та підсміюючись один до одного, ідуть його товариші. Але що важить оголений укупі із інтимними деталями чийсь зад у світі пивного товариства, де більше шанується кількість випитого, ніж випадковий стриптиз на очах спільноти? Отож бо, що нічого. Ще й не таке буває. І смішно, і грішно.

Подружня пара ранком вихідного дня:
- Добрий ранок, дорогенький.
- Добрий ранок,кохана.
- Як спалося, як настрій, які плани на сьогодні?
- Міцно, чудовий, як завжди – громаддя.
- Ти зранку такий сексуальний. От що означає спати на окремих ліжках.
- То може?..
- Якщо зможеш, то й може.
- А я коли не міг?
- Останнього разу щось не теє..
- Та коли то було?...
- Так і я про це ж.
- Ну, добре, зараз я тобі покажу, як дратувати мого дикого звіра.
- Ой, як страшно! Давай я піду, щось зготую на сніданок, а ти поки винеси сміття. Уже три дня чекає.
- Гаразд, домовилися. Ось тільки пройду другий рівень і я до твоїх послуг.
Через годину:
- Ти виніс сміття, дорогенький?
- Зачекай трохи, кохана. Тут один телепень із базукою у мене вже два життя відстрелив.
Зараз я його прикінчу.
Ще через годину:
- Чоловіче, ти сміття виніс?
- Як винесу, то ти першою побачиш.
- А чого ти мені хамиш? Я б уже десять разів винесла, а ти…
- Що я? І взагалі, чого це ти зранку зі своїм сміттям причепилася?
- Ну ти й козЕл!
- Не ображай тварин, мамбочко!
- Добре. Прошу вибачення у всіх козлів, що зараз мене бачать, чують і читають. Ви надто
благородні, щоб оце створіння, яке називається моїм чоловіком, я порівнювала з вами.
- Еге, як тебе прорвало. Дивись не захлеснися отрутою, єхидно ти моя шпиляста.
- Казала мені мама…
- Слава богу, більше не каже. На старість зовсім із розуму вижила стара, подалася аж
на другий кінець світу за щастям, бачите…
- Не ображай мою маму!
- А ти мою не ображаєш?
- Я не винувата, що дівоче прізвище твоєї мами – кОзел.
- А хто, я винуватий?
- Та пішов ти…
- Куди, якщо не секрет?
- На хутір за метеликами.
- Зараз, тільки сачок знайду.
- Придурок!
- Від такої чую!
Кімнатні двері грюкнули із такою нежіночою силою, що комп’ютерний бойовик із базукою здригнувся і присів до землі.
Увечері:
- Кохана, пробач мені, я погарячкував. Де то сміття?
- Дорогенький, я уже винесла, хоча це і чоловічі обов’язки.
- Я від своїх обов’язків не відмовляюся. Так обставини складаються, що не завжди робиш те, що хочеш і завжди мусиш робити те, чого не хочеш.
- Так ти й не хочеш.
- Ти на що натякаєш?
- На те, що ти думаєш.
- Якщо ти про секс, будь-ласка. Хоча після тієї бійні на п’ятому рівні я геть знесилений.
- А у мене і без бійні голова болить.
- Тоді на добраніч, люба. Ти мене кохаєш, еге ж?
- Хто би сумнівався? Платонічне кохання – вічне.
- О, ти – моя розумниця, киця, золотко, рибонька, зірочка, мамбочка, ой ні останнє викресли.
- Delete натисни.
- Дякую, кохана. До завтра?
- Звичайно, любий. Цьом-цьом.
Подружжя розходиться по кімнатам.

Авторська порада чоловікам: хоча б інколи виконуйте свої чоловічі обов’язки – сміття винесіть чи ще щось там…; і жінкам: якщо ваш чоловік, наче останній герой, знемагає на війні з потворами Імперії Зла, не турбуйте його якимось дрібницями – сміття винести чи ще щось там…

12 квітня 2013р.

Алла Пугачова – минуще, а глас волаючого в пустелі – вічне.
Амбіція – гонор у камуфляжній формі.

Банальність – шаблон з бородою.
Безпринципність – один із самих цінних лотів на політичних торгах.
Біла гарячка – не хвороба, а астральний стан душі, при якому людина починає спілкуватися із представниками паралельних світів.
Біль – репетування нервових закінчень.
Божевілля – збій у програмному забезпеченні людини.
Бої без правил – боротьба за повноваження без дотримання регламентних норм.

Ввічливість продавців на ринку – не порив душі, а усміхнений вишкір конкуренції.
Везіння – абстрактна річ з матеріальним забезпеченням.
Видаючи бажане за дійсність, не розраховуй на тривалий шлюб.
Витончене – прекрасне після проходження курсу дієти.
Відповідальність, як ноша, ще нікого з можновладців не розчавила.
Він йшов правильно, але у зворотному напрямку.
Вічність – ілюзія, яку ще нікому не вдалося спростувати.
Вмотивовані однодумці – не стільки однаково думають, як однаково голосують.
Внутрішній голос – провокатор, який завжди поруч із тобою.
В перекладі на тюрську мову наш славнозвісний широковживаний матюк звучить
приблизно так: - Відійди в бік, ти заважаєш.
Втікаючи від життя, не забігай на територію цвинтаря.
Вживаючи самогон, ми нищимо вітчизняного виробника.

Голова – аналітичний центр пропозицій плоті.
Грошовий обіг як замкнутий цикл задоволення потреб.
- Гусак свині не товариш – гонорово подумав гусак, проходячи мимо свині, що лежала в калюжі грязі. -Ну який з нього товариш – зневажливо подумала свиня. - Ні рохкати, ні землю рити...

Депутати – домінантні ссавці при розподілі бюджетної здобичі.
Дискусія як спосіб переконати себе у своїй правоті.
Диспути політиків як дзеркало політичної деградації.
Дріб'язковість – сестра педанта.
Дієта для трудоголіків – робота за скороченим графіком.
Дієта – шлях до здоров'я, устелений смачними спокусами.
Дійшовши до ручки, візьми себе в руки.
Діючи по принципу „кашу маслом не зіпсуєш”, п’ють все і у будь-якій послідовності.
Для декого національна звичка радість і горе відмічати хмільним застіллям переросла
у щоденну виснажливу працю.
ДТП – Де Так Перечепився?

Еволюція смаку – від солодкого до гіркого.
Електоральне поле – пасовище, де нагулюють політичної ваги деякі козли.

Єдина та незаперечна умова існування смерті – це життя.
Єресь – позашлюбне дитя віри та атеїзму.

Життя кінчається не завтра – нещастя може трапитися вже сьогодні.
- Життя прекрасне – міркування склеротика в період загострення хвороби.
Життя – марафонська дистанція; якщо не добіг до кінця, то ти погано тренований
або зловживаєш допінгом.

За державу прикро найбільше тим, кому найменше дісталося.
За кінчик язика він вів себе на плаху.
Закликаючи у свідки Бога, ризикуємо у судний день наразитись на його упереджене судження.
- За нами не заржавіє – рекламна акція мастил.
Заплативши за лікарняний, вимагай компенсації у роботодавця.
Зарікаючись від суми та тюрми, ми позбавляємо одну із важливих частин свого тіла від захоплюючих пригод.
Засудити іншого так же легко, як виправдати себе.
Зважуючи всі за і проти, попробуй врахувати похибку ваг.
Здоровий глузд – хвора алогічність.
Злодійський нефарт: йдучи на справу, забував присідати на дорогу і, як наслідок, сідав на роки.
Злочин – адекватна реакція неадекватної людини на відчуття дискомфорту.
Злочин – чортова посада або сан нечистої сили.
Змій-спокусник – ідеологічний натхненник внутрішнього голосу.
Знання своїх повноважень не звільнює від обов’язку приймати правильні рішення.
Знахабніле свавілля – ситуація, коли дружина, перевіряючи кишені п'яненького чоловіка, не залишає йому навіть дріб'язок на пиво.
Золоте січення – геометричний симптом золотої лихоманки. Не золоте січення
– розпилена навпіл Шурою Балагановим металева гиря.
Зорові галюцинації – аплікація підсвідомості.

Ілюзію повноцінного життя породжує живучість неповноцінних ілюзій.
Імперативний мандат як приведення депутатських апетитів у партійне русло.
Інтернет – байто-базар.
Істерія – хресна мати істерики.

Йдучи вперед – деколи озирайся назад, щоб не втратити відчуття перспективи.
Йдучи на компроміс, дізнайся, хто за ним стоїть.
Йти до кінця – дожити до глибокої старості.

Квартирна крадіжка – несанкціоноване проникнення з конфіскацією майна.
Клопіт – гризоти суєти.
Коаліція як колективне задоволення політичних амбіцій.
Кожна шкідлива звичка – це черговий крок на виснажливому, але не надто тривалому,
шляху боротьби зі своїм здоров’ям.
Коли бракує вагомих аргументів, використовують широковживані.
Коли бізнес іде у владу, то принципи куплі-продажу стають зрозумілими навіть самим
ідейно стійким депутатам.
Коли за правду чубляться пани, вона втікає з поля битви.
Коли музи мовчать, говорять матюки.
Коли не вистачає мудрості, у дурості непогані шанси впливати на прийняття рішень.
Коли політики глухнуть, народ німіє.
Коли тягар невдач – бракує несунів, коли же слава – кожний хоче нести.
Коли у жінки уривається терпець, чоловікові потрібно докласти немало зусиль, щоб зв'язати його кінці.
Кома – стан, при якому потрібно бути готовому до крапки.
Компроміс – компромат про леді.
Конформізм – прояв „дарвінізму” на поприщі людського пристосування.
Копаючись у собі, знайшов багато цікавого із життя диких тварин.
Край світу – там, де нас нема.
Краса не рятує світ, вона його розбещує.
Кримінальний авторитет Без Вини Винуватий; він же Цап-відбувайло; він же Стрілочник; він же Крайній.
Крок до зірок – щабель драбини.
Кулуарна політика – мистецтво неможливого.

Ладан як хімічний засіб боротьби із хатньою нечистю.
Лебідь, рак і щука – найкраща коаліція для блокування законопроектів про транспортні засоби.
Легенда – те, що розповідає дружині чоловік, пізно повертаючись додому.
Логіка – наука, яка пояснює, чому сталося так, а не інакше, і чому то інакше не мало шансів статись так.
Ложка гіркої правди не зіпсує діжку солодкої брехні.
Лохотрон – не стільки технологія обдурювання, як ідеологія щастя в країні дурнів.
Людину псують не гроші, а їх матеріальний еквівалент.
Людина як наглядний приклад невідповідності між задуманим і отриманим.
Людина з точки зору гармонії – напівфабрикат.

Марнослів’я – спілкування з глухим.
Матня – інтимна кишеня.
Матюк – російський мат, що прийняв українське громадянство.
Ми маємо те, що маємо, бо не маємо того, що мають вони.
Мить – місток, по якому людина іде усе своє життя.
Мільйонер – нумізмат у особливо великих розмірах.
Міра – умовна одиниця самопочуття.
Місце сидіння формує не тільки світогляд сидячого, але й вигини його сідниць.
Міф – легенда, розказана двічі.
Мовчання як важка форма протікання склерозу.
Мрія – душа нереалізованого бажання.
Муки сумління – виснажливий пошук виправдання своїм поступкам.

2008р.

Уночі я прокинувся від фізично неприємного відчуття присутності чогось стороннього
у кімнаті. Була задушлива літня ніч. На тлі відкритої кватирки я побачив чийсь невиразний силует. Напружуючи спросоння очі, я поступово звик до напівтемряви, а тут ще місяць широким рогом визирнув із-за хмаринки прямо у мою кімнату. Побачене неабияк спантеличило мене: на вікні, вчепившись у дерев’яну раму пазурами, сиділо маленьке совеня.
- Не спиш? – раптом мовило воно, водячи головою зі сторони в сторону.
- Ти хто? – не знайшовши нічого кращого, запитав я.
Можна було подумати, що спілкування зі совеням, яке вміє розмовляти, для мене звична річ.
- Мудрість твоя – відповіло совеня, кліпаючи великими очима.
- А чому ж така маленька? - не без іронії поцікавився я.
- Так тобі це краще знати. Хіба це ти перечитав сотні томів людської думки у вигляді книг, замислювався над сенсом життя, блукав лабіринтами філософських запитань, писав вірші і шукав своє «Я» у вічних сумнівах і роздумах? Мабуть, що ні.А хіба не ти так безглуздо витрачав визначений тобі долею час на порожні розваги, безтурботне існування на рівні інстинктів і буденної суєти? Мабуть, що ти. Отож не питай, чому я не виросла хоча б до середньостатистичних розмірів виду совиних. Маєш те, що заслуговуєш.
Я замахав головою, закліпав очима, намагаючись прогнати цю мару непотрібних мені
повчань від якогось там совеняти, оскільки був цілком задоволений собою і не вважав себе останнім дурником на цій грішній землі. Мара дійсно розвіялась. Лиш на тому місці, де щойно сиділо совеня, колихалась від якогось незрозумілого протягу фіранка, наче птах махав крилами. За мить і вона зупинилася. У мертвій тиші цокав годинник, немовби повертаючи мене до реального світу.
- От дурня - подумав я і протягнув руку за пляшкою пива, що зазвичай завжди стояла біля мого ліжка, щоб я міг у будь-яку хвилину хильнути із неї. Пляшка була напівпорожня, ще одна, зовсім порожня, стояла поруч. Пиво з пластмасової пляшки було таке бридке, наче це була… тут я утримаюсь від порівняння, виходячи із естетичних міркувань. І так гидко стало чомусь на душі. Осяяна місячним світлом біля стіни навпроти мене, стояла книжкова шафа, данина колишній моді, і, якби не деякі дрібнички, що знаходилися на поличках разом із книгами, я б певно роками не відкривав її.
- Може, почитати що-небудь? – подумав я. - Авжеж, завтра обов'язково пошукаю чогось цікавого. Та і з пивом потрібно зав'язувати, мало б хоча смак, а так пійло якесь. Більше жодного ковтка - подумав я, засинаючи.
Раптом у голові, як на широкому екрані кінотеатру, великими рекламними літерами засвітився надпис « ВІТАЮ. РОЗУМНЕ РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО. ДАЛІ БУДЕ».
- Що буде? - я уже практично спав. - День буде, життя буде…
І снилися мені цієї ночі не Вітьок із Серьогою, мої друзі, перевірені часом, пивом і футболом, і, навіть, не та струнка панянка із сусіднього під’їзду, яка щодня витончено цокає каблучками повз моє вікно, йдучи ранком на роботу і повертаючись увечері додому, а снилась велика сова, що сиділа на підвіконні на місці годинника і ритмічно кивала волохатою головою: Цок-цок… добре є. Цок-цок… добре є.

11 квітня 2013р.

Сакраментальне «Бути чи не бути?» таке ж гризотне, як і вічне. Картаєш себе, сказавши
«Так», картаєш, сказавши «Ні», бо важко прогнозувати майбутнє, коли аналітичні здібності розуму затьмарені непереборним бажанням плоті утвердити свої егоїстичні прагнення до гріховного. До чого я веду? До чоловіка, ім’я якому – легіон. Дожив цей чоловік до того віку, коли сива паморозь, умістившись спочатку на скронях, починає свій агресивний наступ на інші ділянки волосяного покрову голови, витісняючи початкове його забарвлення на периферійні закутки. Деякі волосинки, налякані грядущими змінами, не бажаючи зраджувати своє первородне єство, втікають із поля бою, залишаючи прогалини, пролисини у густій колись шевелюрі. Одночасно з цим процесом починає діяти і зовнішній ворог – бісові ріжки, що раз по раз штрикають нашого героя в ребра – то справа, то зліва,
а то і зі сторони куприка, причому так наполегливо, що немає жодної можливості не звертати на них уваги. І що ж робить цей чоловік? Починає розуміти, що любощі із дружиною раз на тиждень, а то і рідше, стали, скоріше, ритуалом виконання своїх подружніх обов’язків, ніж натхненним трудом на ниві Кохання. А бути чоловіком, ще й коханим, ой як хочеться. Тож сідає наш герой за комп’ютер, вештається у соціальних мережах, встромляючи свого носа всюди, де пахне самотнім жіночим духом, запускає пробні флюїди своєї харизми самця у вічну тему любові і через деякий час знаходить споріднену душу у вигляді молодої панянки, себто дівчини. Поступово їх спілкування досягає такої межі, за якою Інтим уже не виглядає чимось недозволеним. Бере тоді чоловік на роботі відпустку на кілька днів за свій рахунок, дружину ставить перед фактом термінового відрядження і на крилах бажання летить у вир гріховної насолоди, добре,
що місце призначення недалеко – до сусіднього обласного центру. Зустрічається двійко готових до битви на любовному ложі партнерів і кожний отримує те, що хотів: дівчина – шляхетного зрілого чоловіка, досить обізнаного, щоб поділитися набутим за життя практичним досвідом кохання, а чоловік – молоду красиву коханку, тіло якої, феєрично вибухове, в умілих руках звучить божественною музикою ніжності і пристрасті. Наш герой усю ніч доводить, не стільки дівчині, як самому собі спроможність свого лібідо реагувати на присутність поруч жіночих принад і на ранок, геть виснажений, але страшенно задоволений, вже готовий вигукнути оте знамените Фаустівське «Зупинись, мить! Ти прекрасна», як стається справжня трагедія – замість миті зупиняється серце, якому (нетренованому, із ознаками вікових змін), очевидно, не стало сил перекачувати по венам і артеріям розбурхану, стривожену запальним завзяттям кров, означену в інших мовах як блуд. Постраждалих троє: дівчина, якій(переляканій до сліз, враженій виглядом неживого, до недавно ще такого палкого, коханця) прийшлося щось вигадувати співробітникам міліції про обставини появи у її помешканні мертвого тіла чужого їй чоловіка; родина загиблого на чолі з дружиною,почуття якої перетасовані болем утрати і звичайною образою зрадженої жінки; сам чоловік, постраждалий, як ви бачите, - гірше не буває. Отож «Бути чи не бути» носить досить гризотний характер. «Бути!» – скажуть деякі чоловіки із когорти тих, що чисто теоретично допускають такий вибір. Вони занадто невпевнені у собі, затуркані життям і сімейними обставинами, слабодухі та нерішучі, щоб у реальних обставинах спробувати повторити шлях нашого героя, але саме ці їхні недоліки і спонукають до такої показової бравади. «Не бути!» – скажуть інші, справжні «Казанови», які задовго до появи сивини почали свою трудову діяльність на ниві зрадництва своїм дружинам. - Навіщо такі складності? – міркують вони. – Кудись їхати, виснажувати себе, наче в останній раз, якщо можна розважатися більш помірковано, без небезпеки для свого здоров’я, тим більш навколо так багато жінок, охочих свідомо обманюватися і дарувати щасливі миті плотських утіх. Усім іншим, а я маю підозри, що їх переважаюча більшість,залишається «чи». Оце «чи» і є серцевиною тої гризоти, що поїдає зсередини чоловічий ерос. Утім вибір – це завжди вибір і нехай самі чоловіки вирішують, що їм робити з тим бісом у ребрах. Про мораль тут мова не іде. Вона на другому плані. Багато повчальників, як показує життя, насправді лиш ховаються під маскою пристойності, непорочності та етичної цноти. Ці добродії найбільш небезпечні для закладин моралі, бо саме своїм акторством вони знецінюють те, що дійсно мало би вчити людей благородним чеснотам.

9 квітня 2013р.

Минуло кілька днів, як мене відвідала Муза, неземне створіння із казки чоловічих сподівань. Спогади про неї не давали мені покою. Я уже сам не знав, що то було – реальність із потойбічного паралельного світу, чи матеріалізований привид отих підсвідомих мрій, які, як відомо, не одного бідолаху завели борсатись у неестетичному багні ілюзорних гризот. Коли почуття туги за втраченим досягло апогею, я пішов у магазин і купив собі пляшку горілки, щоб хоч якось заглушити ці неприйнятні для нормального існування спогади. На дворі хлюпотіло і смеркалося. У пляшці залишалося уже зовсім нічого і я збирався йти спати, як у двері раптом хтось подзвонив. Трохи затинаючись після завеликої, як на мене, питущого інколи і в розумних межах, хмільної дози, я відчинив двері. В коридорі, обтрушуючись від наслідків сльотливої негоди, стояв горбатий віслюк.
- Привіт! - неначе давній знайомий, сказав він. - Можна?
- Що можна? – намагаючись не виказувати подиву, перепитав я.
- Ну, звісно, увійти – віслюк скорчив гримасу, подібну на посмішку, демонструючи великі жовті зуби без жодних ознак карієсу.
- Звичайно, прошу.
Я відступив убік, впускаючи його в помешкання. Постукавши для ввічливості копитами у прихожій, віслюк зайшов на кухню, де я перед тим на самоті розправлявся із сорокаградусними ліками.
- Можна? – знову запитав він, косячи очима в бік пляшки.
- А чому б ні?
Я вилив горілчані остатки в широку миску. Віслюк одним подихом втягнув її зміст, шумно занюхав широким листком старого пожовклого фікуса, який доживав свого віку на моїй
не менш старій кухні, після чого двигнув горбом і той миттю перетворився на двійко крил, чи то сірого, чи то колишнього білого кольору.
- Полетіли? – раптом запропонував він.
- Полетіли – відповів я, ні на хвильку не сумніваючись у прийнятому рішенні. Не кожний день випадає нагода розважитись із літаючим віслюком. Крім того, я не хотів, щоб він
вважав мене за повного бовдура, нездатного на нестандартне мислення. Скориставшись
ослінчиком, я забрався верхи на віслюка. Він голосно закричав: Іаааа!, стрепехнув крильми і ми через квартирку вилетіли на двір. Дощ уже закінчився, де-не-де іскрилися зорі. Повний місяць ледь виказував свою присутність за млою ще захмареного неба.
- Ориентация: север! - чи то повідомив, чи то проспівав мій новоспечений товариш.
Летіти було цікаво і зовсім нестрашно. Але оскільки подібні польоти в класичній літературі описувалися не один раз, я про свої враження краще промовчу. Через не надто тривалий час ми опустилися біля підніжжя гори, висоту якої важко було визначити у нічній напівтемряві.
- За мною! - неголосно мовив віслюк. - Але тихо і обережно. Це зона екологічної зачистки..
Я не став нічого уточнювати. Обережно, так обережно. У повній тиші ми почали сходження. Чомусь мені і в голову не прийшло запитати: куди, навіщо і для чого ? Шлях догори був не надто крутий і добре втолочений. Згодом, поруч із нами, почали з’являтися якісь тіні, почулися шерехи, приглушене сопіння. Віслюк не звертав на це уваги, отже і я не особливо дивувався. Мало кому потрібно туди, куди і нам. Раптом блимнув вогник ліхтарика, хтось несамовито закричав:
- Кто не спрятался – я не виноват!
Після цього у безпосередній близькості від наших голів щось просвистіло, потім це щось гепнуло у інше щось і роздався пронизливий вереск. У світлі ліхтаря я побачив бороданя в окулярах і в камуфляжній формі.
- Попав, попав! – радісно кричав він, розмахував чи то луком, чи то арбалетом.
По іншій бік від нас, схопившись за стрілу, що сторчала із грудей, стояв чоловік десь мого віку, але значно солідніший і огрядніший. Із того місця, куди влучила стріла, наче з проколотої камери із шипінням стало виходити повітря. Чоловік швидко зморщився, схуднув і безтілесною оболонкою осів на землю. Із тої оболонки вискочив маленький
чоловічок і, петляючи та підстрибуючи, наче заєць, хутко побіг униз.
- Ти дивись, маститого завалили – зітхнув віслюк і на моє німе запитання пояснив:
- Відстріл іде. Мисливці із племені критико-голових полюють за поетами. Зазвичай молодих і необстріляних підстерігають, а тут маститий підставився. Ну чого йому вдома не сидіти та на лаврах не спочивати? Мабуть, другої молодості закортіло. Жаль старого. Тепер можна не боятися, вони більше одного за раз не полюють.
Перевівши дух від побаченого, ми продовжили своє сходження. Незабаром дорога привела до високої споруди, над входом до якої висів червоний ліхтар і великими літерами було написано: ДОБРО ПОЖАЛОВАТЬ НА ПАРНАС. Тільки тепер я второпав ціль
нашої мандрівки – тут можна знайти моє загублене щастя, мою Музу.
- Прийшли – видихнув віслюк і відчинив двері.
Після темряви у очі різонуло світло. У кутку за столом сиділа жінка бальзаківського віку,
огрядна, з крупними тілесними формами. Під носом трохи чорніли вусики, а на носі зручно примістилася бородавка середньої величини.
- Дай, Боже, здоров’я! – привітався я, але віслюк своїм копитом наступив мені на ногу і останнє слово привітання застряло мені у горлі. Тож на зовні вилетіло тільки: - Дай, Боже…
- Здесь не подают – низьким голосом відповіла дама. – Что вы хотите?
- Музу хочу – попросив я.
- Все Музу хотят. Жінка оцінюючим поглядом подивилась на мене і спитала:
- А сможете?
- Один раз зміг – скромно відповів я.
- Хорошо, сто баксов на стол і вперед.
- Але в мене нема таких грошей – зніяковів я.
- За неимением денег, можна и талантом, если таковой имеется – жінка звернула увагу на віслюка.
Той весь цей час чомусь мовчав, але зрозумівши, що йдеться про нього, вмить преобразився – підтягнувся, задер догори голову і якби мав ще вуса, то неодмінно би їх підкрутив.
- Я согласен – пафосно мовив він, перетворившись на осла.
- Ну, если согласен, садись за рояль - вона кивнула в бік музичного інструмента, що стояв в іншому кутку прийомної. – Петь будем.
Віслюк, наче вправний музикант, хвацько підбіг до рояля, правильною поставою всівся на стільчик і не знаю яким чином, але почав награвати мелодію.
- Второй этаж, палата номер шесть – даючи мені ключа,сказала дама.
Не вірячи своєму щастю, я побіг догори. У спину лунала музична какофонія і низький жіночий голос: - По аэродрому, по аэродрому лайнер пробежал, как по судьбе…
За мить я вже був біля шостої кімнати, поспіхом відкрив двері і… На недбайливо заправленому ліжку у фривольній позі сиділа фігурова дівиця з намальованими силіконовими губами. Інший силіконовий орган ледь не вивалювався із пазухи.
- Мужчина, угостите сначала сигареткой, а потом я вас… – дівиця чмокнула губами, наче хотіла мене з’їсти. Ця вульгарна особа не була моєю Музою!
Я прожогом вискочив з кімнати і побіг униз прямо до дверей. В прийомній відбулися деякі переміни – за роялем вже сиділа дама, а мій віслюк, можна, навіть, сказати мій товариш, зціпивши докупи копита, як це роблять руками оперні співаки, задерши до стелі голову і притуливши вуха до спини, несамовито виводив: - Ах, какая женщина, какая женщина, мне б такую…
Я вискочив із світла у темряву, за щось перечепився, гепнувся і все раптом щезло. Очухався я від голосу сусідки, що стояла на порозі напіввідчинених дверей:
- Ну як вам, пане Олександре, не соромно. Наче б то не питущий, а таке творите. Дивіться, як у вас натоптано і ви па підлозі п’яний лежите. Ну хіба це гідно інтелігентної людини?
Сусідка моя, жінка критичного віку, можливо і мала раніше на мене якісь види, але, оскільки її чари не відповідали моїм критеріям краси і я, каюсь, не звертав на неї чоловічої уваги, то тепер вона не упускала жодної можливості, щоб не дошкулити мене
своїми доречними і недоречними зауваженнями.
- Вибачте, будь-ласка – єдине, що прийшло мені в голову, пробуркотів я і зачинив перед нею двері.
Образа на весь світ заполонила мою збентежену душу, я ліг на ліжко і укрився ковдрою з головою. Стало так себе жаль, що непрохана сльоза почала визрівати у кутику ока, але не встигла народитися повноцінним продуктом чутливості. Змучений подіями за цей вечір,
я тихо заснув, щоб завтра прокинутися в новій іпостасі – ображеним, але не озлобленим; зневіреним, але не зламаним. У крайньому разі, в це хотілось вірити…

6 квітня 2013р.

Цієї ночі мене відвідала Муза. Не варто, мабуть, було передивлятися проти ночі отого
«Плейбоя», де жінки такої неземної краси, що хочеш-не-хочеш, а ротові залози починають виробляти стільки слини, що, якщо її вчасно не ковтнути чи не витерти,
то буде вона, наче жива гумка, гойдатися з писка аж до підлоги, підстрибуючи
трохи догори з кожним черговим хеканням збудженої людини. Отака і Муза була –
висока, струнка, з гладенькою засмаглою шкірою, прикрашеною маленькими м’якими ворсинками білого кольору. А очі такі, що, дивлячись в них трохи більше, ніж дозволено технікою безпеки спілкування з чарівними жінками, можна було впасти в еротичну кому з перспективою ніколи із неї не вийти. Ошелешений появою такої непересічної особи в своєму помешканні, я спантеличено витріщався на неї, забувши закрити рота, в якому вже почалася збиратися вищезгадана речовина.
- І чого це ти лежиш? – Звичайне запитання з її вуст прозвучало, наче ніжна музика
самого високого ґатунку.
- Так я це.. сплю собі. Ніч же за вікном. – Чи то промимрив, чи то подумав я.
- А хто буде писати, творити нетлінне та вічне? – Знову запитала Муза, грайливо погойдуючи станом.
- Так я це… пробував, не виходить чогось… - Трохи оговтавшись, прошепотів я, сідаючи
на ліжко.
- Зі мною вийде. –Впевнено сказала Муза. – Я бачу, ти скромний, невибагливий, працьовитий. Тож заслуговуєш кращої долі. Я тобі допоможу. Отже, вибирай – роман, поема чи, може, щось інше?
Такий шанс трапляється раз у житті. І я вибрав… оте інше. Дідько з нею, тією писаниною,
однак толку нема, а таку жінку, проживи я ще сто життів, перевтілюючись кожного разу в іншого чоловіка, міг би і не зустріти. Але я про це нікому не розповідаю – або біля скроні
крутитимуть пальцями, або, скоріше за все, перейматимуться чорними заздрощами своїх нереалізованих творчих потенціалів чи потенцій, не знаю, навіть, як правильно сказати.

3 квітня 2013р.

Дорогою часу, устеленою мільйонами доль, ти йдеш, подорожній, невпинно.
Та коли сивий небосхил громаддям своїх віків притисне тебе до землі,
що ти скажеш цій первородній глині, перш ніж розчинитись у ній?
Що ти марив високим небом і не раз на крилах мрії
борознив його неосяжними глибинами,
за мить долаючи відстані, недоступні буденній уяві?
Але небу байдуже до таких як ти. У нього свої печалі.
Його атоми – зорі, пучки його нервів – чорні діри, і кров його – сонячний вітер.
Вони задіяні на вічний рух, у масштабах якого ти – еталон нерухомості,
а тому малоцікавий Всесвіту.
Майбутнє – це ілюзія, минуле – утопія пам'яті. І ти живеш лиш одним подихом.
Корпускули часу, об'єднавшись, утворюють той ланцюг,
по якому прямує твоя душа у білий морок невідомого.
Та колись цей місток обірветься і, наче лантух сміття,
ти гепнешся у потойбіч буття, де хтось незбагненний,
із вселенськими повноваженнями, зваживши твою сутність,
упакує її у нетлінну тару.

А, може, ти скажеш, що ніколи не відривався від матінки Землі,
бо закони тяжіння мають пріоритет над летом хворої фантазії
і краще ходити на задніх кінцівках, ніж, обпаливши одного разу паперові крила,
потрапити до товариства знедолених вигнанців, щоб стати одним із них.
Але навіщо тоді тобі пута раба? Ти і без них раб.
Крила – це велике випробування для приземленої душі.
Найкраще їх застосування – зробити із них віяло
і тішити себе думкою, що ти міг би літати,
але небо – чуже і холодне, а земля така звична і рідна
і ти не боїшся, а просто не хочеш втрачати час
на безплідний пошук натхнення.
Припадаючи кожною клітинкою до надійної плоті землі,
ти забув за небо і тепер соромишся у цьому зізнатися.

Але скоріше за все ти нічого не скажеш.
Там, де багато слів, там порожнеча думки.
Пригнічена душа сумує за тим, що могло бути, але не сталось,
і не хоче сприймати те, що сталось всупереч її сподіванням.
Усе втрачає свій сенс, розчиняючись у океані часу.
Хижі риби-століття жадібно ковтають людські долі,
жирують у намулі забуття, обростають мохом байдужості
до таких подорожніх як ти.
І ти, молюск розуму, даремно прагнеш осягнути те,
що не підлягає земному розумінню.
Із замкненого кола протиріч ти – найменша таємниця.
Але і її ти не в силах розкрити, бо збагнути себе неможливо
ні людині, ні Богу...Ти сам. Навколо безвихідь
того минулого, що зупинилось, щоб повторитись у майбутньому.
І ти блукаєш у лабіринтах спогадів, де камертон часу
гупає тобі у скроні та дзвенить мертвою тишею
тих далеких сподівань, які так і не стали дорослими...

2007р.

Однажды в горячую летнюю пору я из дому вышел. Был сильный пожар.
- Ересь горит – высказал предположение внутренний голос левого полушария.
- Да нет, судя по запаху, явные пережитки – оппонировал голос правого.
- Молчать! – неожиданно для самого себя заорал я. – Как вы мне надоели!
- Кто? – угрожающе спросил весьма внушительных габаритов прохожий, случайно оказавшийся в этот момент вблизи, а посему
решивший мой эмоциональный всплеск принять на свой счет.
- Дед Пихто, конь в пальто – наперебой бросились подсказывать ответ голоса.
- Извините, это издержки дискуссии – вывернулся я из неловкой ситуации и поспешил во избежание дальнейших недоразумений
в неопределенном направлении. Вскоре я очутился в конце
немногочисленной очереди, состоявшей из особей странного вида.
Странность их не была вызывающей, но какая-то мутная и непонятная аура наполняла геометрию этой очереди, словно смрадный смог чертоги гнилого болота.
Последней стояла ярко крашеная дама с затуманенными весельем большими, слегка навыкате, глазами, мечтательно смотрящими вдаль под разными геометрическими градусами.
- Вы крайняя? – спросил я, сам не понимая, зачем мне эта очередь.
- Крайними бывают меры, а я – единственная в своем роде – радостно ответила дама, внимательно осматривая местность по обе стороны моих ушных раковин одновременно.
- Шиза – внезапно представилась она, обворожительно улыбаясь верхней половиной своих разноцветных зубов, отчего я немного
испугался. – А вас как зовут?
- Федя – в замешательстве ответил я.
- Зачем врешь? – напомнил о себе один из голосов.
- Так надо – тут же объявился его коллега. - Не дави на него.
- Ну, этот… Федор Михайлович который… ну, идиот который – совсем растерялся я и густо покраснел.
- Вот как – улыбка по-прежнему не сходила с уст новоиспеченной знакомой. - А с виду ведь гомо сапиенс.
- Я не гомо, я от пожара убегаю – хотел возразить я, но не возразил, так как очередь рассосалась и мы оказались перед
тремя дверьми. Слева направо на дверях висели таблички с надписями: «Сексопатолог», «Патологоанатом» и «Общая патология».
- Вам куда? – спросила Шиза.
- Налево – уже по привычке соврал я и вошел в правые двери. Вместо кабинета за дверью оказалась огромное заасфальтированное пространство, убегающее далеко за горизонт
моего зрительного восприятия.
- Это Бегодром – высказал предположение голос левого полушария. – Давай, беги быстрее.
- Куда? – спросил я.
- В никуда - вмешалось правое полушарие. – Просо беги. Не можешь просто, тогда от инфаркта беги.
И я побежал. Небо над головой переливалось каким-то мягким дрожащим светом, источник которого трудно было обозначить за неимением такового.
Вдруг откуда-то сбоку, словно из тумана, показался ежик. Он стоял на месте, покачиваясь на задних лапках
- Куда бежим? – механическим голосом спросил он. - Здесь нельзя бегать, здесь надо быть осторожным.
- Почему? – судорожно глотая воздух, спросил я.
- Скоро заканчивается галактический выдох.
- И? – хрипло поинтересовался я.
- Ты что, сумасшедший? – ответил ежик. - Даже дети знают, что после выдоха обязательно следует вдох.
Я бежал, гонимый непонятной силой, напрягая до предела свои ограниченные физические возможности, а ежик из тумана стоял неподвижно, но отдалиться от него хотя бы на шаг я не мог.
Окончательно обессилив, я остановился, и тут же твердь под ногами разверзлась и я, безропотно подчиняясь законам физики, стремительно полетел в образовавшуюся черную дыру, на конце которой, где-то очень далеко, то ли подмигивала, то ли отпугивала то ли путеводная, то ли одинокая звезда всех когда-либо падавших вниз.
- Свет в конце туннеля – напомнил о себе один из голосов.
- Туннель в начале света – отозвался другой голос.
- Раз вы такие умные, то почему я, как последний кретин племени круглоголовых, лечу неизвестно куда и зачем вместо возлежания на диване в поисках сермяжной истины бытия.
- «Как» вычеркни, а в остальном все правильно – дружно отозвались голоса.
Я продолжал падать. Навстречу, словно в фантасмагорическом сне, неслись обрывки каких-то воспоминаний, мелькали лица,
города, встречи, даты, желания и прочее, чем ежедневно наполняется жизнь обычного человека.
- Вот оно, мгновение до вечности – самостоятельно подумал я, и в тот же момент все вдруг замедлилось: обременительное падение сменилось ощущением пьянящей невесомости, мысли расслабились до неподобающего состояния, чувства затуманились недостатком
адреналина в обоих полушариях, внутренние голоса, затаив дыхание, спрятались в лабиринтах мозговых извилин до лучших времен. Резкая смена света и тьмы судорожно пробежала по моим
зрительным рецепторам, напоследок стерши все мои жизненные
восприятия за последний отрезок времени, и я идентифицировал себя сидящим на земле перед своим домом с гудящей головой и физически ощутимой гематомой на лбу. В сторону, противоположную неизвестному направлению, с чувством
выполненного долга неторопливо удалялся атлетически сложенный прохожий.
- И что это было? – риторически озадачился я.
С неба, кружась как снежинки, падали хлопья пепла горящей в топке познания ереси,
которая в процессе эволюции сумела подняться до высот, казалось бы, непоколебимой истины, но в минуты признания не выдержала бремени славы, а потому была низвергнута в клоаку человеческих пережитков без всякой надежды на воскрешения в будущем.
- Да пошли вы все на…! – вспомнил я классическое несогласие неудачников с трудностями житейского бытия и, поднявши
таким нелитературным образом самооценку своей личности выше тротуарной плитки, медленно побрел домой, держась за лоб, залечивать свои физические и душевные травмы созерцанием давно не беленого потолка на старом философском диване в своей запущенной холостяцкой квартирке. Последние мгновения галактического выдоха сопровождались запахом жареной картошки и немытыми ступеньками лестничного марша на последнем этаже ветхого, практически раритетного жилого дома, корнями
уходящего в шестидесятые года минувшего столетия, обещавшего
рай земной на одной шестой части земной суши в недалеком будущем, но фактически, подобно ереси, сгоревшему в пожаре идеологических страстей, зачатых, как показал опыт
крушения всех великих и несбыточных идей, не в том месте и не в то время да и не теми людьми.