Г. С...
Ти мене стражденного не любиш,
Хоч до тебе жадібно приник,
Бо зімкнула невситимі губи
І відводиш погляд зримо вбік.
Стримано й вимогливо долоні
Упираєш у мої вуста,
Мов будуєш поміж нас заслони
І минуле нищиш дочиста.
Раз мене покірного не любиш
І спішиш додому від воріт, -
Більш тебе не бачу, наче згубу,
Хоч тобі і дивлюсь довго вслід...
12.11.19

Це шелест опалого листя

Зцілив мою душу сьогодні,
Здається, дістав із безодні…

Ось небо всміхається чисте,

Біжать у блакиті високій,

Хмаринки радіючи вітру,
Озера готують палітру…

І осінь відточує спокій.

Калини червоне намисто…
Не хочу вертатись у місто.
18.10.19р.

Прости мені, Боже, дитячу провину.
Було по війні це, в голодну годину.
Крім Отченашу, не знав я тоді,
Що птахи, як люди, теж у біді.
У пошуках марних що-небудь поїсти
Я ліз на дерева, шукаючи гнізда.
Я брав лише яйця і їх випивав,
Пташенят голопузих не зачіпав...
...Спокутую здавна дитячу провину:
Як тільки зачую мову пташину,
М’якушку несу – не засохлу скоринку.

Та перша зустріч із ним, як і остання, здається була спонтанна.
Твій божевільний янгол із крові й плоті, його подоба в мені двоїться.
Весною пахло в ту ніч у ліжку й на простирадлах цвіли каштани.
Я відчувала його вогонь на твоїх плечах. Ти казав «Дурниці».

Коли гострили леза й мечі, проживав мене і в холодну зиму
Ішов босоніж. Крило обвисло й мироточило на мерзлі квіти.
Я не хотіла вирить, що ми назавжди залишимося чужими,
Я не хотіла знати, коли ти вперше не зможеш мене зігріти.

Ти говорив про вічність, про втому й про те, що ранок буває млявим.
Що я як м'ята, що в простирадлах – вишні, що янголиці - це сни-фантоми.
Що маячня - про крила. Що у коханні цинічно шукають слави.
…Хтось сплутав карти. Дощило. Він повернувся в небо, а ти додому.

Я таки, панянки, пришелепа,
Розуму нема, хоч вік прожив.
У жінок усе таке як треба,
Не таке як треба у мужів.

Точені у мавки ноженята,
Гордовито вип'ячена грудь.
А у мене вухо волохате,
Бородища по коліна! Жуть!

Вміє любка здивувати дечим,
Застеля периноньку м'яку...
Буйна грива падає на плечі -
От мені б на лисину таку!

А співає пташка ох і гарно!
Як почую - дрижаки! Екстаз!
Голосок - божественне сопрано,
А у мене профундовий бас.

Зубки білі, бо жона не курить,
В мене ж - вічно в роті цигарки.
Засміється - небеса танцюють,
Я гигикну - дохнуть павуки.

Всім відомо - ревність гірша раку,
Точить волю й сили котрий рік.
Блимають на жінку бахуряки,
А на мене тільки лиш кнурі.

Годі, браття, обростати мохом!
Ще станцює доля гопака!
Чимчикую в ванну брити ноги,
Натягну густого парика.

13.11.2019 р.

На твоєму березі вже осінь...
Надзвичайна -
ніжно-золота.
Іі сонце у моім волоссі -
як цілунок перший на устах.

На моєму березі -
тумани,
світ просяклий холодом зіниць...
Тільки вітер -
втомлений прочанин,
знає цІну наших таємниць...

Скільки злив
між цими берегами:
тЕчіі стрімкі,
немов життя...

В осені твоій
вщухає гамір
і звучить моє серцебиття...

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: "Не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Вибирай із ким дружити -
вірність, чи ножа у спину.
Друг не той, що оковиту
наливає в чорну днину.

Змовчувати май терпіння -
не суди, чого не знаєш.
Кинь у грішника камінням,
якщо сам гріха не маєш.

Зустрічають по одежі,
а по розуму проводять.
Від фігури не залежить
вміння підбирати одяг.

ПрикладИ в житті зусилля,
як бажаєш жити сито.
Пішки  йти чи верхи милю,
на коні чи під копитом.

Той душею крижаніє,
що в собі краси не має.
Не той любить, хто жаліє,
а хто зраду пробачає.

Таємниця явним стане -
слово не сховаєш в хащах.
Істина лікує рани,
хоч олжа буває краща.

За добро не жди подяки -
благодать і пекло всюди.
Є і люди, як собаки,
і собаки, наче люди.

8.11.2019р

Ти вибираєш "не плакати"
Я вибираю твій сміх
На "ельдорадо" потрапити -
Буде, їй-богу, не гріх…
Наші з тобою коштовності -
Щирість і вірність обох
Щодо і жертв, і жертовності
Тут не про Сина, як Бог…
13.11.2019.

О,мій кільчастий і рахманний дим!
Ні клопотів, ані керунку.
Які запросини до смутку.
Я полюбив свій дерев'яний дім.

Західне сонце пестить піч, ослін,
недопалок, затерплі пальці.
У синій дим обмотуються п'яльці
ярких неіменованих промінь.

За віщо люблять нас? За статки, за
снагу безмірну з могою, за вічі.
А я безживні уподобав речі
за їх розпливчасті мереживця.

Світ одушевлений – не мій кумир.
Ба, суто безрух, він нічим не згірше.
Зосібна, щойно зовні схожий скорше
з рухомістю.
Авжеж, амуре мій,
коли шлюбує тютюновий дим,
то шлюб і храм цілком співставні.

Не зна лиш молода в благім пітканні,
що в судженого після на умі.


-----------

Скільки незгод - розбігаються очі.
Тільки чомусь я відчайно не хочу
Правду і кривду зливати в одне.
Не продихне

Світ цей лукавий, тривожно-сумнівний,
Де у "цукерки" закладено міни
Та підміняється всує святе.
Й не проросте

Правди зерно на твердому граніті.
І наче шаблі, загострені миті
Помах широко розправлених крил
Ріжуть навпіл.

Крешуть громами свавіль блискавиці,
Корчать гримаси спотворені лиця.
Бо все вдається звести нанівець...
Чи не кінець?

Чи не остання проляже дорога,
Тим, хто давно вже забув і про Бога.
Вірою й правдою скріплена мить
Світ воскресить!!!

Я воюю за Неньку, черпаючи ложкою борщ,
Гладжу перса коханій у ліжку з м'якеньким матрасом.
Перемога вже близько! І ти так воюєш? Отож.
НавзаЄм рукопашної - з тещею точаться ляси.

Ох війна і тяжка! Набираю потроху ваги,
Обирати між салом і шинкою вже непосильно.
Поросяток у сажі понищив усіх до ноги.
Кісточки доїдає, як боров вгодована, псина.

А підступна любаска у ліжку очицями "блись"
І, немов на коня, із розгону на грудь мою "гопа!".
Ще й під носом сльота, доконає цей нежить колись -
Це тобі не москаль, а підступна і підла хвороба.

А тепер - найстрашніше! Оце наковтаюсь біди!
Заряджаю останній набій - поетичний талантик.
Віршенятко моє, наче куля в кацапа летить!
Долучайтесь хутчій! Будем разом отак воювати.

13.11.2019р.

Г. С…

Уже б давно забув про самоту

І жур на муку крадькома не множив,

Якби не був закоханим в оту,

Котра на мрію нездійсненну схожа.

Вона не йде з думок моїх і снів,

Бентежить серце та тривожить душу,

Хоча донині мій закличний спів

Її до мене ні на крок не зрушив.

А я люблю безвольно, без надій

Щасливицю нещасну розлюбити, –

З лихої долі – сам собі не свій,

Люблю одну в оточуючім світі…

11.11.19

Мо, написати оду про любов?
Бо про єврейців божевільне діло.
Останнім часом наламали дров,
А деякі ще й цапа подоїли.

Тому: лямур, коханнячко, жага…
Усупереч подумувати всує!
Як сепар свої ноги протяга,
Любов слуги народу нагодує.

Печуться нині пиріжки «за мир»
І почуття великі для Росії.
У кожного, звичайно, свій кумир.
Бо є і ті, кому й пуйло месія.
18.10.19р.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

 
ось & танці що яничари
їхні чари ~ твої божі квіти
незвичайне & надзвичайне
доломіти початку літ

& огнів попелиста приязнь
прояв здогадів & відтінку
клеопатро моя провинносте
забуттєва моя ти жінко

ось тамтами незлецькі бонги
& прочовгане передчасне
їхні ритми ~ рими зворотні
ледь завершені та хоча б


 ѱ


із пекла вийшовши
вертаюся сумлінно
усе туди ж
в його неквапну млу

контексти всі як є
безперспективні
згідно з
у шиби в’ївся чад
узяв зо світлом шлюб

запрошую в
сей клуб
гінкі пані й панове

до будь~ чого оттак
диктує мить мені

облиш надії всяк
ні віри ні любови в
збиткових цих місцях
не обіцяють ні


 ѱ


ікона зосталася бога не стало
бо він був словом подихом духом

ні скарбу ні краму лиш вітер & вітер
& син що трудився на залізниці

а скону немає & смерті немає
відкинуті сенси волають з беззмісту

заходить сонце чи сходить місяць
у помислах світло сріблястих

щодалі —


 ѱ


джонні хоче набраться
у відведеній зоні
загубити порядність
перейшовши свідомість
прогуляти все~ все
до останніх кальсонів
& не треба жодних
резонів джонні

що повідати вам
про життя на кордоні
імператор у ложі
гарцює на поні
гайнріх гайне услід
понівеченій донні
витягає листа до
своєї колоні
& пройдешня краса
у прийдешнім бонтоні
смітники нуво~ арт
в аромі півоній
ящерка~ принчіпесса
на смарагдовім фоні
мідна решта з еспрессо
в долоні у джонні

делікатне lo stesso
відправляє з перонів
квіт богемних рядків
болоньєз ~ маскарпоне
чудернацькі заплети в
безладній канцоні
& судомне мементо
на задвірках дуомо
але в джонні є місія
щось подібне як меса
при соломці при чіпсах
відпускати з припонів
ті думки ніби жести
почуття мовби десь там ~

& захекані пси
споглядають джонні


 ѱ


ось для поезій вечір
бо завтра ужеж запізно
затісно в грудях &
ще б пак

іще по одній лютняре
розкрилені леви
праворуч ~ ліворуч
тьмяніючі гори
їх обертони тунельні
in nomine
spiritus sancti

& парапетний мармур
усе недослівне дивно
як нас перепросить
прощання ~
леза його двосічні

зіниці його
альковні


 ѱ


о душе не зважай
відкіль ~ здалека
зблизька
до тебе мовить прах
глузливий хай німий

о душе не змалій
від істин сяйнозвісних
не вір нікому ні
бо в людях буревій

& пломеніють в ніч
автівки швидкісні
ходім кажу тобі
з дороги на узлісся

ходім за брами снів
між нетлі та зірки
що діамантів низка в
небеснім полотні

із ними всюди скрізь
раюють пекла зблиски
колодязем лунким
& моцарт ~ nachtmusik

дивися червень твій
зриває перше листя
воно
жовтіє десь
& сковзає до ніг






 

В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,
Коли з дерев скидає листя осінь.

Ховаюся у шерхітливу млу,
Яка заполонила все до краю...
Рингтон знайомий вивів з напівсну,
І голос твій: "Ти де? Приходь. Чекаю!"

12.11.2019р.

Били байдики… Груші цупили
День на виворіт - в самий раз
Серед зелені - ми як руккало
Поміж кольору - бурий наш…

Поцілунками зав’язь вечора
Забинтовані... сонним рай
Із кастрюлі щось… щось із глечика
І на байдики - доганяй!

А на полі ми моноконики
І метелики, казна що…
І носилися, наче дзвоники
Серед війночок і трущоб

Обзивали нас, що ми "хролінські"
Ера куряви й дискотек…
Крізь віконечко - богобоязні -
Подорослів як, сам дотеп…

А татусі вже наші з мамами…
Не хвилюйтеся, небеса!!!
Залишилися монограми їх -
Тут ми порізно. Сам на сам…
12.11.2019.

...І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом свавільної ріки.
На видноколі вісімдесят вже світить,
Ровесники покірливо літам скорились,
А в нього, мовби виростають крила,
Щоб звідать в мандрах решту світа...
...Куди пакуються валізи, краще не питать,
Аби не заздрить цьому одчайдуху,
А як часина знайдеться, послухать
Про мандрів Божу благодать.

*пам"яті Іловайського оточення*
***роздум. алегоричний складноструктурований вірш***

Йшла химерою ніч.
А розвиднілось- Боже святий...
Артилерії клінч
Охопив і нещадно гатив
Поле болем оте
Неосилено зранене вщент...
Уцілілий митець
Чи його оспіває іще...
У кружінні ворон,
Чорнотілих, мов колос горів,
На розділений трон
Зрада з крові вповзла й хабарів.
Чи є мир, чи війна-
Чужокрайний наліт сарани?..
Це не ми, це вона
Править бал при дворі Сатани.
Подих смерті густий
Сонце візьме у коло гало.
У прикметі отій
Полку Ігоря слово збулось.
Клин лелечий злетів,
Часу тризни чекати сльозам...
За загиблих братів
Воскослізно спливати свічкам.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119111208618

Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертóнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!
Та вже злягли за інструментом ви!..

Симфонію життя, присвячену любові,
я зіпсував без жодних коливань.
Завмер оркестр – і оплески готові.
Ми виконали ролі двох кохань.

1 грудня 2006 р., Київ

Зірвався вітер, мов оскаженів.
Всією міццю тузає дерева.
У кронах кленів вимістив свій гнів.
Нуртує світом буря-королева.

Сипне дощем над персами полів,
Які лягли недавно відпочити.
Зволожить зерна, сховані в ріллі,
Щоб згодом зародило буйно жито.

Крилом важким торкнеться до лісів -
І затріпочуть хвоєю ялини.
Зринає велич, плине звідусіль...
Я подумки назустріч бурі лину.

Закрила небеса завіса хмар
Та куполом тяжіє над землею.
Несе стихія жертву на вівтар
І покаяння я несу із нею.

Агов, колеги! Є рецепт для вас!
Відкрию тайну, щоб були у курсі:
Я анапестом вилікував сказ,
Гекзаметром - два пролежня на гузні.

Викачує навроки лиш пеон,
Забудькуватість - до снаги хорею.
Від геморою - дактиль. Ой', пардон!
А анакруз - у кого діарея.

Спондей - якщо пришвидшується пульс,
Пиррихій - щоб одвикнуть від поп-корну.
Ось тільки з амфібрафієм конфуз -
Ковтається лише з одеколоном.

А муза виє: - Відпусти на Кіпр
Обмитися від віршування "аса".
А я пишу, підковтуючи "Шипр",
Ще й анакруз упився! От зараза!

В обох щоднини алкогольний шок,
Ковток натхнення вже не лізе в гланди.
І знову ямб. А потім - "на горшок".
То може, друзі,- годі віршувати?

12.11.2019р.

Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,
що має самодура-василіска.
Нема ума, вважаємо – каліка
реалізує місію совка.

Це люті раті, мафії і зграї,
які не зупиняє ні межа,
ані біда замученого краю.
Бойовики-жандарми-поліцаї
та рицарі сокири і ножа.

Парафії не вистачає Риму,
а Вові – бути на чолі подій,
якими управляє лиходій.
Усі койоти заодно із ними.
Вони жахають скрепами своїми,
осміяні у величі своїй.

11/19

Сьогодні я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю.
Поглянь, коханий, ліхтаря опора
з туману  ліпить бабу снігову.

У Маріїнськім парку надвечір'ям
гуляєм поміж стомлених алей.
Сховала далеч золоте  сузір'я -
парчеве віко жовтих орхідей.

А за Дніпром ледь прогляда крізь вечір
багатоповерхівок вітражі.
У кіптяві Лівобережжя  вежі -
мого буття розмиті міражі.

А далі міст кохання. Зупинися...
Та не дивися в прірву з висоти.
Калібрі в серці, у руках - жарптиця,
небесний поцілунок, я і ти.

У ніжнім погляді лише покора,
червінці осінь сипле скрипалю.
Сьогодні, я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю!

2019р

Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.

Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,
Отже – екстрена допомога.

Певно, звик до нервових зривів,
Звинувачень, образ даремних.
Він зі мною від горя сивів,
І підсвічував там, де темно.

Не жалів, не хапав на руки:
Лиш підштовхував до вершини.
Перед Господом на поруки
Брав не раз. Допоможе й нині.

…Непоганий дарунок – вміння
Не давитись насущним хлібом.
За довіру і за терпіння
Називаю Його Сізіфом.

12.11.2019

Мій брат по крові каже: - Напиши
Про безпринципну зраду чорнороту.
Бо знову хочуть миру торгаші
З Росією, із сатаною, з чортом.

Кацап однині вже не тать, а ксен,
Ріднею стала лексика обсценна.
Цей мир війну у Київ принесе
І тріснуть навпіл кручі Борисфена.

В столиці жир качають товстуни,
На щітках для пупків шансон лабають.
В окопах - ні рабів, ані панів,
Живим - у бій, а мертвим - вічна пам'ять.

P.S:

Не прожене додому нас заліззя -
Для воїв Україна - над усе.
Йдемо на смерть. А ти повзи до біса
Просити миру у команди "ЗЕ".

11.11.2019 р.

ксен - друг роду (лат.)

Мудрість іде не зі сходу,
М’яко ступаючи в душу
Світоч, що ллється з народу
Визнати мудрістю мушу.
Хто не вбиває дитину,
Старість вітає привітно,
Бачить у жінці – людину,
Що біля донечки квітне.
І не жбурне у собаку
Каменя тіло холодне.
Мудрість – довічна ознака,
Що береже від безодні.
18.10.19р.

Г. С...
Пригадаю коли-небудь
І коханій розповім
Про хмаринок рух у небі
Несподівано блідім.
Без надуманих колізій,
Також любій розкажу,
Як дощу густа завіса
Вкрила обрію межу.
Про м’яку, як глей, дорогу
І калюжі скрізь на ній
Ще з набряклого порогу
Теж повідаю я їй.
Щоб журливо не гадала,
Загорнувшись у нуду, –
Чом на зустріч часу мало
І багато на ходу…
11.11.19

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах риплять хребти хвіртки
Рипкий той голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилилися в поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хлесткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,
і в батьках гріхам виниться?
Це - «відмінно» (від чогось),
тобто - одиниця.

Вчитель всі забув слова,
наче вовк на учня зирка?
Це - уверх ногами «два»,
тобто це - п’ятірка.

Ех, п’ять, три, раз!
Голова один у нас,
а на цьому голові -
рот одна та вуха дві.

Голова кудись веде
дядька-головбуха;
знову на бровах іде
голова - два вуха,
горлова, чолова, залива два вуха!

(2018)

На дубі за вікном усівся крук
І каркає на розпашілу жінку.
Начаклувала відьма, що помру
У триста років з нею ув обнімку.

І став за мить одну немилим світ,
Затемнений печальною габою.
Бо й тисячі із нею мало літ
Натішитись гарячою любов'ю.

Оце халепа! За які гріхи
Мені така гестапівська Голгота?
Яких таких зобидив я богинь,
Щоб так позбиткувались над Еротом?

А мавка стогне! Чуєте? Ага!
Вдоволена від ласки чорноброва.
Вона не каже "Муж мій - дідуган"!
Звертається поштиво: Казанова.

Дзеркал нема, розбив старе трюмо -
На вуха в зморшках нічого глядіти.
Для бевзя й двадцять років - це ярмо,
А я в коханні вічно хочу жити.

11.11. 2019 р.

Захаращена Мова Істини...
Із обачністю кимсь описане
Час від часу перевізники… і
Ще озброєні перосписами...

Хай потомлені, неба кольору
Врата з вікнами надзвичайними
На відвідинах кури-бройлери…
Безліч всякости з пані файними

Ріка вольнисти - свої пристрої…
І одежина європейского
Рівня… Істино… скажи, вистоїм
Поміж похіті…
Арамейским
"ОМ"?…
11.11.2019.

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Фантастичні гіацинти
уночі мара пряде.
Я повинна знати з ким ти,
в скільки прийдеш, зараз - де?

Хочу душу розпізнати,
про що мрієш, мислиш теж?
Що тобі співала мати,
чи Дніпро перепливеш?

Зможеш дати на півлітру
безпритульному хоч раз?
І пручатись боривітру,
чи піднятись на Парнас?

Обпектися кропивою,
і сп'яніти, як на гріх?
Заридати над бідою
наодиниці, чи при всіх?

Що ти любиш більше всього -
голубці, кіно, футбол?
Чи говориш часто з Богом,
носиш в сумці валідол?

Хто лежить у тій могилі,
що у полі за селом?
Хто тебе щоночі, милий,
напуває джерелом?

Притуляється до серця,
у руках життя несе.
Хто тобі під ранок сниться -
я, чи та, що знає все?
 
2019р

Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"
І удихнули в труп життя удруге.

Із ями виліз. Крил уже нема,
Обрізані ненавистю під корінь.
Поснули кацапури ох дарма,
Бо ніж мій гострий і не світять зорі.

Колола мста в горлянки чужаків,
А лють сичала, випущена з кліті...
Ніхто однині не подасть руки
За вчинене. І в рай шляхи закриті.

Із ляку втік од мене час везінь,
Бо руки і душа - в липкім карміні.
Але під серцем храм із бірюзи
Освітлює любов до України.

11.11.2019р.

Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…
І цілувала… Чи мені здалося?

І наче тихий стогін піднебесь
У ватяних заплутався барханах…
Я в Осінь входив аж по вінця – весь!
Наснилось, що вона – моя кохана!

Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Погасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.
Ні, не вперше, та може востаннє.

Заростають стежки
Споришем і полиновим цвітом.
Якось все навпаки...
Замітають сніги наше літо.

Я шукаю сліди.
Та чомусь їх давно вже не стало.
Каже серце: "Не йди."
Бо не має минуле проталин.

Закував лід ріку.
Ми тепер між двома берегами.
Рухнув замок з піску.
Залишились крижини між нами.

Тільки зустріч у снах
Лиш на мить повертається світлом.
Недолюблений птах
Так самотньо летить понад світом.

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані,врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощ понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Не спиню болів плину
і не знижу в ціні
правд усяких ужинок,
що дістався мені.
Адже так засмутила
люта доля мене,
що терпіти несила
існування земне.
Ні дружини, ні друга
в знавіснілих світах, -
лиш утрати напруга
і самотності страх.
На дорогах порожніх
віднедавна, на жаль,
гіркоту тужно множу
на нечуваний жаль...
08.11.19

 
із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових
трин~ травою росою живою

стежка плутана сонце гáряче
архаїчне ущерть ~ ущент
амбівалентна магія
до віночка увий ромен

заяложену лямку тягаючи в
камуфляжнім форматі че
пан цвіркун прокидає мариво
& суглобно ~ морфійний щем



 

Зоп'яну бовкнув кум, що геній я.
Насправді - бевзь. Не вірите? Даремно.
Кому потрібен гумору маяк?
В ціні корито й ложка здоровенна.

І помисли в сатирика брудні -
Виштовхує на глум святе і грішне.
Пронос летальний вам потрібен? Ні.
Ліричний шнапс вживати цікавіше.

Розумні йдуть за м'ясом у "Ашан",
Очікують на знижки, кості, пільги.
А в критика очорненв душа:
Торкнеться віхтем - буде не до шмиги.

Колега нашаманив позитив,
А я - хірург, перо - ножака гостра.
Про нього кажуть: " Цей митець святий!",
Моє читають - хочуть плигнуть з мосту.

Один зоставсь. То що мене шкребе?
Поїхала із музою карета.
З поезії майструю канапе -
Недоперчу, недосолю...дієта.

10.11.2019 р.

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ

Стікає ніч краплинами хвилин
по склу віконнім у твоєму домі.
В пітьмі ступає тихо часоплин,
секунди розсипає невагомі.

Зірниця підсвітила неба край –
вже скоро перший промінь заіскриться.
Кохана, ти знайшла свій Божий рай,
але ж чому тоді тобі не спиться?

Чому до ранку ти своїх очей
зімкнути і на мить ніяк не можеш?
Хай зніме Бог тягар з твоїх плечей,
я ж – оберегом стану на сторожі.

Відлебеділо сонячне кохання,
Огрійний перелесник став вайлом.
Мені би в сіру осінь - краплю травня,
Аби щасливим вийшов епілог.

З пера впаде ось-ось остання титла,
Дошарпує борвій уламки віт.
Мені би наостанок промінь світла,-
Щоб освітив дорогу на той світ.

Через біду лечу мільярд парсеків,
Душа в патьоках чорної жури.
Мені би ув обійми до веселки
Пірнути. Потім, смертонько,- бери.

Спиняє серце дихання Ереба,
Лишаю сад квітучий на вдову.
Тепер мені нічого вже не треба -
В безжурній тиші Летою пливу...

10.11.2019 р.

Розчинитися в масі, стати немов усі
У облудній людській говорильні.
Що вистрілює гаслами звідусіль
Й закодовує приспану пильність.

Потонути у натовпі, стати одним із..
Невагомим, за суттю безликим.
І скрипить історично прогнилий віз.
До приматів кортить чоловіку.

Надуває вітрила лукавих промов шквал
В морі темнім надій потонулих
Знову вибір у нас "чи пан,чи пропав",
Де майбутнє зіллється з минулим...

Раболіпна ментальність зринає уже без гальм.
Мітить кредо - прислужувать пану.
І стоїть на кону останній плацдарм.
Не згубімося в путах омани....

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

Великий Віз –
сніги привіз,
Хурделиця нуртує.
Дивлюся сни,
Аж до весни
Прокинутися – всує.
Димить димар,
Ляка примар,
Дим розпускає крила…
А білий пух
Вкриває луг –
Зима все оповила.
16.10.19р.

 
мазохіст—ексгібіціоніст
скромна чарівність буржуазії
непроявлені пипки повій

катма звалу з театру магічного
при вівтарі безпредметнім дещо
мрійні рими проти мети

є ось чай цукор мед
що за вікнами вітер & дощ
цигарки чи суттєво важкі

west coast—зірковий пил—
грамплатівки нір-мінтові &

ночес
аміґос