Ой, ти, ніченько Купальська,
Запали вогонь кохання,
Знайди папороті квітку,
Даруй щастя всім довіку.

Хай дівчатонька ворожать -
На русалок трішки схожі.
Щоб спіймав віночок милий,
За яким серденько мліє.

Очі світять, наче зорі,
Бо єдна Купало долі.
Всіх скупає у коханні
Дивна ніченька Купальська.

2004 р.

Купальська ніч грозою йде зі сходу.
Із тих країв, напевно, що й орда.
Що ти несеш слов’янському народу?
Чому з тобою поруч йде біда?

Купальська ніч, хай вогнище осяє
твою довіку нескінченну тьму.
І сонце зійде хай над небокраєм,
щоб ранок не запирхав у диму.

Я свято вірю – правда переможе,
у всі віки була за неї Січ.
Молюсь за воїв, бережи їх Боже,
і ти їх бережи, Купальська ніч.
07.07.22р.

Горобина ніч минула
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
Потираю сонні очка
І дивлюся залюбки
На довгенькі огірочки
Та округлі кабачки.
Позираю на цвітуче
Картоплиння вдовж садка,
І нечувано живучий
Хрін кущистий по кутках.
Абрикоси, груші, вишні,
Полуниці і шпинат, –
Виганяються так пишно,
Що вже й тари недохват.
Листя моркви, стебла кропу,
Ніби скупані в росі, –
Наче в склі калейдоскопа
Відображення усі.
07.07.22

Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
…що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
…та раптом Світло – "блим"!!!!! І вже Кінець Кінця!!!!!!!!

Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.
Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!

Неділя 3 липня 2016 р., Богдани́

Переселю свій тенор у сопрано…
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…

Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
А тенор то невІдомо хто згриз…

Затісно вже у світі алфавіту
Сопрано би згодилось… Запряжу
Шукайте той візочок за край світом
Ось тільки щоб оділи паранджу…
05.06.2022.

Позолочений сонечком обрій
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
Кулаком підборіддя підперши,
За столом задрімаю невдовзі,
Адже стало надій трохи менше
І не хочеться мріяти зовсім…
06.07.22

Мовчать світанки, ніби оніміли.
І небо не розродиться дощем.
Вишукуючи уцілілі цілі,
летять ракети гаспида бичем.
Усе живе паде відразу мертвим.
Шматує плоть гартована шрапнель.
Людина все вигадує для смерті
та руйнування створених осель.
А їй добро б у світ генерувати
та споглядати вишню, що цвіте…
Здавалося на душі ми багаті,
але оцей короткий префікс – де.
06.07.22р.

Тримаюсь, не чіпай… А ти забудь. До себе:
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке життя, воно… і дихає вчорашнє
Поезія - кіно… хоч інколи із кашлем…
02.06.2022.

Допоки мізки промивала клізма
дядьки сурйозні, певно, із обкома
на трьох ділили благо комунізма
і піонерку, що завжди готова.
Вона була підкована ідейно,
у комсомол чекаючи посвяти
уся наука цінностей сімейних –
вождям комуни треба догоджати.
Шлях нелегкий пройшов товариш Ленін,
щоб голодранці захопили владу.
Тепер у ній і о́лені й оле́ні…
Парторг – олігофрен. Хіба це вада?
А нас кормили: завтра буде краще.
Не від харчів порепалась комора.
Зросла синюча молодь непутяща.
Яка волає: «Краще було вчора!»
05.07.22р.

Біло-рожевий яблуневий цвіт
Від диму й попелу зробився сірим-сірим.
Такого варварства не бачив іще світ,
Як чинить путінська орда в нас в Україні.

Анічогісінько святого в них нема
В бандитів-орків, москалів-вояків.
Нищать церкви та школи, все підряд,
Дітей вбивають, їздять по них танки.

Палають ненавистю очі до усіх,
Насамперед до нас, до українців
За те, що краще живемо за них,
За те що не раби, а люди вільні.

Вони і ми - це небо і земля
І їм ніколи нас не зрозуміти.
Вони покірні крвпаки кремля,
Ми ж України та свободи діти.

2022 р.

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Затоплює сонячне сяйво
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
Немає хмаринок білявих
І клаптику тіні нема, –
На подув чи зліва, чи справа
Очікую також дарма.
Засмагою тішиться літо,
Пилинки стираючи з щік, –
Прив’ялені спекою квіти
Чекають появи дощів.
05.07.22

Не прагну я тебе знайти,
Хотів би просто в даль піти.
В той світ, де я тебе не знав,
Де кожен день в думках не мав.

Кохав чи я тебе? Не знаю.
Я мало що вже відчуваю.
Можливо час допомагає,
А може біль, що не зникає.

Мій світ тоді змінився враз,
А в голові звучить і зараз.
Уся та кількість твоїх фраз,
Які звучали… Ще й не раз.

А може так мені й треба,
Для тебе ж не була потреба,
Сказати правду… Що ж ,гаразд…

15.04.2022

У місті тиша, як в селі,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.

Вертає думка повсякчас,
Коли любов плекала нас,
Ще кілька років тому.
Ладнала кладочку хитку,
Ступала боязко в ріку,
Мандрівку невідому.

Пливла лебідкою туди,
По срібнім шепоті води,
Назустріч дивній долі,
Де насипали небеса,
Сусальні зернята вівса,
У трепетні долоні.

Де хвиля цілувала плес,
І танцювали полонез
Яскраві зореліти.
Наздоганяли бистрину,
Струну торкали неземну —
Зійшла душа з орбіти.

04.07.2022р.

Лаврову ми сказали "Вйо!" б,
а Соловйову - "саловйоб".

Зайнялася трава,
Спалахнули дровá
І згоріла москва.

Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.

Препаскудне пуйло
Не відмиє мурло
Ні за яке бабло.

Від зорі до зорі
У московській дірі
Скавулять брехнярі.

Кожен день у кремлі
Винаходять граблі,
Щоб цікаво жили москалі.

Поранені, нескорені, побиті
І зрадою, й підступністю русні.
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.

Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
Посеред світу, що в весну зимів.

І тягнуться в усі краї вервечки
Людей, що утікають від біди.
Накинула війна на всіх вуздечки
І поганяє кількістю орди.

А скільки яничар поміж ординців,
Сини синів, безпам’ятства сини.
Бо це вони, колишні українці,
На родичів ідуть в часи війни.

Забули колискову, мов заброди,
Забули мову в смертних таборах.
Пропав кудись той потяг до свободи,
Мільйон життів отримав повний крах.

А нація розтала у совєтах,
Немає ідентичності ніде.
Не треба їм Вкраїни, бо в лабети
Узята ворогами, пропаде.

Так думали всі за кремлівським муром,
Заховані від світу, вороги.
Тому й поперли на сусіда буром,
Несплачені придумали борги.

Ніхто нас не поставить на коліна,
Ніхто у нас не відбере життя.
Для ворогів країна їх – руїна,
А нас чекає мирне майбуття.

І вже не буде зватись старшим братом
Отой, хто менший на сімсот років.
Залишиться в віках злочинцем, катом,
Убивцею дітей, жінок, батьків.

Ми маємо свою ясну дорогу,
Де обіч неї вруняться жита.
І буде так завжди, бо, слава богу,
Нащадок вже не вдягне хомута.
12.04.22

* * *

Війна – це не лише коли «Ура!»,
але й коли і рани, й руйнування,
і, втративши душевну рівновагу,
плетешся ночувати до метра.
А там навколо мармур і граніт.
І трохи менше чути,
як гримить.

А там – такі ж нервові, як і ти.
Прийшли із карематом чи з матрацом.
…Колись ти думав, що метро – це транспорт,
не знаючи про списки укриттів.
Рухомий склад; малорухомий люд.
Об’єднує усіх
до орків лють.

Війна – це те, чому нема кінця.
Принаймні те, чому кінця не видно.
(Поміж присутніх трапився наївний:
швидкого миру всім наобіцяв).
Граніт і мармур. Зболені думки.
І стиснуті («За наших!»)
кулаки.

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тихими кроками, стишено
небо сіріє в імлі.
Буря прикрилася тишею.
Чи те здається мені?
Скоро розродиться хвищею,
люттю, борвієм в зелі.
Силами правиться вищими.
Ніч настає на землі.
Горбина ніч.
04.05.22р.

Хоча борвій нарешті вщух
І зник у смерках, як примара, –
Холодні крапельки дощу
Сочились довго ще крізь хмари.
Неначе плакали світи
За нелюдів страшні провини,
Бо клятий присмак гіркоти
Вчувався в кожній крапелині…
04.07.22

                    І
В ауру часу... у чашу надій,
а не у пащу війни... у прибій
падає сонце за обрій...
за течією... у гирлі ріки
мого життя, де тасує роки
вік водолія суворий.

                    ІІ
Не докоряє уночі́ мені
опальна Муза... іноді, знічев'я...
не видаю ні од, ані поем я
про те, як запалає у вогні
несамовите іродове плем'я
у цій агонізуючій війні.
У вирії людей мене чекає
моя недоля, і неволя раю,
і вибір мій, і вирок роковий.
Собою засіваємо пустелю...
не вписуємося у ту оселю,
де є ще дух поезії живий
і де по траєкторії прямій
душа моя не оминає Землю.

                    ІІІ
Оце і є perpetua mobilia
історії, яку не зупинити...
а обрії, які не догоріли –
це тло її нового колориту:
рецесії прогресу і регресу,
душа у п'ятах, серце у астралі,
рушаємо.. гальмуємо... а далі
Феміда запрягає у колеса
а ми не нажимаємо педалі.
Лишається, як іноді бувало,
забути те, чого не вистачає,
чого було у цьому світі мало –
і не забуті, і нові причали...
і пам'ятати те, чого немає...
..............................................
Останнє, що було напередодні
війни – це чисте небо, тихі зорі,
стихія синя і вода прозора,
і погляди очей, як із безодні
минулої епохи... а сьогодні
усе не те, що марилось учора.

07.2022

В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.
Як першу радість стрічі прилили,
Розговорились про життя, про долю.
Один козакував у Дикім полі
І звався між товаришами Клим.
Другий – Остап, той був городовим,
Хоч в Полі теж бувати довелося.
В обох уже посивіло волосся,
Зробилось чисто, як з багаття дим.
- Ти, Климе як? – питається Остап,-
Чи удалось добра тобі нажити?
- Нічого, брате. Хай життя не сите
Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
То з татарвою зчепимся, бува,
То сходим морем турка полякати.
Всього нелегко і переказати. –
Клим знов до столу корчмаря позвав.-
А ти от як? Поки ходили ми
На турка морем трохи щоб поскубти ,
Ви тут із ляхом поскублися, чути.
- Так, довелось зіткнутися грудьми.
- Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
Тепер на турка. Жмайла би тримався.
І з ляхами би гарно порубався,
Пустив би, може й не одному кров.
За що зчепились, хоч би розкажи.
- Ми ж козакуєм ще із молодого,
Вже чобітьми стоптали всі дороги,
Багато хто вже й голови зложив
За честь і славу Речі Посполитой.
От я, наприклад й під Хотин ходив
Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
В Московію не раз прийшлось сходити,
Спочатку за царевича Дмитра,
А потім, щоб всадити Владислава,
Що на Москву отримав якесь право.
Московських міст, доводилося, брав.
Бо ж обіцяли гори золоті
Козацтву ляхи за безцінну поміч.
А з чим весь час верталися додому?
Ото, що прихопили по путі!
Ми рятували скільки уже їх,
А чим вони віддячили? Нічого
Нам не дали з обіцяного того,
Напризволяще кинули усіх.
Хіба ж багато треба нам було:
Віддати пла́тню, що пообіцяли,
Щоб православну віру не чіпали.
Аби козацтво, врешті решт, могло
Зрівнятись ляській шляхті у правах…
І щоб охочих всіх до служби взяли…
Ото і всього, що ми вимагали.
Але і то було для ляхів страх.
Сейм відповів відмовою на те,
Сказав, що ми занадто знахабнілі,
Не розійде́мось – скоримося силі
Або тікати мусимо у степ.
Ми ж по маєтках у той час жили
У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
З маєтків панських мали їжі вдоста,
Чим іще більше панство допекли.
Тож уряд Конєцпольського послав
З великим військом, щоб нас приструнити.
Велів король нікого не жаліти
Та й кожен лях так само відчував.
Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
Чимало знаті війська доєднались.
Ледь не пів Речі у похід ладналось,
Перелічити, навіть, важко всіх.
І всі кінні ще й з купою гармат,
Та й німців найняли собі у поміч.
Нелегко раду дати війську тому.
Та слід навести між козацтва лад.
Оліфер Голуб – гетьман на той час
Між «випищиків» всім велів збиратись
Під Каневом. Велів до Січі мчатись
Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
Поки збирались купи козаки,
Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
Тож з Канева козацтво по дорозі
Похідним табором знялося й вздовж ріки Дніпра посунуло у сторону Черкас.
Слідом повів кінноту Одживольський.
Все намагався той очільник польський
Спинити табір та зламати нас.
Але ми так пошарпали його,
Що довелось ні з чим йому вертати.
Нам же Крилова удалось дістатись,
А звідти бродом за Дніпро бігом.
Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
Та він чомусь подався правим боком.
А там же ляхи всі пантрують кроки.
Хотіли перебратися й до нас,
Але човнів достатньо не знайшли,
Тож всі даремні спроби й полишили.
Ми ж знов назад вернутись поспішили,
Поки ще запорожці не прийшли.
У гирлі у самім Цибульника
Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
Стояли ляхи в сподіванні скоро
На нас напасти. Що там та ріка?
При ляській силі нас не захистить.
Та ж від кінноти треба боронитись,
Отож і довелося городитись,
Як з військом Жмайло має надійти.
І він прийшов, хоч помочі привів
Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
І ще, мабуть, повернуться не скоро.
Багато хто з козацтва вже й жалів,
Що ляхів до такого довели.
Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
Але не було між козацтва страху.
Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
І він вже перемовини почав
Із Конєцпольським – що робити далі.
І ляхи на своїм наполягали,
І Жмайло в них посту́пок вимагав.
Поговорили та, видать, дарма.
Ми ляхам поступатись не збирались,
Вони ж нас залякати намагались
І кожен свою вигоду тримав.
На другий день і розпочався бій.
На нас кіннота ляська полетіла,
А ми її з мушкетами зустріли,
Свинцем сипнули у обличчя їй.
Та дощ свинцевий не спинив її,
Тіснити нас усе сильніше стали,
Аж доки і до табору загнали.
Але, коней жаліючи своїх,
Не кинулись наш табір штурмувать,
А найманців німецьких надіслали.
Ті в пішому строю атакували.
Та ми змогли їм врешті раду дать.
Як німці відступилися, тоді
Взялися ляхи із гармат стріляти,
Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
Тож відчайдухів вибрав і послав,
Аби дістались до гармат ворожих
І знищили їх скільки уже зможуть.
Але на те дарма надії мав.
Козак з конем ніколи не зладна.
Поки добігли, то кіннота ляська
Їм навперейми звідки і взялася.
Там голова упала не одна.
Слідо́м уже і вечір наступив.
Затихли ляхи. Та і ми втомились
І темрявою, як плащем укрились
Ті, хто цей день нелегкий пережив.
На завтра сили битись не було
Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
На герці в поле ляхів викликали,
Щоб те й те військо бачити могло.
Ми ж дружно табір укріпляли свій,
А ляхи штурм, напевно, готували,
Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
Щоб врешті з нами закінчити бій.
Та Жмайло був досвідчений козак
І бачив – місце вибрали невдале,
Бо шансів нам відбитись не давало.
Та він про те мовчав весь день, однак.
А, вже, як знову темрява лягла,
Велів багаття добрі розкладати,
До сну, неначе табір готувати.
Коли ж зоря вечірняя зійшла,
Тихцем він табір в темряві підняв
Із Таборища у Медвежі Лози.
Там менше для оточення загрози.
А місце він зарані вже обрав.
Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
Лишив аж три загони по дорозі,
Аби сховались по кущах і лозах
Й могли погоню ляську зустрічать.
А ми, лише на місце прибули,
Взялись одразу табір споряджати.
Там ще руїн старих було багато,
Тож ми тим скористатися могли.
Тим часом перші постріли знялись,
То уже наші, певно, в бій вступили.
Ми прислухались та хутчій робили,
Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
А канонада все гучніш луна,
Мабуть, нелегко браттям діставалось,
Але вони й на крок не відступались.
Ніхто не повернувсь. Не дивина.
Козак загине - задньої не дасть.
Хоч всі померли – військо врятували.
Ми час, щоб табір укріпити, мали,
Аби оту утримати напасть.
Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
Хоч коні були втомлені добряче,
Та ледь Замойський табір наш побачив,
Велів атакувати в той же час.
Кінна лавина ринулась умить,
Щоб сходу всі укріплення прорвати.
Але ревнули в відповідь гармати,
Слідом мушкети кинулись палить.
І лава поріділа на очах.
Замойський сам отримав кулю в груди.
К’оби не панцир, став би перед су́дом
Господнім. Коні плутались в корчах,
В болоті грузли, бились на землі,
Отримавши, так само, нашу кулю.
Ми передсмертні крики ляхів чули,
Але ж були на них страшенно злі.
Тож сипали навстріч їм той свинець,
Аби навалу їхню зупиняти.
І врешті ляхи мусили вертати,
Побачивши, що тут їм всім кінець.
Ми навздогін ще стрілили були,
Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
А то не буде чим наступних стріти.
Багато запастися не змогли.
Ще і частину втратили в путі,
Коли від ляхів клятих відбивались.
Десь там те зілля на возах зосталось.
Ох, як потрібні нам запаси ті!
Бо ж тут уже і німці надійшли
І узялись наш табір штурмувати.
А ті, прокляті, вміють воювати,
Ми ледь від них відбитися змогли.
І то, коли б не ранили того,
Хто керував їх строєм, то, як знати,
Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
Так підхопили й відійшли бігом.
Тоді прибулий Конєцпольський вже
Велів з гармат по табору палити,
Аби проломи у валах зробити.
Дерева всі зрізало, як ножем
І догори здіймалася земля
Від вибухів. Та ми того чекали
І, ледь гармати бити перестали,
Хутчій засіли за валами для
Того́, щоб знову ворога стрічать.
А він, звичайно і не забарився.
Весь виднокіл кіннотою укрився,
Бо лях атаку знов на нас почав.
Сам Конєцпольський на коні летів,
Своїх аби на полі надихати.
Та нас таким ніколи не злякати,
Ударили у лави ті густі.
І ще, і ще. А тут біля валів
Уже у шаблі ляхів зустрічали
І землю трупом по той бік встеляли,
Хоч і самі валились по землі.
Тим часом і «комишники» з води,
Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
Із засідок з боків у них стріляли.
А спробуй-но їх в сутичці знайди.
Жорстокий бій до вечора кипів,
Поки, нарешті, ляхи відступили.
І в них, і в нас закінчувались сили.
Із темрявою спокій наступив.
Ми готувались зранку дати бій,
Здавалось, у житті уже останній.
Знов Солониця в очі наші гляне
І мертвим буде заздрити живий.
Та вранці лях гінця свого прислав,
Велів свої умови виставляти,
До перемовин будем приступати.
Я, чесно, тим словам не довіряв,
Як і багато із козацтва хто.
Та більшість все ж дала на теє згоду.
А Жмайло нами вже не верховодив,
Бо Дорошенко вибрали на то.
Він більш меткий у політесах тих,
Уміє із панами розмовляти,
А Жмайло вміє добре воювати,
Зовсім не майстер він розмов пустих.
Чотири дні на все оте пішло,
Урешті договір все ж підписали.
Ми, звісно, зовсім не того чекали,
Але куди діватися було.
Реєстр лише шість тисяч встановив,
Заборонялось в море нам ходити
І велено всі «чайки» попалити
Та іноземних не приймать послів.
Також нікого з тих, хто воював,
Пани рішили зовсім не карати
І видачі старшин не вимагати…
Ще і платню їм вищу обіцяв.
- Що ж добрими зробилися вони?
Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
Бо ж там війна зі шведом назріває.
Тож ляхам готуватись до війни.
Чим більше ляхів ляже через нас,
Тим менше піде з шведом воювати.
А ще ж і нас туди потрібно звати,
Як то було завжди в тривожний час.
Як тільки ляхам добре припече,
Вони одразу нас у поміч кличуть,
Тоді й багатство нам і славу зичать,
Аж нудить від солодких їх речей.
А ще ж боялись – вернетеся ви
З морських походів – взнаєте про битву
І можете на поміч прилетіти,
Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
Тож підписали з ляхом договір
Та й на зимові подались квартири.
Ми з ними замирилися допіру
Та чи ж надовго цей між нами мир?

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь!
Ловко!
Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс.
Цирк закривсь.
Змовкло!
Ха!

Шапіто – "super-star"!
Зніме грим і дурним
стане
хоч би раз.
Вкрав перо
у П’єро,
пише:
"Не лупцюй коня мого!"
О-го!
Буйного!
Сильного!

Шапіто веселий!
Я дивлюсь і сміюсь! Ловко! Ха!
Хула-хуп упаде.
Компроміс. Цирк закривсь. Змовкло! Ха!
Шапіто…

жовтень 1992 р., Київ

А хмара чорная війни
Накрила Україну
І її кращії сини
За рідну землю гинуть.

Її рашист щоб не топтав,
Над нами не знущався,
Маленьких діток не вбивав,
А звідси забирався.

Щоб наші "старшії брати"
Затямили назавжди -
Нікому не перемогти
Того, хто волі прагне.

Хто хоче в мирі проживать
І вірний Батьківщині,
Того ніколи не здолать.
Героям слава!
Слава Україні!

2022 р.

Спогади затесалися скабкою під нігтем.
Ой, летіть, летіть у вирій кляті.
Протирала окуляри доля брудним віхтем.
Тому, певно, і не бачу свята.
Закувала зозуленька на Миколи в травні.
На городі сходили бур’яни.
Відбивала чиюсь вдачу зозулиця справно.
Прийдуть спадщину поділять сини.
Кому зигзиця наврочить горя забагато
не зіб’ється той з дороги вже ніяк.
І нема чого на світі мойру проклинати,
поміняй зозулі пісню на мідяк.
03.07.22р.

Якщо візьму й поставлю ціль,
То я, завжди легкий на спомин, –
До вас іще вернусь звідтіль,
Де повно рідних і знайомих.
Стривожу кожного отим,
Чим зміг йому запам’ятатись,
Коли веселим чи сумним
Міг віршів ряд декламувати.
Нехай уже не наяву,
Але між небом і землею, –
Відроджусь я та оживу
В словах пророщених душею…
03.07.22

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Там гривні дроблять на рублі
і «маєм» обзивають травень,
в чужому місяться котлі
і чужакам співають славень.

Така ось правдонька жасна.
Згадав – аж холодом війнуло;
Вже скільки осеней минуло,
а там – ще «русская вєсна».

Бридка, смердюча каламуть! –
як не зови – не чують зову;
І нас давно уже не ждуть,
й забули мову колискову.

Чужинський лапоть мне моріг,
стає ординським край поволі;
У зашкарублім, дикім полі
нема у про́світки доріг.

Все, що було святе й велике
переродилося давно…
І поле те – уже не Дике,
та – і не Поле вже воно.

2.07.22

За мотивами жахливих подій, що сталися 27.06.2022
в місті Кременчук Полтавської області, в торгівельному
центрі «Амстор».

Нашіптувала наче доля:
«Нездужаєш? Лишайся вдома.
Біль головна – потрібен спокій,
Не їдь наразі на роботу».

Владнавши непросте питання,
Не поспішала ранком раннім.
В обід заснути мала змогу,
Тому й не чула, як тривога

Сиреною ревла в просторі.
Сусідка дзвонить: «Як ти, Віко?»
«Піднявся тиск, приймаю ліки».
«О, Господи, ти… не в «Амсторі?»

«Ні! Відпроситися вдалося.
Вечірка затягнулась вчора.
Скрізь сон лиш чула вибух… Знову?» -
Раптово змовкла на півслові:

«Невже щось сталося трагічне?»
«В наш «ЦЕНТР» поцілила ракета!»
…Пожежа! Плаче вся планета.
Працівники та пересічні…
В цей час робили справи звичні…

… Повинна ж бути там сьогодні!!!
Непізнані, шляхи Господні…

30.06.2022
Ім’я героїні сюжету змінено з етичних міркувань.

Простий хлопчина. Не з Полісся…
Хоч і задиристий як грім…
Зустрінеш - випрямись - не бійся
Достатньо праведности в нім…

Якщо, бодай, не росіянин…
Без злого умисла бодай…
В житті Господньому - мирянин
І знає, що таке "банзай…"

Будь-де зустрінеш… І хлопчина
Будь з ким не всядиться за стіл…
І очі наче ґільйотна
Одна чомусь на сотні сіл…

Полишим оповідь таємну…
Я не провидець, не чаклун
Хто розуміється, приємно
Його ім’я не для трибун…
02.06.2022.

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло,
Не відають ще: твоя кров - їхнє пекло.

В тім пеклі немає вже стін і підлоги,
Прямують у прірву стежки і дороги,
Не чути там звуків, не видно світання…
Тебе не займатиме їхнє скавчання:

Дорогу в майбутнє прошиєш мостами,
Водою життя розіллється містами,
Пшеницею зійде политеє кров’ю,
Війною розбите відродиш любов’ю…

Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.

Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.
Трійко пасмуг над руїною. Прапор.

Стіни від хат, воду від кранів
визволили. Брехні з екранів
з карбом приблудного руського міра.
Хворії забавки чорного піра.

Прірва розверзалась. Не під ногами.
Напхана пастка дощенту тілами.
Начебто браття, бувшії люди,
жодного прощення більше не буде!

1-2.07.22

Про любов не пишеться ні слова,
про кохання серце теж мовчить.
Не життя, хтось скаже, а полова,
не людина – здичавілий сич.
Нехай кажуть. Що мені пересуд?
Друзів не нажив, а ворогів…
але й ті, як лід весною скреснуть.
Не таю на жодного свій гнів.
Не шукаю Бога серед лісу,
там живуть мольфари та вітри.
Відчуваю під життя завісу,
що посіяв трохи десь жури.
Але те без умислу лихого
мо’ свідомо, але швидше ні.
То ж куди так стелишся, дорого?
Таємницю прочини мені.
02.07.22р.

Кілька слів зв’язать не може
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.

- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,
Щось придбаєш в магазині?

- Нащо ж різні мови вчити?
По секрету скажу вам це.
В те, що хочу я купити,
Просто тицьну мовчки пальцем.

Не існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.

Віруєш, не віруєш – цінуй
те, що як навіяне дається
нотами мелодій інтермецо,
увертюри... слухай і гартуй,
у борні із темрявою, серце.

Май своє і зовні не шукай,
що і хто руйнує рідну мову,
і її еґреґор – віще Слово,
і її правопис... помагай
зберігати істини основу.

Бо у храмі Духу до сих пір
базарює секта галаслива...
в образі об'явленого звіра
діє найлукавіша із вір
антиукраїнського розливу –
це поганська одіозна віра
і її язичницький вампір.

07.2022

Тепло дарує надмір літо,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.

У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,
сирена завиває блюз…

Бігла стежечка вузенька
Між хлібів та буйних трав
І поміж берізок в"ється,
До ставочка поспіша.

Між вербичок вона стала
І спустилась до води,
Берегом попрямувала,
Щоб вернутися сюди.

2022 р.

Із Олексія Костянтинович​а Толстого (1868)


                    Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нѣтъ.
                                        Несторъ. Повѣсть времянныхъ лѣтъ³

1
Сідайте, дитинчата!
Почну я, ма́буть, так:
земля у нас багата,
та в ній – порядку брак.

2
Знайшли ще предки наші
причину всіх невдач:
живем у єралаші,
нема порядку, бач!

3
Й вони, набравши зваги,
рішилися ураз:
«Пошлімо по варяги, –
хай в князі йдуть до нас!

4
Німецька їхня вдача –
ставати до керма;
земля ж у нас добряча,
порядку лиш нема».

5
Гінці під пишним стягом
відправились ту ж мить,
і дейкають варягам:
«Добродії, прийдіть!

6
Ми вам насиплем злата
по вінця, й ще повніш;
земля у нас багата,
нема порядку лиш».

7
Варягам, звісно, лячно,
та ризик – їхня суть:
«Що ж, спробуєм обачно, –
ходім, коли зовуть!»

8
І от прийшли три брати,
і бачать: жах і тьма!
І хоч земля багата,
порядку скрізь нема.

9
«Ну, – думають, – команда!
Зламає ногу й чорт!
Es ist ja eine Schande,
wir müssen wieder fort⁴».

10
Та брат найстарший, Рюрик,
сказав братам своїм:
Fortgeh’n wär’ ungebührlich,
vielleicht ist’s nicht so schlimm⁵.

11
Хоч тут – паршива банда,
одна лиш тільки шваль,
Wir bringen’s schon zustande,
versuchen wir einmal⁶».

12
Став княжити завзято,
сімнадцять років дбав;
земля була багата,
порядок – не настав.

13
За ним став князем Ігор,
а регентом – Олег;
das war ein großer Krieger⁷
та видатний стратег.

14
Затим – княгиня Ольга;
за нею – Святослав;
So ging die Reihenfolge⁸
язичницьких держав.

15
А тільки Володимир
зайняв отецький трон –
da endigte für immer
die alte Religion⁹.

16
Він заявив народу:
«Поточна віра – твань;
хрестімось! Марш у воду!»
І нам зробив йордань.

17
«Перун – не трібний спадок!
Паліть його мерщій –
побачите, порядок
встановиться який!»

18
Послав і за попами
у Царгород, в Афон;
попи прийшли товпами,
зі стосами ікон,

19
співали приворотно,
свічок зладнали збут...
Земля, як є, щедротна,
а от з порядком – скрут.

20
Як тільки Володимир
в належний день сконав,
новий відкрити вимір
узявся Ярослав.

21
Він, може, все б утямив,
й порядок би навів...
Та ні: він між синами
всю землю розділив.

22
Не досить крок був мудрий:
синочки, на біду,
зчинили галабурди
й усобну ворожду...

23
Почули це татари –
збудилися чомусь,
напнули шаровари,
приїхали на Русь:

24
«Ми зробим вашим чварам
зупин, кінець кінцем,
і повний незабаром
порядок наведем!»

25
А як дійшло до дані –
то хоч святих винось!
Й чимало знову твані
на Русі завелось:

26
намови брат на брата
отримує Орда...
Земля, кажись, багата,
з порядком – геть біда.

27
Іван явився Третій
й поклав цьому угав;
він мовив: «Ми не кметі!» –
й татарам дулю дав.

28
І от земля рішуче
знегод і бід збулась;
квітуча та родюча,
але порядку – зась!

29
Настав Іван Четвертий,
що Третьому онук;
він був державець тертий
і жон мав кілька штук.

30
«Іван Василич Грозний»
він заробив ярлик, –
за те, що був серйозний,
солідний чоловік.

31
Він був жорстких повадок
і зраду бачив скрізь;
такий завів порядок,
що хоч у землю лізь.

32
Життя, мабуть, величне
в добу таких манер...
Але ніщо не вічно,
і цар Іван помер.

33
За ним царем став Федір,
геть батькові контраст;
до справ державних ледар,
в церквах лише гаразд...

34
Борис же, царський шурин,
з розумних був персон,
і з виглядом похмурим
він сів на царський трон.

35
При ньому йшло все гладко
і майже без бунтів;
ледь-ледь було порядку
в землі він не завів.

36
На лихо, Самозванець –
і звідки чорт приніс? –
такий укоїв танець,
що враз помер Борис.

37
Здобувши трон буденно,
цей хлопець не зівав
і в Польщі наречену
не гаючись придбав.

38
Напевне, мав чар-зілля,
та й був же не глупак;
але під час весілля
зчинив дебош поляк.

39
А це нам не до серця;
і от в одну з ночей
ми їм завдали перцю,
прогнавши геть з очей.

40
Піднявсь на трон Василій,
та скоро навідріз
його ми попросили,
щоб він із трону зліз.

41
Вернулися поляки,
а з ними – козаки;
ізнов пішли всілякі
дебоші та бійки.

42
От козаки й поляки
нас луплять день при дні,
ми ж без царя – мов раки
сидим на мілині.

43
Землі – незмірні п’яді,
порядку ж – ні на гріш.
Бо звісно, що без влади
далеко не умчиш.

44
Щоб трон зміцнити царський
і влади благодать,
тут Мінін та Пожарський
мерщій зібрали рать.

45
Й ця рать ізнов упхала
поляків за кордон,
а у Москві – Михайла
Земля¹⁰ звела на трон.

46
Чи він прийняв угоду
та слово дав якесь
про вільності народу –
не знаєм і поднесь.

47
Уже Варшава й Вільна
прислали свій привіт;
земля ген-ген привільна...
чи є порядок? Ніт.

48
Взявсь Олексій за справи,
й родив тоді Петра;
настала для держави
цілком нова пора.

49
Петро любив порядок –
як грізний цар Іван:
і в лютості нащадок,
і випивши – буян.

50
Казав: «Мені вас жалко,
ви згинете вкінець;
та є у мене палка,
і я вам всім отець!

51
Не мріяли, випа́дком,
що вам порядок дам?..»
Й негайно за порядком
подавсь у Амстердам.

52
Коли ж вернувся звідти –
усіх нас поголив
та у голландські свити
ретельно обрядив.

53
Та я не з тих, хто лунко
Петра за те кляне:
буває, що для шлунка
корисне проносне.

54
І хоч така пожива –
із надто гострих страв,
а при Петрі, на диво,
порядок більший став.

55
Та смерть прийшла скорботна
за ним, як за всіма...
Земля, диви, щедротна,
порядку знов нема.

56
Тоді вже заповзято
плекали трону міць –
царів не так багато,
а більш було цариць.

57
Бірон царив при Анні;
він справжній був жандарм,
при ньому ми як в бані
були, daß Gott erbarm!¹¹

58
Безклопітна цариця
була Єлисавет;
а поки веселиться –
нема порядку, ет!

59
Яка отут причина
і в чому корінь зла –
й Велика Катерина
збагнути не могла.

60
«Madame, при вас наспіє
порядок та добро! –
писали їй в Росію
листи Вольтер з Дідро. –

61
Вам тільки слід народу,
якому матір ви,
надати вже свободу
під вдячні молитви».

62
«Messieurs, – відповідала
вона, – vous me comblez¹²», –
і в Україні втяла
кріпацтво надто зле...

63
Павло царити взявся,
мальтійський кавалер¹³,
та не завжди вдавався
до лицарських манер.

64
Цар Олександр Перший
настав благословен;
він інших перевершив
як щирий джентльмен:

65
коли, урвавши жарти,
посунув силу лав
на нас Буонапарте,
він чемно відступав...

66
Цю пляму на престижі,
здавалось, не зітре –
а ні: вже ми в Парижі,
з Louis le Désiré¹⁴.

67
Й Росія так вільготно
простерлась швидкома,
й земля така щедротна...
Порядку лиш нема.

68
Я б міг вести сказання
і далі, тільки – цить:
нарвусь на покарання, –
monsieur Veillot¹⁵ не спить!

69
Іти буває слизько
по камінцях отих,
отож про те, що близько,
промовчати не гріх.

70
Облишмо краще трони
й займімося притьмом
міністрами корони...
А там – такий содом!

71
Зате нарешті бачим
той шуканий наряд:
на санках мчать із плачем
міністри всі підряд.

72
Котять з гори юрбою,
in corpore¹⁶, й сповна
уносять із собою
і власні імена:

73
це Норов, це Путятін,
це Панін, це Метлін,
це Брок, а це Замятнін,
це Корф, це Головнін.

74
Згадати всіх не можна,
їх стільки – це страхіть!
Та тим же курсом кожний
униз кудись летить...

75
Я грішний: літописний
на мить забув я стиль,
й картині живописній
піддався мимовіль.

76
Мабуть, ліризм природний
нараз пойняв мене;
хай Нестор преподобний
ізнову надихне,

77
мою вгамує совість,
врятує від видінь,
щоб я вже міг цю повість
скінчити – і амінь...

78
От зараз вернемось ми –
куди вела канва:
в рік шістдесят, ба, восьмий
(у численні Різдва).

79
Понеже став недужий
керунок наших справ,
зело меткого мужа
Господь нам ниспослав.

80
За потерпання наше
й на заздрість ворогам –
яви себе, Тімашев,
створи порядок нам!

81
...Що аз багатогрішний,
забувши про угав,
переписав незбіжно
або не дописав,

82
ви, браття, це читайте,
як буде вільна мить,
й де треба – виправляйте,
а да́рма не кляніть¹⁷.

83
Зібрав з билин й билинок
цю оповідь подій
худий смиренний інок,
раб Божий Олексій.

(Січень-лютий 2022)

Не вір, що я забути зможу
Тебе в далекій стороні, –
Що серед гурту перехожих
Хтось кращий стрінеться мені.
Не вір, що серце кине туга
І зникнеш ти з моїх думок, –
Що я не виконаю вдруге
Тобі назустріч певний крок.
Не вір увечері чи зрана,
На чужині чи бозна-де, –
Що я уже таким не стану,
Який на тебе вічно жде.
Не вір тривожному безсонню,
Що жар погасне спроквола, –
Що почуття моє бездонне
Німа байдужість облягла.
Не вір нікому, і ніколи
Про це обмовитись не смій,
Адже люблю тебе до болю
В душі зажуреній моїй.
01.07.22

Щодня молюся я за Тебе-
За степ, ліси, за синє небо,
За кожну квіточку у полі,
Щоб Ти була в щасливій долі.
Молюсь за Них, хто став до бою
І затулив тебе собою,
Прошу їм захисту і сили,
Щоби жили, щоб долюбили…
За всіх хоробрих і відважних,
Що у боях важких звитяжних,
Були , як криця, нездоланні,
Бо сила є, коли в єднанні.

Молюсь за кожну я Людину,
Що у лиху, недобру днину,
Тобі на поміч дала руку
І розділила твою муку.

30.06. 2022 Надія Таршин

А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.

Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Жінки до бога простягають руки.

І просять миру, спокою й життя
Своїм синам, що там, на полі бою.
А вороги не знають каяття,
Убивцю захищаючи собою.

Вбиваючи усе живе навкруг -
Тварину, квітку і малу дитину,
Ураз тисячолітній рвуть ланцюг,
Що з’єднував роди в одну країну.

І що поробиш, бо іде орда
Ненавчена, страшна, тупа, несита.
Їй ця війна, що впала із гнізда
Мокшанського, є смертю і коритом.

І хоч засіють трупами поля
Рашистськими тупими вояками,
На гній їх перетворить ця земля,
За ними не задзвонять вічні храми.

Горить, палає український світ,
Втрачаючи минуле і майбутнє.
Ми виживемо серед скрутних літ,
Щоб зберегти державу самобутню.
28.06.22

Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Я почав, я почав випивать,
Бо не я п`ю тих любощів меду,
Поки лікар-нарколог, мов тать,
Не зашив мені в спину торпеду.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Наталі ти моя золота,
Скоро стану циганським бароном,
Утечеш ти тоді од мента,
Золоту одягнеш ти корону.

ПРИСПІВ:
Ах, життя, небезпечна це гра,
Сяє листя на вітах зелене,
Наталі ще старіть не пора,
Тож виходь, моє серце, за мене!

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2014)

В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.

Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.

Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Сховав смичок у спориші цвіркун.

Мов куля луснула вагітна хмара,
І розплескалась зливою сповна.
Кремезний дуб давно дощами марив,
А я подумала, що то — війна!

30.06.2022р

                І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022

А надворі спека літня,
Дихати немає чим,
Сонце смажить, а не гріє.
Пил стовпом, неначе дим.

Благодать лиш на ставочку
Чи у річковій воді.
Плюснеш, скинувши сорочку,
Добре так тобі тоді.

Прохолоду відчуваєш
Й сонце вже не заважа,
Хвилечки тебе гойдають,
Не натішиться душа.

2022 р.

Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Я повідаю чесно
В оповідках своїх
Про вогні перехресні
Відчайдушних боїв.
Говоритиму сумно
Безкінечно, мабуть,
Про ординців бездумних
Злодіяння та лють.
Про гарматні розкати
І пожежі страшні, –
Мають вам розказати
Невеселі пісні.
30.06.22

Ти вигадав свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
ба навіть попри застороги…

І де тепер ота межа,
обніжок яви і уяви?
Іржа, реальності маржа,
де вчора зеленіли трави…

Вогонь у серці запалав,
І кучу суму розігнав.
Веселка в душу завітала,
І там усе розфарбувала.

Чи чари то, чи хто підскаже,
Чому радіє тіло наше?
Коли з’являється вона,
І вічно ніби та весна!

Дарує миті незабутні,
І прикрашає гіркі будні!
І закипає в тілі кров,
Коли вона сміється знов.

І ніби й ніч не наступає,
Коли вона поруч буває.
Її слова, як пісня линуть…
Рятують душу, обігріють.

Іде, мов річечка тече,
І заворожує мене.
Радію я, немов дитя,
Коли в її обіймах я.

А очі ті, немов зірки…
Показують в казки стежки.
І впевнено можу сказати,
Що з нею серце хоче грати.

30.06.2022