а ти згадай, як тебе обіймала
я в той короткий нескінченний день
коли життя здавалось було б мало
але в згасанні сонця наш едем
дійшов кінця і ми були свідомі
що невідомо скільки сплине днів
допоки знов події над-вагомі
мене покличуть до домену львів

я б мріяла тоді знов доторкнути
вустами до лиця твого і рук
так хочу, щоб до серця пригорнув ти
мене, казав щось, прагну чути звук
ні, не промов, мені потрібен голос
тож говори…, чи краще заспівай
у вирі шуму мелос той як лотос
що квітне в рясці…, наче водограй
ріки бажання, що ще трішки й повінь
здійме на підсвідомості лани
да так, що понад лісом привид-човен
спливе фантазій …, а у ньому сни
і вивільняться духи задоволень
ці таємничі в’язні небуття
тому що змив потік засуви штолень
де стримувала воля почуття

о, як мені на все це не чекати?!
не мій ти, я тим більше не твоя
чи сплести з шовку спогадів канати
зв’язати духів знов, скажи, а як?!

A я по rouge trail велосипедом
Намотую вранці 11 миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

1.

Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

…Приручила бісиків.
Одчепився Дракула.

2.

У тіньочку вишеньки
Шию льолю віршику.
Сонце - до колисоньки:
"Люлі-лю.., вампірчику!"

21.10.2017

Любов буває лише тихою,
Без зайвих слів, без зайвих фраз,
Без фоток в Інсті напоказ,
Без всіх новин та всіх тих "лафф".

І щастя теж не потребує постів
Чи статусу нового в мережах.
Коли воно прийде, ти знаєш точно -
Не треба ні хештегів, ні цитат.

Всі почуття - всі ті, що щирі в серці -
Вони лише для тебе, не для всіх.
Вся інфа в Неті - то лише завіса
Від того, що насправді на душі.

21.10.2017

І.

Я запалю ясний вогонь як промінь.
Що в серці засіяє, ось держи!
І пустить в душу свій чарівний корінь.
Та все ж, його ти завжди бережи.

ІІ.

Скажи, благаю: як зламати холод?
Цей вічний - лід, цей - ілюзорний холод.
Скоріше, замерзаю, розкажи!

Вкажи той шлях, тут тільки лише голод.
Мерзенний, мертвий, невгамовний голод.
Іскри дорогу - тихо покажи!

ІІІ.

Іскри нема, лише трагічна темінь.
Пегаса мовчки, ніжно запряжи.
Вдихни повітря повнії легені.
І в темряву, біжи, біжи, біжи!

© Володимир Верста
Дата написання: 25.07.17

І.

Нічні вогні заманюють до себе.
Згасає сутінковий вже ліхтар.
І здавлює так сильно тут між ребер.
Я падаю з небес немов Ікар.

Спаливши крила і у пекло прямо.
Вогню уже і зовсім не боюсь.
Лишень йому я вірно віддаюсь.
Благаючи, розплавити це ярмо.

ІІ.

Гаррота, убиваючи велить:
"Не бачити тобі уже блакить -
Небес, та сяйва - мерехтіння зір"
І я, згоряю в звуках сотні лір.

ІІІ.

Загублений немов, святий Офір.
Все більше відчуваючи Ефір.
Словам любові, більше ти не вір!

І місто все, давно вже глухо спить.
Зоря і місяць в небі гомонить.
Лиш серце в грудях, тихо пломенить.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.07.17

Золотом, золотом, золотом
Листя в траву опада,
Та гріє ще спину на сонечку
Старезна розлога верба.

Дупло величеньке у стовбурі,
Кора вже потріскана вся,
Узимку знаходять там схованку
Синички й дрібна комашня.

А сніг задзюрчить лиш струмочками,
Зрадіє бабуся-верба
Та затріпоче листочками,
Вона ще не всохла - жива.

2017 р.

В твоїх очах я майже потопаю.
Тріпоче серце... що це сталось з ним?
Та менш за все тепер про нього дбаю:
Хвилює час, швидкий перебіг днин...

Як житиму тоді, не уявляю,
Коли тебе – перлину із перлин, –
Твоїх очей заманливих глибин
Не буду бачить... Ось що серце крає!

Та чи годиться сумувать завчасно?
Сьогодні ще нікуди я не йду,
Ніщо не провіщає нам біду...

А літечко нам маки родить рясно.
І я ще, ніби, не такий старий...
На мить, будь ласка, поглядом зігрій.

Вже у саду печально вечоріє,
І холод заповзає під пальто.
Імла все більше опускає вії
На цей осінній затишний куток.

Руда сосна красується гілками,
Немов додолу ллє загуслий мед,
Як та чарівна жінка. В пору саме
Їй фарбувати коси в фіолет.

Такими і стають – зоря вечірня
Кладе прощальні барви чарівні.
Іде за обрій спочивати мирно
І враз усе тьмяніє, як в труні.

Руда сосна вже доживає віку,
Всихаючи і скоро упаде.
Та до останку ця красуня дика
Проміння чар дарує молоде!

20.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Струну урвавши літа гонорову.

І що мені, що час такий ловкий?—
Бо це ж не я крізь нього пропливаю—
Це він об мене сточує боки,
Ледь серце доторкнувши гострим краєм.

Глибока суть налита у слова,
Як досвід - в чорній космосу утробі.
Лавує осінь ярісно....овва —
несхибно так, яко пророцтва Хопі.

Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни затяжна круговерть
Найцінніше, що мала – забрала.
Вирувала, несла, невблаганна була –
Чом лиха в світі цім присудилася доля?
А було ж два крила, в серці радість цвіла,
Залишилась тепер чаша горя і болю.
Як же мрії ясні і обійми й пісні,
Де тепло ніжних рук його милих?
Обеліски стоять і хрести кам'яні
У вогні назавжди і душа скам'яніла.
Ще як «кача пливла», вже тоді не жила –
Побратими несли на руках його тіло,
Бездиханне таке… Всі завмерли слова,
Зупинилось життя… і усе почорніло.
30.07.16

Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до іуд прийшла,
Щоб стали всі вони на шлях спокути.
До тих, що довели до бідності народ,
Безсовісно обкрали, геть до нитки.
І весь цей хитромудрий жлобний зброд
Вернув народу вкрадені пожитки.
Хай більше не горюють матері,
І сивина батькам не сріблить скроні,
Та лине пісня українська на зорі.
Ростуть жита і колосяться повні.
Народу нашому, що стільки пережив
Нехай нарешті доля усміхнеться.
Бо він, натруджений і щирий, заслужив.
Мені так хочеться!
Так хочеться всім серцем!!!
27.01.16.

Нам радості не завжди вистачає,
ми відчуваємо нестачу щастя.
Але чому таке в житті буває,
звідкіль на нас чатують ті напасті?

Виною цьому є одна потвора,
страшний, презлючий триголовий змій.
Він джерело всіх наших бід і горя,
заклятий ворог світлих дум та мрій.

Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим співчуття.
Друга ж довбешка підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.

Та третя навіть гірша попередніх,
вона з рідні чванливості й гордині, –
невдячність за просте чи посереднє,
що маємо в своїм житті ми нині.

Живі батьки, брати, здорові діти –
чому не привід дякувать Творцю!
Що зранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю.

Топтати землю здатен ще ногами
і чути досить добре голос свій…
Як справишся з отими ворогами –
сконає з ними й триголовий змій!

20.10.2017

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? - Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть важкі, свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.

05/12/16

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою - мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові, жартує старицями -
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності -
На старицях розбиті серця осідали крицями.

28/02/17

Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції,
Саме там неймовірних красунь я зустрів
І побачив багато ще дечого.


18.10.17

Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя…
Ще ж не відшуміло диво золотисте.
Не зносила осінь золоту хустину,
А зима-бабуся диба на гостину.
Хай зігріє осінь ще теплом з рум'янцем,
Погуляє в росах в чоботах-сап'янцях.
Не було ще «літа бабиного» нині,
Рано ще ходити осені в ряднині.
Сонечко обтрусить бахрому неждану -
Почекай ще, зимо, ти прийшла зарано.
Засміється осінь – знову потепліє,
І висока просинь чисто заясніє,
В сяючих іскринках, сонечком зігріта…
Мчить на павутинках, догорає «літо».
06.10.17

Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою
Мого народу. Не плачте тяжко.

Запам'ятайте: була я щирою,
І Україну любила віддано.
Жила у серці з любов'ю й вірою,
Від тата й неньки усе то придбано.

Хотіла людям я долі кращої:
Щоб діти наші зростали вільними,
Щоб не рабами були пропащими -
Людьми були у свободі сильними.

Я не злякалась катівень ворога,
Усе до мами думками линула.
Я заплатила за волю дорого -
За Україну мою я згинула.

Я у гаю розцвіту калиною,
У білий сніг упаду кровинкою, -
Завжди я буду із Україною!
Бо народилась я українкою!
19.10.17
Галина Онацька

І.

Ніч. Тишина. Хтозна?
Чи день гучний! І сон?
Я, сплю! Я, сплю? Яка?
Тут істина? Лиш трон.

І... тисячі корон!
Чи королева зла? Добра?
Можливо мертвий клон!?
Тих почуттів. Що помира.

Побачити бажала що вона.
Одна. У серці. Рубікон!
Не перейти! Палаюча ріка.
І самота! Побляклий фон.

ІІ.

Сталевий погляд! Я молю!
Молю її. Я весь горю.
Хоч слово мовити прошу!
Страждання ці не опишу.

Можливо досі я ще сплю.
Кричу, чекаючи терплю.
О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов вношу.

Жагою відповідь ловлю.
Та темряві лише велю.
О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов вношу.

ІІІ.

Чи Янгол ти? - мовляю я.
Сюди прийшов забрать мене
До Емпірей. Що вогненне -
Являє сяйво. Як зоря!

Чи Демон ти? - глаголю я.
З горнила пекла. Що ковтне -
Всіма Кругами проведе.
І згине серце бунтаря.

О, хто ти? Хто? - вмовляю я.
І світло ясне спалахне.
Закуту душу сколихне.
Я - муза вірная твоя.

© Володимир Верста
Дата написання: 10.07.17

Чом погляд твій, сумний такий, о, друже?
Невже ти справді думав, що згориш
У вогнищі... І стане все байдужим,
Й любові вже, мабуть, не сотвориш?!

Ти знову в римах тонеш мимовільно.
В сонетах красномовного краю,
У пошуках священного раю,
Скитаєшся світами - підневільним...

Фатального чекаючи фіналу
Від Мойри, що плете цю нитку зла -
До тих шляхів сакрального порталу
Куди тепер вона вже завела.

В вогні згорю... І Феніксом повстану
Із попелу забутих почуттів!...
У пошуках чарівних берегів -
Я до зірок палаючих дістану.

© Володимир Верста
Дата написання: 05.07.17

Три долі краплі вогняні
Упали у твої долоні
На перехресті дивоснів,
Немов дощі на підвіконня.

І перша крапля то життя
В його скорботі та стражданні.
А друга час без вороття.
А третя- суму поєднання

Із радістю тепла очей,
В яких антонімом морози...
І річка вічності тече,
В якій водою дивосльози,

У забуття казки нічні.
І придивляється до тебе
Він, над яким витає німб...
Три долі краплі впали з неба...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102000803

Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа вони мої.
Не спіши, не квапся, прошу, бо на все прийде свій час.
Намилуюся на роси і на золото прикрас.

Я ще «бабиного літа» п'ю вина міцний нектар,
Ясним сонечком зігріта слухаю твоїх литавр.
Молоде вино осіннє і солодке, і хмільне,
Ще яскраве небо синє не самотнє, не сумне.

Ми ж бо, осене, з тобою, ще підемо в листопад…
В жовтих косах сивиною розмалює іній сад
Але те – колись ще буде… Ти сьогодні – золота!
То ж з тобою ми забудем про печаль і про літа!
10.10.17

У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом малим захищав,
Усю Україну, як нашу з бабусею хату,
А потім Господь його в військо небесне призвав.

Я чув від бабусі, що звідти уже не вертають,
- Ой, бідні сирітки, - сказала сусідка в той день.
А зір так багато, усі вони ясно сіяють
І там десь наш тато.
- Мамусю, він скоро додому прийде?

Матуся мовчала, котились щокою сльозинки.
Лиш нас разом з братом міцніше вона обняла:
Мої ви хороші, мої ви кохані кровинки…
Ну як вам сказати, що тата війна відняла?
18.10.17

Вливається ранок спокійною осінню в дім,
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
Тополі в полоні туманом насичених марень,
а небо у тихій заду́мі, тремтливо-блідій.

У зо́лоті кленів кружляє загублений час,
і світ за вікном – наче давня пожовкла світлина.
Космічну печаль обернувши на крик журавлиний,
розхристаний жовтень у місті тужливо почавсь.

Цей ранок осінній – мов довге мовчання. Межи́
реальністю й снами - ажурна межа, тільки й чути,
як пахне жасминовий чай, розганяючи сутінь,
і ніч догорає в живому багатті жоржин.

2017

З тобою ми поринемо у танці.
Забудемо про все в цей перший раз.
Твої тонкі відчую ніжні пальці.
Це замість тисяч непотрібних фраз.

Танцюй! Танцюй, моя Принцесо Ночі!

Вже день підкрався непомітно тут.
І йде до нас оцей буденний рут.
А ми кружляємо ще досі в вальсі.
Удвох перебуваємо у трансі.

Танцюй! Танцюй, моя Принцесо Ночі!
Вогонь в очах ріднесенько шепоче.
Танцюй! Танцюй, моя Принцесо Ночі!
І серденько тихесенько тріпоче.
Танцюй! Танцюй, моя Принцесо Ночі!

© Володимир Верста
Дата написання: 26.05.17

У пошуках незвіданих країн.
Блукаю пілігримом я світами.
Серед епох розвалених руїн.
Забутими давно уже містами.

Мій арбалет - немовби із пір'їн.
Слова - болти, летять поміж штормами.
Шукаючи божественний рубін.
Свою я душу загубив з роками.

Тепер чекати першої зорі.
Тонути в сяйві вічної спокуси.
Скитатися до світла на горі.

Та знищити я зможу всі куліси.
І збережу вогонь у ліхтарі.
Зірвавши ці не зірвані завіси.

© Володимир Верста
Дата написання: 20.05.17

1.

Голосок мелодією бавиться.
І стрибають, мов по бездоріжжю,
Пальчики по чорно-білих клавішах.
Пальчики… не рук – тендітних ніжок.

Ходить час долівкою холодною.
Підманула доля, підмінила…
Пісня – як місток понад безоднею.
Рук нема.
То й що?
Зате є крила!

2.

Голосу божественного соло.
Музики доріжка, звуків шлейф.
Як фальшива нота ніжки коле!
Дівчинка привітна, ніжний ельф.

3.

Сцена усміхатиметься шатами...
І (щоби зручніш) клякне рояль.

Пальчики втомились…
А хто знатиме?
«Грай-біжи,
виспівуй, Лореляй!»

19.10.2017

Обірвало мій берег, стою (як жива) нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива -
На моїм зазбирають каміння і груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут, до мене, пшеницю вдягала ясна сонцезлоть,
Після мене - посходять лиш дикі червоні маки.

23/02/17

Емоції все частіше
ховаються в смайликах,
слова вимовляються
лише в повідомленнях,
сльози зникають
кудись за рамками,
фото із посмішкою
на ввесь екран.
Люди люблять
робити боляче,
тихо, чи мовчки,
рідше - голосно,
сенсу позбавлені
увага й почесті,
всі ці маневри
давно на нулі.
Списані вчинки,
зроблені рани,
вже не загояться,
залишаться шрамом,
проста необхідність -
лишитись в реальності,
позбавившись сумнівів
мчати до мрій.

18.10.2017

Трапляються на світі різні люди,
бракує їм то слави, то тепла…
В таких осіб вдоволення не буде,
най папороть для нього розцвіла!

Ніколи і ні в чім їм не вгодити.
Завжди не те, чомусь не там, не так…
То промайнуло надто швидко літо,
то осінь недостатньо золота…

Причіпками і шматтям негативу
його душа наповнена ущерть.
Намилити комусь спішить він гриву,
життя для них – суцільна круговерть…

А своє „фе“ воно іще з порога
жбурне в обличчя, ще й не ворогам,
бо для таких усе не слава Богу,
всередині у них зануда й хам.

Насправді, щастя є і зовсім близько,
воно десь тут, на відстані руки.
Розгледіти його у бруду бризках
дано не кожному одітому в шовки.

Воно у вірних друзях, наших дітях,
у мирі й стуці серця в кожну мить,
що пощастило жити в білім світі,
творити, сподіватись і любить!

19.10.2017

Я лечу, не знаю болю,
що я знаю забуваю!
Я повзу, мети не бачу,
бачу тільки, що втрачаю.
Я один та не заплачу!

Мовчки я дійду до раю,
болем душу так позначу.
Там згорю, дійду до краю,
Серце викину на здачу.
серце навпіл розриваю.

Сили марно я розтрачу,
не люблю, лиш роки гаю,
щось знайду але все втрачу!
Вірних завжди залишаю,
сам собі фінал назначу.

З сумом очі закриваю,
свято вірю лиш в удачу.
Марно щастя в ній шукаю,
ранок розпачем відзначу
і врешті смерті я програю!

То може звідси гнати мову?
Достатньо буде – язика.
Де не послухаю розмову,
Те кожен п’ятий натяка…
Там заканючили мадяри –
Європі ви даремний груз.
На сході мокши-яничари
І митно-варварський союз.
Сльозу долонею витираю.
Моя країно! Чи я сплю?
Бо знаю мову і не знаю,
Але я так її люблю.
До неї лину, як до неньки,
Лечу на світло у імлі…
Гей! Українці дорогенькі,
Не вбийте мови на землі!
Здамо, то не чекайте чуда,
У зрадників єдина путь –
До тих осик, де вже Іуда…
Не будь ти – Юдою! Не будь.
18.10.17р.

А сьогодні у супермаркет
Я заскочив буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Хай! - сказала і
Хав а ю? - запитала чарівна мене
Файн! - я їй відповів і сам вже
Запитав - енд ю?
Ай лав ю! - я сказав їй
І продовжив - ю бютіфул
Вері вері ю бютіфул
Вері вері ю бютіфул
Гйол


15.10.17

Після марного скитання
лабіринтами дзеркал,
любовних тіней чергування,
мов іронії оскал,
бачу дивне сновидіння,
литий ніжністю опал,
бачу лагідне створіння,
у нове життя портал!

З очей пронизливих проміння,
глибоке, чисте мов кристал,
думок швидких важке сплетіння,
за мить цей погляд передав!

Душа її - легким світінням,
мов жар багаття зігріва,
розстати в ній одне бажання,
зі страхом, як дитя, сприйняв.

Прийшло так пізно розуміння,
що дивний сон реальним став!
У сні я вигадав кохання,
за сон життя своє прийняв.

Так легко промовляв прощання,
з тобою, мов у шахи, грав
і в зрячого сліпця блуканні -
за безцінь я любов продав!

Світло місяця веселе!
Вся затоплена оселя!
Що ж ти спати не даєш?
Сяйво щедро роздаєш?
Сни розвіялись, як мрії,
Плинуть, не спіймати, в вирій!
Світло темряву поглине,
Спів чарівний всюди лине!
Пісня ця на небосхилі,
Як в морському вирі, хвилі.
Ну, а місяць, повним став,
Хизуватись забажав:
«Гарний я, для всіх взірець,
Небосхилу я вінець!»
Гарна ніч, красиві сни,
З сяйвом місяця, засни!

05.03.2017

На зустрічі сказала всім,
Що їй ще тільки двадцять сім,
Ні, двадцять вісім, так, мабуть
Долають цифри той маршрут
Років, ту відстань, крок за кроком.
Сягнути не вспіваєш оком,
Як зміняться вони в числі...
Та все пливуть, як на човні.

Роки майнули, плинуть - згадка:
Стежина та, по ній - дівчатко
Крокує весело до хати,
А на порозі – стоїть мати.
Простягує вона долоні,
Та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато,
Гостей сьогодні в нас багато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча,
Радіє, бавиться, хоча,
Треба їй вірша ще читати,
Гостей же треба потішати!

Майнула так ось - зникла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
Уже давно, і цифри ті,
Змінилися вони в числі.
Але які у неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
А постать, врода, її натхнення,
І СЬОМА збірка на сьогодення!
Поета поклик, майстерніть, хист,
Найголовніший в житті цей зміст!
Пера її, чудовий стиль
Поринув, до життєвих нив,
І зазвучав чарівний спів
Мелодій віршів, їх мотив.

22.05.2017

Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,
До люду став глухий, нечулий.

На плечі кинув камуфляж,
Сходив під банк мітингувати.
Там завжди раж, ажіотаж -
Підзаробив купюру м'яту.

А потім - шасть у перехід -
Просити милостині в люду.
Сльозавий геть у нас нарід,
Віддасть усе що є без суду.

Ідуть зі школи дітлахи -
Сьогодні буду без обіду.
Тікати марно без ноги...
- Гони бабло, хутенько, діду!

03.10.2017р.

Міріади троянд зацвіли в цих садах,
В цих епохах одвічних ілюзій,
Це - давно не Едем, хоч і в наших слідах,
Проросли пелюстками фреєзій.

Це - мій рай, це - наш проклятий храм,
Тут пітьма крає проблиски світла,
І руїни думок віддаю я вітрам,
Щоб нові зародились тут квіти.

Ми з тобою разом на алеї думок,
Вдвох кружляємо знову у танці,
Жаль немає неба́, і яскравих зірок,
Cпоглядати у нашій альтанці.

© Володимир Верста
Дата написання: 03.04.17

І.

Цей ранок був не благородний.
Хоча і світлий і прозорий,
Він був – лише холодний.
І маревом своїм примарним,
Неначе ароматом хмарним,
Він заморожував душевні береги.
Туманом він вкривав, все навкруги.
Ніч вже пройшла, вона вже пролетіла,
І тінь її давно вже вся протліла.
Здавалось вже налагодилось все,
Та раптом хмари затуманили усе.
І марево небесне не стихало,
Воно все більше, тільки наростало.
І починався холодний снігопад,
Хоча ще навіть не почався листопад.
Було ще літо, вже брела там осінь,
Хоча зима морозила уже душевні осі.
В обличчя снігопад сніжинками врізався,
І в біль страшенну він там перетворився.
Морозив він, в холодному своєму стилі,
І тягнулись безкінечно ці ранкові милі.
Лід сковував беззахисне серденько,
Душі там зовсім було не миленько.

ІІ.

Та раптом, все притихло і завмерло…
Здавалося що все уже померло…
Тут спалахнуло яскраве біле світло.
І повернулося, вже майже мертве літо.

© Володимир Верста
Дата написання: 30.08.13

(за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - первородний. Отже, взяв усе.
Молодшому лишилася свитина.
У полі вівці доїть і пасе,
Впрягається у плуг, немов скотина.

Своєї жінки, звісно, що нема,
А старший не вилазить з-під спідниці.
Для Авеля - рабині і жона.
Для Каїна - жорстка петля на гілці.

Все по закону. Кожному - своє.
Писали боги Тору не для бунту.
Тож брат нічого брату й не дає.
Не має той хатини, жінки, грунту.

Майнула осінь. Надійшла зима.
І Каїн брата виштовхнув на плаху.
Ломака впала. Авеля нема.
Відновлено душевну рівновагу.

У висях вулик ангелів гуде -
Запланувало щастя людям небо.
Історія знайома? Щось не те?
А де й коли було усе як треба?

18.10.2017р.

Прикривши посмішкою лихо
Фарбуєш губи у червоний.
Здавалося - ступаєш тихо,
Здавалося - це оборонний,

А не завбачливо крикливий,
Не спраглий крові й поклоніння,
Й авжаж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу й божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти босоніж і несміло.

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний:
Прикривши посмішкою лихо
Фарбуєш губи у червоний.

20/02/17

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Ходять поміж тіней неформатні люди.
Шалики яскраві... погляди-сонця...
Перманентно - теми на плавучих блюдах.
Обирай хутенько більшу від пшонця.

Боротьба...
Смирення...
Пацифізм...
Тореро...
Ворохобні будні...
Кірасир-касир...
Золотаві музи. Страусячі пера.
Намереж романів... зароби на сир.

У ворони модус - ухопити крайнє.
Відокремлюй свіже. Нарости, шинкуй.
Час від часу чути: "Віра... Майя... майна!
Нащо те важезне?.. підніми легку...".

Дощ...
Гризе горішки шекерява білка.
Шкарлупайки мідні, зерна голубі.
Розроблю парцелу, мить до понеділка.
...шаблезубі тигри виснуть на трубі...
............
2017

1
Плести рукавички... мовчати.
Це ліпше, ніж мудро - про все.
Матвій примиряє багатих.
Три пляцки Пандора несе.

Пошарово ріжеш проблеми.
Кривавиться війн мармелад.
В болоті замурзані ему
Чекають: хтось винайде лад,

Тягач до іржі прилаштує -
І ліфт наш - увись до зірок...
Героям - віночки із туї.
...обпирскав брехні огірок...

Обіцяні візи-валізи.
Легкі на підйом - угорі.
Не знаєш: святі? горлорізи?
Женуть сонми буйних черід.

2
Осіння утеплена парка.
Фотелі на хмарі... де Бог...
Лишайся - тут є закамарки.
І чаєм пиши епілог.

Десь нижче пливе кон'юнктура.
Ось манна і решето див.
Радій: заростають баюри.
Охвітний весни рецидив.


2017

До осені пливуть літа мої,
А човен долі хвиля все гойдає,
Та у душі співають солов"ї,
Творча наснага ще не покидає.

Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов, турбота
І щирі-щирі милого слова,
Його кохання мелодійна нота.

Життя прекрасна кожна-кожна мить,
Хоч іноді й несолодко буває.
Ота іскрра щаслива ще горить,
Вогнем добра яскраво так палає.

2017 р.

Хай хуртовина хоч яка змага -
Допоки ти, допоки ти зі мною,
Моя дружино й музо дорога -
Не подола мою духовну зброю!

Ген сяє в небесах твоя зоря,
Під вечір опускає світлі вії.
Мій дух, мій шал поета-бунтаря
Ти мудро заспокоїти умієш.

Крикливу не сповідуєш любов,
Та йду додому я, немов до раю –
У затишку й комфорту тихий схов…
Ти не словами, діями – кохаєш.

І народилась в пору чарівну,
Де осінь, мов ізвечора й до рання,
У розквіту свойого мить сяйну
Під ноги сипле золото кохання.

В твоїй душі – омріяна весна,
Чудова ти і мама, і бабуся.
В родині нашій – постать головна
І я тебе утратити боюся.

Хай почуття живе моє святе,
І осяває шлях до небокраю.
Зорій мені, як небо золоте,
Що манить і ніколи не згоряє!

17.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.
Ніби солдатики,
чи динозаврики
як по команді —
"Усім розійтись"!
Розходяться
на однакову відстань.
Хто ти, гармато?
Риб'ячий корм,
чи свіжа отрута?
Хто ти, солдатик?
Ти динозаврик,
чи срібна куля?

Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,
І спокій, наче сон – він тільки сниться.

Слова - пусте ніщо. Важливі тільки вчинки.
Плескати язиком навчилися давно.
Поете! Зупинись! Брехня твої нетлінки!
Життя - це біль і кров! Не цирк, і не кіно.

Майстерний блудослов вив'язує печалі,
А поруч бій гримить, і падає солдат.
Його уже нема. Лишилися медалі.
Ну, а піїт - живий. Утоптує салат.

Кипить ерзац-любов. А справжньої немає,
Завзято день і ніч сльозавиться папір.
Із вторсировини відроджується Каїн,
Йому із власних дум підкришуєм гарнір.

Я теж узяв перо. Накручую сюжети,
Втомилася рука вбивати ворогів.
Кохану Бог забрав. Лишив оці куплети,
У ліжку тихо сплять голодні дітлахи.

Пристібнута рука висить, мов дровиняка.
Відірвана в бою. А інша - ще жива.
І просто пише вірш. Не треба їй подяки.
Слова - пусте ніщо. Пусте ніщо - слова...

17.10.2017р.