Прибіг Данилко очі аж горять,
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.

Гомонять: « Гей Василь*…» А про мене – одна глухота.
Я невчасний – і носа не встигнув задерти.
Ще пливтиме селом, як ікона, і правда свята,
Ще зернини її усміхнуться в полові і дерті.

Тут Полісся, утомлене здавна, постійно сумне.
І супроти оцього немає ні влади, ні ради.
Не страждатиме, поки впритул не побачить мене.
Кольори припасує. Підходять найкраще – смарагди.

І село, що пішло за болото, якого нема,
І мене ще до себе покличе, як на переправу.
Я завчасно броди перейшов, і тому то всіма
Зігнорований нібито вчасно – і зліва, і справа.

Зрозуміти нелегко? Це пунктик у долі такий!
Безумовно, усе це – якийсь неврахований видих.
Та із Зáболоття дивнота, як той помах руки,
Що намітила місце тривожне, де сходяться біди.

Притихає село, аж повсюдно почутні псалми,
І на мене задивлені доля, і жінка, і мати.
Розсльозилося, висвітло… Щуряться нетрі пітьми,
Недарма Бог мене вповноважив сюди повертатись.

Повернуся на трошки і знов, як раніше, піду
По великому колу, невпізнаний і безіменний.
Хай рипітиме вісь у Землі, хай качки на льоду –
Я на стежці на вічній, що плине додому без мене.

У Печерах святих праотці спочивають смиренно,
Зберігаючи землю, в якій свій закінчили шлях.
Не тягніть зі століть в політичне багно сьогодення
Їх увічнений спокій. Не знатиме ладу душа,
Що збиткує їх тлін на служіння злочинцям і скверни…
Застережень нема. Чисті духи дадуть відкоша
За сплюндровану віру і храми спаплюжені древні
Попри те, що проклять не побачиш на всохлих кістках….

***
Ніяке уособлює велике,
узяте напрокат... але на вік
і особливо, як себе навіки
увічнити уміє чоловік.

***
Нікому не щастило на віку
як першій леді космосу і шуму
від вакууму у кишківнику,
аби балотуватися у Думу.

***
У будь-кого уявлення про щастя
якщо не ефемерне, то пусте,
але якщо воно не тої масті,
лише уяві дякуймо за те.

***
На нашій ниві все не те, що треба...
посів не той і врожаї не ті,
а у сусіди, наче манна з неба,
і пажиті, і гори золоті.

***
Буває, і незвана гостя їде...
усе одно готуємо обід,
а от коли у танку два сусіди,
тоді немає спасу від сусід.

***
Не дивина у тому, що край неба
є неозорі і нові світи...
очима зір подивишся на себе
і хочеться світ-заочі іти.

09.2021

Ховає осінь в темну тогу
змарнілий обрій самоти.
Ти знаєш дещо, більше тОго
я б не змогла розповісти.

Не дочитав оповідання,
а зупинився на тире.
На півдорозі сподівання
моє чутливе серце мре.

Душа відверто закриває
дубові двері на замок.
В депо відправились трамваї,
стомивсь нічний бульвар... замовк.

Осиротів на сівер-вітру,
здригається від сліз сосна.
Й мене, на жаль, посеред світу
для тебе, вже давно, нема...

22.09.2021р.

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------

Сипнули клени листям поріділим
І тихий шурхіт тишу налякав,
Коли воно журливо затремтіло
На стеблах рано обважнілих трав.
Тіснилося, формуючись у килим
Холодний, різнобарвний і м’який, –
Суцільно покривало навіть схили
І в отвір проникало будь-який.
Цей стебел рух і листя трепетання
Почувся і побачився мені
З життям коротким бистрим розставанням,
Очікуваним марно день при дні.
23.09.21

Під клобуком - темінь, у душі - черва,
За амвоном - пляшка недогону.
Втік Христос, а Матір Божа ледь жива -
Лавра у чортячому полоні.

Тут живе ненависть, тут - гніздо гріха,
Чорна лють до рідної країни.
Сіє смуту й розбрат патріарх-пахан,
У раю освячуючи війни.

Паства, наче зомбі, а чи ті мерці,
Прикриває власний гріх розп'яттям.
Десятину в пекло шлють ченці-купці,
А мені - анафему-прокляття.

Православні біси вірять у Христа,
Моляться кремлівському владиці.
Москворотій зраді в рясах аз воздам!
В Лаврі запанують українці!

22.08.2021р.

Шукаю дівчину-коханку,
Хоча б на ніч одну,
Шукаю з вечора до ранку,
Не знаю, чи знайду.

А навкруги дівчат багато -
Красивих, молодих,
Вони лиш пробують літати -
Я ж - коршуном на них!

Та й затягну в своє гніздечко,
Де кава й виноград,
І там ім розтоплю сердечко -
Хоч сам тому не рад,

Бо враз піду шукати іншу -
Мені ж на ніч одну,
А ту саму-саменьку лишу,
Нову лиш віднайду.

19.10.21

Хрусне гілка, тукне дятел,
Зникне сойка завчасу, –
Доокола стільки свята,
Що з душі зникає сум.
У березовому гаї
Під ногами пружний мох, –
Серед віт пташа співає
Спозарана аж за двох.
Йду до пам’ятного місця, –
Де осики молоді
Пнуться дружно з-попід листя
Підосичники руді.
І хоч матінка-природа
Свій достаток стереже, –
Я грибів злічить не годен
В повних кошиках уже.
Залишивши сум і втому
У березовім гаю, –
Повертаюся додому
І слова докупи в’ю.
22.09.21

Грушо! Прийшла пора
Всохнути. Чи не так?
З бивня слона - тура,
З тебе - крихкий штурпак.

Грушо! Моя рідня! Родиш із року в рік...
Вперше твій плід підняв прадід мій - січовик.

Грушо! Тепер чужа. В дуплах - павуча рать.
Смаком - гіркий євшан, корінь жуки їдять.

Грушо! Стара, ламка...
Стовбур закрив бур'ян,
А по твоїх гілках
Мохом стелюся я.

20.09.2021р.

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

Борей за вікнами шумів
з Ямалу молодим шаманом.
А я тривожним і сумним
тремтів. Цього було замало:

скажені закружляли джини,
і джипів завищали шини –
зламалась українця мужність.
Он сон. З’явився до дружини.
А я сховатись мушу в мушлі.

Суденце вутле і худе,
чуприна не козацька змокла.
Можливо за вікном гуде –
з прибульцями – ракети сопло.

Що протиставити мені
страшному неземному шоблу –
пощерблений кухонний ніж,
іржаву іграшкову шаблю?!

Страшному, неземному шуму
(біля самого вуха шамкає) –
піжаму заміню на шубу,
закрию очі й серце шапкою.

Не посікти мене до жому
жахливому, страшному шомполу:
пізнаю за межею шуму
державу тиші-пісні – Шамбалу!

09. 2020

​День рождения семьи…

Сегодня 47 лет со дня рождения нашей семьи.
47 лет – кашемировая свадьба.
Семья - это самое главное !!!
Жизненные дорожки из семьи нас в мир ведут!
Летят года , 47 семейный стаж!
В народе «кашемировым зовут»,
Наверное , это не спроста.
Дети выросли, внуки подрастают,
Уют домашний и тепло,
Любовь, уважение, поддержка ,
Взаимопонимание в семье,
С возрастом растут в цене.
Суметь сберечь традиции семьи,
Любовь и уважение,
Важно для себя, внуков и детей! 21.09.21
Сьогодні 47 років від дня народження нашої сім'ї.
47 років - кашемірове весілля.
Сім'я - це найголовніше !!!
Життєві доріжки з сім'ї нас в світ ведуть!
Летять роки, 47 сімейний стаж!
У народі «кашеміровим » звуть ,
Напевно, це не випадково.
Діти виросли, онуки підростають,
Затишок домашній і тепло,
Любов, підтримка,
Взаєморозуміння в сім'ї,
З віком ростуть в ціні.
Зуміти зберегти традиції сім'ї , любов і повагу,
Важливо для себе, онуків і дітей! 21.09.21
День народження сім'ї ...

Как дивен вечер в час осенний,
В окно стучится тишина…
Ручьем грядущих сновидений
Плывет обманчиво Луна.
Я эту тишь всем сердцем слышу,
И вновь рассказываю ей,
Как звезды сеются на крышу
Судьбы изменчивой моей.
Рутиной жизни причащаясь,
К всему привык, на все готов.
И на надежды опираясь –
Смелей иду в страну ветров.
В тот мир, в котором все возможно,
И нет препятствия мечтам.
Душе нисколько не тревожно
Себя вдруг обнаружить там.
Стихи на белый лист роняя
В осенний вечер при Луне,
Всю правду жизни принимая
Вновь слышу, как звучат во мне
Мелодии любви и страсти…
Пусть бренный мир трещит по швам.
Ведь сколько силы, сколько власти
Дано вместить живым словам.
Они живут, и жизнь даруя,
Ее от зыбкости храня,
На расстоянье поцелуя
Все привлекая и маня
Звучат сквозь время и пространство,
Читая сущее как стих.
Изменчивость и постоянство
Сообразуя в краткий штрих.

Слухаю дощ ніччю німою
капає крапає накрапає
знаю
знущається
зі скупою сльозою
прощається
зі мною
вересень безповоротно
до самого жовтня
ритмами рим
нечутно
за вітром попутним
мрією акмеїста
тане як дим
падає листя
нотами Ліста
вересневої токати
місячної сонати
і як з плечей гора
у автора
коли пора
спати.

09/21

Як там у тебе?
у мене й досі
небо як небо
осінь як осінь
бабине літо
нас оминає
і не чекає
танок сюїти
у цьому році
мені знайомі
знаки емоцій
точки і коми
чуйні поети
і поетеси
їхні сонети
та інтереси
марні старання
зайві надії
вірус кохання –
це пандемія.

Не люблю мусонів. От пасати -
Те що треба, бо приносять мир.
Проти ночі краще не писати,
Бо до ранку буде хай Бог ми.

А якщо наважився - тримайся!
Не кажи, що не попереджав:
Від любовних сліз не буде спасу,
Мокрі будуть борода, піджак.

Як не хочеш, щоб труди усує
Гигнули та не збивався пульс,-
Натщесерце - не рекомендую,
Ковбик мусить бути як гарбуз.

Спи, поете. Бо візьму ломаку
Й ляпну із м'якої сторони.
Ліпше шкряботіти на світанку,
В розпашілій пазусі жони.

21.09.2021р.

Золотяться потроху дерева
І рудіють навкіл бур’яни, –
Затуманились дні вересневі
Та заглибились ночі у сни.
Віддаляється, меншає, гине,
Мов надія на щастя, тепло
І, на жаль, відчувається нині,
Як все більше холоне чоло.
Чи зумію стерпіти утрату
Я його, чи вклонюся зимі
І покірно почну замерзати
У зростаючій швидко пітьмі?
Починаючі зміни в природі
Анічим неможливо спинить
І тому щось у серці на споді
З кожним днем усе дужче болить.
21.09.21

Казковий день усім потрібен
Не кожен, знай, знаходить місце
…Чому мовчиш, мій любий вітре?
Якщо вже так, присядь на східце

Торкнись мене, мого обличчя
Мій настрій - твій, любязність спільна
Вгадай, чого собі я зичу?..
І не спіши мені, повільно…

Скажи ти хто і звідкіля ти?
Чому питаю? Я цікавий?..
А ось і вогник, і горнятко…
У такий день, і щоб без кави?
20.09.2021.

Ніч оксамитова погляд лохиновий
вперла у купу руїн.
Тихо… Укутаний в саван сатиновий,
сумно тече часоплин…
Місяць-сновида у сутінок плетиві
склепом небесним пливе.
Скрипка кленова, як вирок поетові,
душу бере за живе…

В мешти елегії струни рогозові
час упліта зазвичай.
Мрії поезії істини прозою
гріє прийдешнього чай.
Крила лелечі – як присмаки кавові
мороку стомлених мрій.
Мешканця пустище часу кульгавого
жде на руїнах надій.

Камінний замок із баштами-шпилями
зводив натхненно весь вік.
Шторми поволі мінялися штилями,
змінам тим втрачено лік.
В небі блакитному пісню самотності
раптом заводить борвій.
Знову дарує псалом високосності
кляштор несправджених мрій…

«Вчора» забутого гості непрошені,
вип‘єм солоне вино.
Лебеді білі, в сніги запорошені,
вже відлетіли давно…
Досвід життєвий – ознака епічності,
сивої мудрості злет.
Завтра що? Свято народження вічності…
Думу гадає поет.

Як ось видаватимете тамтому старенькому фельдшеру вати,
якось ви даватимете там тому старенькому фельдшерувати.

2021

Вибір без вибору об одинадцятій
Знижка на світло - підлі приємності
Втомлені хитрощі втомлені "працею"
Геть із життя набридли взаємності
Знижка не родичка знижка це капості
Кістка у горлі ох і видовище
Я розповім вам про ваші незграбності
Лише ковтну повітря із сховиша…
20.09.2021.

Вмерли звуки, запахи, прасвітло,
А ще вчора з музою на мітлах
Облітали сполом парадиз.

Ані манівців, доріг- стежинок...
Отже, надійшов фінал, спочинок
В ямі, повній мертв'яків та гільз.

Сіро, вогко й сумно-одиноко,
У захмарні висі вию вовком,
Та ніхто не чує - я один.

Бій сьогодні був важкий та довгий,
Не чекаю в пеклі допомоги,-
П'ю останній келих самоти...

20.09.2021р.

***
А на імперії зла
оперували орла –
шию пришили дволику
як у пуйла...
та на осла
що не поший, то велике.

***
А шуте пугало кремля –
це не таке уже й теля,
що в бункері обору має,
воно здаля,
хоча і тля,
а Україну ремиґає.

***
А на Ютубі є канал,
що орендують маніяки:
Жирьопа – сущий канібал,
Скабеїха – зливний бачок,
її скажений мужичок,
охляла Шкапа і Коняка.

***
А у Криму і в Лугандоні
у Думу – вибори народні,
та голосує не народ,
а самозваний ідіот,
акредитований у бойні.

***
А поза Лаврою попам
єпархії немає місця
і лізе хам
у кожен храм
Кирилового мракобісся.

***
А де-не-де за «третій Рим»
і за медалі воювали
усі... кого ліквідували...
дай, Боже, щоб звільнили Крим,
від себе, урки і вандали.

09/21

Карл у Клари украв окуляри,
Клара у Карла украла лорнет,
Потім продала його за доля́ри
Й виклала відео в Інтернет.

І хто оце узяв і заманив…
Запитую себе самого вкотре
Чому не я? І чим я завинив
І як же я без тебе, люба Мотре?…

Хіба піти й забутись поміж трав
Злягти разом із ними у покоси
Хіба не ти казала "Боже збав..."
Коли латаття у рівчак я зносив?

Хіба не я благав щось уввісні…
І першим його спробував на міцність
І розбігались ноти на пісні
У кожен такт, на те вона і вічність…

Хіба не я тобі допомагав
Хилити сонце у твое волосся
Чому тепер мені "ловити гав"
Коли усе на світі вже збулося?..

О Мотре моя, дівонько - дитя
Дозволь мені торкнутися мольберта -
Всього одне: ким був для тебе я?
Ну ось нарешті й тема для лібрето…
19.09.2021.

- Сьогодні урок не звичайний у нас.
Минулого разу домовились з вами,
Що ви розпитаєте тата і маму,
В книжках пошукаєте, знайдете час
І кожен розкаже легенду про квіти,
Яку йому, врешті, удасться знайти.
А, щоб цікавіше дійти до мети
(Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
Легенди ці мають цікавими буть
І квіти незвичні та маловідомі.
Не ті, що в садочках у кожного вдома,
А ті, що в краях у далеких ростуть,
Або про які інші діти не чули.
Так хто які квіти нам приготував?
- Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
По класу шумок прокотився легкий.
Устала Даринка: - Бабуся моя
Легенду про квітку оцю розказала.
Я й назви цієї ніколи не знала.
Тож можу тепер поділитися я.
- Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
Легенду про квітку цю дивну почути.
- Це сталось тоді, як Зима уже люта
Минула й Весна легким кроком своїм
Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
Під дзюркіт веселих грайливих струмків
І сон-трава, й пролісок перший розцвів
Отам, де нога її легка ступала.
На луках зелена трава піднялась…
Здавалось, Зимі вже дороги немає.
Нехай чимскоріше на північ втікає…
Втомилась весна, на травичці вляглась
Аби від роботи важкої спочити.
Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
Й Хурделиця Біла зібрались якось,
Надумали Ве́сну тихцем захопити
Й замкнути навік у палац льодяний,
Щоб любу їм Зиму назад повертати.
Тут Вітер узявся Весну колихати,
Ніколи аби не прокинутись їй.
Мороз свої пазурі в груди встромив
І льоду шматком її серце зробилось.
Хурделиця Біла тоді нагодилась,
Сніг швидко над Весну замета намів.
І все враз поснуло, завмерло кругом.
Всі проліски голови вниз посхиляли.
І сон-трава сонною-сонною стала.
І перші кульбабки, що встигли бігом
Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
Закрилися злякано. От і Зима!
Здавалось, рятунку із того нема
І буде Зима на землі вічно править.
Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
Дістався тривожний той дзвін до Весни.
Прокинулась та. Лиш рукою махнула
І теплі вітри враз навколо гайнули
І сніг весь пропав у потоках рясних.
Махнула другою й весняне тепло
Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
Зими не хотілось на світі нікому.
Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
Свою рятівницю зовсім не забула,
Весняний яскравий їй одяг вдягнула
Й дала аромат ще - чудовий такий…
Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
Немов уявити почуте хотілось.
Тут вчителька врешті-таки похопилась:
- Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
Була невідома в нас в давні роки.
У Африці квітла далекій, поки
Туди не дістались якось мореплави,
Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
Якого в Європі не бачили досі.
Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
Аби підкорила вона увесь світ.
Чудовий, незнаний її аромат
Скорив дуже скоро Європу багату.
Садили в садах її аристократи,
Був кожен в дарунок отримати рад.
А назву німецький ботанік їй дав,
На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
Ще капська конвалія цвіт отой звався
І, начебто, сили цілющії мав,
Щоб молодість довго жінкам зберегти.
З його пелюсток різне зілля варили…
А ще у Європі тоді говорили:
Французький король наказав розвести
В садах своїх фрезію та прикрашати
Букетами замки й палаци свої.
Важливим гостя́м дарували її…
Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
- Легенду про фрезію ще одну знаю…
- Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
До речі, а звідки її ти дізнавсь?
- Дідусь розповів…Він багато читав…
Тож часто мені щось та й розповідає…
Було то, казав він, в далекому краї
Де правив Король. Парк великий він мав
І дуже любив у парку тім гуляти,
Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
Так сили душевні він повнив, мабуть,
Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
Та якось подався він парком пройтись
Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
Засохло гілля, лист почав опадати
І квіти зав’яли. Чи мало води?
Чи садівники геть роботу забули?
Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
І виявив, врешті, що справа проста –
Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
З Сосною не може у зрості змагатись.
Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
Родити плоди шишкам всім навзамін.
А Яблуня – та на Троянду кива,
Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
А тій би, як Дубу рости не завадить,
Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
Здивований в неї Король запитав:
- Чому, мила Фрезія в тебе не так?
Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
І мовила Фрезія мудрість одну:
- Можливо,тому, що я завжди вважала,
Що ви, як мене в своїм парку саджали,
Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
Хотіли би їх – то й садили би їх.
А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
Оце і дає мені квітнути сили,
Навіщо принад мені різних чужих?!
Я є – яка є…І такою лиш буду.
Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
Відтоді і радує квітка ота
Красою своєю, своїм ароматом…
Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

31 березня 2003 р., Київ

Голі скелі...вітер...зимно...
Сажа і біда на крилах.
Бач, у небі - хмара диму?
Це гніздо моє згоріло.

Під горою - орча варта,
Кат, сокира гостра, плаха...
Людолови-москалята
Йдуть ловити вогнептаха.

Та до мене як до зірки!
От і шлють у висі гірні
Батькування, люті крики,
Гуркіт залпів і шипіння.

А мені би трохи тиші,
А мені би краплю світла...
Та остання в цьому вірші
На папір упала титла...

19.09.2021р

***
А персоналії нон ґрата,
які із владою на «ти»,
минають ґрати
і по блату
займають вигідні пости.

***
А у нашій історії авторів – тьма,
а таких як стає Арістовіч, нема –
це новий Арістотель-месія
і немає кому
пояснити йому,
що історія – це не повія.

***
А у Євразії кордон
орди сягає за границі,
де куму шалапуту сниться:
кума, Кучум,
Єрмак і кум...
існуючі й не дуже лиця,
паяц Гордон
і хан Кобзон –
одного поля ягодиці.

***
А у ОПе усе не так
як у державі має бути...
на весь бардак
один... козак,
а решта – каїни і брути.

***
А у Америці держава
на помилки не має права...
а от у нас
що не указ,
то видає його роззява.

***
А ми й не знали, що собою
ми і багаті, і хороші...
обрали неука юрбою
що виростає над собою,
аби за це платили гроші.

09/21

Вони ночами йшли через пустелю,
Віслюк, дві постаті і на руках Дитя.
Здавалось, що не буде вороття
До тихого, спокійного життя,
А вічно буде ніч, пісок і скелі.

Як підіймалось сонце, то вони
Ховались у печери й порожнини.
Дитя вкладали на шматок ряднини,
І діставали воду і хлібину,
І снідали присівши до стіни.

Коли ж нарешті буде узбережжя?
Куди веде їх ангела рука?
Марія спить- маленька і струнка.
І Йосип гладить по загривку віслюка,
Вдивляючись в пропечене безмежжя.

Позаду Ірод, горе, Віфлеєм,
Попереду піском покриті гори,
Бескрайнє небо- чисте і прозоре,
І життєдайний Ніл- широкий, наче море,
Весь вкритий солнцем, начебто вогнем.

Димілося роскладене багаття.
І втома сходила з ласкавого лиця.
Надією сповнялися серця.
Їх ангел вів до самого кінця-
Батьків до вічності, а Сина до розп'яття.

Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша ніж ропа.
Давно вже світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку коротаю дні.
І, що роки у тілі твоїм трачу, –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий…
Ось ще один згубився у заграві –
уже котри́й!..»

А я мовчав. Та й чим її утішиш? –
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча ж – в теплі, в добрі і в тиші ж.
Одна лишень…

Отак – то справи, то турботи.
Душа ж сама – ні ласки, ні розмов…
Я глянув в очі їй і сів навпроти –
послухай мов:

«Настане час і явиться прозріння.
З очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже й сама – терпцю і болі помісь.
Отож терпи – колись той біль мине.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мене.

Пробач мене за довгі роки смутку,
за неувагу і за серця лід…
Але роки, що в нашім спільнім жмутку,
прожити слід».

18.09.21

Нудьгуючи, втелющився у шлюб,
Купив жоні фату в рожевих рюшах.
Коли мовчить, то я її люблю,
А забуркоче (каюся!) - не дуже.

Просвердлює писклявий голосок
І вічне "Дай!" (а пенсія маленька).
Ходити вже не можу без кальсон,
Кабака мерзне, наче у евенка.

Ну, а тобі всього лиш двадцять літ -
Моторна і до пестощів жадезна.
Відчула серцем - я не просто дід,
А бог Ерот! У любощах бомбезний.

Учив Зевеса знаджувати краль,
Писнув індусам хтивим "Камастру".
Коли я поруч - пощеза печаль,
Святі й пророки замовкають мудро.

Жона байдужа до машин і шуб,
Цінується лише кохання стогін...
- Чого пищиш? Гаразд, уже біжу-у-у! -
Скажу вам, браття,- важко бути богом.

Дружили в пів серця, в пів сили сварились.
Не тепло – не холодно хай буде завше.
Як раптом на голови щастя звалилось,
дві замкнені душі в заручники взявши.

Звалилось на груди, звалилось на плечі.
Побачив уперше м’яку, безпорадну.
Проте не про втечі холодні фортеці,
подумали ми, а про світлу веранду,
в трояндах і ружах. І душі відкрились,
їм затишно раптом і святочно стало.
Зеленим обридла срібляста двокрилість –
отримали крил ще і сонячну пару.

Так, щастячко нас не зламало – підняло,
понищило кволість і гордість корисним.
Що в серці темніло плаксивим підвалом –
засяяло раптом красивим горищем.

Горнися міцніше, гарнішай. Нам чудно:
ми рідними стали, торкнувшись устами.
Як тихо довкруж, тільки солодко чутно:
серця стукотять, як у місті – мустанги.

Покинемо вскач мегаполіс, кохана.
Умовностей нас не зупинять обори.
Нам дійсність не дійшла не стане капканом.
І ми проривались обоє – у поле,
на волю, на море, на шхуну зірчасту
руками-рядками ласкавої пісні,
очами, що сяяли закликом щастю:
«Ріднесеньке, ще фантастичніше тисни!»

16.09 2018

Візьму у руки шаблю вікову,
від часу потемніла її криця.
Гетьманську пам‘ятає булаву
ця бунтівна домаха-блискавиця
і старшини козацького пернач,
і загрубілі у боях долоні,
і вітру свист, коли степами вскач
баскі літали запорожців коні.

Не милував зручне руків‘я час,
все потьмяніло, не у позолоті…
Стискав його отаман і не раз,
як прагнув крові недруга і плоті.
Пощерблений звитягами клинок,
поточене іржею гостре лезо,
пуститись мріє у п‘янкий танок
між ворогів підступних і тверезих.

Зустрілися через десятки літ
сьогодні ми з тобою не на святі.
Пройшли часи, та не змінився світ –
укотре сталі дзвін у власній хаті.
Чи знову не упустимо ми шанс,
уся у ранах Україна-мати.
Йдучи за плугом полем у наш час,
ще рано шаблю з пояса знімати.

Закарбовано очі в душі аж пророчій,
аж запеклій і вічній небесній душі.
Щось у серці полоще. Це кров
чи вже мощі?
Ні. Напевно, це щось найстрашніше
й страшніш…
Це любові любов за останком кохання
на обмеженій го́йдалці вічного пхання
у минуле, у ті прапрапраправіки,
де я зна́в тільки дотик твоєї руки…
Де тебе вже нема…
бо до тебе не встиг.
А тепер з усіма
я ховався між них…
Сірі будні стекли у прозору печаль.
Знову все це дарма…
всюди біль та вінчаль…
Ця скажена вінчаль… від якої втечу
в зосереджене "знову мовчу".

3 листопада 2015 р., Київ

Цікаво, дивно, підозріло, –
за що совкова пропаганда
так неуміло, отупіло
за кожну дію(а не діло)
ґарує нашого ґаранта?

І аж не віриться, – невже
за те, що оплював чуже?

По-перше, все-таки, цікаво,
як умудрялися гієни,
любителі дурної слави
не помічати, що лукаве
воно було іще на сцені,

коли затюканий народ
любив про себе анекдот.

По-друге, це, таки-що, дивно...
бо апеляції єхидни
не корелюють зі статтею,
що ми одне й те саме плем’я,
хоча й писаці очевидно:

« усі засвоїли урок –
народ один лише совок».

По-третє, дуже підозріло,
чому теляті закортіло,
як недотепі проти ночі,
заглянути у вовчі очі,
а не у... вічі гамадрили,

бо розуміє світ увесь,
що у очах еНКаВееС.

І взагалі, чого їм треба,
чому не лупають на себе
або на свого самурая,
який усе ще йде до раю,
але прямує до Ереба...

а наш зелений отаман
лижню намилює в Оман.

09.2021

Ну? Що не клац, реклам - світлини
Одні "трамваї" і "депо"
А я дізнатися повинен
Почім тюльпани і кашпо...

Ох і наглючі заголовки
Зувсіх сторін і без кінця
Кричу: - Ікри, - вони молоки
Та ще й мовчать, що від самця…

У мене тих молок… аж пінить
Ось - ось запуститься фонтан
Просив мітлу, прислали віник
Мітли, не Вінника я фан…
17.09.2021.

Сидим на лаві я та кіт,
воркочемо про вчора.
Уже минуло стільки літ
у радощах і горі.
Немало витекло води,
багато з’їли каші…
Не стрінете тепер біди*
на вулиці ви нашій.
Спішать кудись круті авто
й мопеди у погоні.
Та чи згадає нині хто,
як цокотіли коні.
До матінки тут линув я,
за татом бігав слідом…
А нині, пухом їм земля,
й мене всі кличуть дідом.
18.09.21р.
*Біда – двоколісний однокінний візок.

ГРОЗА

Здригнулось небо тремтом навіже́ним,
Ковтнуло сонце враз у сіромашну тлу,
Ударило в литаври і щораз спруже́ним
Громом гармат розне́сло павутиння-млу
В відлунні струсу хмар. Скаженим
Блиском розсі́клося і ру́ну зіг-щоглу́
Встромило в землю списом націле́ним.
Й так – раз-у-раз, мов вдерлося в війну
Із світом всім! Дощем, що вицідже́ний
Був ревом з дна вишин, все впало додолу́
Фалангами із крапель. Вітром запряже́ний
Завив сурмач грози. Мов за́спів оди злу.
Й враз стихло все зажуренням блаженним –
Всміхнуло небо сонцю в райдужнім балу…

Павло Гай-Нижник
17 вересня 2021 р.

Альманах « Рідний край»
Одержала листа із Хмельницької друкарні, що уже надруковано альманах « Наш край» до якого ввійшли також мої роздуми,а саме:
Рідний край – ти, Україно
Хто живе, хто народився
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв’язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю величчю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна,
Бо вона, мабуть як дитя,
Яке від кожного чека
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги…2009

Моє улюблене місто Дніпро
Моє улюблене місто Дніпро,
Де дитинство, юність пролетіли.
З тобою у мене пов’язане душевне тепло,
І життя кращі миті, перший крок, перше слово.
Турбота мами, дідуся, бабусі,
перший клас, юності прекрасної пора.
Подруг гарне оточення,
з якими в парку колесо нас піднімало вгору,
Відкриваючи вид на дивну, мальовничу природу міста,
Річки із затоками і плавнями,
на пляж, на танці в клуб ходили.
Перше кохання, союз сімейний,
другий пологовий будинок…
Немовляти, доньки перший крик,
якій любов, тепло душі і серця віддавала.
Все було так уже давно,
а пам’ятаю все до дрібниць як було… 25.02.18


Рідний край ти, Сухачівка
Рідний край ти, Сухачівка,
дитинство, юність там пройшли!
Там люди добрі, працьовиті,
поряд річка, плавні є!
Будинок там стоїть батьківський,
сестра з сім’єю в нім живе!
Найкращі спогади з дитинства
я в серці, в думках бережу! 17.07.19

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля, луга, чарівні квіти –
Погляд, серце вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків,
запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра,
посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21
17.09.21 Швець Т.В

Шматок цілющий коровая…
Щасливі очі молодят…
І осінь тільки достигає
Свята гуртуються до свят…

Промерзнуть річки незабаром
Сніжком засіють із небес
Окрепнуть дітки - гарна пара
Дай, Боже, їм безхмарних плес…
17.09.2021.

Ах, яка була ніч. Твої губи на смак
і на колір немов зрілі вишні
з них спиваючи сік не нап’юся ніяк…
Чи були ми у ночі тій грішні?
Звісно – ні, може й так. Хай розсудять літа,
нехай згадку сніги замітають.
Та для мене ця пам'ять навіки свята.
В ній ключі і від пекла й від раю.
В ній назавжди лишилась частиночка нас.
А тепер лиш видіння пророчі.
Де сніжинки під ранок танцюють нам вальс
і лягають до ніг неохоче.
17.09.21р.