У ніч, яку оспівують поети,
У час натхнення, марення, видінь
Ізнову подумки питаю, де ти?..
Чи згадуєш мене, коли один?

У ніч, яку оспівують поети,
Полишила тебе я назавжди,
І тугою дзвенять тепер сонети,
А між рядків привиджуєшся ти.

У ніч, яку оспівують поети,
З'являєшся раптово уві сні,
Нагадуючи про щасливі дні.

Та хоч стискає серденько печаль,
Я стерплю біль і затамую жаль,
І тільки тугою дзвенять сонети...

Я не поет, а поки що аматор,
Вірші - мої - краплинка в океан.
В них - споглядання, мій душевний стан,
І книгозбірня - моя Альма-матер.

Проте не лишу мрій та сподівань,
В думках уже - майбутній літератор.
Навчуся тріолет, сонет писати -
Лиш дайте час, щоб більше було знань!

Лиш дайте час... а час летить за сонцем,
Що загляда до мене у віконце,
На Сході піднімаючись угору...

Та що таке епохи і століття
Для того, хто життя дарує слову,
Хто за перо віддасть усе на світі?..

Вона заснула, мов дитина
Підперши щічки кулачком
Втомилася – чи це провина?
Ось і лікує втому сном.

В Європі німець гордовитий
Сном спокій серця береже,
Не спить напившись, як убитий,
А спить – бо спати треба вже.

Дитина спить – всміхнеться мати,
Крізь сон всміхається маля
І мати дивиться здаля
Як щастя спить її у хаті.

Крізь сон всміхнись, всміхнись мені
Даруй усмішки чарівні.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола Тарас Шевченко
В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

Обсіли мороки-химери,
Снується сутінь спроквола...
Тужавіє драглиста мла.
Принишкли камери-печери.

І раптом - вічність ожила!
Здригнулися небесні сфери,
Й зоря достотністю Венери
Над телевежею зійшла.

А потім - друга... п'ята... сота...
Хорали Баха! На висотах,
На рівні Божих партитур!

А поміж нами ліг облогом
Забутий сферами і Богом
Облуплений тюремний мур.

- Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!
- А ти? - питаю я. - Хто ти,
Що правиш іншим панахиди

І тешеш мари і хрести?
Основи? Хто тобі їх видав
В оренду? Хто їх так загидив,
Що вже не змить, ні зішкребти?

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?
Мов квочка, всівся на основах,
За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.
Та ти, між іншим, не Юпітер.
І я, між іншим, теж не бик.

Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,

Редактори - сановні пси -
І цензори, старі шакали,
Не в заді, в задумах шукали,
А ще й аматори краси

В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд під хвіст собаці.
А може... там бацил нема.

І нас на понт беруть даремне.
Бо що як скажуть: "Діло темне,
І служба йде, і тут тюрма".

Шукайте і знайдете.(Святе Письмо)

Стою — як мати народила:
Без трусикiв, без панталон.
Точнiсенько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила

Полiз у рот, у афедрон.
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнiзда крамоли. Шмон є шмон.

Сержант шмонає по порядку
I кожну латку, кожну складку,
I кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холошi,
Немов — пардон — шукає вошi,
Та чорта пухлого знайшов.

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000