Мати б когось,
Щоб все він умів
І все він робив,
Що я повелів.
Я мав би ім'я
Найбільшої зірки
І рухом меча,
Я знищив б всі війни.

Я знав би свій шлях,
Весь час на перід,
Без зайвих думок,
Та радісних втіх.
І стало життя,
В прозорому склі,
Затухла зоря,
Чи цього хотів я.

Навіщо це все?
Кому це потрібно?
Людина - людина,
Чи трохи щось більше?
Проекція світу
В маленькім вікні ,
Історія світу
Занадто печальна

Надобраніч малюки,
Хай прирсняться вам зірки,
Зачаровані світи ,
Починаєм крепко спи.

Намалюю небеса,
Щоб жила її краса,
Намалюєм тобі сонце -
Це в твій світ
Твоє віконце.

МОЖЕ ТИ , А МОЖЕ ЙДИ
ЗНАЮТЬ ТУТ ТАКИХ ЯК ТИ,
ПОЛІТАЄШ І ПІДЕШ
ВСЕ ЗАБУДЕШ НЕ ЗБАГНЕШ.

Була таємниця
На світі одна,
Лише для Богів
Відома вона,
І цю таємницю
Я людям відкрив,
Ненависть та кару
Я заслужив.

Вітер піднявся
Сховатись за хмари,
Надії немає
Мене покаракли,
Безжальні Боги
Створили примару,
Тепер я на віки
Покою немаю ( або (Збиратиму тару).

Ломаються двері,
Розбиваються вікна,
Земля тікає с-під ніг,
Я лечу зі швидкістю світла

О Боже звільни від вогню!!!!
Якщо є на те твоя ласка,
Я горю, я горю, я горю,
Я лечу зі швидкістю світла


Я лечу без повітря,
Повітря немає,
Повітря згорає в вогні,
А позаду, позаду
Море друзяк
Та гори брехні

Сьогодні сузір'я
На мене впливають,
Сьогодні всі планети
Як карти лягають,
Я стомився вже неможу
Чекати пори ,
Коли збираються на полі
Чорні коти.

І тут вибігає
Мущина в халаті
І сотні котів
Слідом за ним.

І це місце тепер
Стає небезпечним,
Білі стіни кімнати
Такі недоречні,
Я почув твій прихід
Мій великий господар ,
Я лежу на столі -
Мій останній спогад:

І тут медсестра ,
Шалена яка,
Мене заспокоїть,
Душу проколить.

В цьому світі не так все , а навпаки
Іде дощ не із хмар , з низу й догори
Тут вода не тече, бо навкруги асфальт
Чорно-білі ліси, металевий гай
Сірий натовп людей, сивий погляд в них
Днем обпалений зір, ніччю cхований крик
До небес полетиш, після всіх життів
Та відбившись від них стрімголов у низ
І висять на землі стада диких душ,
Їх не видно лиця, та не сприймають на слух
Всі закриті у клітці, мертві і живі
Сріблом сковані грати на осі Землі
І небачив я раю, пекла? - ще незнаю
Якщо це було пекло, то б хотів до раю

Молись і проси
Щоб стати собою,
На світі тобі
Не знайти вже покою,
І навіть в думках
Хтось ходить довкола,
Я це вже бачив, це - є ПАРАНОЯ

Кричи і тікай
Вони за спиною,
Вітдай почуття
Поділися зі мною,
Сховайся подалі
Спитай себе-
"Хто Я ",
Ти є ніхто,
А це твоя доля
ПАРАНОЯ

Вічності мить, хвилина бажання,
Життя - це ніщо, одні лиш блукання,
Пора за порою , проходять над нами,
Ми тут одні, лиш зорі із нами.

Дивна турбота в повітрі витає
Час зупинивася слів більше немає,
Ніч нам дарує останній світанок
Прийди й розіпни мене на останок.

Шалено щось стукає в мене у скроні-
Це серце моє у смерті в долонях,
Зіжавши його, вона тихо скаже -
"Життя - це ніщо" і вічність покаже.

***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»



27.03.09

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Пам’яті Михайля Семенка
Фі…
Фіви
Вночі
Шукаю
Діви
Охочої
Фе…
Феєрія
Душа
Як прерія
Казкова
Містерія
Бурлеск і
Трагедія
Я, –
Інтермедія, тьху
Епідемія
Слова…
Фі…
Фіви
Діви
Ночі
Шукають
Охочих
Фі…
2009

погляд крізь тюль
молитва під чорним куполом неба
і бідкання на складність простору
що пронизує дротами головоломок
мозку півкулі здавлені

погляд крізь тюль
молитва за ґратами
тюрми свого сум’яття
і подяка за тюльку віри
на сніданок обід і вечерю
в обмін на спокій
в обмін на зіржавлення
в обмін на смерть

погляд крізь тюль
молитва в розчині
концентрованої кислоти існування
і звинувачення в рідкості
дощу психотропного
і сонця збуджувального
бо видзьобує печінку
безкрилість наша

погляд крізь тюль
молитва за межею чекання
і возвеличення безодні невідомого
де потонути хочу

погляд крізь тюль
молитва посеред невіри і невіруючих
і вдоволення виросле з непідкоримості
бо один я такий

Буду –

Багато, боротись…
Біль -
Бридкий, бринить,
Бо бачу,
Байдужості більма…

Бач, бидло біснується,
Б’ється бажанням,
Буде брудною
Буденністю бавитись більше…

Буде –

Буря - багаття
Брати бидло
Брутальне,
Брякне безпорадне,
Бруківкою болю,
Безпечне бажання
Бродити бездумно -
Блокує,
Бидло банальне
Боїться –
Бо буде!


***

Она с тобой безжалостно играет
В свою игру, и там победы - нет.
Взамен нее сама себя раздарит.
Ты слов ей не найдешь сказать в ответ.

Ты ей запомнишься не больше чем музеем
Кунсткамерой диковинных пустот.
Она в самой себе, в своем движении
Она тебя с собою не возьмет.

Она сама в себе - и плод, и пустошь
твоя, где твой неровен час и шаг.
Она с тобой по буквам и по пунктам
Или звенящей глупостью в ушах.

Она к тебе с безжалостным осмотром
Скажи спасибо ей за желчь и яд.
Она тебя не вынесет за скобки,
И не сведет в сводимый кем-то ряд.

Где ты попал не стоящий усилий,
Ее - тебя выуживать из вод.
Где даже мертвые покажутся живыми.
Ты знаешь - запрещен сегодня вход.

Ты будешь жалеть, как испорченный кадр
Как море из выпитых луж.
Где каждому камню и штемпелю карм
Рука, отыскавшая ключ.

Ты будешь считать все его этажи
Неспешно раскладывать зонт.
И станешь ему ты в гордыне чужим
Не самое большее зло.

Ты будешь смотреть с непритворной злобой
Что снятым пальто с крюка.
Сегодня проснувшись он будет с тобой
Разодранной рыбой в руках.

Прекрасный, ослепший, почти что в слезах
В лучащихся снежных бинтах.
Он станет открытым как дверь и вокзал
Ты в нем не отыщешь дна.

Но будет казаться прозрачным стекло
И не договоренным - шаг.
Когда ты уснешь, и когда за стеной
Проснутся Его сторожа.


XII 08

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

Наутро не открыть глаза,
А коль открыл, желанья нет,
Подняться, встать и похмелится,
Чтоб вновь напиться, уходя в запой.

Николай Блоха 26.01.09 г. 19:24

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.

Да, пусть жизнь не сказка, но ведь смерть - это не выход тоже.
Алое пятно от крови на красивой белой коже,
Три последних слова, и прощальное письмо готово:
"Жить, любить, мечтать..." хотела но ушла и не успела.

Что же ты творишь, девчонка! Как же мама, папа, парень?
И о них подумай тоже, ну и что, что не в ударе!
Ведь они прошли с тобою все несчастья, неудачи.
Ты о том подумай! Ведь для них ты очень много значишь!

Ушла... Навсегда, безвозвратно, навеки от мира ушла.
Никому ничего не сказав, ты себя отдала.
Небесам отдала и дождем к нам на землю пришла.
А вчера ведь еще жизнь красиво прожить ты могла!
Но решила, что так будет лучше и проще. Ушла...

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Что остаётся нам? - сидеть и плакать,
И материть судьбу, куря табак.
И сетовать на то, что жизнь - клоака,
Последний грош истратив на кабак.

Сиди и плачь, тупые вперив взоры
На тараканий след на потолке.
Кури и матери, как все. Покорно
Развей мечту на свежем ветерке.

Отяжелевший ветр поднимет ворот,
Свернуть заставит в смрадный ресторан.
Мой мозг вина предчувствием распорот,
Но не звенит всегда пустой карман...

- Як пройшов твій день?
- Годинами перебирався,
У забутті,
Бо вже ніщо не варте думки.
Припарений чорнушними сонетами
Бо кажуть всі – Признайся,
Ти не можеш.
І все одно товчу своє
Придурками відгороджуся
Ніщо із вашого вже
Не проб’є мене,
Я в ваші друзі не годжуся.

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель

до перевода стрелок на другое время осталось
ещё несколько дней - это если ничего не проморгал
смотрящий на ржавую змею-конвой с моста
ещё один сумасшедший, с речью похожей на морзе

что и есть преодолением шума. скорее, чудом.
как бы всем тем пространством, спрятавшимся за зрачком
ты с каждым шагом крадущимся и чутким
да, понимаешь - что?

там - розоватым пеплом пересыпается - рань,
бьют тревогу пассажирам пленникам коек,
там - твои святые маршируют - прямо в рай*
из замка в замок**

2007

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Після такого тебе
Дихати темряву,
Ковтати спрагло
Stale beer effluvia
Поверхом нижче,
Сідати в попутки -
Наскрізно, навиліт -
Збирати суниці
На пожарищі...

Така своя собі,
З халвою і пряниками -
Сама собі мед,
Сама собі й пасіка,
Воно, як по-щирості,
То натура блядська -
Евакуація! Всім без паніки!

Після такого тебе
Винести сміття,
Звести дзоти -
Так, про всяк випадок..
До вуст мені флейту!
Із димного німбу -
Срібні пальці Нопфлера..
О, небо! Не зараз..
Не дайти померти..

Так завтра вранці
Піднімуть мости
Назавжди..

Такий-от вам holy shit rock'n'roll,
Така-от маленька казочка...

я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіну.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свою ціну.

я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.

виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.

втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.

світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.

слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.

слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.

тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.

тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: райських яблук, а може - блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?

Він міркував: з дітьми та заміжня...
Кому потрібна отака кохана?
Та як побачив, що іде вона,
Знов в темну прірву загримів, мов п*яний.
Вона така... Від неї гіркий смак,
У неї теплий погляд, лЕгкий подив,
І він тікав. Бо все було не так.
І не чіпав. За межі не заходив.
Жени кохання в шию за поріг,-
Воно в кватирку влізе непомітно...
І він стогнав од болю, він не міг,
Його "привіт" неголосно, тендітно
Вривався в її світ. І тільки сни
Щоночі лікували свіжі рани.
Він міркував - заміжня і з дітьми, -
Кому потрібна отака кохана?

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тримаю свічку
В одній руці, у другій – срібний спис.
Я – Ліл. Мене ненавидять жінки.
Я сію муку.

Їх голоси подібні до валторн,
Що будять мертвих
І ведуть на сповідь.
Там Каїн – цар, і попіл від ікон
В повітрі стигне.
Холодно, мій пане.
Як швидко все минає…


Коли в тобі замкнули бога –
То є кара.
Останній храм –
і той в твоєму тілі.
Ми олівцями малювали луки Гару*,
ми, де могли, приліплювали крила.
Ми грали в бога… довго… і догрались,
Тепер прийди, візьми мій біль і – зникни.
Бо так не можна… у холодній залі,
Мій пане,я, мій спис, північні вікна...

Мій пане, я іще чогось чекаю,
Мій пане, далебі, затерпли руки.
Чого тобі? Кохання? Кави? Чаю?
Мій любий сад і верескливі круки.
Туди я не піду: там сестри, там жорстокість
Сердець, прошитих мудрістю війни,
Зупинених, відірваних від плоті,
Там сни мої клопочуться на дні.
Вони – комахи, в них отруйні жала,
Фасеткові підсліпуваті очі.
Мій пане, слово честі, я не знала,
Не сміла й думати, що сни мої – пророчі!
Одна сестра своє байстря колише -
Одна комаха змахує крильми.
З ледь чутним хрустом розквітають вишні,
А я не бачу… Лихо, пане мій!

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тремчу і млію,
І тане свічка,і стікають вниз
Скупі сльозини
На ошмаття біле.

Город все так же смотрит легко,
а я – высоко,
я – далеко,
я – манифест, саботаж и бойкот,
последняя чашка сервиза,
Я – Мона Лиза?
Мне все равно, что стою на углу,
влажной спиною прилипнув к стволу,
жду. Странно мне,
скучно мне страшно…
И не важно, что дождь, -
все равно не пойдешь
босиком по воде,
по заснувшей траве…
Выпрыгну во все окна:
Мокро. Стекла.
(я ушла)
И на ботинках опять – смола.
Лечу и прячу в рукава
слова.
Светлая голова, вроде…
Слышатся звуки чужих мелодий
Я – воскресение,
я – поколение…
Стой! На мостовой
снова следы мертвой воды,
снова мне снится
птица,
темный вельвет –
выключим свет…
Я – как патрон,
ты – пистолет…
Счастливый билет?
Нет, уезжаю в Тибет,
слева – цветущая слива,
справа – пиво…
Ночь опускает свой капюшон:
славно – и я почиваю на лаврах.
и я – Мона Лиза,
последняя чашка сервиза,
точка над «i», а внутри?
Я – оппозиция,
я – инквизиция,
я – терапия кошки…
Еще немножко и ночь – прочь…
Видишь – рассвет,
клетчатый плед на коленях,
стены и сцена,
глаза-зеркала.
Я ушла – увидимся завтра,
я – далеко, я – высоко,
я – манифест, саботаж и бойкот.
Капризная дочка.
Точка.

Без прелюдій – одразу полон:
губ-очей непроціджений збовтень.
Всотуй порами, тілом заковтуй,
не зітхай за минулим alone!

Все, що можна, тобі вже-було:
і шістнадцять і вісім-надціть,
не потрібно об’єданих націй –
не спинить буревію Гуно.

Без ілюзій – початок кінця,
нерозраджені гинуть миті:
хвилі вітру нуртують в житі,
між порепаних п’ят гінця.

Що тіла? – як душа в синцях!
Що слова? – в підсвідомім світі
(ще не роджені – та зужиті)
ледве чутні думки живця.

Він не знає, куди біжить:
пам’ять стерто буйком рекламним
(нікотинові зайві грами...
саморобні якісь ножі...).

Все реальніші міражі,
балансуєш життям уявним:
на сітківці і ранком-раннім
відбиваються віражі!

Сказати, мовити, ректи.
Слова змішати з запахом поту,
з гоміном міста,
з мріями своїми ж.
Жити, втікати,
втекти не змогти,
прагнути
тебе,
більш ніж живої води.
Торкатися шкіри,
незвичайної,
оксамитової.
В темряві не впізнавати
твого лиця.
Так, власне так,
кохатися в мріях і з мріями.
І жити більш ніж це можливо.

«…а надвечір випав сніг,
який убив її блакитну душу».
(Гнат Михайличенко
«Блакитний роман»)


То всі наші драми, то всі наші сльози,
Усі наші принципи – бісовій мамі,
Нехай вона кожного вмостить на воза:
В сорочці чи, може, в казенній піжамі.
Наш віз, наш ковчег – ні вітрил, ані весел,
Сидиш, у лайно, мов у золото, вбраний,
І тихо риплять дерев'яні колеса,
Втішаються піснею божії тварі.

То всі наші сльози, то всі наші драми –
Оті, що несеш за лаштунки щоночі,
Цілуєш троянди гіркими вустами,
Розмазуєш грим і мерзотно регочеш.
А потім мордуєш чужі простирадла,
На ранок намацуєш капці під ліжком,
Стенаєш плечима, мовчиш безпорадно,
Одна ненароком не знищена кішка.

Ти вмреш під стакато чиєїсь присяги,
А я буду поряд, не можу не бути.
Всі пнутимуть руки – до раю! до раю!
А в нас із тобою – розітнуті груди.
Шукати блакитні єгипетські душі
У срібних горлянках ґотичних соборів…
Нам, серденько, заздрять ці пики і туші,
Що знають межу поміж щастям і горем.

А смерті нема, є лиш зміна маршруту,
А десь, певно, дім, де чекають й на тебе,
Та слухай: колеса риплять – і це круто,
А більшого нам не дадуть і не треба!

Ти – кішка, я – бастард, якого топили
У водах Міссурі, Дунаю і Нілу.
Я – чесність злодійська, ти – велич в лахмітті.
Блакитні єгипетські душі, блакитні…

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

Напоїла брудним світанком....Себто вимила нутрощі небом...Може навіть не з жалю...з любові...до мене...або до неба...

Сліпий туман, як попіл розлетівся,
Шпалери впали на моє вікно.
І дикий погляд на стіні кроївся,
Я візьму смерть за пірване крило.

Як мертвий штиль спокійне моє серце,
Ти тихо спав, коли я вже пішла.
Лиш на прощання поцілунок мертвий
Тобі разом з душею віддала...

Щоб ти помер від гострої жалоби,
Щоб кров текла по ранених хрестах.
Я прагну вийти з темної утроби,
Вона ж мене тримає у руках...

Вже краще вмерти, ніж щодня кричати,
Щодня собі виколювати очі.
Відріжу руки, щоби не писати,
Відріжу дні, щоб більше не щоночі...

Моє велосипедно-кінне,
Морське, коханне і невпинне,
Таке… Пекучо-полуничне;
М’яке , нервове, апатичне.
Вишневе, відпусково-звабне
Зелене, річкове, засмагле;
Квіткове, миле і дитяче,
Що іноді з дощами плаче;
Маршрутно- залізнично довге;
Спітніле, еротично нове,
Сліпуче, темне, павукове;
Гучне, підстрижене, казкове;
Сп’яніле, втомлене, бродяче;
Безсонне, вогняне, незряче;
Необережне, туристичне,
Завжди безмежно-романтичне;
Патологічно одиноке,
Гірське, туманне, карооке;
Сміливе, зле, дивноголосе,
Кумедне, акварельне, босе,
Кусюче, у вінку із квітів,
Моє таке звичайне! літо…

І рік тому, і через рік,
І рік по тому, відчуваю,
Як той химерний чоловік
Моєю пам*яттю блукає;
Так просто: недобив і втік
Ні там, ні тут його не видно,
Той жалюгідний чоловік
Зробив із мене жалюгідну.
В цілому все нормально, так,
Ніхто ж нікого не образив,
Лиш той незграбний, той чувак
Так зачепив, що не одразу
пройшло. Хоч не дитячий вік,
А я і досі в казки граю.
А той безжальний чоловік...
Він не повернеться, я знаю.

Мальчики бесятся, мальчики – черти,
Мальчикам – толпы, афиши, концерты,
Мальчикам жить – чтобы очень красиво,
Мальчикам – грохота, месива, пива…
Мальчикам – девочек очень солидных,
Чтобы под тушью глазенок не видно,
Глупых глазенок – но цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчики –с-пальчики - взрослые дети,
Мальчикам – парочка десятилетий,
Тают в дыму беспорядочно мысли:
Мальчики были, но мальчики вышли…
Севши на шею, конечности свесив,
В ухо воткнувшись когтями депрессий,
Мальчики ноют, ведь цель то – одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчикам – денег бы, мальчикам – славы,
Мальчику – сильным бы стать, а не слабым,
Мальчики смотрят угрюмо-беззлобно,
Сильным быть трудно, а слабым – удобно?
Мальчик тоскует трагично-красивый -
Гений непризнанный, горе-мессия,
Нервы сдают, но ведь цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума.

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

...не тоскуй, не болей, не живи, не дыши моим домом...
...ты услышь и пойми: ты сегодня пследний в нем раз...
...я уже не из тех, кто отдаст свою нежность другому...
...я хочу отдохнуть от улыбок, обьятий и ласк...

...я уже не из тех, кто всегда и навеки прощает...
...я устала от слез, глупых ссор и оборваных фраз...
...я уже не люблю поцелуи с отдышкой печали...
...я хочу потерятся навек в пустоте своих глаз...

...не ищи, не зови, не держи за запястье до дрожи...
...я могу умереть, не услышав секунд в голове...
...посмотри, небосвод - это все, что мне жизни дороже...
...ты уходишь в рассвет? подожди... а с тобой можно мне?...