Московіє, о кревна доле,
прийми на палю честь мою.
Душа повії, тіло голе –
перед тобою я стою.

Моє імення – Україна,
окрайок щастя і землі.
Чи гину я, чи то Руїна
мені наснилась уві сні?

Усе життя ішла до Бога,
убога, грішна і свята,
і довела крива дорога
до богохульного хреста.

Були сини, титани слова
і долі вольної вітри.
Зітліло сім'я, лиш полова
все яро лине догори.

Ще пересічні небораки
та їх запроданці вожді,
яким давно уже до сраки
усе, що скніє у нужді.

Московіє, як серце стигне
від частоколу гострих паль!
Тут не одна свобода згине
етапом у сибірську даль.

Немає світла, янгол ночі
укрив імлою небокрай,
а ясновидцям вибрав очі,
щоб не шукали в небо плай.

Московія – содухи мантра
та хлані п’яної «авось».
Було так, є і буде завтра.
На древі літ – кривава брость.

Ховає час в іржаві плями
біль сокровенного життя.
Лежать голодні в ситих ямах,
уже ніхто їм не суддя.

Ще Молох смерті – ясна стерті.
Із жорен сиплеться трухло.
Ідуть з війни живі та мертві,
це вже кому як повезло.

А табори, а людолови,
а дріт колючий навкруги?
Скотився жах у чорні води
і до цих пір ідуть круги.

Усе було, на гострій палі
сконав не вік – любов земна.
Вона із пісні, а не сталі,
тому і захисту нема.

І от стою я, Україна,
перед воротами Кремля –
не суверенності країна,
а так, залюднена земля.

Московіє, візьми до себе,
у азіатську маячню.
Рабою буду я для тебе
у робі чорній, хочеш – ню.

29-30.11.2013р.

Ви – молоді, а вороги:
Москва, мороз і «регіони».
Та Україна – навкруги,
і наміри не охололи.

Сіяє сонячно Майдан,
гойдає стяги і надії,
Люд, що з апатії повстав,
І нагодує, і нагріє.

Та гасне полум’я твоє,
бо необхідно для Майдану,
хоч лідерів немало є,
лише Новітнього Богдана.

Засяє полум’я твоє,
бо є потребою Майдану,
хоча ідей багато є,
іти за шаблею Богдана!

30.11.2013

Кийком по плечам, голові
усяк дістане.
Студенти ходять у кровІ.
- Вітаю! … Янек.
- Я гарантую вам права
свої, а ваші?
Боліти стане голова –
хіба не краще?

30.11.2013р.

Як твоя гусенична підошва
Опускається стрімко униз -
Не на плити майдану чи площі,
А на душу людську - ЗУПИНИСЬ!!!
Схаменись, не топчи, там - людина.
Може, донька чиясь, може, брат.
В тебе теж є, напевне, родина,
Що заплатить за крок цей стократ.
Хай для тебе народ - біомаса,
Легко бити, коли ти в строю,
Знай: ти рідну матусю дубасиш
І дитину маленьку свою.
Кара Божа затягує петлі -
Тим, під каскою сірим, затям,
Що горітимеш, хлопче, у пеклі,
Не по смерті, а ще за життя!

Ланцюгова реакція – необоротна –
термоядерна сила сердець
переплавить занози колючого дроту,
розчахне вже не вікна – ворота в Європу,
і оту знахабнілу «АЗІйську босоту»
повимітує геть накінець!...

29.11.2013

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

Засвітилась у серці сльоза молода
Ллю у лють свій неспалений гнів,
Та не сповнить моря ця солона вода –
Ллю у лють непочутий свій спів.

Я стрілою поцілюю цілим єством
В недосяжної вічності ціль.
І в душі – ні душі, і в душі – мов содом,
І всі душі, мов сіли на міль.

Не катується кат, неприкаяний світ –
Зубожіла Вселюдська душа,
І стирається в ній християнський завіт,
А історія гострить ножа.

Не чорни своїм поглядом сонця кришталь,
Воно вільне – ти раб і рабом
Твого серця зітліє порожній скрижаль,
Не живе в нім небесний псалом.

Загубилося сонце у тінях душі,
Заблукала вона у світах,
Наші предки тепер в січовому коші
Панахиду нам правлять в віках.

Всім разом хоч на мить повірити у диво!
І смачно закотивши рукави,
безкомпромісно і рішуче, і сміливо,
не зволікаючи (взамін «суддю на мило!») –
пора! – Гераклові трійчаті вила –
і "смóрід" авгіїв – навідмаш «до ноги»!...

29.11.2013

Сумні видіння бачу нині -
Настав такий непевний час,
Коли в словеснім драговинні
Ізнемагає кожен з нас.
Тим часом покидьки зухвалі
Розбійно, зграйно, без жалю,
У беззаконному проваллі,
Наживу ділять через лють.
Останній цвях у домовину
Заб'ють продажні байстрюки,
Як безталанну Україну
Доб'ють, роздерши на шматки!
Та й поховають, як, бувало,
Не раз ховали - на віки...
Ім ненаситним завжди мало.
Лишіть хоч гривню... на вінки!
Манкурте, виплодку щурячий,
Що в холуях іже єси!
Шляхетний гонор, дух козачий
Давно в тобі зійшов на "пси"
З чужого столу кусень ласий
За підлу службу дістаєш...
Ти сам продався за ковбаси,
Тепер і Неньку продаєш?
Всеблагий Боже милостивий,
Верни їм розум хоч на мить,
Бо то є гріх недопустимий -
Зло на землі своїй чинить.
Тому і творять пересвари
Людці, чіпкі, як омела,
Бо не відчули ще покари,
Бодай би їх чума взяла!
Невже всі лицарі преславні
Перевелись на потруху?
Змілів Дніпро? Усохли плавні?
Немов на пошесть, на лиху.
Хай омина лиха година
І землю нашу й земляків,
Щоб наша славна Україна
Не зникла в темряві віків!

Гей, ви, «подобіє» еліти,
не грайтеся судьбою, бо
якщо Європа нам «не світить», —
задушить путінська «любов»…

28.11.2013

Любителі „тайожного” союзу,
Раби безбожні, ниці холуї,
На що надієтесь у тьмі ілюзій –
Чи на потоп, немов король Луї*,

Чи на дива… Хіба ходу зворотну
Історія робила будь-коли?
Не діждетесь! Морально ви – банкроти!
В серцях пече від вашої хули

На європейський вибір України!
Вже прозріває стомлений народ,
Встає з голодоморної руїни
Та чорноти чорнобильських скорбот.

Затямте! Україна – це Європа
З Аскольдо-Ярославових віків,
І українці – не Кремля холопи,
А спадкоємці слави прабатьків.



26-27.11.2013

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

Ми нікчемно живемо.
Нам нічого не треба –
Ні усмішки дитяти,
Ні високого неба.
Ми запряжені в ярма,
Як воли припорошені.
Нас примусили думати
Лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів.
ЖивемО? Виживаємо!
Ані долі, ні щастя
Ні життя ми не маємо.
От так край, от так рай,
От моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
І де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
Червона калина ?
Де ж та гордість і слава,
Де лицарі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.
У парламенті пики
хлопці б'ють удалі!
Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

1998

Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Болить, пече, жахає, стогне
червоне пекло... вже укотре?
...Батий, Батурин, Крути, голод...
По серцю серп,
                  по мозку молот...

23.11.2013

Мали люди оті працьовиті
Мозолясті, порепані руки.
І за що їм дістались у світі
Найлютіші, від голоду, муки?

Від ярма здобули собі волю,
Та Кремлівська шалена навала,
Що народу калічила долю,
Вказівки, без ума, видавала!

ХазяЇв у колгоспи загнали –
Господарства приватні згубили.
«Комітети» усім керували
І даремно вкладалися сили...

А тоді, у людей вимагали
У державні бездонні засІки,
Щоби все, до зернини, здавали:
ЗасланнЯ, за непослух, довіку!

І постали страшенні потвори
У дворах, ще недавно, веселих,
Геноциду і голодомору
У нещадно задушених селах!

Потяглися удаль, за кордони,
Не якісь невеликі обози –
Безкінечні зернА ешелони,
Залишаючи відчай і сльози.

Не було чого дати дитині,
Що поїсти очима молила...
Вимирали нещасні родини,
Бо котів і кору вже поїли!

І стояли холодними хати –
Весняного зелА не діждали.
Не було кому трупи ховати,
Бо останні уже полягали.

То якої ще треба науки,
Щоб довіку оце пам’ятати?
І простягнені жадібно руки,
Загребущії, повідбивати!

Поминальні свічки запаливши,
Пригадаємо злочин жахливий,
У скорботі чоло похиливши,
Обіцянки відкиньмо брехливі!

Бо погрозами і полюбовно
До "союзу" сусід закликає.
Не забудьмо, що сир безкоштовно
В мишоловці якраз, і буває!

2013

Летиш і бачиш, на покору хворим,-
над морем горя, над голодомором,
у хаті мати, гарна, молода,
була учора, а тепер - потвора
безсила - у колисці не гойда
дитя вхололе, а «засни» говорить...
Повернешся, і повен горя морем,
розповіси усе – і крик розпоре
зі дзвону полог. Полум’яно-скоро
заллє Москву розлючена орда!

2011

“Живемо в Україні…” – ненависно й гірко
Сини говорять, очі потупивши –
Дурні, наївні, люті недовірки!
Що може буть зрадливіше і гірше,

Коли наїдений, усміхнений потомок
Над ложем хворої, безпомічної нені
Розводить чорні шепітливі теревені,
Чатуючи тихенько смертний дзвоник?

Той дзвін прийде – і загуде журливо
Під регіт радісний пузатого синка,
І вітру гнійного зелені переливи
Отруять квіти погребального вінка.

Той вітер – як торнадо з огненного жерла.
Той дзвін змете кургани, хати і серця.
Згадає син оту, що вже давно померла, -
І згине сам. Без пам`яті й держави.
Без вінця.

22.2013

Голодомор. Затихли дзвони...
- Я не люблю тебе, життя!
Ти чуєш, доле? Ці прокльони
шепочуть висохлі вуста.

Поникла сумно головою
над немовлям у зимну ніч.
Моя країно, що з тобою?
Щодня згасають сотні свіч...

Та ні, не сотні, а мільйони
у пащі голоду сердець
вмирали так. Доба сваволі
їм лютий правила кінець.

Заклякла над маленьким тілом,
на плач не вистачає сил.
Ще трохи часу – піде слідом
у край чорніючих могил.

І там земля не ляже пухом,
а мерзлотою на чоло.
Голодна смерть іде за плугом
і оре злякане село.

А у кремлівських кабінетах
найбільший вождь усіх часів
на сито-п'яному бенкеті
повчав борні дрібних вождів.

Він закликав до перемоги
супроти клятих ворогів;
про саботаж казав, про змови
і українських куркулів.

Що суть села – завада кроку
у світлу яву майбуття
і хто не став на цю дорогу,
не має право на життя.

Село, село – колиска мови,
колиска чистої душі.
Який там бунт, які там змови?
Було б що їсти на столі!

Та на знаменах – виклик світу.
І оберталось колесо –
комусь ще снився кусень хліба,
комусь було вже все одно.

Старі, малі вмирали перші,
за ними ґазди і жінки.
Таких масштабів, може, вперше
злочинці владні досягли.

Голодомор – німа сторінка
на українському шляху,
де кров’ю полита стежинка
вела до „щастя” на біду.

Ще не написані всі книги,
ще світ жахнеться від наруг,
а ми молімось тихо-тихо
за вічний біль голодних мук...

2008-2013рр.

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
І більше Президентом не назву:
Шлях від любові до зневаги неспростовний —
Улігся у каденцію одну…

Ви тріумфально сіли на престолі,
Здолавши гори бруду та олжі,
І українців вистраждані долі
На президентській прийняли стежі.

Красивим жестом рук, які не крали,
Їм ознаймили світле майбуття
І наслідки жаданого фіналу -
Назад уже не буде воротя:

Бандити всі сидітимуть у тюрмах,
І владі з бізнесом — не навпрямки,
Й побідні “нашоукраїнські” сурми
Сурмили міць і єдність на віки.

Принишкли переможені, як миші,
Спустивши пред Фемідою штани
Й ладнаючи, тепер уже без “криші”,
Задки для “іскуплєнія” вини.

Свободи дух заполонив країну —
Позбулися ж бо рабського клейма!
І ликуванню не було зупину…
Та не збагнули — гідра ще жива!

І Ви її не те, щоб удушити,
Укинувши нараз у ласки нар,
А ще й безкарно дозволяли кпити
Із Конституції, спустивши в ПіСУАР*.

І тюрми без бандитів пустували,
Вільготно почувалося кумам
І рилець у пушку гидкі навали -
Із облизнем - увірились ногам.

Всевладні жести рук, які не крали… -
Поблажливо Ви брались за перо
Й Державні нагороди, мов коралі,
Так щедро роздавали. — О маро!

Кому?! — Тим сумнозвісним Підрахуям,
Що, в пір'я вбившись, показали знов
(Влучніше рими, каюсь, не знайду я,
Проте не вимовлю!) — Вам ...“істинну любов”?..

А Україна вірила й любила, —
Свідома Україна, ясна річ,
Імення Ваше символом служило
Вкраїнськості, що родом зі сторіч.

І я пишався Вами — Президентом,
Всі сумніви понищивши на пні,
І вірив: скористаєтесь моментом
В історії лишитись на коні.

Бо ж виболіли не собі в догоду
Голодоморний жах (а він жеврів)
І донесли цей біль до всіх народів,
До “старших” не достукавшись “братів”.

І рідної минувшини скрижалі
Очистили з намулу фальшувань.
Й прем'єра “DE PROFUNDIS”** в “Арсеналі”
Осяяла нову мистецьку грань.

Ця Ваша українськість дратувала,
Доводила до шалу посіпак,
Поплічників ворожого начала,
Що шили Україну на свій смак.

Коли ж угряз у політичні чвари
Наступний президентський марафон,
Країні замрячила не примара —
Реальний і безликий солдафон.

Я не вагався, всупереч загалу
(а рейтинги – удушливий удав),
Та голос мій, виходить, на поталу
За Ваше президентство я віддав.

Вважав, що Ви єдиний з-поміж інших
Виразник українського єства,
Для кого доля нації святіша
За миску політичного їства.

Я довіряв — по духу українцю,
Беззастережно вірив, як собі…
І не чекав ганебного гостинця,
Зготованого, видно, у злобі:

Коли на старті другого забігу
Вже розминались двоє — і без Вас,
Засліплений, Ви вдались до бліцкригу…
Й не на того дали команду: “Фас!”

Уже до скону ненависна жінка —
Соратниця не так далеких літ
(По крові, може, і не українка) —
Дорогу перебігла, наче кіт.

І мстивим жестом рук, які не крали,
Ви поступ весь пожбурили до ніг
І в бюлетені з легкістю вандала
Зробили підлий вибір — “Проти всіх”.

І “Ваш народ”, хоча й не в тім'я битий,
Прислухався до Вас — проводиря,
Й Ви власноруч — від помсти неомитий —
Вписали чорний день календаря…

І ось — фінал бездарного роману,
Шукайте у собі його причин.
Ви мали все: любов, довіру, шану,
А зараз залишилися ні з чим.

Ідіть до бджіл, самотній нео-Бруте.
Не хочу ображати Божих мух:
Ви більш не лідер нації — забудьте,
Не проводир уже. Ви — бджіл пастух.

Єдиним жестом рук, які не крали,
Враз перекреслили своє ім'я —
Віддали долю рідної Держави
Для збиткувань московським холуям…

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
А президентство Ваше — лейтмотив
Для поминок любові красномовний:
Ваш бюлетень про нього ознаймив…

2010 (22.11.2013)

Живу в оазі – раю історичнім,
а схаменувся раптом – я сліпець:
не помічаю ні сивин -сотрічних,
ані осердя Львова, що цвіте.
Я так давно не був у центрі міста,
не пив його одвічної краси,
а нині – закохався, як невіста…
О Боже, цей Едем благослови…

17.11.2013

Якби за любов давали гроші
там, в іншому світі чи вимірі,
якби справжню любов насипали високим курганом,
а на ньому – душа-панна,
то моя старенька бабця мала би їх найбільше
і вознеслася найвище,
хоч казала, що навіть не знає, що то – кохання.

Просто заміж віддали в шістнадцять,
бо поруч поля, і батьки зговорились,
бо велика сім’я, бо робота, город і силос,
і діти родились, хворіли, і вОйна котилася світом,
а бабця чомусь помічала - у ковбані* латаття квітне...

і писала до мужа на вОйну письмо:
“Лети письмо орлом, лети письмо крилом,
впадь на ту кровать, де мій милий буде спать”

Тільки раз мені малій розказала,
що ноги болять їй, бо так сталося -
гнали їх німці до вокзалу,
вона втекла і шестеро діток з нею,
двоє на руках, а старші трималися - за спідницю, за полу кожушиини,
цілу ніч – на болоті примерзлому ховалися,
перестрибували з купини на купину,
босоногі серед зими...

як спалили хату,
як жили з сліпою тіткою Улитою
та діточками у землянці, яку самі зліпили.

і ждала з вóйни чоловіка,
і жила
і дітей рятувала від тифу,
від холери
нікому потім не давала
криве слово сказати чи “до холери” послати
і мовчала, так мало їй слів було треба
і робила дітям токмачики з бульби,
а на Різдво – найсолодші булочки з медом...

і пам’ятаю, як пливла, наче княгиня,
крізь чорнобривцевий вересень
у труні
над півсотнею
дітей,
внуків,
правнуків
моя маленька згорблена
бабця Зінька

Либонь, Левіафан вважав, Іоні
жилось у ньому, наче в пансіоні.

2013

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Моє село. Моя Сула.
І те, і те - єдине й сокровенне.
"У щастя людського два рівних є крила", -
Так Рильський написав.
Мабуть, про мене.

Пересічного українця
Пересічний менталітет:
За рахунок не свій
По вінця
Наливає,
Чужий буфет –
Не чужий:
Мов струмок протічний,
Там і вина, і горілки…
Пересічний "хохол" –
Це Вічний
Жид,
Лиш кольором не такий.
Пересічність оця –
Не з Січі,
Мімікрія –
Не з Соловків!
Пересічний –
Тисячорічний –
Він прийшов
З глибини
Віків;
Він за спини чужі
В Царграді
Був, ховався,
І Святослав,
Не віддавши належне
Зраді,
Пересічного не послав
Якнайдалі;
Він був при Кодні
Й відкупився тоді
Від мук
І продовжив свій рід –
Сьогодні
Його пра-пра-пра-пра-онук
Благоденствує;
Він в Полтаві
Перекинувся до Петра
Від Мазепи –
В його неславі
Суть
Гнилого його
Нутра!
Він хохлячу свою натуру,
Мімікруючи,
Не змінив:
Здав Виговського
І Петлюру,
Україну очервонив
Кровокольором…
О, хохлюго,
О, мій брате –
Ганьбо моя,
Образ твій
Над Великим Лугом
На тлі місяця возсіяв!
Нахромив ти на вила
Брата,
Вічний Каїне!
Доки й світ,
Вимагатиме людство:
"Ката,
Братовбивцю –
На суд, на звіт!".
Пересічного українця
Я ще здалеку впізнаю:
Він такі ви-ти-на
Ко-лін-ця,
В них снагу вилива свою!
Хохлопикого яничара
Я впізнаю і в Хохломі:
Москалеві ж бо він –
Не пара,
В москаля дещо є в умі.
Свого братчика-антипода
Я жалію –
Бува й таке,
А від нього завжди –
Незгода
І замирення –
Нетривке.
Це від нього – усі хвороби
Політичного небуття,
Це хохлячі його мікроби
В серці нації хлюпотять
В кровотоках,
Аортах,
Венах –
Кров затруєна
Викиса
Й заправляє у наших
Генах,
Порядкує Іуда
Сам.
Хворе все…

Час хворіє на ейфорію –
Малярію багатоліть!
Ми ж дуріємо у безчассі,
У безпам’ятстві
Та журбі…

Сам я хворий,
Бо я – в Донбасі…
На сарматському ще
Горбі…


1998

Мені б хотілося до Вас... на презентацію:
книгарня “Є”, Шевченко Т., “Кобзар”.
А що й кого хотіли б Ви побачити?
І хто б наповнив цей читацький зал?

Ви всіх здивуєте – красивий, елегантний,
а де ж той дід, де шапка та зі смушу?
Питання Ваші – двісті літ загадка:
“Навіщо, люде, відкривав я душу?

Потрібні, як води ковток у спрагу,
Ви кажете, мої печальні думи?
Чому лиш ситим стати кожен прагне?
Чом Україна терпить стільки глуму?”

І віє сумно вітер на долину,
на постанови у Верховній Раді,
на правнуків широкі ситі спини...
Дивись, поете, - знов усіх
окрадено...
29.10.2013

Ніжно-ніжно, як подих березня,
Шепотітиму знов про те,
Що у грудях барвінком стелиться,
Навесні в пралісах цвіте:
Я люблю тебе, край калиновий,
Я малюю тебе в віршах,
Закохавшись в твій цвіт ще
дитиною,
Я знов бачу його у снах.
Я навіки тобі присвячена,
Приворожена, зачарована,
В таємниці твої посвячена,
Я собою тобі подарована.

2013

Знов Україна волею небес
Уклякла на триклятім роздоріжжі -
Іти в союз "тайожний" чи ЄС?
Чи, може, власні випростати крижі?

Піднятися!.. Лише скажіте - як?!!
Провідників нової треба ери -
Де сьогоденні Ґонта й Залізняк,
Як віднайти сучасного Бандеру?!

У відчаї народ іде на зрив,
Та смикає гальмо псевдоеліта...
Америки в тім я вам не відкрив -
Одсунемо сволоту від "корита"!


27.10.2013

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити...
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту строгановських підків,
Прикоськавши орду сибіряків,
Він “визволив” Сибір неісходиму!
Вклонімося доземно Єрмакові
За нові землі!
Скільки перспектив
З’явилося у нас
(Це ж він відкрив!),
І всі вони – найдальші, пречудові!

2
“Увічнила” мільйони безіменних
Єрмаківсько-сибірська
Мерзлота...

Там – запорізька вольниця
Свята,
Донищена ще Палієм Семеном;
Там – легіон противників Петра,
Єкатерини-сучки, Миколаїв
Обох...
Повище буде Гімалаїв
З кісток жертовних
Складена
Гора!
Там – тьми і тьми у пітьмі Колими
Лягло кістьми вкраїнської еліти –
Еліти ми осиротілі діти,
Сибірськими дітьми звемося ми!
Там – Стуси спалахнули, мов зірки,
Грабовські там лежать...
Там стільки цвіту
Пропало для людського добросвіту! –
Лишилися “герої” Єрмаки.

3
Невже нам ще й донині невтямки,
Яка вона – “союзівська система”?!
Російського мистецтва вічна тема:
Герої всім героям – Єрмаки!
Кучуми – то справжнісінька чума,
А вже Мазепи – зрадники прокляті,
Не хочуть у державницькій палаті
Прислужувать Росії повзкома!
Живі прямі нащадки Єрмака
В столиці мавзолейній і двоглавій,
Вони так заздрять пращуровій славі,
Та кишка в них коротка і тонка!

4
Давно ми розпізнали Єрмаків –
Хіба ж їх порівнять з Кармалюками?!
Кармалюки були “сибіряками”
Помимо волі, з примхи лайдаків
Московсько-ляських.
Довбуші також
Повище Єрмаків і Пугачових:
Вони для тих,
Хто геть не мав нічого,
Багатства відбирали у вельмож.
Подейкують, Єрмак був із черкас,
Із українців себто,
Що в Подонні
Свої козацькі зупинили
Коні
На випас,
Та й осіли там
Якраз...
Що ж, може бути...
Де лиш не пройшли
Пройдисвіти із наських,
Із черкаських –
Ясиром у краях у засиваських,
Султанами османськими були...

...Та закінчився, врешті, серіал –
Єрмак у водах дух свій упокоїв.
Я ж висновок роблю:
Таких “героїв”
Історія вбиває наповал!


1998

Було їх п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
Всі інші,
Яко дезертири,
Розвіялись на три вітри…

Оті, що п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
В землі знайшли собі «квартири»,
Й шумлять над ними явори…

А ті,
Що, яко дезертири,
Розвіялись на три вітри,
На Колимах і на Таймирах
Охороняли табори,
Яко висоти стратегічні
На переможному шляху
Мерзоти на мерзлотах вічних
В полярну ніч глуху, лиху…

А переможені – їх штири
По штири – хто ж веде їм лік?! –
Яко зірки в бездонні вири,
У безвість канули навік.


1997

"Мечі перекуємо на орала…"
Уже перекували
Й віддали
Сусідам на потребу –
Їм все мало,
Отож взяли:
"Обійдуться хохли!".
А я к мені, скажіть, перекувати
З колгоспника –
Себе –
На куркуля?
Куди не глянеш –
Не моя земля,
Хоч в ній лежать і батько,
Й мати,
І дід, і прадід – вічні орачі…

Мечі перекуємо на орала,
Чи, може, знов орала – на мечі?

…Так часто запугукали сичі…
І як давно зозуля не кувала!


1997

Осінній Львів – це не завжди дощі,
не холод-сум, розпука-мряка, вітер,
а сонце усміху жаданої душі,
ожилих фресок піснеспіви-квіти.

Я звикла. Вже й дивуюсь: без дощу?
Ранкове місто миють сиві леви,
і чепурять його. Біжу, спішу –
стоять: закам'янілі та… веселі.

І, начебто, підморгують: «Привіт!
Підгледіла? Та хто цього не знає…»
Мої ви рідні... Мій коханий світ!
Упевнена: ці почуття - навзаєм!

1999 (ред.2013)

То біжать униз дерева, то вони
Кронами ласкаво пестять небо.
Закарпаття, золотом гаптоване,
Як не закохатися у тебе!

В бабиного літа ніжнім прядиві
Доли запишались і вершини.
В чорних перлах лози виноградові,
У коралях кущики шипшини.

Трави, першим заморозком сріблені,
Танучи, виблискують зірками.
Схили, у парчу ошатно прибрані,
Дивляться в озер гірських дзеркала.

Там, де ще не все оздобив повністю,
Шиє золотою тонко гладдю
Теплий жовтень, щедрий на коштовності.
Певно, закохався в Закарпаття.

Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці,
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.

1995

Переведи мене в щасливий час,
ні, не зимовий, а в отой, щасливий,
де зими – сніжні, де нестримні зливи,
а сонце – хліб у бабиній печі,
і я біжу до річки, а в руці
пахкі скарби – суниці, що знайшли ми...
А люди всі - і добрі, і сміливі...
А я? А я - на татових плечах!
І світло - вранці, ввечері - красиво,
не переведена година ще для нас...
Переведи мене у час - отой – щасливий!

Переведи мене в щасливий час:
сніжинки танцювали білий вальс,
і ми - коло ялинки танцювали,
і свято біле, і дітей чимало,
а я - мала, співала "ла-ла-ла-ла",
бо ні про тебе, ні тебе не знала,
ні болю неба, ні земного шалу...
ще свічечка горіла тонким жалом
пекучими сльозами не за нас...
Переведи мене в щасливий час!

Переписуймо
Перебріхану
Переяславську злуку-муку,
Із гріхами всіма
Й огріхами,
Що були ворогам на руку.
Хай полковницька знать
І сотницька,
Пригадавши всі підлі війни,
На Євангелії Пересопницькій
Присягне Україні вільній!
Хай наш недруг сичить-перечить –
Історична ж наука – точна:
Перещепине і Перечин,
Перегінське й Переволочна,
Перевальськ, Передільськ і Пере-
копський рів – то пересторога
Всім,
Хто совість і честь «похерив»…
Все, що маємо, те – від Бога!
Бережімо ж і боронімо
Нашу землю від яничарів –
Хай над нею священним німбом
Сходить сонце пшенично-яре!


2000

1
Була весна. Погожа тепла днина,
Цвіли сади хвилююче-духмяно.
Ніхто не чув, як плакала дитина,
Що сумувала за фортепіано.

Ніхто ніколи сліз її не бачив,
Прикутої хворобою до ліжка,
Дитини, що віршами гірко плаче,
А на обличчі – лагідна усмішка.

2
Курортний Крим не зцілює душі.
На двох – одна любов, одна недуга.
Ще вчора – незнайомі і чужі.
Вже завтра – чи шляхи зійдуться вдруге.

Не відмінити стукоту коліс.
І знову – наодинці з теплим краєм.
І солодко, і боляче до сліз
Плекати в серці те, що не вмирає.

У нього очі – ніжно-голубі,
Мов ялтинське ранкове чисте небо.
Любов – тобі і смуток цей – тобі.
О, доленько, не треба так, не треба!

Немає у людей таких облич,
Таких очей. До нього серце лине.
Якби ж він жив, хай долі врізнобіч.
Та час – не на роки, а на хвилини.

«Візьму твій біль, і поки ми живі,
Стерплю усе, багато хай чи мало…»
На двох – одна любов, а смерті – дві,
Бо разом з ним – немов сама сконала.

Зійшлися негаразди звідусіль,
Зімкнулися, немов тюремні грати.
І радує тяжкий фізичний біль,
За ним не чути майже болю втрати.

3
Спекотно в Кутаїсі, а Сурамі
Дарує прохолоду і ожину.
Усе єство волає болем: «Гину!»,
Та сил іще стає всміхатись мамі.

Ожинове морозиво… О, Доро*!
Твоя турбота – іскорка остання,
Що живить без надії сподівання.
А смерть, як ворон, кряче: «Скоро, скоро…»

Немов дарунок з рідної Волині,
Ті ягоди – бальзам на спраглу душу.
І кожен подих – тяжко, через «мушу»,
Згасає день у зламаній стеблині.

О скільки ще не встигла народити
Задуманих сюжетів! Мрія сліпне.
В агонії годин останніх липня
Горять вірші – невиношені діти.

Діждатися б іще приїзду Лілі*,
Вона в дорозі, буде на світанку.
Та північ відпускає душу-бранку,
Що билася у змученому тілі.

Не треба вже ні ліків, ні бальзаму.
Завмер годинник, зойкнули пружини.
Розтануло морозиво з ожини,
Зустріло ранок чорними сльозами.

Кукурікаєм –
кожен за власним тином,
але сонце не сходить і досі...
Додивляй свої сни немовлятські,
державо-дитино,
в темнім запічку долі, в гарячому просі.

2008

Творіння короля Данила -
це місто древнє і красиве.
І хоч вогні тебе палили,
ти - молодий, лиш трохи сивий.

Приспів:
Вдихайте магію століть - повірите без слів,
що причаровує навік мій неповторний Львів!
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш -люблю я тебе!


Твоя бруківка пам’ятає -
сюди з’їжджались королі.
І нині Ратуша вітає,
людей з далекої землі.

Приспів:
Ти закохаєшся у Львів, полюбить він тебе.
Дарує каву й шоколад і музику легенд,
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


Бо тепле й щире серце Львова
відкрите для добра і світла,
можливо, трохи ґонорове,
та завжди добре і привітне.


Приспів:
Дарує пиво і фокстрот, і фантастичний джаз
це місто дива і щедрот, які чекали вас...
Тільки у Львові світ - кольоровий!
Тільки у Львові - море легенд!
Кавою пахне Львів ґоноровий!
Львове, мій Львове, люблю я тебе!

Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


15.04.2013

Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене "придумали поляки"
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву "вигадку" зухвалу
Тихцем підкинули Москві.

Між москалем, відтак, і ляхом
Я крайнім став, і на краю
Меча
Блукав Чумацьким Шляхом,
В боях виборював свою
Вітчизну кровну.
Аж допоки й
Відчув душею: ав-то-хтон! –
А це ж бо значить:
Дніпр широкий,
І синій Сян,
І тихий Дон –
Мої вовік, аборигени
Оцих степів, де я живу,
Де терноцвітом всі терени
Киплять в піснях і наяву!

Я подолав одвічні страхи
На цій знекровленій землі:
Нехай кепкують собі ляхи
І зубоскалять москалі
З моїх потуг, моїх амбіцій…
Ні росіянин, ні поляк
В серцях посталих українців
Вже не посіють переляк!

Керуючись своїм законом,
Свої утверджую права
І почуваюсь автохтоном
Скрізь, де калина ще жива.


2001

Що більше сірої в людини речовини,
що більше розуму в погляді її очей,
то більш нестерпним у неї є почуття вини
за стан оточуючих її день-у-день речей.

2013

Незатишно Тарасові в Луганську,
Тому й передгрозово хмурить брови:
Московську мову чує він,
Циганську,
Кавказький говір слухає…
А мови
Державної – немає!

Лиш на свято
З високої трибуни – прокуратор! –
По-писаному,
Гладко і завзято,
"Спілкується" з Тарасом,
Наче з братом,
Пілат місцевий…

Сумно Кобзареві
В мовчанні кам’яному,
Наодинці:
Аборигени – прийшлі та місцеві –
Таки ж свої,
Але… не українці.


2001

Тринадцять, тринадцять, тринадцять...
Яка ж то невтомна праця –
іти від душі до душі!
І небом ставати блакитним,
і листопадовим вітром,
і серцем – гарячим-гарячим
виплавлювати віршІ.

Тринадцять – число магічне.
А бачиш – втікає відчай
у золото верховіть.
Бо числами пишеш коло,
бо слів твоїх щире поле
до сонця, як соняхи-діти,
до чистих висот блакиту -
і квітне,
і прагне,
й летить!

…Рідний край, земля – своя одвіку –
у тяжкому корчилась ярмі,
гартувався спротив многоликий
гітлерівсько-сталінській чумі.

Вороги у спілці, поодинці –
ненаситний же ординський смак,
без різниці – всі вони ординці:
кований німецький чи кирзак.

Шикувались хлопці і дівчата
під червоно-чорне знамено –
боронити Україну-матір,
карбувати власне імено.

Молоді життя свої за неї
на жертовник долі принесли:
ідеали, а не привілеї,
і життєвий припис без хули.

Не тепло батьківської домівки
і не ласку материнських рук, –
а спартанські «вигоди» криївки
вибрали одразу, без принук.

І свідомо йшли у бій. Вмирали.
З іменем Вітчизни на устах…
А від неї – не лише хоралів –
шани не діждався їхній прах…

О Свята Пречистая Покрово!
Ти – небесна матінка УПА!
Влий сліпцям у мізки праве Слово –
хай прозріє їхня сліпота.

І засяє істина у краї –
що для українця той герой,
хто за рідну землю умирає
на своїй землі, а не «чужой».

А може отам під землею -
там пекло таке, насправді,
там душі людей померлих -
у підземеллі,
а їхні гріхи проростають
у них із голів,
як волосся -
... деревами зеленими?

І міцно тримає той чуб,
що й смикнутись боляче.

І чим більший гріх -
тим більшим, могутнішим деревом
тягнутися треба душі
до неба,
тим більше, тим довше
пломеніти-каятися
жовтнями,
і тихий сніг покути
збирати
на почорніле гілля.

Аж поки не впаде
той гріх
у землю.

І прийме вона
відболене, відмолене каяття -
щоби життя
продовжилось, тривало, проростало...

А душа,
може,
хоч отоді
полетить
у небо?


06.10.2013

Чуєш,
час широкими кроками
по густому снігу
мого безсоння:
шух-шух,
шух-щух,
прокладає лижню
серед темряви.

Виковзує за вікно.

Ма-а-у-у! -
верещать березневі коти.

Шух-шух -
крокує час
повз їхні войовничі морди
і настовбурчені загривки
знову - до мене
в кімнату.

Шух-шух -
широкими
сягнистими кроками:
не-спиш?
пи-шеш?
по-ра
спа-ти

Тиша сиплеться снігом
на котів за вікном,
і на мій блокнот,
і на
ме-не.

шух-шух

і-ду
тільки вірша
оцього
до-пи-шу
дя-ку-ю

шух-шух
па-па
спа...


березень 2013 року

У небі - блакитна земля,
зорана,
білими грудками
вивершена.
Он літак
срібним плугом
прокладає
рівненьку
борозну.

А ми отут -
на другому березі
блакитного поля -
бачимо,
розпашілі від жару клени
намагаються його засіяти
золотими
зорями.

І летить, летить листя:
у небо - щирим
золотом,
жовтим смутком -
до землі.

А вітер
білими грабельками
заскородить борозни -
уночі
проростуть
зорями...

Не вивів би він "Партія веде!",
то вивело б його НКВД.

2013