ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
2024.04.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Ще те...
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ще те...
Стара церковка древнього села.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.
Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.
Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.
А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.
Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу нині сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.
Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.
Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.
А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.
Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.
Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.
У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.
То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.
Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.
Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...
Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.
Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.
По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?
Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.
Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.
Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.
Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.
А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.
Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.
Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.
А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.
Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу нині сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.
Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.
Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.
А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.
Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.
Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.
У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.
То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.
Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.
Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...
Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.
Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.
По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?
Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.
Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.
Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.
Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.
А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : http://poezia.org/ua/id/38141/Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію