Маско, мені здається – я тебе знаю.
Годі твоїх дакфейсів, піди розвійся,
Вітер уже гілки дерев розминає,
Келих виновій кралі повнить по вінця,
Дрібно довкруж стрибає лякливим бісом -
Очі прозорі стиглим німують криком…
Кажуть, учора був уже повний місяць
І воно знову вило тут на санскриті.
Ось тобі вила, маско, не хочеш – мусиш,
Книгу твою не скоро іще допишуть,
Мало би бути швидше - та мало музик,
Вимкни усе до дідька, хай буде тиша.
Прийде тоді смугасте і волохате,
Згорне тебе рядниною в оберемок,
Може й не зразу вбити, ще позітхати.
Маско, тобі б театру, йому б – арену…
Ти йому, маско, сутності не показуй,
Ший йому рукавиці, лагоди мешти…
Буде тобі нагородою мідний тазик
На день сьогоднішній, завтрашній, ну і решту.