Чого ж ти, дурна? Я ще тут і тебе тримаю
за білі хліби, що тверді, як вчорашній сніг.
Холодно, кажеш? Он ковдра, укрийся краєм…
Авжеж, на світанку і в ковдри краї крижані.

Хочеш, щоб я…? А голови на таці
ще не кортить? Та ладно, прости-пробач.
Просто моя голова вже летить, як м’яч
в дальні ворота, а отже пора прощаться.

Просто моя голова вже важка, як місяць
в четвертій кватері, тобто повний ущерть…
А ти усе місиш тісто ранкове, місиш…
Ну що ти спечеш іще?!

А ти усе солиш окрайці, слиниш і солиш…
А я оддираю слова, мов клейстер, од вух…
О, я оддираю тебе кожну ніч, відколи
в тобі живу!

Так шкуру здирають, щоб вийти на волю, в астрал і вище.
Так шкуру здирають – холодну, гарячу, дарма…
І це вже не я – це інстинкт виставляє вишкір,
а в нього, люба, любові й на дух нема!..

Чого ти, дурна? Я ще тут, я хліби ламаю,
крихтами пучки од холоду розтираю,
кров умочаю у сіль – і терплю, терплю…
Ти не боїшся? Одсунься!
А втім, я давно вже скраю.
Ти не втечеш, і я знову тебе вбиваю.
Тобто… авжеж… люблю…