Разучите эту мову на знаменах –
лексиконах алых, – эта мова величава и проста..

В. Маяковский. (З вірша “Долг Украине”)

Ніколи ще жодної статті не писав із таким пекучим болем, із таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою в свою правоту. Адже йдеться про українську мову – найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного. Про мову, яка має глибочезне коріння, яка за свою кількасотрічну історію зазнавала розквіту і занепаду, зневаги, утисків і заборон, яка в перші пореволюційні роки зазвучала вільно й гордо в багатоголосому хорі мов і наріч народів Радянського Союзу, а сьогодні, на сімдесят першому році новітної історії нашої країни, знову опинилася в становищі мови другорядної чи й навіть третьорядної, до неї ставляться зверхньо, як до чогось не зовсім серйозного і повноцінного: поблажливо, зневажливо, з презирством, а то й вороже. Нижче я скажу про це більш конкретно, посилаючись на дивні приклади.
Людська мораль складалася віками. Вкрасти чужу річ – соромно; збрехати – непорядно; забути рідну матір – ганьба. За всілякі провини перед родом, громадою, суспільством, батьківщиною всіляко й карали: загальним осудом і презирством, вигнанням, тюремним ув’язненням, смертю. Основні моральні критерії та арсенал покарань їх порушників збереглися і до сьогодні, хіба тільки дещо трансформувались і набагато пом’якшали. Красти чуже (народне, державне – себто «своє») стали в більшому обсязі; брехати – частіше, й без найменших мук совісті; рідних батька-матір (а то й своїх діточок!) скрізь і повсюди кидають напризволяще. Мораль перестає бути єдиною – вона ніби роздвоїлася. Хтось, скажімо, заробляє всього-навсього сто карбованців на місяць, а живе – на тисячу. Розібратись би, а чому так, притягти до відповідальності, покарати якнайсуворіше. Але ж ні: довгі й довгі роки, буває, що й усе життя до отого «хтось» ми ставимося поблажливо, мало не з повагою: «Уміє ж людина жити!» М’ясник Льоня, наприклад, «уміє жити». Сокира не така вже й важка, у підвалі гастроному не так вже й холодно. Зате після роботи він – справжній тобі супермен, господар життя. У нього чудова новісінька «Лада» або й «Волга», респектабельна шуба і пріоритетна шапка, тугий «гаманець» і здоровий шлунок. Придивіться уважніше: хто нині сидить в ресторанах і барах? Нехай мені вибачають усі чесні м’ясники: у ресторанах і барах нині сидять їхні нечесні колеги. Та ще нечесні завбазами і завскладами, нечисті на руку постачальники і «вибивальники», різні начальники і «начальнички» – усі ті, хто не виробляє, а тільки споживає, і споживає за десятьох. Прислухайтесь, якою мовою вони розмовляють між собою? Українською, російською, іноземною? Ні, у них своя, професійна, специфічна мова. Інші мови їм нідочого. Вони – себто мови – їм просто не потрібні. Їм узагалі нічого не потрібно, крім наживи. Скажете, таких людей небагато? Ой ні, багато! І розвелося їх повсюди, мало не в усіх сферах нашого життя. Найстрашніше в них – черства, байдужа, холодна (і сліпа!) душа. Це вони, це їм подібні призвели до багатьох і багатьох небажаних, незапланованих, тяжких, а то й ганебних проблем у нашому сьогоднішньому житті. Дніпро, бездумно перегороджений п’ятьма греблями, гниє, отруюючи все довкола. Його притоки міліють і висихають, бо живильні поліські болота були бездумно осушені. Карпатські гори руйнуються, бо ліси на їхніх вершинах бездумно вирубувалися. Нам скоро нічим буде дихати: у живописних місцевостях нашої республіки, поблизу Сум і Чернігова, Черкас і Львова, біля Чигирина і Рівного набудовано хімкомбінатів, різних заводів і фабрик – і всі без очисних споруд, і всі випускають у колись блакитне небо чорні, сині, зелені, оранжеві, червоні шлейфи диму, зливають у річки та озера вбивчу отруту промислових відходів. А скільки в республіці атомних електростанцій? Їх не рахували доти, доки не сталося чорнобильської катастрофи. Тепер почали рахувати, але вже пізно щось переінакшити. Та ще й спробуй переінакшувати – розіб’єшся об глуху стіну черствості та байдужості «залізобетонних вершителів людських доль» – рідних братів уже згаданого м’ясника Льоні.
А що говорити про наш Донбас?! Нічого не треба говорити: і видно, і ясно, і зрозуміло все без слів.
А що говорити про українську мову?! Можна б і не говорити, але – треба! Сьогодні, зараз, бо завтра буде вже пізно: мова може зникнути, як уже зникло немало світових мов, як зникли мови індіанців Північної Америки, гельські мови Британських островів. Скажете, я перебільшую, згущую фарби? Скажете, це наслідок цивілізації і прогресу, закономірне явище в розвитку суспільства? Що ж, може, дещо і перебільшую – це від пекучого болю за свою рідну мову, за свій народ і його майбутність. Але що то за цивілізація і що то за прогрес, коли під неспинним бульдозером байдужості гинуть, щезають з лиця землі рослини і тварини, історичні й архітектурні пам’ятники? Що то за розвиток, якщо людина сама для себе, часом не усвідомлюючи цього, риє могилу – у переносному і буквальному значенні?! Найстрашніше ж те, що все негідне ми робимо легко й просто: рубаємо, труїмо, псуємо, відмовляємось, перелицьовуємось. Відмовитись від рідної мови – будь ласка! Змінити національність, переінакшити прізвище? – будь ласка! Повністю засудити, перекреслити, відкинути геть історію свого народу – а чого б і не зробити цього, тим паче в ім’я інтернаціоналізму. За це хвалять. А за любов до свого рідного і кровного – б’ють, чіпляють ярлик «націоналіста».
Давайте думати. Пригадувати. Порівнювати. Робити висновки. Повернемося обличчям і думками в наше далеке і не дуже далеке минуле. Там є на що подивитися. І є чим пишатися. І від чого густо червоніти.
Українська мова, як відомо, належить до старописемних мов. У ХІV-ХV століттях літературна мова на українських землях, які тоді перебували у складі Великого князівства Литовського, не тільки продовжувала функціонувати, а й була визнана як мова державного управління, законодавства, офіційного листування. У кінці ХVІ і в першій половині XVII століття значення слов’яноруської (себто південно-руської) мови зросло у зв’язку з національно-визвольною боротьбою українського народу проти феодально-шляхетського і католицько-єзуїтського гноблення. Новий етап у розвитку української літературної мови почався з виходом у світ «Енеїди» І.П. Котляревського (1798), який підніс народну мову до рівня літературної. У формуванні нової української літературної мови в першій половині XIX століття відіграли значну роль Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка. У геніальній творчості великого Тараса Шевченка найповніше розкрилися невичерпні скарби народної мови. Кобзар збагатив українську літературну мову суспільно-політичною термінологією і фразеологією, системою образних висловів революційно-демократичного змісту і спрямування – мова здобула міцну основу для дальшого всебічного, стилістичного багатогранного розвитку й удосконалення. У другій половині минулого століття в царині нової української літератури (і мови, звичайно) плідно трудилися І. Нечуй-Левицький і Марко Вовчок (росіянка за походженням), П. Мирний і С. Руданський, І. Франко і Леся Українка, П. Грабовський і В. Стефаник. У цей час високого рівня розвитку досягли всі літературно-художні жанри. Формувався публіцистичний стиль, науковий, зароджувався діловий стиль мови. «Українською мовою, хоч і з великими обмеженнями, видавалися деякі газети, журнали, друкувалися книги й брошури на суспільно-політичні, науково-популярні теми, публікувалися науково-дослідні праці з окремих галузей знань», – цитую «Українську Радянську Енциклопедію» найновішого видання. А ось цитую сучасника тієї епохи, письменника і революціонера С. Степняка-Кравчинського. У главі 29-й «Деспотизм і пресса» своєї книги «Росія під владою царів» він пише: «У 1876 році уряд в повному протиріччі із законом і без вказання причин заборонив цілу літературу – українську! Не дозволялось випускати ніяких книг українською мовою, крім романів, – акт цілком беспрецедентний навіть у Росії». Даруйте, товариші «енциклопедисти», але Кравчинському я вірю більше, як сучаснику і свідку. Нелегко було жити українській мові й літературі за царату! У закріпаченого народу, із якого вийшли Сірко і Кривоніс, Хмельницький і Богун, Сковорода і Шевченко, віднімали не тільки волю та хліб, а й рідну мову та людську гідність. Це загальновідомо, і заперечити чи спростувати це ніхто не зможе.
Після Жовтневої революції, особливо у 20-ті роки, українська мова й література здобули широке визнання. Почався бурхливий їхній розквіт. З’являлися нові газети, журнали, видавництва, театри тощо. І не лише в межах України.
Так, у Москві в 1924 році був заснований Державний український театр РРФСР. У його репертуарі були «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Диктатура» І. Микитенка, «Штурм» О. Корнійчука. За межами України, у місцях інтенсивного розселення українців, функціонували українські школи, газети, журнали, видавництва. На Кубані, у місті Краснодарі, діяв навіть вищий учбовий заклад з українською мовою навчання.
А що ж сталося потім, у тридцяті роки? Спад інтересу до української мови та літератури, до культури цілого народу? Ні, не те, не те... Сталося інше, і витікало воно з наслідків розквіту культу особи «великого і безгріховного Сталіна». Той же український театр у Москві припинив свою діяльність у 1934 році. Український робітничий театр у Харкові «припинив діяльність» на чотири роки раніше. «Припинили діяльність» культурні й освітні заклади в порівняно невеликих містах: Лубнах, Охтирці, Ромнах, Бахмуті (нині Артемівськ Донецької області), Білій Церкві, Старобільську... Жорстокі репресії, що тривали понад десять років, знекровили українську літературу: із життя були вирвані М. Зеров і П. Филипович, Майк Йогансен і Григорій Косинка, Іван Микитенко і Микола Куліш, Хвильовий і Досвітній – десятки й сотні інших письменників, художників, акторів, культурно-освітніх і громадсько-політичних діячів. Із занепадом культури, із величезними людськими втратами почала занепадати й колишня слава українського народу, як народу самобутнього, волелюбного, гордого, високоосвіченого... Почали з’являтися відступники, «перевертні», «відцуральники», новоявлені «кирпогнучкошиєнкови». Ще наприкінці 40-х – початку 50-х років нас, школярів, примушували виривати цілі сторінки з підручників української мови та літератури. Творчість таких майстрів пера, як Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра, А. Головко оголошувалась ворожою.
Чотири з половиною мільйони чоловік загинули на території України в роки Великої Вітчизняної. А якби ще доповнити цей список іменами репресованих в роки «культу»? Померлих від голоду у 33-му? Скільки б мільйонів носіїв української мови й культури недорахувалися ми?
Про це страшно навіть думати, не те що говорити й писати. Я знаю, багатьом не сподобається моя стаття. Але хто може звинуватити мене в наговорі?! Я беру всі факти з життя, з історії. Я користуюся правом гласності, умовами демократизації нашого суспільства. І звертаюся до своїх співвітчизників: бережімо нашу славу, нашу культуру, нашу мову! І – людську нашу гідність!
«Застійний період» – прямі наслідки «культу особи і волюнтаризму». У ці десятиліття українська культура понесла значні втрати. Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова «національна» і «націоналізм» стали найстрашнішими словами в Україні. Натомність прийшли слова «інтернаціональний», «інтернаціоналізм». Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільке чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, «хуторянське», неповноцінне. Ми будемо «цвенькати» будь-якою мовою, тільки не своєю «мужицькою», неперспективною, вимираючою. Ми так любимо братів-росіян, що в догоду їм цілком і повністю перейдемо на російську мову. Ми такі «інтернаціоналісти», що заради інтересів кількох сотень африканських і латиноамериканських студентів переведемо всі вузи республіки на російську мову навчання. А якщо треба, то й на англійську, французьку, іспанську... Ми це робимо з великої любові!
Але, приклавши руку до серця, скажіть відверто й чесно – кому це потрібно і кому вигідно? Братам-росіянам аж ніяк не потрібна наша бездумна «жертва» – вони зроду-звіку розуміли нашу українську мову, нашу народну пісню. І сьогодні росіяни заповажають нас більше, якщо ми повернемось до своєї мови і своєї пісні. А зарубіжним студентам потрібна наша «жертва»? Може, вони охоче вивчали б нашу мову, українську?! Ні, над цим ніхто не замислювався. Або, замислившись, мовчали. Боялися: звинуватять у націоналізмі...
А школи українські тим часом «припиняли діяльність», у Ворошиловграді вони давно щезли. Моя донька, українка по батькові-матері, виховувалась у «російських» яслах і дитсадку, училась у «російській» школі. А ми ж хотіли – навпаки. Та куди віддавати дитину: у Лубни, у Ромни, в Охтирку? От і доводиться сьогодні моїй доньці, майбутній матері, вивчати рідну мову як іноземну. То ще й добре, що їй це легко дається, і є надія на те, що українська мова для неї стане справді рідною, хоча й другою – після мови російської.
Із ким сьогодні можна поговорити українською мовою в обласному Ворошиловграді? З трьома-п’ятьма українськими письменниками, з кількома журналістами, що працюють у газетах «Прапор перемоги», «Молодогвардієць», на обласному радіо. І все. Українська мова повністю зникла з усіх без винятку установ і організацій, із судочинства і ділового життя, усе більше щезає з нашого побуту.
Скільки разів мені доводилося спостерігати й слухати ось таке. У книгарню заходить молода (а часом і не молода вже, зрідка – літня чи й зовсім стара) жінка з малюком. Дитя, угледівши привабливо оформлену книжку, гаряче просить: «Мамо, купи цю книжечку!». І чує у відповідь різке і категоричне: «Она на украинском языке! Не возьму, и не проси». І нехай дитя хоч лусне від плачу – мати книжку не купить.
Українська мова дуже м’яка, милозвучна, пісенна, поетична. Нею гарно освідчуватись у коханні, заколисувати дітей. Оплакувати померлих. Висловлювати почуття захоплення, дякувати за добро.
Але всі наведені епітети припорошені пилом забуття. Я на кожному кроці чую інші епітети. Причому з вуст учорашніх українців – сьогоднішніх відступників. «Этот корявый язык!» «Этот хохляцкий язык!» І ще: «Мертвый язык!», «Умирающий, никому не нужный!», «Язык, об который поломаешь язык» – отакий тобі каламбур.
Чому ж Марія Вілінська, ставши Марією Маркович, сприйняла й полюбила українську «мужицьку» мову і увійшла в українську літературу під іменем Марка Вовчка? І це в той час, коли наша «хуторянська» мова була під забороною... За що шанували українську мову й писали про неї захоплено видатні сини російського народу Герцен і Добролюбов, Тургенев і Чернишевський?
Скільки «важких» запитань мені хочеться поставити. Наприклад, таке: кому прийшло в голову надати батькам право вибирати для своїх дітей мову, звільняти дітей потомствених українців від вивчення рідної материнської мови? Хто вони за походженням – ці «дозволяльники»? Певен, що не росіяни, не татари, не... Хто конкретно перевів українську школу в українському селі Весела Гора Слов’яносербського району на російську мову навчання? Міністерство освіти УРСР, Ворошиловградський облвно, Слов’яносербський райвно чи особисто директор згаданої школи? У кого зберігається «чолобитна петиція» батьків, не свідомих своєї національності? Виставити б її в музей людської ганьби (такого музею, на жаль, немає, а він таки сьогодні потрібен)!
Слава Богу, ми не забули всіх українських народних пісень. Любимо розважатися українськими народними анекдотами. Бесперечно, усі любимо українські страви, залишки української природи (любимо і чубимо, чубимо і любимо), українську гостинність і щедрість. Охоче приймаємо всіляких гостей. Не знаючи їхньої мови, спілкуємось з ними за допомогою російської. Буває, що приймаємо в себе й українців з Канади та Аргентини, зі США і Югославії, Чехословаччини і Польщі. Ось тут у нас і «замикання». Зарубіжні українці говорять українською мовою, а ми «общаємось» з ними – російською, покаліченою. Виявляється, ми не знаємо по-справжньому жодної мови. Виявляється, ми «великий и могучий русский язык» пристосували до низької мовної (і загальної) культури, переробивши його на свій копил, як нам зручно й вигідно.
Донедавна питання української мови було під негласною забороною. Віднедавна питання української мови здобуло право дискутуватися. Був пленум Спілки письменників України. Була постанова ЦК Компартії України. Був з’їзд вчителів республіки. Були, й зараз з’являються, серйозні публікації в періодичних виданнях, та найбільше – у «Літературній Україні». Це радує, додає впевненості у відродженні української мови, у піднятті її престижності. Але що змінилося на сьогоднішній день у нас, в обласному центрі України – Ворошиловграді? Чи багато українських вивісок, реклам, оголошень ви бачите на його вулицях? Чи хоч в одній установі чи організації з вами заговорять державною мовою республіки – українською?
Десь, щось, можливо, й змінюється – у дусі вимог часу. Десь хтось, можливо, й піклується про долю рідної мови й культури...
Увімкніть свого телевізора, земляки-ворошиловградці. Обласна телестудія вже й не «пижиться»: мовляв, і ми уміємо по-українськи. Вона дійшла висновку: «На руськом языке легчее!» А що республіканське телебачення? О, воно – «пижиться»! Титри йдуть українською мовою, ведучий починає з традиційного: «Добрий вечір, шановні телеглядачі!» А далі: суцільне «здоровенькі були!» Збіднена російська мова, точніше, калька з російської, ллється з вуст студентів і студенток українських вузів, у тому числі й філологічних та журналістських факультетів (передача «Молодіжна студія «Гарт»»). Вряди-годи хтось із викладачів скаже фразу українською мовою. Кого ж ми хочемо обдурити тим, що ми знаємо українську мову?! Мимоволі згадується гоголівське: «Знаєте ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!».
Ось я закінчую цю статтю, та роздуми мої на цьому не закінчуються. Чи зрозуміють мене правильно мої одноплемінники? Чи проймуться моїм пекучим болем? Не знаю... Та знаю, що обов’язково знайдуться хулителі, звинувачувальники, явні й таємні противники моїх думок і моєї тривоги. З числа тих же «м’ясників» і «постачальників». Не без цього, як-то кажуть у народі. Про таких ще великий Тарас влучно сказав: «Славних прадідів великих правнуки погані».
А що скажуть про нас наші завтрашні й далекі нащадки? Якою мовою говоритимуть вони? Ким вони зватимуться? Віриться – українцями. Прагнеться – народом. Великим, самобутнім, гордим, добрим і щедрим.
Таким, яким наш народ був споконвіку.


1988
Молодогвардієць. – 1988. – 23 січня. – № 10 (4755)