Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012