ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.08
19:21
Ось хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
2024.05.08
18:54
Пародія на пародію
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
2024.05.08
18:10
Двадцять четвертого лютня -
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
2024.05.08
06:42
Я написав таємний звіт
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
Тому, з ким буде несамотньо.
Дорога на південний схід
Мене покликала сьогодні.
Понад дорогою - паркан
Старий бетонний. Темно-сірий.
За ним - завершений роман,
2024.05.08
05:07
Не боюся сьогодні нічого
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
І ніяк не лякає мене
Ні чекання нічної тривоги,
Ні сирени гудіння гучне.
Не раптовою стала поява
Кровожерних вовік ворогів,
Бо не вірити зайдам лукавим
Мені мудрий Тарас заповів.
2024.05.08
00:19
Йому здавалося, що він сходить, як зоря над світом. Насправді він сходив з розуму.
Пітьма для москаля – не просто звичне середовище, але й стан душі.
Росія без України – недодержава з недоісторією.
Що для українця відродження – то для москаля пог
2024.05.07
18:44
«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напі
2024.05.07
12:18
Микола Біленький. 53 роки. Львів‘янин. Професійний клоун.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
У перші дні війни повернувся з Англії, де працював за контрактом, щоб добровольцем піти на фронт.
Після контузії залишається зі своїми побратимами, адже їм конче потрібне його сонячне мистецтво.
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Поеми
Тло Зла
Це дивне відчуття — коли ти помираєш.
Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
А я не сплю, не сплю я! І думаю все про
Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
Про батька, що вернувся героєм із війни
(казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
І вся його родина згорить за це в огні…)
Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
І лисий перевізник на прізвисько Харон.
Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
Харон їх закидає — мов моркву у вагон.
Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
(від голоду, морозу та бачених страхіть).
Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
Де люди випікають ненависть, а не хліб.
Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.
Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
Підносять Райх Великий, імперію свою:
«Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.
РІК 1944. СЛЬОЗИ
Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
У чорних кабінетах лиш очі коменданта
В сльозах: уже намокла хустина і рукав.
Це Мортен, його сльози упали у папери.
Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
Невже розтало серце старого людожера,
Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!
Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
Він суне коридором наосліп стрімголов.
Він кидає під ноги скривавлені хустини.
Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…
О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
А все ж розпочалося, як рушив на війну.
Казали, що недуга є Божим покаранням.
Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
Які душив у людях концтабірний бетон.
І ті краплини горя тепер шукають вихід,
І пнуться на свободу із Мортенових віч.
А він лютує тяжко і робить більше лиха,
Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.
РІК 1945. ВТОМА
На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
Все сталось як у казці: панує зло, панує,
А потім чахне, сохне, здихає під дощем.
О, ми літали в небі й набачилися смерті.
Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.
І Мортена-убивцю застрелили. У травах
Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
(як ми) мандрує світом і горе ллє своє…
Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
На того, хто лишився в розорених лісах;
Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.
Раптово повернувся — до мене бідолаха
І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».
То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
І нам немає місця (як пташці на стовпі).
РІК 1946. ПЕЧАЛЬ
Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
Коти лишень лякались і лізли на паркан.
А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
Крім карлика лихого, а хто поможе нам?
«Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
«Послухай, це літання гіркіше за полон!
Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
І бачиш марні рухи невидимих долонь».
А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
(аж тріснув під ногами сучок або горіх):
«Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.
Від голоду сконали брати мої та сестри!
Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
Ніж чути рик людської безглуздої війни.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Лякайте, люди, й далі легендами малечу
І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
І в пекло безпощадне пробив не я вікно!
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Самотній Румпельштільцхен».
РІК 1947. ЗЕМЛЯ
Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
Мурахи тільки бігають у норах тайкома.
Світанок прокидається, засліплює війну
Та карлика вколисує, всміхаючись йому.
Природа зачекалася криштальної весни:
Вже труби крематорію мохами поросли,
А брама утопилася між в'їдливих кущів,
На черепі убитого барвистий чуб зацвів.
Надмухали на камені вітри новий пісок.
І упізнав я карлика! Він з дідових казок!
Слова я чую дідові: був гном слугою зла
І крав дітей щомісяця з німецького села.
Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
І він тікав, ховаючись від псів і селюків.
А я питав, чи буде він покараний за все?
Я гнівався, й кривилося здивоване лице.
Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,
Який з баклаги чорної щовечора він пив
І голосно виспівував докучливий мотив.
РІК 1948. СВІТЛО
Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.
Та силами незримими нас тягне догори,
Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.
Крокуємо між зорями та кулями планет
Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.
А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.
Вітають гостей янголи, людиська золоті.
Між ними наші родичі, але якісь не ті…
Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.
«І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
Та сто разів відлунює — і замовкає спів.
А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:
«Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.
Та я тією ж мовою всю музику створив,
Якою мій народ завдав
їм стільки смертних кривд!»
РІК 1949. СЛОВА
Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
І геній Гете з сорому забув, що він поет.
Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
Як описати віршем, що згорів я у печі?»
У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
А баночку з чорнилами закинув у рукав.
Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.
І як мільйони тих людей палали у вогні.
Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:
Народ мій звабив до війни
Безумний Лиходій.
Ганьба всім нам!
Не називай народ його і мій».
РІК 2013. ІСТОРІЯ
І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
А світу щедро дарував тиранів і митців.
Прожив я цю історію в минулому житті,
І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.
Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік
Та вітром нагулятися над горами сповна
(яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)
*
2012—2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тло Зла
Homo homini lupus est
Hobbes
РІК 1943. ВОГОНЬЦе дивне відчуття — коли ти помираєш.
Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
А я не сплю, не сплю я! І думаю все про
Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
Про батька, що вернувся героєм із війни
(казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
І вся його родина згорить за це в огні…)
Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
І лисий перевізник на прізвисько Харон.
Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
Харон їх закидає — мов моркву у вагон.
Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
(від голоду, морозу та бачених страхіть).
Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
Де люди випікають ненависть, а не хліб.
Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.
Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
Підносять Райх Великий, імперію свою:
«Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.
РІК 1944. СЛЬОЗИ
Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
У чорних кабінетах лиш очі коменданта
В сльозах: уже намокла хустина і рукав.
Це Мортен, його сльози упали у папери.
Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
Невже розтало серце старого людожера,
Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!
Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
Він суне коридором наосліп стрімголов.
Він кидає під ноги скривавлені хустини.
Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…
О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
А все ж розпочалося, як рушив на війну.
Казали, що недуга є Божим покаранням.
Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
Які душив у людях концтабірний бетон.
І ті краплини горя тепер шукають вихід,
І пнуться на свободу із Мортенових віч.
А він лютує тяжко і робить більше лиха,
Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.
РІК 1945. ВТОМА
На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
Все сталось як у казці: панує зло, панує,
А потім чахне, сохне, здихає під дощем.
О, ми літали в небі й набачилися смерті.
Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.
І Мортена-убивцю застрелили. У травах
Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
(як ми) мандрує світом і горе ллє своє…
Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
На того, хто лишився в розорених лісах;
Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.
Раптово повернувся — до мене бідолаха
І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».
То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
І нам немає місця (як пташці на стовпі).
РІК 1946. ПЕЧАЛЬ
Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
Коти лишень лякались і лізли на паркан.
А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
Крім карлика лихого, а хто поможе нам?
«Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
«Послухай, це літання гіркіше за полон!
Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
І бачиш марні рухи невидимих долонь».
А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
(аж тріснув під ногами сучок або горіх):
«Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.
Від голоду сконали брати мої та сестри!
Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
Ніж чути рик людської безглуздої війни.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Лякайте, люди, й далі легендами малечу
І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
І в пекло безпощадне пробив не я вікно!
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Самотній Румпельштільцхен».
РІК 1947. ЗЕМЛЯ
Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
Мурахи тільки бігають у норах тайкома.
Світанок прокидається, засліплює війну
Та карлика вколисує, всміхаючись йому.
Природа зачекалася криштальної весни:
Вже труби крематорію мохами поросли,
А брама утопилася між в'їдливих кущів,
На черепі убитого барвистий чуб зацвів.
Надмухали на камені вітри новий пісок.
І упізнав я карлика! Він з дідових казок!
Слова я чую дідові: був гном слугою зла
І крав дітей щомісяця з німецького села.
Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
І він тікав, ховаючись від псів і селюків.
А я питав, чи буде він покараний за все?
Я гнівався, й кривилося здивоване лице.
Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,
Який з баклаги чорної щовечора він пив
І голосно виспівував докучливий мотив.
РІК 1948. СВІТЛО
Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.
Та силами незримими нас тягне догори,
Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.
Крокуємо між зорями та кулями планет
Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.
А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.
Вітають гостей янголи, людиська золоті.
Між ними наші родичі, але якісь не ті…
Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.
«І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
Та сто разів відлунює — і замовкає спів.
А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:
«Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.
Та я тією ж мовою всю музику створив,
Якою мій народ завдав
їм стільки смертних кривд!»
РІК 1949. СЛОВА
Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
І геній Гете з сорому забув, що він поет.
Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
Як описати віршем, що згорів я у печі?»
У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
А баночку з чорнилами закинув у рукав.
Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.
І як мільйони тих людей палали у вогні.
Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:
Народ мій звабив до війни
Безумний Лиходій.
Ганьба всім нам!
Не називай народ його і мій».
РІК 2013. ІСТОРІЯ
І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
А світу щедро дарував тиранів і митців.
Прожив я цю історію в минулому житті,
І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.
Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік
Та вітром нагулятися над горами сповна
(яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)
*
2012—2013
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію