Цікава тематика, Людмило.
Отже, якщо не брати до уваги версію, що від народження ми лише "деградуємо", то "виростаємо" - таки існує. )
Якщо розуміти слово "деградація", як зменшення "градієнту", то вона ("деградація") неминуча від народження.
Єдиний вихід - умовно відкинути тілесне (де ентропію ніхто не відміняв) і розглядати "духовно-душевне". Точніше, чи залишається в переважній більшості про що говорити, коли 6 органів "тваринного" нашого "я" досить потужно згаснуть?

Тому - творення власного світу всередині себе виглядає серйозною альтернативою до надзусиль продовження існування в світі, який і так буде тобою втрачений. Зростання сутності - це ж, напевно, саме "духовно-душевне" розростання сутності? не оцінка ж тебе суспільством? Це все потужніший баланс енергій вищого рівня, які науці ще маловідомі? Це рух вздовж камертональних струн Божественних констант і гармоній - Вгору, куди ми покликані?

Яка альтернатива?

Пані Людо, усі попередні покоління шукали відповідь на це питання. Ви гадаєте, ми будемо щасливіші, і вхопимо відповідь за хвіст? Ми все ще не знаємо, а лиш намагаємось не скільки зрозуміти, скільки здогадатись по можливі взаємозв'язки у світобудові, а без знань відповіді не буде, хоча, може, вона вже і валяється десь серед усіх варіантів здогадок... Але... народ може написати купу хороших віршів на задану тему. :) Думати корисно… І це буде чергова втеча від реалій, бо я не впевнена, що хтось дійсно знає, як ті реалії до ладу привести…

Вітаю, колеги:)
Можливо, як завжди буду розтікатися мислію по древу і відхилятися від заданої лінії (за що дозволяю давати мені по шиї), але дійсно – цікава тематика. Проблема стара, як світ і неминуча у своїй суті. Кожен з нас – окремий Всесвіт, якому так і не судилося до кінця бути зрозумілим собі подібними. Бодай кимось Єдиним. І кожна доля неповторна, та всі вони на диво однакові у своїх проявах. Ми стараємось віднайти індивідуальність, пнемось із усіх сил, творимо. Ясна річ – суто від щирого серця і безперечно без жодних натяків на плагіат. Принаймні – свідомий. А потім витикаємо носа із отієї своєї згаданої незлим тихим мушлі – і що ж ми бачимо? Ого. Так «всьо уже украдено до нас»! Оригінальним бути просто неможливо! Бо навколо стільки мушель різних кольорів і фасонів… І кожен мешканець сусідньої нахвалює свою, теж – свідомо чи ні. Дехто, правда, умудряється випнутися з мушлі, що дає йому на деякий час ілюзію свободи. Але згодом розуміє, що просто опинився в наступній. Більшій, красивішій, звичайно… І тоді колишні сусіди починають реагувати. Хтось прагне і собі таку ж «відхопити» (у різні способи), а хтось – просто змійствує типу «а нас и здесь неплохо кормят»… Ну от, почалось, я попереджала. Вибачаюсь:)
Так я, власне, про що:) Про реалії теж багато сказано, пані Людмило. У Вашій творчості соціальна тематика ой як просліджується. І не лише у вашій… Інша справа – що то справа (вибачте за тавтологію) не така вже вдячна. Бо ж однаково, про що б ми не писали – наш погляд все одно залишається нашим, суб’єктивним, тобто - тим-таки сердешним павуком, але трохи іншої породи.
Хто ми? Що робити? Quo vadis? Якщо нас ці питання ще турбують – то мабуть що не все так печально в (Потрібне вставити) Королівстві. А отже, альтернатива, РМ? Чи не робити, що повинні, до чого покликані, уважно придивляючись довкола і спостерігаючи за результатами власної (і не тільки) діяльності?

До речі, маю зауважити, що і в кожного своя реальність. Та й світ, ніби, ідеально скроєний, але цивілізації чомусь випадають з краси ідеального, чи не тому і зникають. Напевно заслужено зникають.
Тож, наприклад, перед служінням державі чи країні, таки потрібно вибирати служіння своїй країні, а опосередковано, через країну, впливати і на форму колективного управління нею?..

Та, на жаль, особисто мені цілком очевидно, що рівень нинішнього народонаселення України в цілому дуже низький - тому є нагальна потреба зростання особистостей, хоча би до рівня найпростішої проблематики...
Індикаторами зростання стане поява авторитетів на місцях - тобто, особистостей, чия думка, чиї погляди, формуватимуть суспільну думку, суспільні погляди...

Добридень усім!

Ну і питання Ви пані Людмила задаєте і задаєтеся самі...навіщо? Як сказав би мій колишній начальник: "А кто тєбя просіл задавать еті вопроси?".
У кожного свій світ, і поринає він туди, бо лише там йому комфортно. Тільки б не помилитися хто, здається Олесь Гончар, казав: "БЕРЕЖІТЬ СОБОРИ ДУШ СВОЇХ!". Гарна порада! От і бережемо!

А от що Ви особисто хочете бачити, точніше шукаєте у прозі та поезії? Невже таки справді прочитали всі твори усіх авторів ПМ, переглянули їх сторінки????

А відповідь на питання, стосовно того, ростемо чи деградуємо, на мою думку очевидна і зрозуміла як день.
Колись неандертальці бігали зі списами за бізонами і зебрами,щоб поїсти, а зараз ми...відчиняємо холодильник і беремо курячу ніжку, вже обскубану, порізану... (образно, на прикладі)
Я вже про НТП мовчу. Мовчу про державний розвиток, всесуспільну обізнанність, і знову ж таки, про ці персональні красиві світи, які допомагають жити і по-новому відкривають очі на звичні речі.
Про це можна говорити і говорити, як депутати біля трибуни, тільки користь від того яка і кому - не розумію.

Дозвольте відкланятися, ваша П.

Та не ховаєиося ми. Працюємо, пишемо, навчаємося і навчаємо інших, змучуємося, зневірюємося, струшуємо з пліч печалі й шукаємо доброго, гарного, вічного, сваримося, миримося і живемо далі коло за колом, день за днем, звідки й вірші ті беруться?

РМ, я все-таки прошу привату.

всі ці думки навіяні однією подією - помирає від тяжкої хвороби Іван Низовий. вчора він приїздив на свою батьківщину, але я жалкую, що побачила те, як його приймали.

...вибачте всі, але відбір має бути якийсь на ПМ.
обридло спостерігати гадання на ромашці "любить - не любить", всотувати в себе чужі думки "Про щастя" (виходить таки воно є в тому, щоб ВІН ПОВЕРНУВСЯ)??!

вибачте, спілкуйтеся на цікаву тему. мені немає що сказати на зарозумілі міркування про вічне з точки зору холодильника з курочкою.

Ну, не знаю... чомусь мені зовсім не здається, що на ПМ все аж так запущено і безнадійно. Тематика доволі різноманітна, як на мене. Любов і ненависть, щастя і горе, мальви і калина, таргани і павуки... - зрештою, це і є частина того, що діється навкруги. Життя в поезії. Поезія в житті. Все взаємопроникаюче і взаємопов'язане.
А рівень майстерності - діло наживне, було би бажання. У кожного - своя точка відліку, своя кількість подоланих поділок на шкалі власного творчого напрямку і на Єдиній шкалі Плану Божественного...

...альтернатива? у нас її немає. творення власного світу всередині себе починається з питань, які залишаються без відповідей... і на тому оте творення і закінчується. у нас від 60-х немає і не буде вже громадянської поезії. Мушля заважає!

Навіть на ПМ громадянської поезії, якщо не в надлишку, до достатньо. І цікаво, як би виглядав цей сайт, якби тут була лише всуціль громадянська тематика?

Пані Людмило, я оце знайшла поетичну сторінку Івана Низового http://virchi.narod.ru/poeziya/ridkray/nizoviy.htm
а що як би ви створили таку ж сторінку тут на ПМ ?

Громадянська тематика, класика...
Я уже місяць друкую твори
І. Я. Франка.
А ви, п. Людмило, висловили свою думку чи зацікавленість у тому, так як, наприклад, п. Люба Бенедишин.
Чи критикувати під гарячу руку і визнаного майстра слова, і початківця легше за одне слово, яке вам особисто не до душі, не зваживши на попередні твори чи роки творчої праці і визнання?
І, зрештою, це майстерні, де багато авторів саме вчаться і так і повинно бути...

Сторінку створюєте так само, як свою, тільки інше прізвище і т.д.,

Підтримую пані Оксану щодо коштів. Прокинулась сьогодні з такою ж думкою.

Пані Людмило, чекаю з нетерпінням на сторінку І. Низового... Вчора перед сном почитала його поезію. Вражена і захоплена Талантом, вагою і вагомістю його слова. Потрібно, щоб його читали і вчилися у нього. Дякую.

Вне литургий и панихид мне мой батюшка, а однажды - и настоятель, сказали примерно то же самое. Дескать, телевидение, радио (особенно нынешнее) и прочие интернеты и всяческие игровые приставки и медиаплеера погружают, а то и втягивают в черные дыры ирреального существования, из которых выйти можно либо пройдя геенну огненную, либо застрять там на веки вечные. А можно этого избежать, ни во что подобное не погружаясь, а обратиться к Богу во всех значениях глагола. А о душах по душам мы тоже говорили - как о храмах.
А я вот думаю - а где как не в поэзии, раскрываются наши души, приветливо призывая читателя-странника - входи, мол.
На комментарий меня вдохновило Ваше замечание о 'мушле'.
Есть кому о каждом из нас заботиться. А нам есть, к кому и чему прислушиваться. Храмы наших душ то вопиют, то торжествуют, то пребывают в тишине.

Я не був би таким категоричним! Впевнений що я не все читав!Не впевнений що я усе зрозумів правильно. І найголовніший аргумент -- якщо я починаю щось узагальнювати, то починаю з себе самого!
Рекомендую і Вам так робити.