ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Новини):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
2024.05.02
12:35
Велике пошанування до батька й матері,
бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого…
Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою,
навіть якщо живеш милостинею"
Раббі Шимон бар Йохай
Давно це сталось. Тоді, як в І
2024.05.02
11:03
Четвер Великий. Таїнство вечері.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
Ісус омив всім учням ноги
У знак покори. Чиста атмосфера.
Благословення людям Богом.
І кожному із учнів дав він хліба.
За всіх страждав Ісус у муках,
Бо розіп*яли його згодом тіло.
2024.05.02
10:26
Літери
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
Я отримав букву R,
відтепер я - Шарль Бодлер!
Літера казкова:
раз! - і все готово.
2024.05.02
10:19
Нотатки дружини письменника
Скажу відверто: мені особисто подобаються оповідання мого чоловіка - короткі, але дуже зворушливі. І нехай він досі не лауреат премій, як дехто з його однокурсників, не входить до правління творчих спілок, не видає щорічно ч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Новини):
2018.01.02
2017.03.14
2016.03.25
2015.04.08
2014.03.11
2014.03.10
2013.10.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Калиновська (1968) /
Новини (Проза)
…ЗЕМЛЯ ЙОМУ НЕБОМ
Холодного сльотавого ранку 1 жовтня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую рік 1994. м. Харків, семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді, талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами, поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо звернувся до мене: – Як там моя люба Марківка..?
Три дні семінару у Харкові пролетіли як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні – Івана Низового, поета, громадянина, справжнього патріота України…
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. Ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це він сам у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004р.). Його бабуся на прохання Івана Даниловича згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитинку. А нічого, оклигала. І ти народився живенький...». Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни утратив і батька й матір.
Навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік – служба в армії. Ще будучи солдатом, побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів у Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Коли народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, а після сімейної драми в 1966 – переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті. Друга книга «Провесінь» вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ…
…Прикро. Летять-пролітають роки у буденності, у проблемах, у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних. А Слова, по справжньому теплого і щирого, ой, як не вистачає нам усім в цьому житті. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і, прикро, жалкуємо за ним тільки тоді, коли Вічність забирає від нас найдорожчих і найближчих...
Згадую рік 2007. Село Марківка. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 55-річчя поета-земляка Івана Низового.
Пуста зала…
Іван Данилович, у білому сліпучому костюмі, готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним та районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З.Гузаром, головою районної ради С.Дворником, начальником управління культури і туризму облдержадміністрації В.Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відродило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир» і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю як зараз: розгублена, не знаю про що буду говорити і як, хвилююся ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості… А потім розмова сам на сам з Іваном Даниловичем… В ті півгодини розмови, – ми разом вийшли, не змовляючись, з будинку культури, – я починаю врешті розуміти призначення поета і поезії в житті, невдячної письменницької роботи, але відчуваю й інше: відповідальність за кожне своє слово…
Довгий час, завдяки такому винаходу прогресу як мобільний зв’язок, ми спілкувалися з Іваном Даниловичем Низовим. …говорили про все: – він – поет з досвідом і я з легкої руки марнословів та заздрісників «самодіяльна» поетеса, – про місце поета в поезії, про націю і літературу, про місце поета в державотворенні, про позицію письменника…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині. Свої державницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.).
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь» (1995), «І калина своя і тополя» (1992), «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло», «Вівтар» (1995), «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля» (1997), «О, Оріяно…» (1997), «Осяяння осінню» (1997), «Сльоза небесна» (1997), «Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії» (1996), «Воронці нев’янучі» (1998), «За овидом сивим» (1998), «Чорнороси» (1998), «Це – мій вертеп» (1998), «Нічний вістун» (1998), «В раю, скраєчку» (2001), «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу» (2004), «Мажор в мінорі» (2006).
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гластности» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двадцятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота України, часом – нестерпно болючі, часом – відверто пронизливі, філософські.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– … я – їду, їду у Марківку на свято села, …прошу Господа аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… повідом усих!
Повідомила. Відділ культури та туризму, особисто начальника Світлану Лукову. Особисто директора бібліотеки ім. О Олеся Галину Маценко, попросила повідомити голову Сумської обласної спілки письменників Олександра Вертіля.
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним, ЖИТТЯМ, тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
3 жовтня 2011
частину матеріалу взято з сайту http://mgm.com.ua/, матеріал Олексія Неживого "ІВАН НИЗОВИЙ: ВСЕ НА СВІТІ ВІД ЛЮБОВІ"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
…ЗЕМЛЯ ЙОМУ НЕБОМ
(замість некрологу)
30 вересня 2011 року пішов
у вічність український поет Іван Низовий
Сумна звістка з Луганщини, про те, що помер Іван Низовий вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но.., згадую дату, – 19 серпня ц.р. Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків: марківчан і білопільців, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків з вітальним словом…
Холодного сльотавого ранку 1 жовтня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую рік 1994. м. Харків, семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді, талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами, поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо звернувся до мене: – Як там моя люба Марківка..?
Три дні семінару у Харкові пролетіли як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні – Івана Низового, поета, громадянина, справжнього патріота України…
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. Ці короткі й офіційні рядки не передають всього трагізму й драматизму його дитячих років. Найкраще розповів про це він сам у автобіографічній повісті «Десь там, за соняшниками» (2004р.). Його бабуся на прохання Івана Даниловича згадувала: «При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній… Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, вся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитинку. А нічого, оклигала. І ти народився живенький...». Сирітське дитинство Івана Низового пройшло біля хутора Рудка, де мешкав разом із бабусею і старшою сестричкою Людою, адже в роки війни утратив і батька й матір.
Навіть не закінчивши шостого класу, змушений був за трудодень працювати в колгоспі, потім будувати комсомольську шахту на Донбасі, сплавляти ліс на архангельській півночі, споруджувати електростанції в казахстанській Караганді та поблизу Змієва на Харківщині, цементно-шиферний комбінат у Балаклії. З 1961 по 1964 рік – служба в армії. Ще будучи солдатом, побував у 1963 році на семінарі молодих літераторів у Одесі, а вже в 1964 році в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша поетична книга Івана Низового «Коли народжуються квіти», редактором якої був молодий поет Петро Скунць. Потім було навчання у Львівському університеті, педагогічна й журналістська робота, а після сімейної драми в 1966 – переїзд на Луганщину й робота в Новоайдарській районній газеті. Друга книга «Провесінь» вийшла в 1971 році, в наступному Іван Низовий став членом Спілки письменників, однак продовжував роботу в обласних газетах, потім старшим редактором обласної студії телебачення. Керував обласним літоб’єднанням, був консультантом спілчанської організації. У 1979-80 роках навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті імені О.М. Горького. З 1992 по 1998 рік – відповідальний секретар і голова Луганської організації СПУ…
…Прикро. Летять-пролітають роки у буденності, у проблемах, у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних. А Слова, по справжньому теплого і щирого, ой, як не вистачає нам усім в цьому житті. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і, прикро, жалкуємо за ним тільки тоді, коли Вічність забирає від нас найдорожчих і найближчих...
Згадую рік 2007. Село Марківка. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 55-річчя поета-земляка Івана Низового.
Пуста зала…
Іван Данилович, у білому сліпучому костюмі, готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним та районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З.Гузаром, головою районної ради С.Дворником, начальником управління культури і туризму облдержадміністрації В.Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відродило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир» і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю як зараз: розгублена, не знаю про що буду говорити і як, хвилююся ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості… А потім розмова сам на сам з Іваном Даниловичем… В ті півгодини розмови, – ми разом вийшли, не змовляючись, з будинку культури, – я починаю врешті розуміти призначення поета і поезії в житті, невдячної письменницької роботи, але відчуваю й інше: відповідальність за кожне своє слово…
Довгий час, завдяки такому винаходу прогресу як мобільний зв’язок, ми спілкувалися з Іваном Даниловичем Низовим. …говорили про все: – він – поет з досвідом і я з легкої руки марнословів та заздрісників «самодіяльна» поетеса, – про місце поета в поезії, про націю і літературу, про місце поета в державотворенні, про позицію письменника…
Український письменник Іван Низовий свою позицію висловив уже давно, а особливо в статті «Бути народом», яка в 1988 році була оприлюднена в обласній газеті «Молодогвардієць» і стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині. Свої державницькі погляди Іван Низовий обґрунтував у публіцистичних книгах «Там, де я ніколи не плакав» і «Там, де я сміюся крізь сльози»(2006 р.).
Саме в поєднанні особистої долі поета із найбільш значимими подіями в житті народу виражається публіцистичне спрямування поетичних збірок «Горобина ніч» (1992), «Пракорінь» (1995), «І калина своя і тополя» (1992), «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло», «Вівтар» (1995), «Свіча на вітрі» (1996), «Білопілля – Верхосулля» (1997), «О, Оріяно…» (1997), «Осяяння осінню» (1997), «Сльоза небесна» (1997), «Це – мій вертеп. Лірика відчаю і надії» (1996), «Воронці нев’янучі» (1998), «За овидом сивим» (1998), «Чорнороси» (1998), «Це – мій вертеп» (1998), «Нічний вістун» (1998), «В раю, скраєчку» (2001), «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу» (2004), «Мажор в мінорі» (2006).
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гластности» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двадцятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота України, часом – нестерпно болючі, часом – відверто пронизливі, філософські.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– … я – їду, їду у Марківку на свято села, …прошу Господа аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… повідом усих!
Повідомила. Відділ культури та туризму, особисто начальника Світлану Лукову. Особисто директора бібліотеки ім. О Олеся Галину Маценко, попросила повідомити голову Сумської обласної спілки письменників Олександра Вертіля.
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним, ЖИТТЯМ, тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
3 жовтня 2011
частину матеріалу взято з сайту http://mgm.com.ua/, матеріал Олексія Неживого "ІВАН НИЗОВИЙ: ВСЕ НА СВІТІ ВІД ЛЮБОВІ"
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію