ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенди Конотопу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенди Конотопу
Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію