Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
1950. Маленька трагедія
Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?
Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.
Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..
Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...
Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:
– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!
Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!
Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.
Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.
Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!
(2023)
*** ОРИГІНАЛ ***
Красавица Донна Лаура
Спросила у Дона Жуана:
– Что смотрите вы так хмуро,
Что выглядите так странно?
Я вашей гитары звонкой
Не слышу давно ночами,
И из-за шторы тонкой
Давно не любуюсь вами.
Наверно вам, кабальеро,
Другая теперь милее,
И вы свои романсеро
Поете в ее галерее.
Скажите мне это только,
Меня ваш ответ волнует,
Я вас не люблю нисколько,
Но сердце мое тоскует...
Закончив и покачнувшись,
Она оперлась о вазу,
А Дон Жуан, словно очнувшись,
Ей молвил такую фразу:
– Беспечна моя натура,
Я молод и обеспечен,
Зачем же вы, Донья Лаура,
Мою тревожите печень?
<...>
– В Алжир я уеду скоро,
Мне вреден климат Мадрида,
Надеюсь, что вам, сеньора,
Слова мои – не обида...
Простившись с Донной Лаурой,
Ушел он с покорным видом.
Луна улыбнулась хмуро,
Над сонным взойдя Мадридом.
Он там навестил, в Севилье,
И в замке вблизи Гранады,
Его не остановили
Препятствия и преграды.
В боях на белой кобыле
Идальго не раз видали,
Но мавры его расчленили
И члены Лауре послали.
Рыдает Донья Лаура,
Терзает душу и тело,
Ревет, как последняя дура,
Из-за пустого дела!
(1950)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)