ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2021.10.21 11:30
Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова,

Іван Потьомкін
2021.10.21 11:19
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Петро Скоропис
2021.10.21 11:11
Прикордонна купини вода напува,
і трава прикордонна печеться.
І тамує солдат святотатські слова,
і потали поет стережеться.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш осанною немочі їхній німій

Микола Соболь
2021.10.21 07:28
Опів на п’яту плачуть ліхтарі,
шматує вітер неопале листя…
Спокутати б сьогодні до зорі
свої гріхи набуті перед містом.
Мабуть, і все. Хай жовтень догорить.
Не буде листопадові спокуси,
а грудень усвідомлюючи мить
розбурхає зимові сніготруси

Віктор Кучерук
2021.10.21 05:35
Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.

Богдан Манюк
2021.10.20 20:44
Частина перша 4. Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і т

Олександр Сушко
2021.10.20 17:54
Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,

Марія Дем'янюк
2021.10.20 10:21
А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці
Копирсатися на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,

Віктор Кучерук
2021.10.20 07:56
Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.

Дума Козак
2021.10.19 22:33
Мертвечуки, монатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
А те з Оману знову на Мальдіви!
Тож в Україні – Господи єси…

У той же час хапутік спить і мріє,
кого б іще наразі «захистить»,
а трут війни який уже рік тліє

Богдан Манюк
2021.10.19 22:25
Роман Частина перша Багнети і серця

Тетяна Левицька
2021.10.19 20:36
Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про бегонію
Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-07-01 19:58:54
Переглядів сторінки твору 56
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній