ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат

Олена Побийголод
2021.10.17 11:06
Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячись від дитячих своїх катастроф.

Дітям завжди досадна

Петро Скоропис
2021.10.17 10:18
Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Поталою завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
він впився мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні і змагання
в двадцять о

Микола Соболь
2021.10.17 06:52
Серед осінніх листопадів
є лист написаний тобі,
який згубивсь у вертограді
де неба далі голубі.
Перекидає вітер листя
(і це, напевно, неспроста).
Борвій сьогодні, як сказився,
мого шукаючи листа…

Віктор Кучерук
2021.10.17 06:28
Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.

М Менянин
2021.10.17 02:43
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,

Сергій Гупало
2021.10.16 19:31
Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі

Олександр Сушко
2021.10.16 17:15
Читачам в Україні Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже: - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю,

Олена Малєєва
2021.10.16 11:37
Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canm,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir iek
at
Білий прапор тріпоче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Битва під Охматовим в 1655 році
Відрились з рипом двері в курені,
Знадвору лютим холодом війнуло.
Вогонь у каганці ледь не задуло,
Він задимів і тіні по стіні
Пробіглися від подиху отого.
В курінь заскочив молодий козак
Закутаний у сірий кобеняк.
- Я ще морозу і не знав такого!
Щось розходилась матінка-зима,
Боюся, щоби ніс не відморозив!
А сам рукою витирає сльози
І кобеняка свого не зніма,
Хоча доволі тепло в курені,
Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
Сидять, чомусь зажурені, сумні.
Озвався сивий, наче лунь, козак:
- Ще молодий ти, іще зим не бачив!
Легенький морозець довів до плачу!
Прожив би стільки – не казав би так.
В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
Якби ти був тоді на Дрижиполі,
То нині би не жа́лівся на долю.
Та ж молодий, рівняти з чим нема!
- А що за Дрижиполе? Розкажіть!
А то усі говорять – Дрижиполе,
Я ж достеменно і не чув ніколи…
Старий козак задумався на мить,
Поглянув на своїх товаришів,
Яким також послухати схотілось,
Бо всі так зацікавлено дивились,
Потилицю почухав і повів:
- У п’ятдесят четвертому якраз
Із осені ще напосілись ляхи,
Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
Що татарвою люди звуть у нас.
Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
Тоді іще сопливий син Іслама,
Стоптали всю Брацлавщину полками
І ота сила усе далі пре.
Зима і та не зупинила їх.
Хоча раніше по хатах сиділи,
Заледве білі мухи налетіли.
А тут і січень сани вже запріг,
А ляхи з татарвою пруть і пруть.
Нарешті і до Умані дістались.
Там Богуна козаки окопались
В надії, що на поміч їм прийдуть.
Богдан сидів же в Білій увесь час
Та слав листи цареві із проханням,
Щоб той військову поміч слав негайно,
Бо власних сил було замало в нас.
Нарешті в січні вибрались -таки.
Зима ж у тому році лютувала,
Сніги мела, морозами скувала
Річки й озера. Шлях був нелегкий.
Богдан з собою козаків узяв
Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
Боярин Шеремета з москалями,
Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
Гармат з півсотні з Білої взяли.
Як для зими – то військо чималеньке.
Нам би дістатись Умані швиденько.
Коли до неї ляхи підійшли,
То вдаримо на них із двох боків.
А, коли ні, то Богуна візьмемо
І проти війська вражого підемо.
Були в Богдана плани ось такі.
Ішли похідним табором, вози
З обох боків підходи боронили.
Бо ж десь ордою татарва бродила
Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
Йшли насторожі, хоч не вірили,
Що хтось дурний надума воювати.
Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
І ми б, напевно, у теплі були,
Коли б не воля самого Богдана.
Хто ж здумає ослухатись його?
Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
Який ми усі топчемо старанно.
Десь попереду Пушкаря загін
На ворога постійно виглядає,
Все військо вчасно попередить має,
Якщо побачить небезпеку він.
Тож ми спокійно по шляху ішли
За Пушкарем й за нашими возами.
Бурульки аж дзвеніли під вусами.
Ми їх збивали, а вони росли.
Не знали ми, на жаль, іще тоді,
Що татарва вже Пушкаря здолала
І в замочок Охматівський загнала,
Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
Та попередить нас не було змоги.
З усіх сторін обсіла татарва.
Весь час кружляла та стіна жива,
Всі перекривши і стежки, й дороги.
А ляхи, добре знаючи шляхи,
Полишили під Уманню залогу
Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
У сподіванні намірів лихих,
Уже свої націлили гармати
На шлях, яким спокійно ми ішли.
Та ми того ще знати не могли
І сподівались, що часу багато
У нас іще до Умані. Богдан
Спокійно їхав в санях перед військом.
А смерть вже чатувала зовсім близько,
У неї був на цей день власний план.
Шлях пролягав долиною ріки,
Здається, Багви, що блищала льодом,
Здіймалась хмара пару над походом,
Адже мороз добрячий був-таки.
І враз, мов перешкода на путі
Непереборна перед військом стала.
Ще задні на передніх напирали,
Не знаючи, що бачили вже ті.
А попереду у ранковій млі
Виднілось військо ладне вже до бою,
Весь виднокрай займаючи собою
І білих піднімаючи орлів.
І у ту ж мить гармати заревли,
Змітаючи передні наші лави.
Накинулися ляхи зліва й справа,
Поки ми ще розгублені були.
Ввірвалися у табір між возів
І стали нашим голови рубати
Та шлях собі кривавий прокладати,
Поки Богдан оговтатись не вспів.
Дісталося найперше москалям,
Вони, здавалось, й опір не чинили,
Їх ляхи, наче косами косили
І трупом укривалася земля.
А наші звичні, хто уже як міг:
Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
Козацька пригодилася наука.
І, поки лях крізь москалів пробіг,
Його з возів зустріли козаки,
Нехай і не мушкетним дружним боєм,
Бо ж розберися з колотнечі тої,
Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
Став гальмувати, як з обох боків
На них важкі посипались удари.
І шабельками їм махати марно,
Голобля вмить ламала й не такі.
А заодно і голови отих,
Хто козака убити намагався.
Тут кожен за життя своє змагався:
Хто лишиться живий – той переміг.
Не витримали ляхи, подались.
А ми тоді взялись вози здвигати,
Аби козацький табір влаштувати.
Не встигли…Бо татари понеслись,
А слідом ляхи… І так цілий день.
Ми відбивались, табір городили,
Самі в атаку проти них ходили,
Та крові більше пролили, лишень.
Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
Здавалося, вони не мають страху
І вал із тіл навколо виростав.
Лежали, вже замирені навік
Татари, ляхи, наші з москалями.
Укрили білий сніг криваві плями.
А смерть лиш тільки починала лік.
З-за того валу відбивались ми
Від ляхів, що до ночі колотились.
Надвечір вже і німці накотились,
Але, піймавши злу картеч грудьми,
Якою ми їх чемненько зустріли,
Таким же робом подались назад.
Потоцький уже, мабуть, був не рад,
Що вони шлях Богдану заступили.
Настала, врешті, довгождана ніч
І гуркіт бою скоро став стихати.
Ми стали рахувати свої втрати.
А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
Гадали ми, що день тяжкий минув,
Що вистояли – далі легше буде.
Возами обгородимось зусюди,
Ще вищу трупом зведемо стіну
Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
Якось забулось, що навкруг зима,
Що нам вогню розвести чим нема.
В бою усе то прозаїчні речі.
Та, коли стихло поле бойове,
Почав мороз потроху діставати.
А в полі де від нього заховатись?
Хто трохи ще ворушиться – живе.
А в кого сил на те уже нема,
Хто зранений чи втомлений від битви,
До ранку уже встиг заледеніти.
І шансу не дала йому зима.
Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
Напевно, зранку усі сили кинуть,
А нам же краще у бою загинуть,
Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
Та сонце встало – ляхи не ідуть,
Рішили, мабуть, сил не витрачати,
Зимі на розтерзання нас віддати
Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
Ми сподівались бою та дарма,
Сиділи за возами і за валом
Із трупа, що його навкруг наклали,
А лютий холод все сильніш діймав.
Не дочекавшись, кинулись самі,
Аби зігрітись, на ворожі лави.
Хоч розуміли – безнадійна справа.
Хто повернувся, кого сніг замів.
Хоч здихатися татарви вдалось,
Якій набридло в полі замерзати,
Тож розбрелася здобичі шукати.
А з ляхом вже яко́сь розберемось.
Два дні іще стояли ми отак,
Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
Не знали, як нам вирватись на волю,
Надії не втрачаючи, однак,
Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
На третій день зібрали усі сили
Для того, чого лях від нас не жде.
Чотирирядним табором з возів
Ми рушили по сніговому полю,
Ще вірячи в свою козацьку долю,
Богдан, нарешті, на прорив повів…
Та не туди, де сподівався лях,
Не шляхом відступаючи на Білу,
А вдарили із усієї сили,
Аби до Пушкаря прокласти шлях.
Вчепились ляхи у кривавий сніг,
Уперлися, аби нас не пустити.
Та нам, як не пробитись – то не жити.
Хоча картеч впритул збивала з ніг.
Ми крок за кроком той долали шлях,
Відстрілюючись влучно на всі боки.
Хоч важко нам давалися ті кроки,
Та дорого платив за те і лях.
Хоча вони скажено боронились,
І степ укрився трупом навкруги.
Спинити нас було не до снаги -
Крізь їхні лави ми таки пробились.
Ми, як ведмідь поранений, повзли,
Якого злі собаки обступили
Та рвали всю дорогу його тіло,
Але здолати так і не змогли.
З Охматова Пушкар ударив встріч
І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
До Тетієва шляхом відступили
І там вже стали табором на ніч.
Потоцький, зрозумівши, що йому
Богдана подолати вже не сила,
Полки свої, помітно поріділі,
Відвів на Жашків та і по всьому…
Тому, хто був на тому Дрижиполі,
Під шаблями й від кулі не поліг,
Та холоднечу подолати зміг,
Дарма, напевно, жалітись на долю.
Якщо вже Дрижиполе пережив -
Морозу не боїться ніякого.
Страшнішого не буде вже нічого,
Мабуть, аж до останку його днів.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-02-18 19:54:34
Переглядів сторінки твору 97
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.816 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.786 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.758
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.10.14 19:54
Автор у цю хвилину відсутній