ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Музичук
2021.03.02 11:24
– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,

Ігор Деркач
2021.03.02 11:18
– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Як не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,

Олександр Бобошко Заколотний
2021.03.02 11:13
Масна земля уже готова до візиту весни.
Масній землі уже кортить, щоб в неї – плуг чи лопата…
В передостанню люту ніч мені мій батько наснивсь:
такий незвично молодий, і все казав, що не палить.

Та ні, не кликав у якусь там неземну паралель.
Пита

Дума Козак
2021.03.02 10:24
Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла

Сергій Губерначук
2021.03.02 08:11
Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій

Микола Дудар
2021.03.01 21:56
Переродіть, переіначте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.

Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте

Тетяна Левицька
2021.03.01 09:45
Хоч на картах таро ворожи,
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.

У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна

Микола Соболь
2021.03.01 07:44
Гарних, весняних днів,
ярого сонця у вікна.
Чуєш, лунає спів?
У світі весна розквітла.
Тихо дзюрчать струмки,
так сходить зима злиденна.
І понесло думки
помежи березок і кленів.

Сергій Губерначук
2021.03.01 05:57
Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я,
весновельможна диво-діво,

Микола Дудар
2021.02.28 20:11
Ти сам собі спільноти вольних дум…
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…

Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -

Євген Федчук
2021.02.28 19:50
Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.

Микола Соболь
2021.02.28 11:21
Дешевих ні віршів, ні танців
чомусь у житті не люблю
дівчаток ванільних із глянців*
по долару, чи по рублю.
В час ярий і темну годину
коли обіймає нас мла,
не можу терпіти людину,
що мимо нужденних пройшла.

Ігор Шоха
2021.02.28 09:39
ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?

Олена Побийголод
2021.02.28 08:51
Прочитайте знову
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,

Сергій Губерначук
2021.02.28 08:18
Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,

Олексій Кацай
2021.02.28 04:45
дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром

тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Пан Сам
2021.03.01

Неоніла КОВАЛЬСЬКА
2021.02.22

Вікторія Павлишин
2021.02.03

Валентина Інклюд
2021.01.08

Анастасія Федорова
2020.12.21

Богдан Грай
2020.12.16

Артем Пархомчук
2020.12.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про вітер
Надворі вітер гне дерева долі
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідного гуляти.
Не та погода, щоб надвір іти.
Та він сидить, не проситься, не плаче,
Самому вийти на подвір’я лячно.
Бо ж щось так хижо у дворі свистить.
Але й сидіти просто нудно в хаті,
Тож у бабусі кинувся питати:
- Бабусю, а про вітер розкажіть!
Ви ж стільки всього знаєте такого.
А я про вітер ще не чув нічого.
Бабуся зупинилася на мить,
Від вишивки своєї відірвалась
І до Василька лагідно озвалась:
- Про вітер хочеш? Добре, розповім.
На столик свою вишивку відклала
Й неспішну свою розповідь поча́ла:
- Було то, кажуть, у селі однім.
Жили-були тоді в селі два брата -
Один був бідним, а другий – багатим.
Багатий жив над озером якраз.
Поставив дім, обгородив дворище
Парканом, за будинок, навіть, вищим,
Худобу мав і збіжжя про запас.
Землі для себе накупив багато,
Бо ж мав чим її добре обробляти,
Ще й батраків, коли сезон, наймав.
Мав вдосталь вже і в полі , і в коморі.
Але багаті, кажуть, люди хворі,
Бо ж все здавалось, що ще мало мав.
Брат бідний жив від озера подалі.
Земля врожаї тут давала ма́лі.
Тож ледь з кінцями зводились кінці.
Бувало, хліб спекти немає з чого,
Та бідний не печалився із того.
Казав одне: «У Божій все руці!»
З поклоном не ходив до брата свого,
Хоча він і багатий та від нього
І снігу, навіть, взимку не діжде́ш.
Тож сподівавсь на себе й на погоду,
Як вчасно дощ піде́, то нива вродить.
Як попрацюєш добре, то й візьме́ш.
Одного року никав брат багатий,
Гадав, як більше золота надбати
Та скоса подивлявся на село.
От якби так зробити була змога,
Аби дощі ішли лише у нього,
А в інших щоб і краплі не було.
То б він скупив би землю всю навколо,
Було б у нього величезне поле.
А уродило б – скільки б грошей мав.
Яку схотів би ціну – ту й загилив.
Другі б ту ціну перебить не сміли.
Та як зробити – того він не знав.
Якось заїхав в місто до ворожки,
Насипав в руку грошенят їй трошки
Та і поради в неї попросив.
Вона ж, заледве гроші ті уздріла,
Сказала: - Знаєш, що би я зробила?
Я б захопила у полон вітрів.
- Як то вітрів? Як можна то зробити?
- Міхів потрібно шкіряних нашити
І причаїтись у яру якось.
Вони там досить часто спочивають,
А потім звідти в поле вилітають,
Ганяти хмари в небесах. Так ось.
Ти можеш їх в міхи ті половити
І десь тихцем у річці притопити.
Ганяти хмари нікому буде́.
Тож сонце набере у хмари воду,
А зрушити кудись ті хмари годі,
Тож дощ лиш біля озера й піде́.
Зрадів багатий хитрій тій пораді
Та й кинувся виконувати радо.
Вітри міхами у яру зловив.
По каменюці причепив та й кинув
У озеро на саму середину
Та й радісний до берега поплив.
З тих пір змінилося усе у краї.
В багатія дощ часто випадає
Хліб колоситься густо на полях.
А в бідаків їх ниви сонце палить,
Бо ж від весни і крапельки не впало,
Від спраги аж порепалась земля.
Уже не знають люди, що й робити -
Кого просити чи кого молити.
Не буде урожаю – пропадуть.
А усі ж бачать – десь вітри поділись.
З весни ні разу і не нагодились.
Не знають люди зовсім як тут буть.
Тож бідний брат надумався, зібрався
Та і шукати ті вітри подався.
Просити щоб вернулися до них.
Його в дорогу люди спорядили,
І торбу склали, й добре нарядили,
Бо ж, як не як – посла́нець від усіх.
Іде той брат та все людей питає,
Але ніхто про ті вітри не знає.
Самі гадають: де ж пропали всі.
Бо ж і у них нема дощу вже довго
І на полях не виросло нічого.
Хіба лише один осот засів.
Якось, ідучи по дорозі, бідний
Зустрів одного геть старого діда,
Який не йшов, а, начебто, летів.
Волосся сиве, білі вуса довгі
І борода аж до колін у нього.
А шаровари той дідусь надів.
Не шаровари, а тобі вітрила.
В руках батіг. Ним цвьохає уміло.
Іде і гучним голосом гука:
- Де ви сховались, Стрига і Вітрило?
Агов-но, Сівер й Літник, де поділись?
Напевно, той дідусь когось шука?!
- Кого, дідусю ви оце шукали?
Кого ви гучним голосом гукали?
Можливо, я в дорозі їх зустрів.
Дід батожищем по халявах стука:
- Шукаю, синку, я своїх онуків.
Кудись поділись. Я й не услідив.
- А як їх звати й скільки їх, дідусю?
- Багато синку. Навіть, сам зіб’юся,
Як називати імена почну:
Найстарші – Сівер, Стрига і Вітрило
Та Літник. А вже меншеньких – то сила,
Боюся, щоб когось не проминуть:
Грозо́вий, Дмухач, Степовий і Вихор,
Бігун, Верховник і Ласкавець-втіха.
Та Буревій, Горі́шній і Помірок.
Ще Смерч, і Бирса, Польовий, Шарпун,
Труба, Посвистач та Крутій-літун,
До́лішній …Ледь язик не стер до ді́рок.
- А вас, дідусю, як же називати?
- Стрибогом, синку, називала мати.
Так от з тих пір усі мене й зовуть.
- Так, значить, вітри - ваші то онуки?
Я ж саме вас шукаю! От так штука?!
Де ж ті онуки ваші можуть буть?
- Не знаю, синку, сам оце шукаю.
Самі десь, може, по світах блукають,
В чужій десь загубились стороні.
А, може, хтось їх силою тримає.
Накинув зашморг і не відпускає.
От, горечко на старості мені!
- Ходім, дідусю, тоді вдвох шукати,
Бо ж без вітрів нам прийде горе в хату.
Й удвох вони по світові пішли.
Не знаю, скільки часу промайнуло,
Вони уже півсвіту проминули
Та так вітрів ніде і не знайшли.
Вони уже й питалися, й шукали,
Лісами і болотами блукали,
Здіймались в гори, річками пливли.
Здавалося, ось-ось на слід напали,
Уже за поли втікачів хапали,
Але вхопити так і не змогли.
Прийшли якось до озера одного.
Бідак, лише поглянувши на нього,
Враз закричав: - То ж озеро моє!
Он там на тому боці моя хата.
А сюди ближче – то двір мого брата.
Світ обійшли. Та де ж вітри ті є?
Стрибог тут одізвався: - Ану, тихше!
Здається, чую, десь онучок дише!
І не один…Десь тут вони! Чекай!
Хтось їх, мабуть, у озері ховає.
Поглянь, чи поряд десь човна немає?!
Пройдись, кругом уважно пошукай.
Знайшовся човен. Вони в нього сіли,
На середину озера поплили,
Бідак пірнати із човна почав.
Знайшов міхи та камені одрізав,
Ті самопливом й піднялися знизу.
Стрибог їх половив і розв’язав.
Як вихопились ті вітри на волю,
Засиділись, рвонули в чисте поле,
Аж поза хмари миттю піднялись.
На кривдника всі разом налетіли
І вже йому робили, що хотіли.
Під натиском паркан враз поваливсь.
Зірвали дах, хліви всі потрощили,
Поля усі його потолочили.
Ні цурки не залишили йому.
А далі хмари почали хапати,
Погнали їх дощами поливати.
Бідак стояв, лиш дивувавсь тому.
Стрибог же собі в вуса посміхався
І за батіг свій, навіть, не хапався.
Лиш головою сивою вертів.
Не треба бу́ло ві́три й підганяти.
- Засиділись у тих міхах, хлоп’ята!-
Тихцем собі під носа бурмотів.
Отак було… Чи вигадки? Не знаю.
Але на світі всякого буває…
Хтось вітер нині розізлив, мабуть,
Тож він і розходився, як на лихо.
Та скоро заспокоїться і стихне
І лагідно та ніжно буде дуть.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-01-14 19:38:12
Переглядів сторінки твору 63
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.783 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.758 / 5.43)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2021.02.28 19:53
Автор у цю хвилину відсутній