ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про плакун-траву або ж дербенник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про плакун-траву або ж дербенник
Село стояло над Дніпром колись.
Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
Бо й назви вже ніхто не пам’ятає.
Там всі оці події й відбулись.
Жила в селі тому вдова одна,
Козачка ще від прадіда і діда.
На ті часи вже й посивіла з виду,
Бо ж стільки бід пережила вона.
Вдова та, кажуть, мала двох синів –
Степана і молодшого Івана.
Хоч вийшла заміж за коза́ка рано,
Та чоловік в походах і борні.
Тож народила вже в роках вона
Одного, через кілька літ другого.
Вже й поховала чоловіка свого
Й синів на ноги ставила одна.
Тряслась над ними, не спала́ ночей
Аби синів від лиха захистити.
І виросли, нарешті, її діти.
Та й красені – не відвести очей.
Хотіла все аби при ній були
Та в них уже козацька кров заграла.
Пішли на Січ. Вона все визирала
Аби хоча б на хвильку прибули.
До Січі недалеко там було,
Тож юнаки частенько зазирали.
Від щастя мати, що робить – не знала,
А радості її на все село.
Якось сини приїхали разом,
Бо у похід далекий вирушали.
Донці до Січі посланців прислали
Аби на басурманський йти Азов.
Отож на Дон рушали козаки.
Й сини також у той похід пристали.
Хоч мати серцем і не відпускала
Та відпустити мусила-таки.
Зібрала їм, що треба у торби,
Благословила у похід далекий,
Хоча самій далося то нелегко,
Але що мала супроти зробить?
Сини сказали, що похід легкий,
Що там іти до того до Азова?
За місяць, може і пове́рнуть знову.
Та мати відчувала щось-таки.
Що не побачить більш синів своїх.
Отож тихенько сльози витирала,
Аж до самої річки проводжала,
Благословила на дорогу їх.
Сини на «чайку» з берега зійшли,
Вклонилися до ніг матусі звідти.
Й вона лишилась в далечінь глядіти,
Де всі байдаки й «чайки» попливли.
І кожен день виходила вона,
На березі, вдивляючись, стояла,
Синів з походу того виглядала
Й надвечір поверталася сумна.
Уже давно і місяць пролетів,
За ним другий. Вже скоро й рік минає,
А про синів і звісточки немає,
Немов пірнули в невідомість ті.
Вона все ходить, сльози не спиня,
Що капають на польову дорогу.
Уже її заледве носять ноги.
Але іде та вигляда щодня.
П’ять літ минуло, як сини пішли.
П’ять літ вона виходила стрічати
Та серце своїм горем надривати…
Одного дня вже мертвою знайшли
Її на тому березі, де ждала.
На тому місці жінку й поховали.
По іншому зробити й не могли.
Хай вигляда душа синів своїх,
Нехай чекає, раз чекала доки.
Насипали могилку невисоку…
А що ж сини? Що трапилося в них?
Чому не повернулись до цих пір?
Що саме їх затримало в поході?
Людині свою долю знати годі.
Коли брати ще полишали двір,
То думали, що місяць, може, два
Та і вони повернуться додому.
Затримала, проте, їх доля в тому
Азові на роки. Й таке бува.
Спочатку місто штурмом узяли
Та вирізали бусурман геть чисто.
Тоді від турок боронили місто.
Хоч важко та відбилися були.
Кружляла навкруг міста татарва,
Додому повернутись не давала.
А потім нова, ще страшніш навала.
Отож похід той не на рік, на два.
Аж на п’ять літ «сидіння» затяглося,
Бо ж мусили від турка боронить.
Коли ж нашестя удалось відбить
І турку відступити довелося,
В царя Москви просилися узять
Здобутий град «під царську руку сво́ю».
Та цар махнув на той Азов рукою,
Не захотів із турком воювать.
П’ять літ в Азові пробули брати,
П’ять літ із бусурманом воювали.
Молитви мами їх оберігали,
Бо ж цілих між козацтва не знайти:
Усі в боях дістали якісь рани,
А в них - а ні подряпини в обох.
Всі кулі відлітали, мов горох
Відскакували гострі ятагани.
Та вже, як турок взявся відступать,
То сліпа куля звідкись прилетіла
І вп’ялася Іванові у тіло.
Степан все кинув – брата рятувать.
Перев’язав, щоб зупинити кров,
Відніс подалі з колотнечі бою,
Постійно прикриваючи собою.
«Не помирай!»- звертався знов і знов.
Уже скінчились за Азов бої,
Де половина тих, що місто взяли,
На його мурах голови поклали.
Хоч турки й подались в свої краї
Та сил тримати місто не було,
Тож вирішили стіни підірвати
Та вже тоді додому повертати.
Іван же з того часу, як на зло,
Ніяк не міг поранення здолати.
Йому весь час у грудях щось пекло
І сил на ноги стати не було.
Отож Степан опікувався братом.
Відніс на «чайку» на своїх руках
Там кожухами теплими укутав.
Весь час був біля нього, як прикутий
Та все, що той оклигає, чекав.
Час все минав, долали «чайки» шлях,
Іванові на краще не ставало.
А десь там мама на обох чекала,
Мабуть, щодень виходила в сльозах?!
Вночі вони на «чайці» підпливли
До берега, де у похід рушали.
На «чайці» смолоскипи запалали
Аби пристать до берега могли.
Степан на берег брата переніс,
Поклав його під горбиком над річку.
Приніс йому напитися водички,
Подякував козацтву за підвіз.
Ті смолоскипи кинули й гайда,
На Січ свою козацьку подалися.
Степан один із братом залишився,
Вслухаючись, як жебонить вода.
Чекаючи, як сонечко зійде,
Прийти –таки до рідної до хати.
Там рідні стіни, там рідненька мати,
Вона рятунок синові знайде.
Побачив вранці, що Іван лежить
Під горбиком у заростях незвичних,
Якіїсь квіти, наче довгі свічки,
Цвіт пурпуровий, як вогонь горить.
А листя , наче на вербі, стирчать.
І з нього краплі - прямо на Івана,
Як сльози омивають йому рану
Й затягується рана на очах…
Тож і назвали цвіт – плакун-трава,
Від того, що вона, здається, плаче,
За дітьми побивається неначе.
Душа в ній б’ється мамина жива.
Другі ж говорять інше про той цвіт,
Що він з козачих смолоскипів взявся,
У червні пурпуровий цвіт займався,
Горів, аж осінь сходила на світ.
Хай би там як –плакун-трава росте
Там, де завжди вологи забагато…
Хтось взявся цю легенду розказати,
А я почув і написав про те.
Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
Бо й назви вже ніхто не пам’ятає.
Там всі оці події й відбулись.
Жила в селі тому вдова одна,
Козачка ще від прадіда і діда.
На ті часи вже й посивіла з виду,
Бо ж стільки бід пережила вона.
Вдова та, кажуть, мала двох синів –
Степана і молодшого Івана.
Хоч вийшла заміж за коза́ка рано,
Та чоловік в походах і борні.
Тож народила вже в роках вона
Одного, через кілька літ другого.
Вже й поховала чоловіка свого
Й синів на ноги ставила одна.
Тряслась над ними, не спала́ ночей
Аби синів від лиха захистити.
І виросли, нарешті, її діти.
Та й красені – не відвести очей.
Хотіла все аби при ній були
Та в них уже козацька кров заграла.
Пішли на Січ. Вона все визирала
Аби хоча б на хвильку прибули.
До Січі недалеко там було,
Тож юнаки частенько зазирали.
Від щастя мати, що робить – не знала,
А радості її на все село.
Якось сини приїхали разом,
Бо у похід далекий вирушали.
Донці до Січі посланців прислали
Аби на басурманський йти Азов.
Отож на Дон рушали козаки.
Й сини також у той похід пристали.
Хоч мати серцем і не відпускала
Та відпустити мусила-таки.
Зібрала їм, що треба у торби,
Благословила у похід далекий,
Хоча самій далося то нелегко,
Але що мала супроти зробить?
Сини сказали, що похід легкий,
Що там іти до того до Азова?
За місяць, може і пове́рнуть знову.
Та мати відчувала щось-таки.
Що не побачить більш синів своїх.
Отож тихенько сльози витирала,
Аж до самої річки проводжала,
Благословила на дорогу їх.
Сини на «чайку» з берега зійшли,
Вклонилися до ніг матусі звідти.
Й вона лишилась в далечінь глядіти,
Де всі байдаки й «чайки» попливли.
І кожен день виходила вона,
На березі, вдивляючись, стояла,
Синів з походу того виглядала
Й надвечір поверталася сумна.
Уже давно і місяць пролетів,
За ним другий. Вже скоро й рік минає,
А про синів і звісточки немає,
Немов пірнули в невідомість ті.
Вона все ходить, сльози не спиня,
Що капають на польову дорогу.
Уже її заледве носять ноги.
Але іде та вигляда щодня.
П’ять літ минуло, як сини пішли.
П’ять літ вона виходила стрічати
Та серце своїм горем надривати…
Одного дня вже мертвою знайшли
Її на тому березі, де ждала.
На тому місці жінку й поховали.
По іншому зробити й не могли.
Хай вигляда душа синів своїх,
Нехай чекає, раз чекала доки.
Насипали могилку невисоку…
А що ж сини? Що трапилося в них?
Чому не повернулись до цих пір?
Що саме їх затримало в поході?
Людині свою долю знати годі.
Коли брати ще полишали двір,
То думали, що місяць, може, два
Та і вони повернуться додому.
Затримала, проте, їх доля в тому
Азові на роки. Й таке бува.
Спочатку місто штурмом узяли
Та вирізали бусурман геть чисто.
Тоді від турок боронили місто.
Хоч важко та відбилися були.
Кружляла навкруг міста татарва,
Додому повернутись не давала.
А потім нова, ще страшніш навала.
Отож похід той не на рік, на два.
Аж на п’ять літ «сидіння» затяглося,
Бо ж мусили від турка боронить.
Коли ж нашестя удалось відбить
І турку відступити довелося,
В царя Москви просилися узять
Здобутий град «під царську руку сво́ю».
Та цар махнув на той Азов рукою,
Не захотів із турком воювать.
П’ять літ в Азові пробули брати,
П’ять літ із бусурманом воювали.
Молитви мами їх оберігали,
Бо ж цілих між козацтва не знайти:
Усі в боях дістали якісь рани,
А в них - а ні подряпини в обох.
Всі кулі відлітали, мов горох
Відскакували гострі ятагани.
Та вже, як турок взявся відступать,
То сліпа куля звідкись прилетіла
І вп’ялася Іванові у тіло.
Степан все кинув – брата рятувать.
Перев’язав, щоб зупинити кров,
Відніс подалі з колотнечі бою,
Постійно прикриваючи собою.
«Не помирай!»- звертався знов і знов.
Уже скінчились за Азов бої,
Де половина тих, що місто взяли,
На його мурах голови поклали.
Хоч турки й подались в свої краї
Та сил тримати місто не було,
Тож вирішили стіни підірвати
Та вже тоді додому повертати.
Іван же з того часу, як на зло,
Ніяк не міг поранення здолати.
Йому весь час у грудях щось пекло
І сил на ноги стати не було.
Отож Степан опікувався братом.
Відніс на «чайку» на своїх руках
Там кожухами теплими укутав.
Весь час був біля нього, як прикутий
Та все, що той оклигає, чекав.
Час все минав, долали «чайки» шлях,
Іванові на краще не ставало.
А десь там мама на обох чекала,
Мабуть, щодень виходила в сльозах?!
Вночі вони на «чайці» підпливли
До берега, де у похід рушали.
На «чайці» смолоскипи запалали
Аби пристать до берега могли.
Степан на берег брата переніс,
Поклав його під горбиком над річку.
Приніс йому напитися водички,
Подякував козацтву за підвіз.
Ті смолоскипи кинули й гайда,
На Січ свою козацьку подалися.
Степан один із братом залишився,
Вслухаючись, як жебонить вода.
Чекаючи, як сонечко зійде,
Прийти –таки до рідної до хати.
Там рідні стіни, там рідненька мати,
Вона рятунок синові знайде.
Побачив вранці, що Іван лежить
Під горбиком у заростях незвичних,
Якіїсь квіти, наче довгі свічки,
Цвіт пурпуровий, як вогонь горить.
А листя , наче на вербі, стирчать.
І з нього краплі - прямо на Івана,
Як сльози омивають йому рану
Й затягується рана на очах…
Тож і назвали цвіт – плакун-трава,
Від того, що вона, здається, плаче,
За дітьми побивається неначе.
Душа в ній б’ється мамина жива.
Другі ж говорять інше про той цвіт,
Що він з козачих смолоскипів взявся,
У червні пурпуровий цвіт займався,
Горів, аж осінь сходила на світ.
Хай би там як –плакун-трава росте
Там, де завжди вологи забагато…
Хтось взявся цю легенду розказати,
А я почув і написав про те.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію