ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про жовтий тюльпан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про жовтий тюльпан
Проживши в світі вже багато літ,
Дідусь любив виходити у поле,
Огледітись у просторі навколо,
Щоб по-новому розпізнати світ.
Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
І змінюються враження людини.
Колись звичайне видається дивним,
Неначе його бачиш перший раз.
А те, що дивним в юності було,
На старість зовсім звичним виглядало.
Дідусь пройдеться по степу, бувало,
Із пагорба погляне на село,
В якому він свій довгий вік прожив.
Прожите і полишене згадає.
Діждеться, доки й сонечко сідає.
І з пастухом, який жене корів,
Поволі повертається до хати,
Набравшись вражень у степу нових.
Він довго буде згадувати їх
І час від часу подумки вертати.
Найбільше любить вийти навесні,
Як степ зелений буйно розквітає.
На повні груди аромат вдихає…
І мріє цілий рік про такі дні.
Якось весною донька привезла
Погостювати спритного онука.
У місті де б він бачив степ чи луки,
А тут безмежна широчінь була.
Тож вдома він сидіти не хотів,
А все його кудись піти тягнуло.
Заледве теплим вітерцем війнуло,
Він вже схопився та й полопотів.
Хоча дідусю й додалось турбот,
Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
Не горбиться, аж надто гордий з виду:
Погляньте – це ж онук у мене! От!
Удвох, ідучи по степу, якось
Вони тюльпана жовтого зустріли.
Обоє, наче дивові, зраділи,
Мов щось їм неймовірне удалось.
Схилилися обоє понад ним,
Замилувались сонячним тим цвітом.
Здавалось, що навкруг від нього світло,
Він зігріва лиш виглядом своїм.
- А розкажи мені про квітку цю.
Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
Онук дідуся, поміж тим, питає.
Той повернувсь назустріч вітерцю,
Який грайливо сивину куйовдив.
- Почути хочеш про тюльпан, малий?
Колись, коли я бігав ось такий,
То до сусіди-дідуся заходив,
Який мені тоді переповів
Історій всяких про усе чимало.
Багато що із пам’яті пропало,
А записати чомусь не схотів.
Та про тюльпан ще й досі не забув
Історію, яку сусід повідав.
В часи далекі цей тюльпан із виду,
Неначе й схожий, але інший був.
Казали люди, що боги у нім
До часу щастя лю́дське заховали.
Тож квітка пелюстки не розкривала,
Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
Ніхто дістати щастя те не міг,
Хоч спробувати без кінця ходили.
Які його навколішки молили
Аби розкрився й ощасливив їх.
Другі хотіли хитрощами взять,
Якісь закляття поряд говорили.
Але не досягли, чого хотіли.
Тож довелося їм ні з чим вертать.
Хтось намагався силою добуть
Та розсипались пелюстки від того
І не лишалось взагалі нічого…
А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
Ідуть туди старі і молоді.
Ідуть здорові та бредуть каліки.
Царі із почтом зі своїм без ліку
І жебраки на хлібі і воді
З ковінькою, щоб щастя те дістати.
Багаті марнотрати й бідаки,
Коцюб не випускаючи з руки…
Але даремна сил і часу трата.
Приходив сюди натовп і щезав,
А щастя так у руки й не далося.
Ні з чим вертатись людям довелося…
Але яко́сь, весняний день стояв,
Ішла цим степом одна жінка бідна,
Дорогою натомлена була,
За руку сина – ще маля вела.
З країв далеких – із усього видно.
Ішла вона й помітила нараз
В траві того бутона золотого,
Що стільки чула за життя про нього
Та бачить не могла аж по цей час.
Тож вирішила ближче підійти.
Не відкривати… Знала, що даремно.
Боги те щастя зберігали ревно.
Але, хоча б, зблизька поглянути
На квітку, в якій сховане оте
Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
Та й іскорки його не угляділа
І лиш зітхала потайки про те,
Що десь, колись вона його і стріне.
Тож краєм ока глянути лишень.
Добра ж бо не поменшає з кишень.
Тримаючи за руку свого сина,
Вона тихцем наблизилась туди,
Аж серце в її грудях завмирало.
Аби із того гірше не бувало –
Прогнівиш квітку – набереш біди.
Та раптом син ту квіточку уздрів
І радісно від того засміявся,
До квітки, в мами вирвавшись, подався.
І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
Що сила, хитрість не змогли здолати,
Зробив веселий сміх того маляти…
Дідусь замовк, немов забракло слів.
А потім до онука повернувсь:
- Мабуть, дитинство – то пора єдина,
Коли бува щасливою людина
По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.
Дідусь любив виходити у поле,
Огледітись у просторі навколо,
Щоб по-новому розпізнати світ.
Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
І змінюються враження людини.
Колись звичайне видається дивним,
Неначе його бачиш перший раз.
А те, що дивним в юності було,
На старість зовсім звичним виглядало.
Дідусь пройдеться по степу, бувало,
Із пагорба погляне на село,
В якому він свій довгий вік прожив.
Прожите і полишене згадає.
Діждеться, доки й сонечко сідає.
І з пастухом, який жене корів,
Поволі повертається до хати,
Набравшись вражень у степу нових.
Він довго буде згадувати їх
І час від часу подумки вертати.
Найбільше любить вийти навесні,
Як степ зелений буйно розквітає.
На повні груди аромат вдихає…
І мріє цілий рік про такі дні.
Якось весною донька привезла
Погостювати спритного онука.
У місті де б він бачив степ чи луки,
А тут безмежна широчінь була.
Тож вдома він сидіти не хотів,
А все його кудись піти тягнуло.
Заледве теплим вітерцем війнуло,
Він вже схопився та й полопотів.
Хоча дідусю й додалось турбот,
Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
Не горбиться, аж надто гордий з виду:
Погляньте – це ж онук у мене! От!
Удвох, ідучи по степу, якось
Вони тюльпана жовтого зустріли.
Обоє, наче дивові, зраділи,
Мов щось їм неймовірне удалось.
Схилилися обоє понад ним,
Замилувались сонячним тим цвітом.
Здавалось, що навкруг від нього світло,
Він зігріва лиш виглядом своїм.
- А розкажи мені про квітку цю.
Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
Онук дідуся, поміж тим, питає.
Той повернувсь назустріч вітерцю,
Який грайливо сивину куйовдив.
- Почути хочеш про тюльпан, малий?
Колись, коли я бігав ось такий,
То до сусіди-дідуся заходив,
Який мені тоді переповів
Історій всяких про усе чимало.
Багато що із пам’яті пропало,
А записати чомусь не схотів.
Та про тюльпан ще й досі не забув
Історію, яку сусід повідав.
В часи далекі цей тюльпан із виду,
Неначе й схожий, але інший був.
Казали люди, що боги у нім
До часу щастя лю́дське заховали.
Тож квітка пелюстки не розкривала,
Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
Ніхто дістати щастя те не міг,
Хоч спробувати без кінця ходили.
Які його навколішки молили
Аби розкрився й ощасливив їх.
Другі хотіли хитрощами взять,
Якісь закляття поряд говорили.
Але не досягли, чого хотіли.
Тож довелося їм ні з чим вертать.
Хтось намагався силою добуть
Та розсипались пелюстки від того
І не лишалось взагалі нічого…
А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
Ідуть туди старі і молоді.
Ідуть здорові та бредуть каліки.
Царі із почтом зі своїм без ліку
І жебраки на хлібі і воді
З ковінькою, щоб щастя те дістати.
Багаті марнотрати й бідаки,
Коцюб не випускаючи з руки…
Але даремна сил і часу трата.
Приходив сюди натовп і щезав,
А щастя так у руки й не далося.
Ні з чим вертатись людям довелося…
Але яко́сь, весняний день стояв,
Ішла цим степом одна жінка бідна,
Дорогою натомлена була,
За руку сина – ще маля вела.
З країв далеких – із усього видно.
Ішла вона й помітила нараз
В траві того бутона золотого,
Що стільки чула за життя про нього
Та бачить не могла аж по цей час.
Тож вирішила ближче підійти.
Не відкривати… Знала, що даремно.
Боги те щастя зберігали ревно.
Але, хоча б, зблизька поглянути
На квітку, в якій сховане оте
Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
Та й іскорки його не угляділа
І лиш зітхала потайки про те,
Що десь, колись вона його і стріне.
Тож краєм ока глянути лишень.
Добра ж бо не поменшає з кишень.
Тримаючи за руку свого сина,
Вона тихцем наблизилась туди,
Аж серце в її грудях завмирало.
Аби із того гірше не бувало –
Прогнівиш квітку – набереш біди.
Та раптом син ту квіточку уздрів
І радісно від того засміявся,
До квітки, в мами вирвавшись, подався.
І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
Що сила, хитрість не змогли здолати,
Зробив веселий сміх того маляти…
Дідусь замовк, немов забракло слів.
А потім до онука повернувсь:
- Мабуть, дитинство – то пора єдина,
Коли бува щасливою людина
По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію