ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про пісні солов’їні
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про пісні солов’їні
Сидів у сквері чоловік і плакав.
Не з горя, видно…Але краплі сліз
Котилися з очей щоками вниз.
Хотілося спитати його: «Дядьку,
Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
А він, мабуть, побачивши питання
В моїх очах, змахнув сльозу останню,
Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
Я часу, справді, у запасі мав,
Тож підійшов, на лавку опустився,
На нього запитально подивився,
Хоча, нічого вголос не спитав.
Він прочитав питання у очах:
«Чого я плачу, хочеться вам знати?
Не знаю, справді, що вам і сказати.
Хоч знаюся на багатьох речах.
Іноді доля дістає – хоч вий,
Але я зуби зціплю та не плачу.
А тут батьківський край уперше бачу
І чую голос український свій...»
Я з вимови уже все зрозумів,
Хоч українська чистою звучала,
Але якісь чужі акценти мала,
Мов чоловік не в школі її вчив,
Не з друзями постійно спілкувався,
Не із людьми звичайно говорив.
Не було звичних суржикових слів,
З якими я іще з дитинства знався.
«Я із дитинства мріяв побувать
В краю, де тато й мама народились.
І моя мрія, накінець, здійснилась,
Хоч перепон прийшлося подолать…
Почув, нарешті, пісні солов’я,
Почув наживо українську пісню
І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
Тому, напевно, і заплакав я.
Хоча і ріс на маминих піснях
І вчив з батьками українську мову…
Але, яке то відчуття чудове,
Коли луна навколо, наче в снах».
Я тут згадав, як чув від дідуся
Одну легенду, може, й всім відому.
Я не розповідав її нікому
І думав, що вже геть забулася.
А, бач, отак у пам’яті спливла,
Неначе тільки вчора її слухав,
Здавалося тоді, лише в піввуха.
А пам’ять все до коми зберегла.
- А хочете – легенду розповім
Про нашу пісню гарну, солов’їну?
- Та я ж тому й приїхав в Україну,
Щоб із народом злитися своїм.
Для мене все: легенди чи пісні –
Усе нове, усе таке цікаве…
Ви поспішали? Може у вас справи?
- Гадаєте – затримали?! Та ні.
Тож слухайте. Були часи колись,
Як солов’їв не бу́ло в Україні.
І не лунали їх пісні, як нині.
Вони десь, кажуть, в Індії жили
В саду царя індійського одного.
Любив він дуже слухати їх спів,
Тож у саду багато їх розвів,
Вони усі й гніздилися у нього,
Виводили маленьких діточок,
До співу солов’їного привчали.
І для царя пісні свої співали…
Та, якось стали помічати, що
Занудився володар їх від чогось.
Все рідше став виходити у сад,
Уже, неначе, і пісням не рад,
Мабуть, занадто звик до співу того.
Тож вирішили солов’ї тоді
В чужі краї сусідні полетіти
Аби нових пісень прине́сти звідти,
Щоб їх володар, як раніш, радів.
Літаючи по тих чужих краях,
Пташки пісень незнаних переймали,
А потім, повертаючись, співали.
І знову він кохався у їх піснях.
Але недовго. Знов засумував.
Пісні якісь усе одноманітні.
Чи то вже гарні закінчились в світі?
Та цар у сад ходити перестав.
І солов’ї ще далі подались,
В такі краї, де досі не бували,
Вслухалися, як люди там співали,
Можливо би, нові пісні знайшлись,
Які б змогли царя розвеселити.
Один з таких сміливих шукачів,
Якось аж в Україну залетів.
Втомився, сів на вишні відпочити.
Вже сонечко сховалося з очей,
Управились жінки та й заспівали.
Від тих пісень усе мов оживало.
Такого соловей не чув іще.
Затьохкало аж серденько його,
Забув про втому. До самого світу
Він ті пісні старався повторити,
Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
Літав він від села і до села,
Пісні всі слухав, до зорі виводив.
Вже й час летіти, бо ж чека володар…
А того саме знов нудьга взяла.
Сидить в палаці він біля вікна
Й не знає – чим би душу звеселити.
Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
Мелодії усі напам’ять зна…
І раптом чує – соловей співа
Такої, що аж душу вивертає.
Тужливе і веселе навіває.
Душа від того співу ожива.
І солов’ї в саду замовкли всі,
Вслухаючись разом до того співу.
А він лунав безмежний і красивий
І все, немов, тонуло в тій красі.
Володар вибіг із палацу в сад,
Щоб тут зблизька почути пісні нові.
Велів тому співати знову й знову…
І той співав, повторював стократ.
Всі солов’ї зібрались навесні
Та й подались гуртом до України,
З людської мови щоб на солов’їну
Перекладати наші всі пісні.
А потім з ними в Індію летіть,
Володареві ті пісні співати.
А в Україні стали гніздувати
Та діточок з маленького ростить.
Аби вони з народження могли
Оці пісні найкращі в світі чути.
А як воно інакше може бути,
Бо ж вони кращих в світі не знайшли.
Не з горя, видно…Але краплі сліз
Котилися з очей щоками вниз.
Хотілося спитати його: «Дядьку,
Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
А він, мабуть, побачивши питання
В моїх очах, змахнув сльозу останню,
Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
Я часу, справді, у запасі мав,
Тож підійшов, на лавку опустився,
На нього запитально подивився,
Хоча, нічого вголос не спитав.
Він прочитав питання у очах:
«Чого я плачу, хочеться вам знати?
Не знаю, справді, що вам і сказати.
Хоч знаюся на багатьох речах.
Іноді доля дістає – хоч вий,
Але я зуби зціплю та не плачу.
А тут батьківський край уперше бачу
І чую голос український свій...»
Я з вимови уже все зрозумів,
Хоч українська чистою звучала,
Але якісь чужі акценти мала,
Мов чоловік не в школі її вчив,
Не з друзями постійно спілкувався,
Не із людьми звичайно говорив.
Не було звичних суржикових слів,
З якими я іще з дитинства знався.
«Я із дитинства мріяв побувать
В краю, де тато й мама народились.
І моя мрія, накінець, здійснилась,
Хоч перепон прийшлося подолать…
Почув, нарешті, пісні солов’я,
Почув наживо українську пісню
І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
Тому, напевно, і заплакав я.
Хоча і ріс на маминих піснях
І вчив з батьками українську мову…
Але, яке то відчуття чудове,
Коли луна навколо, наче в снах».
Я тут згадав, як чув від дідуся
Одну легенду, може, й всім відому.
Я не розповідав її нікому
І думав, що вже геть забулася.
А, бач, отак у пам’яті спливла,
Неначе тільки вчора її слухав,
Здавалося тоді, лише в піввуха.
А пам’ять все до коми зберегла.
- А хочете – легенду розповім
Про нашу пісню гарну, солов’їну?
- Та я ж тому й приїхав в Україну,
Щоб із народом злитися своїм.
Для мене все: легенди чи пісні –
Усе нове, усе таке цікаве…
Ви поспішали? Може у вас справи?
- Гадаєте – затримали?! Та ні.
Тож слухайте. Були часи колись,
Як солов’їв не бу́ло в Україні.
І не лунали їх пісні, як нині.
Вони десь, кажуть, в Індії жили
В саду царя індійського одного.
Любив він дуже слухати їх спів,
Тож у саду багато їх розвів,
Вони усі й гніздилися у нього,
Виводили маленьких діточок,
До співу солов’їного привчали.
І для царя пісні свої співали…
Та, якось стали помічати, що
Занудився володар їх від чогось.
Все рідше став виходити у сад,
Уже, неначе, і пісням не рад,
Мабуть, занадто звик до співу того.
Тож вирішили солов’ї тоді
В чужі краї сусідні полетіти
Аби нових пісень прине́сти звідти,
Щоб їх володар, як раніш, радів.
Літаючи по тих чужих краях,
Пташки пісень незнаних переймали,
А потім, повертаючись, співали.
І знову він кохався у їх піснях.
Але недовго. Знов засумував.
Пісні якісь усе одноманітні.
Чи то вже гарні закінчились в світі?
Та цар у сад ходити перестав.
І солов’ї ще далі подались,
В такі краї, де досі не бували,
Вслухалися, як люди там співали,
Можливо би, нові пісні знайшлись,
Які б змогли царя розвеселити.
Один з таких сміливих шукачів,
Якось аж в Україну залетів.
Втомився, сів на вишні відпочити.
Вже сонечко сховалося з очей,
Управились жінки та й заспівали.
Від тих пісень усе мов оживало.
Такого соловей не чув іще.
Затьохкало аж серденько його,
Забув про втому. До самого світу
Він ті пісні старався повторити,
Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
Літав він від села і до села,
Пісні всі слухав, до зорі виводив.
Вже й час летіти, бо ж чека володар…
А того саме знов нудьга взяла.
Сидить в палаці він біля вікна
Й не знає – чим би душу звеселити.
Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
Мелодії усі напам’ять зна…
І раптом чує – соловей співа
Такої, що аж душу вивертає.
Тужливе і веселе навіває.
Душа від того співу ожива.
І солов’ї в саду замовкли всі,
Вслухаючись разом до того співу.
А він лунав безмежний і красивий
І все, немов, тонуло в тій красі.
Володар вибіг із палацу в сад,
Щоб тут зблизька почути пісні нові.
Велів тому співати знову й знову…
І той співав, повторював стократ.
Всі солов’ї зібрались навесні
Та й подались гуртом до України,
З людської мови щоб на солов’їну
Перекладати наші всі пісні.
А потім з ними в Індію летіть,
Володареві ті пісні співати.
А в Україні стали гніздувати
Та діточок з маленького ростить.
Аби вони з народження могли
Оці пісні найкращі в світі чути.
А як воно інакше може бути,
Бо ж вони кращих в світі не знайшли.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію