ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Вірші
Сидір і його коза
Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сидір і його коза
Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію