Коханню як ламають підло крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум
і в темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
і мовчки все ступала під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в життя його прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Щоб вітер знову оживив вітрила,
червону нить щоб віднайти в житті,
щоб зажили подерті лихом крила
і щастя відшукалось в висоті.

Допоможіть же ви своїй любові,
немов зіницю ока бережіть,
пісні співайте їй лиш веселкові –
в коханні, люди, тільки й варто жить!

06.11.2018