ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2024.04.30 11:05
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.

Микола Соболь
2024.04.30 09:40
У смертельнім герці
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…

Ілахім Поет
2024.04.30 09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на

Леся Горова
2024.04.30 09:00
Повінь
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода кушніру порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -

Віктор Кучерук
2024.04.30 06:01
* * *
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,

Ірина Вовк
2024.04.29 23:07
Колискова для Львова
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.

Микола Дудар
2024.04.29 13:58
***
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…

Олександр Сушко
2024.04.29 12:22
Коли?
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.

За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,

Ігор Шоха
2024.04.29 11:37
За багетами петриківського розпису
                ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,

Леся Горова
2024.04.29 07:54
Черевички
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.

Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві

Світлана Пирогова
2024.04.29 07:50
Лісу дух непересічний
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.

Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,

Ілахім Поет
2024.04.29 07:39
I це все про тебе
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –

Віктор Кучерук
2024.04.29 05:28
* * *
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.

Артур Курдіновський
2024.04.28 23:06
Вітражі дитинства
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.

Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,

Роксолана Вірлан
2024.04.28 18:08
Живе
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,

облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,

Юлія Щербатюк
2024.04.28 18:06
Земля квітує (хайку)
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші

Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів


Поетичні Майстерні



 Нові автори на сторінці:

Іма Квітень
2024.04.30

Ілахім Поет
2024.04.15

Лайоль Босота
2024.04.15

Степанчукк Юлія
2024.04.15

Степанчук Юлія
2024.04.15

Деконструктор Лего
2024.04.15

Дирижабль Піратський
2024.04.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія





  Вірші, проза, аналітика, огляди
Автори / Герасим'юк Василь / Рецензія віршів
Анатолій Дністровий. АРХЕОЛОГІЯ ЕТНІЧНОЇ ПАМ'ЯТІ
Його незапам'ятне минуле – це не екстраполяція людського тривання, а початкова завчасність або початкова останність Бога у стосунку до світу, який не може його вмістити.
Еманюель Левінас


Через кілька днів після Пасхи 1999-го року я похвалився Василеві Герасим'юку, що спробував розписати писанку і в мене, на мій погляд, вийшло більш-менш непогано. Несподівано для себе я отримав від співрозмовника догану, суть якої зводилася ось до чого: своїм вчинком я порушив сакрально-космологічну світобудову гуцульського етносу, зруйнувавши, на перший погляд, дріб'язкову, неістотну знакову систему і органічний лад, зокрема через грубу й незграбну “стилізацію”. Лінії, їхня товщина, їхній перетин, кольори, послідовність кольорів, гама кольорів… за цією своєрідною “математикою” насправді криються довгі століття життя і пам'яті. І ось у таку безперервність-тяглість несподівано вривається “чуже”.
Спершу я подумав, що Василь з мене кепкує, але, зваживши на його простий і водночас серйозний тон, пригадав, що переді мною людина, яка знає, коли починаються і закінчуються пости, знає основні християнські молитви, обряди. Певного пояснення тут потребує слово знає; йдеться не про знання як механічне накопичення інформації і подальшу її обробку, знання тут радше постає віталістичною, природною даністю. Може здатися, що Василеві все це відомо з народження. Мене багато співрозмовників вражало інтелектом, науковою чи творчою інтуїцією, але жоден не вразив нібито звичайним і для всіх відомим.
Я згадав цей епізод недарма. Для мене він по-новому проливає світло на Василеву поезію, зокрема крізь призму етики відповідальності. Щоправда, це судження потребує уточнення. Йтиметься не стільки про етику, проголошену комунікативною філософією (“Я – Ти”), тобто таку систему координаційних дій, що відбуваються узгоджено, одночасно, а значить синхронно, скільки про етику в діахронному, історіософському, безперервному вимірі, впродовж цілого буття. Відтак у поезії Василя Герасим'юка суб'єктом-адресатом певного зобов'язання стосовно об'єкта-адресанта цього зобов'язання в такому разі виступає не стільки окремий індивід, що існує зі мною (суб'єктом) в одному часі, в одній реальності, як це віднаходимо в Бубера, О. фон Больнова, Йонаса чи в референтній поезії, скільки сакральний континуум поколінь, що розчиняє мене (суб'єкта) у спільній буттєвій долі етносу, але водночас зберігає, ніби “монаду”-носія пам'яті, етики.
В Герасим'юковій поезії саме генетична безперервність, ніби рентгенівське проміння, наскрізь пронизує часові стани однієї дійсності: тієї, що давно минула, але час від часу “виринає” в свідомості сучасного; тієї, що триває, яка, по суті, є внутрішнім переживанням, за час якого й здійснюється зв'язок з минулим і майбутнім; тієї, що незабаром відбудеться, а це залежить від характеру життя в часі попередньому. Габріель Марсель трактував би це, певно, як постійну присутність минулих поколінь у наступних: в есеї “Таємниця родини” він стверджує, що “між моїми предками і мною має існувати безконечно затемненіше й інтимніше відношення, я становлю частину їх, як і вони становлять частину мене – в невидимому; вони для мене, а я для – консубстантивні елементи”.
Консубстантивність, якщо вже погодитися з мислителем, буде, як на мене, найточнішим і визначальним онтологічним принципом поета. Це, свого роду, апріорна націленість на осягнення трансісторичного, глобального сенсу існування індивіда (індивідів) у бурхливому життєвому потоці, у динамічній антропологічній “естафеті” через незліченні “миті” народження та смерті. Певною мірою часо-простір у такій поезії нагадуватиме “віртуальну дійсність”, бо зовнішніми, отже цілком реальними, стосовно мене (суб'єкта), який перебуває у теперішньому, постають дані, котрі для моєї свідомості відійшли в минуле. Це момент спів-існування поколінь минулих, прийдешніх і сучасних:

І в мені –
немовби світло первісне, коли
крізь воду ніби дивишся… Узріти,
Здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
лице, жовтіли руки із імли
й тінь на воді, така – вже наче йдуть
усі! Звелися наче, плачуть наче
в утробній тьмі, де кров і піт живуть,
і плач живе, коли ніхто не плаче.*


Ця єдність поколінь (консубстантивність) має, звичайно, й свою “конституцію”, неписані споконвічні закони. Але спершу я хотів би говорити не стільки про неї, скільки про її репрезентацію, про те, що (хто) її представляє. Відтак чи не наймагічнішим символом на означення присуду подальшої долі у поезії Герасим'юка є старість, але старість не фізична, як, приміром, кволість, а як носій досвіду, знання і навіть істини. Це переважно сивий дід (один або ж дванадцять: до цього другого числа я ще повернуся), який є одночасно і провісником волі, призначеної неземною силою, і знавцем вічної правди:

Ось один – найстарший – ликом дивен:
зранене повітря – дотик вій,
ніби вийшов з храмів, мов з катівень –
ізодвіку сивий і чужий.


Саме старість як речник вічного знання визначає подальший житттєвий шлях індивіда, зважаючи на його поведінку. Вона, крім того, завжди таємниця, а подекуди й містерія. У цьому й полягають труднощі, чому про неї важко говорити поняттями, притаманними і сумісними з явищами реального. Старість за таких обставин можна ще трактувати як уважний “погляд” із такого давнього минулого (а можливо, й до минулого), де не існували поняття народження й смерті, де початок свого існування, можливо, людиною ще не усвідомлювався, яка, на відміну від сучасної, значно трансцендентніше відчувала життя і смерть, що, певно, також ще не були категоріями свідомості. У тексті “Дванадцять сивих суддів сидять” Герасим'юк найповніше виразив думку про своєрідне проектування життя народженого:

Чому ви тут? Ви ж приходите в час
найпершої тільки купелі,
і більше до скону не чути вас,
і ваші суди невеселі.


В “Матеріалах до української етнології” зустрічаємо вірування про Дів Долі, записане на Гуцульщині, яке з часом трансформувалося у вірування в дванадцять старців: “Коли жінка починає родити, двері й поличне вікно зачиняються, а застівне вікно трохи відхиляється, щоб приходили дванадцять судців і судили дитині долю. Всі дванадцять судців засідають на варцабу застівного вікна, як тільки жінку зберуть злоги, і судять там безперестану, аж доки не вчиниться дитина. Кождий судця має свою хвилю, бо й дванадцять хвиль в кожної дитини, що родиться… Якої хвилини дитина родиться, чи доброї чи злої, такою й буде... Все то те дванадцять судців усудять після тих хвилин, в яких дитина уродиться. Найменують їй свій суд і долю. Призначають одну звізду на небі, яка світить аж до смерти дитини, а відтак гасне, як умре та дитина...”.
Отже новонароджений потрапляє в органічний і водночас надзвичайно складний світ насиченої та життєво активної природи. Ця думка може викликати подив, але вона мотивується тим, що в подібному бутті й створіння (янголи, люди, звірі, рослини), і навіть предмети (камінь, ужиткові й побутові речі), також одухотворені. Тому життя як акт протікання здійснюється не стільки в лінійному (християнському) вимірі, скільки в циклічно-міфологічному, де смерть як завершення і народження як початок, по суті, є неможливими, бо вони безперервні. Відтак смереки, потоки, діти трепети (померлі), форель, камінь (“і росло там таке велике каміння”), вовки – осінні пси Карпат, люди – всі вони є рівноправними “громадянами” цього буття, всі вони становлять його цілісність та органіку, вписуючись у архетипні празакони.
Але цей гармонійний світ постійно зазнає впливу ззовні – впливу культури (вживаю цей термін в еволюціоністському значенні: природа – культура – цивілізація), нашарування на усталені вірування християнства: зокрема, простежується певна “накладка” часу історичного (“картезіансько-гегелівського”) з часом кармовим (пори року: пробудження життя і згасання – знову пробудження і т.д.). Історичний час приніс наповнене й довге відчуття миті, яка насправді є “короткометражною”, але її екзистенційне тривання у внутрішньому бутті індивіда – загалом – позачасове. Приміром, наведу кілька рядків із “Старовинного пейзажу”:

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
немов у забуте століття зайшов і стоїш.


Атмосфера тексту позбавлена виразної динаміки, ніби все працює на осягнення позареального, невідомого стану. До речі, в системі К'єркегора “миттєвість” – це не тільки малий відрізок часу, це спершу точка, в якій час здатний з'єднуватися з вічністю. Отже, “миттєвість”, фактично, позбавлена протяжності, якщо говорити мовою Декарта; перебуваючи в реальній, людській дійсності, “миттєвість” функціонально постає каналом зв'язку з вічністю, з божественним буттям.
У таку автентичну, “природну” свідомість християнство принесло відчуття первородного гріха, воно наповнило внутрішнє існування індивіда відчуттям страху, приреченості й надії. Але водночас між міфологією та християнством виникає синтез (цей процес не слід розуміти буквально, історично – це відбувалося протягом усього існування). Який це синтез? Це варто розуміти, спершу, на рівні феноменології – нашарування на первинні (поганські) структури свідомості нових і за своїм характером зовсім інших. Приміром, у вірші “Старий Завіт” ідеться про граничну ситуацію в житті індивіда. Цілком християнське переживання смерті ближнього (страх, трагедія) постає у візуальному зв'язку із трансцендентним:

Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.


Окрім культури (християнства), це буття також зазнає деструктивного впливу цивілізації, зокрема, через оречевлення міфічного світу все новими й новими предметами цивілізації, через соціально-суспільний, адміністративний контроль, через “державну” громадську комунікацію, через війни, про що промовисто йдеться у вірші “Прадід”:


А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
і віддав чортові душу –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.
Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких магістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
записаний той рік?


І цивілізація, нашаровуючись на давнє минуле (золотий вік) все новими та новими епохами (звідси така уважність Герасим'юка до фіксації часу: “Кілька хвилин першої світової”, “Восени, наприкінці 30-х”, “Восени, наприкінці 40-х”, “Влітку, наприкінці 80-х”, “Бурелім на Провідну неділю 1989-го” й т. д.) – непрохано й жорстоко вривається в долі створінь цього буття. Але саме в такій граничній ситуації, в ситуації зіткнення, спрацьовує своєрідна імунна система, що також згубно реагує на різноманітні “подразнення”. Приміром, у вірші “Кілька хвилин першої світової” за допомогою цивілізаційного явища (канона) вояків карає незрима, невідома, потойбічна сила:

Ще не чули вояки такого свисту:
невловні переливи,
незвичні колінця,
тони скрадливі –
Недобрий свист!
Почули вояки:
захитались буки і трепети,
ворухнулася стіна смерек
і зашуміла на них умлівіч
велика змія.
Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки,
забули про зброю.
“А чого-с така люта?!” – крикнув сліпий
і кинув проти неї кептар.
Полоснула по одежині і прошуміла
у темні потоки, у мертві ріща…
Зашкруміла вовна, стліла шкіра…
і вдарила канона!
Схопили вояки стрільби і побігли,
бо полоснуло вогнем, відриваючи небо від землі…
і в ту яму
упав лицем сліпий.
Зашкруміла земля, стліло небо –
і молився сліпий, бо почувся інший свист,
який поскладав хоробрих вояків один коло одного…


Проте найбільший злочин цивілізації перед цим міфічним буттям полягає в тому, що вона замінює колишню вічну (циклічну) смерть на іншу, жорстоку й буквальну – смерть-цієї-миті. Тому ця нова смерть загрожує як окремій людині, а загалом і іншим створінням, їхнім єдностям, так і цілому етносу (людському родові) як можливості розгортання сутності.
В моменти руйнації, в моменти вторгнення цивілізації в гармонійний і первинний світ про себе починає сповіщати минуле, повідомляючи про небезпеку. Дух істини, яку несе об'явлене минуле, постає як трансцендентний, і його функція, вочевидь, полягає в тому, щоб повернути ушкоджене, вражене цивілізацією буття до первинного, автентичного, вилікувавшись через знищення “чужого”. Автентичність, у такому разі, як присутність у собі не є застиглим, “музейним” фрагментом, вона постає живим буттям, яке в цивілізаційних умовах треба весь час відвойовувати. Згадуваний Марсель зазначає, що подібна присутність – це “часточка творіння, яке є в мені, дар, який я одержав від вічності і який надає мені змогу брати участь у вселенській драмі”. Тому подолання цивілізації, фактично, постає умовою абсолютного добра (даруйте зайвий перегук із Лоським). І це насправді так (дозволю собі відійти від теми): сучасні гуцулки, приміром, майже не розкривають туристам секрети етнічної кулінарії.
Отже, минуле сповіщає про себе з трансцендентного, воно ніби прориває “оболонку” реальності, намагаючись відвоювати первинний гармонійний лад. Не випадково, що Герасим'юк володіє важким, розповідним верлібром, який у нього домінує, верлібром, внутрішній ритм якого наділений ознаками легендної, а деколи й притчевої інтонації. Ця форма дає поетові можливість раз по раз ніби “занурювати” сюжет у трансцендентне, або ж навпаки, віднаходити серед реальності своєрідні “двері” у потойбіччя, від чого минуле, майбутнє і сьогодення отеперішнюються. Щоб пояснити проблему часо-простору в поезії Василя Герасим'юка, якнайкраще придасться промовистий вислів Джозефа Франка про творчість Езри Паунда: “В силу цього зміщення минулого й теперішнього… історія постає неісторичною: вона більше не розглядається як об'єктивний, причинно вмотивований процес розвитку в часі… Здатність уявляти собі історичні події в минулому, яким так гордилася сучасна людина і яке вона так старанно розвивала в собі з часів Відродження, в таких письменників перетворюється в міфічне уявлення, для історичного часу не існує: подібне уявлення розглядає дії та події певного часу тільки як розповсюдження відомих прототипів. Такі прототипи створені шляхом трансформації часового світу історії в часовий світ міфу”.
У європейській поезії, якщо брати генетичне походження такого художнього бачення, – це лінія, що тягнеться від Гельдерліна до Рільке, який не випадково “реанімував” для німецькомовного модернізму півзабутого поета. В Гельдерліновій поезії, зокрема періоду “раннього божевілля”, структура часо-простору для неуважного ока може здатися хаотичною та алогічною, але, якщо говорити семіотично, – це перетікання текстів в інші тексти (завершення одного простору через початок іншого): зокрема перетікання реальності в ілюзорність, у візії, у трансцендентність. Ще зриміше цей принцип проявився в “Дуїнянських елегіях”, де Рільке спромігся заглянути у внутрішнє буття людини, у “нетрища дикі власного “Я”. Об'єднуючим чинником такого поетичного тексту постає енергетика у вигляді тотальної метафізичної тривоги. Мимоволі я зобов’язаний звернути увагу на помітний містичний струмінь Герасим’юкової поезії. Слово “містика”, хоч і стало сьогодні побутовим, зберігає, проте, свій теологічний смисл. Гьоррес пропонує розрізняти містику божественну, натуральну і диявольську. Але я стримаюся від суджень про своє суб’єктивне сприймання поезії автора, зокрема через наведену типологію, і зосереджуся дещо на іншому аспекті. Містика в Герасим’юка, на моє глибоке переконання, є духовним виходом за межі суб’єктно-об’єктних відношень, тобто, можна сказати, вона є буттям, яке розгортається в мені (суб'єкті). Це глибоко індивідуальний акт, притаманний тільки моєму внутрішньому досвіду (щоправда, існує і колективістська містика, приміром, містика православ’я, містика більшовизму). Однак у вірші “Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер” може здатися протилежне – ніби містика є співактом кількох індивідів. До діда приходять невідомі, сповіщаючи про загибель його сина (розбився об скалу). Залишилися на нічліг.

Поснули всі. А пізно уночі
прокинувся один, немов злякався, –
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався…
Ні, не в з е м л і – в п о в і т р і! З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і вниз, на них, що сплять на дні потоку.
Під ними – син. А в них нема могил.


Гадаю, у цих строфах поет поєднав “дві точки зору”: того, хто прокинувся і побачив старого – його неспокій у сні; і старого, який, по суті, потрапив у містичний вихід, вбачаючи у цей момент печать смерті на живому. Але це, повторюся, не первинна (міфологічна), репродуктивна смерть, а тотальна, болісна й усвідомлена. Тому цей текст трактувати можна в різний спосіб. Щось трапилося в механізмі цього старовинного світу, і візія старого – ніби “симптом” невідомої хвороби.
Варто сказати про той випадок, коли міф стає історією (Леві-Строс), – зверну увагу на загальний сюжет, “каркас” розвитку етнічної формації, що постає з поезії Герасим’юка. Виразно “автономними”, як на мене, постають кілька блоків: давнє минуле, коли майже непомітна межа між реальністю і міфом, між історією та легендою; власне минуле, що містить у собі, переважно, героїку, і контури якого важко визначити хронологічно, бо тут однаково співзвучними постають часи опришків (Довбуш, Орфенюк, Баюрак) та часи “катакомб” або ж бандерівщини (одразу пригадується вірш “Коса”). До цього ж таки блоку я б відніс і період австро-угорського, польського та совітського панування на теренах Гуцульщини. Окремим блоком доцільно виділити сучасність, яка, по суті, постає внутрішньо-психологічним, екзистенційним досвідом автора. І недарма поет здійснює проектування цього часу через ліричний вектор. Саме напружений і глибоко індивідуальний діалог “він – вона” пронизує поетичні рядки, присвячені сьогоденню. Віктор Неборак вдало підкреслив, що в поезії Герасим'юка виразно простежується поляризація між автентичним буттям Карпат і цивілізаційним буттям міста. Через опозиційність "“Космач – Київ” поет підкреслює самобутність етнічного феномена гуцулів: Космач – це завжди таємниця і пам'ять про Пам'ять (досвід, віра, правда, пращури, істина), де індивід підпорядкований вічній сакрально-етнічній ієрархії, Київ – це динаміка, хаос, небезпека й агресивність, у вирі чого індивід просто зникає, розпорошується.
Герасим'юк як поет обрав надзвичайно небезпечний шлях. Зосередившись на локальній, як на перший і неуважний погляд, сфері – зокрема на Гуцульщині, він своєю творчістю довів, що основним залишається не матеріал і його організація, а саме життя, насичене, динамічне, з глибоким корінням, де минуле й прийдешнє становлять єдиний континуум переживання, тривоги, радості. Тому подібний континуум крізь метафізичний досвід поета нагадує мені археологію етнічної пам'яті, де насправді ніщо не може безслідно минути.