Тіто біг за Лозі по зеленій вулиці, як рись полює на ховраха на галявині у лісі. Вони ганяли один за одним, та п’ятиповерхівки нависали над ними – з цікавістю дивилися за їх грою. Жовті вікна тих зелених будинків кліпали своїми червоними шторами. Ті пузаті цеглянки, що побудувалися колись давно в один день, в одну хвилину, трохи кренилися вбік-убік від легенького північного вітру, який також лоскотав шиї чорноволосого парубка і блідокурої дівчини. Вони посміхалися одне одному, навіть два прилеглих до цеглянок тротуари наче привітно давили либу.
Тіто наздогнав блідоволосу, тягнучи довгу руку до її стану. Сонце гріло йому потилицю, і вітер заходив йому під футболку, гуляючи по спині – усе це викликало неймовірне задоволення, да ще й грайлива, струнка дівчина перед ним, чий вік досяг того переломного моменту, коли жили тіла грають справжні симфонії радості. Тіто її наздогнав, повалив на асфальт, зціпившись міцно за її плечі. Вони мовчки дивилися одне одному у вічі. Так лежали вони до самого заходу сонця. Упродовж цього часу їх ніхто не турбував, за весь день вулицею не пройшлася жодна душа, вони були одні.
Тіто звільнив її від своїх лап, залишивши темні синяки на її білій шкірі. Вони встали, ще раз посміхнулися одне одному і попрощались. Однак перед тим як розлучитися, Лозі зауважила, що місяць сьогодні на небі дуже тривожно насідає на місто, пускаючи блідожовті стріли на димоходи зелених цеглянок. «Та правда», - процвірінькав Тіто перед очами дівчиська. Тільки після цього вони розійшлися по домівках, хлопець - в один бік вулиці, дівчина – в другий; а на місці, де вони лежали, де вони пульсували серцями, вимальовувалися немов чорнилом черепів і кісток…
Тіто шльопав тротуаром додому. З-за рога цеглянки вискочив руда кішка, немов убивця на перехресті. Зашипіла, як горулья. Тварина з усіх лап помчалась на Тіто. Рудий з всього розгону врізався об ліву ногу хлопця. Відразу щось хруснуло, як печиво у руці. Рудий зламав шию і проломив голову водночас. Кіт розвалився на дорозі, з його проломаної голови витікала жовта кров, а ще разом з нею випливали сині черв’ячки. Ті тоненькі втікачі зі страхом розповзлися по зеленій вулиці. Невдовзі сині мотузочки зникли. Тіто спостерігав за усим цим, поки не плюнув густою харчею на криваву тріщину Рудого і поплів далі, потираючи свою ліву ногу…

Ніколи не побачиш у своєму житті те, що здибнеш у глибині первісного царства, що охоплює своїми теренами тисячолітні ліси, в кронах яких мов дремлять духи і чорти природи, залізні пурпурні гори, чиї громісткості злякали б будь-яку животу у їх підніж, бурхливі темноводі річки, які несуть за собою мільйони тон води за хвилину – забута і неповернена країна, що не забуває зла насправді, але відповідає по заслузі.
Не натрапляйте сюди ні за яке золото чи смарагд, ні під кулю чи струм, тоді, коли свою занедбали і зневажили. Що б ви не зробили, вона дасть знати про себе так, що платити будете навіки життям, душею…
Я натрафив осюди, в глибину держави непрощаючої. Поміж дубами трьохвіковими прокинувся від смерті чотирилапої, дикої кішки. Загуло у вухах, наче хтось шепче до тебе, зазиваючи кудись, де тебе воно чекає… Хто воно? «Воно те, що має сталеву білу шерсть, гнилу кров замість слини, шелепи як бритва і не очі, а вогонь зелений з пекла», - проговорив мені шепіт дідуга. Треміт узяв мене за кості, знерушив.
Одначе мене тягнуло до серця країни, що чекала. Я ледь-ледь встав, пішов, слухаючи шепіт: «Іди, іди до нього. Воно вичікує на месництво». Буботіння гуділо всюди: із землі, з дерев, з кущів, з травини, з дірок мурашиних лунало – всюди!
Ні одної тварини, ні одної комахи, лише мовчазна зелень і старі дуби похмурі, злі. Доки сонце було на моєму боці: світило мні шлях до загадки лісної. Раптом товсті та довгі віти тріпнули перед мною, загороджуючи хід. Оминув, але потім товстезний, уже для себе старезний дуб грізно проревів за мною, вихруснувши кілометрові коріння з-під землі: «Не йди, не роби останню помилку, подумай!» Я не думав. Я втік від того лютища, бо злякався. Шукав рятунку у смерті, не знаючи про це.
Я відчував до місця призначення. Відчув низьке гудіння землі, немов жерло вулкану кипіло прямо під тобою, немов земля ось-ось розірветься навпіл, випустивши з себе увесь бруд. Мені здалося, наче далекі гори почали між собою гучно скрипіти своїми схилами і вершинами. Вся країна поглинулась у визг грубого каміння. Той нестерпний лязкіт припинився одразу, коли я кинув на гори свій взір. Однак щось продовжувало там стукати, як коваль б’є по наковальні. Стук-стук, стук-стук. Зупинилось.
Зненацька ядром звідти вилетів білий об’єкт прямо у гущавину, до якої я йшов – то було серце. Густа росла колом, вкриваючи її внутрішню оболонку від сонячного світла. Не зважаючи на страх і нерішучість, я кинувся у осередок первісності…

2014