ВІДРОДЖЕННЯ

Все, що сприймати міг мій зір,
Були три пагорби і бір.
Вбік відвела я погляд мій –
Затока й острівки три в ній.
Продовжуючи той же рух,
Обстежила весь виднокруг,
Де полудня тремтіла мла, --
Й там погляд знов, де й почала.
Й усе, що міг сприйнять мій зір,
Були три пагорби і бір.
Й не бачила, що далі там:
Вони – заслін моїм очам.
Здалося, їх рука б могла
Дістать, якби лиш простягла.
Змалів навкруг раптово світ;
Вже подих кожен – грудям гніт.
Та все ж бездонна неба синь –
Сяга на милі в височінь;
І я, упавши горілиць,
Тамую в ній жагу зіниць.
В небес ясну вдивлялась вись –
І невисокими здались;
В них також має буть межа,
Й мла зріть її не заважа.
Здалось: рукою дотягнусь
До неї й неба я торкнусь;
І скрикнула, лиш простягла
Ввись руку – й неба досягла.

Безмежність, влита у блакить,
Зійшла на мене у ту ж мить,
І в незбагненнім його суть
Мій розум змусивши збагнуть,
Перед очима скло звела,
Щоб усвідомити змогла,
Яким є розмаїтим світ.
Й почула слово, і весь гніт
Зійшов, що слух мав дотепер,
Явивши гомін вишніх сфер
Із зір бринінням до ладу,
Й самої Вічності ходу.
Я зріла, й чула, й віднайшла
Причини всього, й осягла
Все, що було, є й має буть;
Всю потаємну світу суть
Розлом явив, щоб зріть могла.
Й що вдію, щоб не знемогла?
І як цю рану заживлю?
Вже губ своїх не відхилю,
Аж поки всю отруту й гній
Не висмокчу. Й це – жереб мій.
Й розплата за всесприйняття –
Душі безмежне каяття.
Вже ліг на мене лиш тягар
Гріхів усіх, всіх кривд, всіх чвар;
Й мені лишень приймати дань
Принижень всіх, усіх страждань;
Моїми стали у ту ж мить
Жадоба кожна, кожна хіть.
Як не вдавалась до спонук
Знайти полегшення від мук,
Були вже марними вони
Й лиш множили відчай вини.
Я гинула там з усіма,
Й за всіх – печаль моя німа.
Жебрак на Капрі помирав
Й мене за свідка він обрав:
Слух його стогоном бринить –
Й моїм став голод його вмить.
На морі у туману млі
Тонуть, зіткнувшись, кораблі,
Й крізь моє горло – кожен крик,
Що у захмарну вись проник.
Й нема смертей вже, крім моїх;
Мої – останній видих, вдих,
Й на крик жалю вже лине вдаль
Із уст моїх зустрічний жаль;
Мої всі муки й каяття,
Й не Бог – вже я шлю співчуття.
Вся Нескінченності вага
Мене, скінченну, обляга.
Мій скорбний дух, відчувши страх,
У грудях б’ється, наче птах:
На нього так тягар наліг,
Що вже звільниться він не міг.
Я теж від ноші знемогла
І звала смерть, а та – не йшла.

Й лежала довго так – здалась
Їй вже, -- й повільно подалась
Земля зі мною раптом вниз:
Під тягарем я, наче віз,
Заглибилась, все ще жива,
У глибину на метрів два,
Й спинилась. Із грудей тягар
Скотивсь й ослабив серця жар;
Й відчувши вже зворотний рух,
Рвонувся змучений мій дух,
Здійнявши праху круговерть,
Аж під саму небесну твердь.

Я спочивала у землі
І відчувала на чолі
Всю її свіжість, ледь жива;
Й на її грудях голова,
Мов на подушці. Раптом шум
Дощу вернув до звичних дум:
Здававсь бентежним кожен звук –
У дах низький мій крапель стук.
Як ще ніколи, був мені
Він любий, наче гімн весні,
Що змушує забуть жалі
Й тому, хто глибоко в землі.
Та і яких ще ждати змін
В могилі, де пітьма і тлін?

Дощ ніс життя в новий мій дім:
Відраду я шукала в нім;
З обійм землі хотіла встать,
Щоб його пальці цілувать,
Впивать очима, тьмі взамін,
Сріблястий блиск його краплин;
Стать під капіж, зайшовши в сад, --
З намоклих яблунь краплепад;
Бо скоро кінчиться і він,
Й затихне крапель передзвін;
Лик сонця вигляне з-за хмар,
Землі всміхнеться – й та свій чар
Ввіллє в іскристу цю красу,
З трави стрясаючи росу.
Й чи це знесу я тут, де тлін,
Коли у світі стільки змін,
Як осяйнеться знов блакить?
О, різнобарвність розмаїть!
Краси немеркнучої лик
Я вже не зрітиму повік!
Й не являть вже своїх принад
Весняне буйство й листопад
Осінній; див не зріть Отця,
Коли за дім – могила ця.
О Боже, -- крикнула, -- звільни
З цих пут, на землю знов верни!
Збери вологу всю із хмар,
Злий грози всі в такий удар,
Що враз могилу б зруйнував
Й мені свободу дарував.
Й знов тиша мертва; в ній мені
Шум крил почувся вдалині,
Й був, як вібруюча струна –
Для вух так музика луна.
І наче відгук на зов мій,
Здійнявсь раптово буревій,
Й заполонили хмари вись,
Й донизу стрімко понеслись,
Й дощу зростаючий наплив
Мою могилу затопив.

Не знаю, як так може буть:
Духмяність знов таку відчуть –
Й відтінки в ній щораз нові –
Ніхто б не міг – лишень живі;
І дзвін, мов ельфа звук пісень,
Що звеселя себе лишень.
Всім вістку радісну, ясну
Несе пробудження від сну.
Травинок шепіт біля вух
Бентежно вловлює мій слух;
Мені й вологий доторк люб
Краплин дощу до моїх губ.
Й, повитий млою до цих пір,
Враз осяйнувсь мій кругозір;
З очей сповзла полуди ніч,
Й відкрились яблуні навстріч,
І небу, що його блакить
Встиг дощ іще ясніш омить.
Мені і свіжість вітерця
Така приємна для лиця;
Й коли вдихнула аромат,
Що струмував фруктовий сад, --
Не знаю, як відбувсь цей рух, --
В мене вселився знов мій дух.
Ах, я стрибала, слала в світ
Свій крик, що в нім хвала й привіт;
Й чи ще хто б радість так звістив,
Ніж той, хто вмер – і знов ожив;
Й глузд не спиня, щоб обнімать
Дерева й землю цілувать.
Здіймала руки, линув сміх
До неба в апогеї втіх,
Аж поки горло спазм не стис,
Й завмерло серце, й налились
Сльозами очі. Боже мій,
Вже не затьмить ясний лик Твій
Ніякий морок; Твою суть
Тепер лиш можу осягнуть!
Трав не торкнулась ще нога
Твоя, а зір явить встига
Ходу Твою; хай ще мовчать
Уста – слова ж до мене мчать;
Й мені знайома стежка та,
Де ходиш в будні і свята.
Й там серед квітів, проміж трав
Я бачу велич Твоїх справ!

Лягли довкруг мене світи
Не ширше серця широти,
Й сягає небо у зеніт
Не вище, ніж душі політ.
Захоче серце – й розширя
Ще більше сушу і моря;
Душа ж розщеплює блакить,
Щоб лик Господній всім явить.
Та гнітом серцю Захід, Схід,
Як воно втомиться від бід;
Й коли згаса жага потреб
В душі, то й небо їй -- мов склеп.

Edna St. Vincent Millay

Renascence

All I could see from where I stood
Was three long mountains and a wood;
I turned and looked another way,
And saw three islands in a bay.
So with my eyes I traced the line
Of the horizon, thin and fine,
Straight around till I was come
Back to where I'd started from;
And all I saw from where I stood
Was three long mountains and a wood.
Over these things I could not see;
These were the things that bounded me;
And I could touch them with my hand,
Almost, I thought, from where I stand.
And all at once things seemed so small
My breath came short, and scarce at all.
But, sure, the sky is big, I said;
Miles and miles above my head;
So here upon my back I'll lie
And look my fill into the sky.
And so I looked, and, after all,
The sky was not so very tall.
The sky, I said, must somewhere stop,
And -- sure enough! -- I see the top!
The sky, I thought, is not so grand;
I 'most could touch it with my hand!
And, reaching up my hand to try,
I screamed to feel it touch the sky.

I screamed, and -- lo! -- Infinity
Came down and settled over me;
And, pressing of the Undefined
The definition on my mind,
Held up before my eyes a glass
Through which my shrinking sight did pass
Until it seemed I must behold
Immensity made manifold;
Whispered to me a word whose sound
Deafened the air for worlds around,
And brought unmuffled to my ears
The gossiping of friendly spheres,
The creaking of the tented sky,
The ticking of Eternity.
I saw and heard, and knew at last
The How and Why of all things, past,
And present, and forevermore.
The universe, cleft to the core,
Lay open to my probing sense
That, sick'ning, I would fain pluck thence
But could noстіt, -- nay! But needs must suck
At the great wound, and could not pluck
My lips away till I had drawn
All venom out. -- Ah, fearful pawn!
For my omniscience paid I toll
In infinite remorse of soul.
All sin was of my sinning, all
Atoning mine, and mine the gall
Of all regret. Mine was the weight
Of every brooded wrong, the hate
That stood behind each envious thrust,
Mine every greed, mine every lust.
And all the while for every grief,
Each suffering, I craved relief
With individual desire, --
Craved all in vain! And felt fierce fire
About a thousand people crawl;
Perished with each, -- then mourned for all!
A man was starving in Capri;
He moved his eyes and looked at me;
I felt his gaze, I heard his moan,
And knew his hunger as my own.
I saw at sea a great fog-bank
Between two ships that struck and sank;
A thousand screams the heavens smote;
And every scream tore through my throat.
No hurt I did not feel, no death
That was not mine; mine each last breath
That, crying, met an answering cry
From the compassion that was I.
All suffering mine, and mine its rod;
Mine, pity like the pity of God.
Ah, awful weight! Infinity
Pressed down upon the finite Me!
My anguished spirit, like a bird,
Beating against my lips I heard;
Yet lay the weight so close about
There was no room for it without.
And so beneath the Weight lay I
And suffered death, but could not die.

Long had I lain thus, craving death,
When quietly the earth beneath
Gave way, and inch by inch, so great
At last had grown the crushing weight,
Into the earth I sank till I
Full six feet under ground did lie,
And sank no more, -- there is no weight
Can follow here, however great.
From off my breast I felt it roll,
And as it went my tortured soul
Burst forth and fled in such a gust
That all about me swirled the dust.

Deep in the earth I rested now;
Cool is its hand upon the brow
And soft its breast beneath the head
Of one who is so gladly dead.
And all at once, and over all,
The pitying rain began to fall;
I lay and heard each pattering hoof
Upon my lowly, thatched roof,
And seemed to love the sound far more
Than ever I had done before.
For rain it hath a friendly sound
To one who's six feet underground;
And scarce the friendly voice or face:
A grave is such a quiet place.

The rain, I said, is kind to come
And speak to me in my new home.
I would I were alive again
To kiss the fingers of the rain,
To drink into my eyes the shine
Of every slanting silver line,
To catch the freshened, fragrant breeze
From drenched and dripping apple-trees.
For soon the shower will be done,
And then the broad face of the sun
Will laugh above the rain-soaked earth
Until the world with answering mirth
Shakes joyously, and each round drop
Rolls, twinkling, from its grass-blade top.
How can I bear it; buried here,
While overhead the sky grows clear
And blue again after the storm?
O, multi-colored, multiform,
Beloved beauty over me,
That I shall never, never see
Again! Spring-silver, autumn-gold,
That I shall never more behold!
Sleeping your myriad magics through,
Close-sepulchred away from you!
O God, I cried, give me new birth,
And put me back upon the earth!
Upset each cloud's gigantic gourd
And let the heavy rain, down-poured
In one big torrent, set me free,
Washing my grave away from me!

I ceased; and, through the breathless hush
That answered me, the far-off rush
Of herald wings came whispering
Like music down the vibrant string
Of my ascending prayer, and -- crash!
Before the wild wind's whistling lash
The startled storm-clouds reared on high
And plunged in terror down the sky,
And the big rain in one black wave
Fell from the sky and struck my grave.

I know not how such things can be
I only know there came to me
A fragrance such as never clings
To aught save happy living things;
A sound as of some joyous elf
Singing sweet songs to please himself,
And, through and over everything,
A sense of glad awakening.
The grass, a-tiptoe at my ear,
Whispering to me I could hear;
I felt the rain's cool finger-tips
Brushed tenderly across my lips,
Laid gently on my sealed sight,
And all at once the heavy night
Fell from my eyes and I could see, --
A drenched and dripping apple-tree,
A last long line of silver rain,
A sky grown clear and blue again.
And as I looked a quickening gust
Of wind blew up to me and thrust
Into my face a miracle
Of orchard-breath, and with the smell, --
I know not how such things can be! --
I breathed my soul back into me.
Ah! Up then from the ground sprang I
And hailed the earth with such a cry
As is not heard save from a man
Who has been dead, and lives again.
About the trees my arms I wound;
Like one gone mad I hugged the ground;
I raised my quivering arms on high;
I laughed and laughed into the sky,
Till at my throat a strangling sob
Caught fiercely, and a great heart-throb
Sent instant tears into my eyes;
O God, I cried, no dark disguise
Can e'er hereafter hide from me
Thy radiant identity!
Thou canst not move across the grass
But my quick eyes will see Thee pass,
Nor speak, however silently,
But my hushed voice will answer Thee.
I know the path that tells Thy way
Through the cool eve of every day;
God, I can push the grass apart
And lay my finger on Thy heart!

The world stands out on either side
No wider than the heart is wide;
Above the world is stretched the sky, --
No higher than the soul is high.
The heart can push the sea and land
Farther away on either hand;
The soul can split the sky in two,
And let the face of God shine through.
But East and West will pinch the heart
That cannot keep them pushed apart;
And he whose soul is flat -- the sky
Will cave in on him by and by.

ВИГНАНКА

Шукала в серці спонуку нуді,
Й чому, збагнула, в нім сум бринить:
Мене втомили розмови й люди,
Місто набридло, й лиш море манить.

Зріть хочу бризок сіль над водою,
Що з хвиль зриває їх бриз морський,
Щодня вслухатись хочу в прибою
То шурхіт тихий, то грім гучний.

Завжди раніше, межу явивши,
Куди взимку море могло сягти,
Духмяний горошок, в піску вкоренившись,
Встигав загорожу всю обплести.

Раніш я хвилю сідлала зранку,
Й трусила ввечері з туфель пісок; --
Тепер же стрінеш будівель бранку,
Що їй вже й шум – гніт, а світло – шок.

Почути б знову, як стогнуть палі,
Коли здійметься раптом буревій,
Як бочки гуркочуть, звалені на причалі,
Й загата явля частокіл з рейок свій.

Побачити б ще раз із мідій кірку,
Що вкрила струхлі уламки кораблів;
Ще б слухати, й ще пронизливу говірку
Голодних чайок над піною валів.

Відчути б знову хатинки хитання,
Як прибій бешкетує біля її стін;
Ще більш налякатись вод прісних здійманням,
Про що й крізь туман оповіщує дзвін.

Й була б щаслива тоді, як бувала
Там, на березі Менськім, в рідних краях
В ті пам’ятні дні, коли толк я знала
В черепашках, і в суднах, і в якорях.

Й була б щаслива, як не була ніколи
З тих пір, як закинула доля сюди,
Від моря далеко, де лиш гори й доли; --
То ж в серці жага -- ближче буть до води.

Edna St. Vincent Millay

Exiled

Searching my heart for its true sorrow,
This is the thing I find to be:
That I am weary of words and people,
Sick of the city, wanting the sea;

Wanting the sticky, salty sweetness
Of the strong wind and shattered spray;
Wanting the loud sound and the soft sound
Of the big surf that breaks all day.

Always before about my dooryard,
Marking the reach of the winter sea,
Rooted in sand and dragging drift-wood,
Straggled the purple wild sweet-pea;

Always I climbed the wave at morning,
Shook the sand from my shoes at night,
That now am caught beneath great buildings,
Stricken with noise, confused with light.

If I could hear the green piles groaning
Under the windy wooden piers,
See once again the bobbing barrels,
And the black sticks that fence the weirs,

If I could see the weedy mussels
Crusting the wrecked and rotting hulls,
Hear once again the hungry crying
Overhead, of the wheeling gulls,

Feel once again the shanty straining
Under the turning of the tide,
Fear once again the rising freshet,
Dread the bell in the fog outside,—

I should be happy,—that was happy
All day long on the coast of Maine!
I have a need to hold and handle
Shells and anchors and ships again!

I should be happy, that am happy
Never at all since I came here.
I am too long away from water.
I have a need of water near.

ПІСНЯ ПРО 2-ГЕ КВІТНЯ

Цьогорічний квітень, як і завжди,
Такий же, яким він був і рік тому:
Зітхання і шепіт несе знов сюди;
Знову сніг стає гряззю; і біля дому
Печіночниць гурт на іще рудому
Подвір’ї, що так любувавсь ними ти.

Гармидер чутно з кожного двора,
Що стріть весну жадає у обновах;
Уже і саду квітнути пора;
Відлунює стук дятла у дібровах;
Дорослі жартівливі у розмовах,
Й завзята в своїх іграх дітвора.

Повільні й тихі ріки лиш одні,
Швидких струмків же гомін не змовкає;
З’являються вже й вівці у ці дні
На пагорбів схилах, де сонечко сяє.
Й тебе тільки поруч зі мною немає –
Тебе, що один лиш потрібен мені.

Edna St. Vincent Millay

Song Of a Second April

April this year, not otherwise
Than April of a year ago,
Is full of whispers, full of sighs,
Of dazzling mud and dingy snow;
Hepaticas that pleased you so
Are here again, and butterflies.

There rings a hammering all day,
And shingles lie about the doors;
In orchards near and far away
The grey wood-pecker taps and bores;
The men are merry at their chores,
And children earnest at their play.

The larger streams run still and deep,
Noisy and swift the small brooks run
Among the mullein stalks the sheep
Go up the hillside in the sun,
Pensively,—only you are gone,
You that alone I cared to keep.

НА СУШІ

Люди, що спокій на суші знаходять;
Люди, що платять кругленьку суму
За клаптик землі; які дім там зводять
Далеко від моря й прибою шуму;

Й від вод громаддя аж до небокраю,
Й від хвиль, що пружно у берег б’ють, --
Чи ж так жадають, як я жадаю
Знов запах моря солоний відчуть?

Люди, що будяться не від розмаю
Відлунь і звуків, які шле гавань, --
Чи ж так жадають, як я жадаю, --
Зірвавшись із ліжка в полоні марень,

Й на стіни тісні натикаться втомившись,
Не стрівши ніде ні дверей, ні вікна,
Й благаючи Бога померти, втопившись, --
Смак моря солоний відчути сповна?

Edna St. Vincent Millay

Inland

People that build their houses inland,
People that buy a plot of ground
Shaped like a house, and build a house there,
Far from the sea-board, far from the sound

Of water sucking the hollow ledges,
Tons of water striking the shore,—
What do they long for, as I long for
One salt smell of the sea once more?

People the waves have not awakened,
Spanking the boats at the harbour's head,
What do they long for, as I long for,—
Starting up in my inland bed,

Beating the narrow walls, and finding
Neither a window nor a door,
Screaming to God for death by drowning,—
One salt taste of the sea once more?

ВТЕЧА

Не переймаюсь, який шлях обрать,
Й куди приведе, надто не переймаюсь;
Розірветься серце, як волі не дать
Йому – тут лишатися я не збираюсь.

Не знаю також я, що в серці моїм,
Й що в помислах, теж достеменно не знаю;
Та щось спонукає покинути дім
Й не перейматись, куди заблукаю.

От би весь день і всю ніч мені йти,
Щоб вранці побачить пустельне узбіччя,
Де вже ні стежки, ні колії не знайти,
Ні даху, ні знайомого обличчя.

Хотіла б я йти, навіть із останніх сил;
Й там звалить хай втома, де замість постелі
Відпливом омитий берега схил,
Й дощ омиває водорості на скелі.

Й смітник то чи пристань – мені все одно;
Куди б не прийшла я – цим не переймаюсь;
Якщо і в канаві десь ляжу на дно –
Мені буде байдуже, і я не розкаюсь…

“Щось трапилось, люба, -- спитала вона, -
Щоб шити так довго і стільки ж мовчати?” –
“Ні, мамо, заплуталась нитка одна;
Вже й чайник кипить – то ж пора чаювати.”

Edna St. Vincent Millay

Departure

It's little I care what path I take,
And where it leads it's little I care;
But out of this house, lest my heart break,
I must go, and off somewhere.

It's little I know what's in my heart,
What's in my mind it's little I know,
But there's that in me must up and start,
And it's little I care where my feet go.

I wish I could walk for a day and a night,
And find me at dawn in a desolate place
With never the rut of a road in sight,
Nor the roof of a house, nor the eyes of a face.ла мла

I wish I could walk till my blood should spout,
And drop me, never to stir again,
On a shore that is wide, for the tide is out,
And the weedy rocks are bare to the rain.

But dump or dock, where the path I take
Brings up, it's little enough I care:
And it's little I'd mind the fuss they'll make,
Huddled dead in a ditch somewhere.

'Is something the matter, dear,' she said,
'That you sit at your work so silently?'
'No, mother, no, 'twas a knot in my thread.
There goes the kettle, I'll make the tea.'

КОЛИ КІНЧАЄТЬСЯ РІК

Пригадую, невпопад
Гіркоту вливши в солод, –
Літо бабине, листопад –
Як вона не злюбила холод!

Ластівок в льоті, сумна,
Мовчки спостерігала,
Й потім біля вікна
Довго іще зітхала.

Й часто, як листя стрясне
З дерев круговерть осіння,
А в комині чути сумне
Вітрів голосіння, –

В ній туга зростала така,
Що зріть не могла я без болю, –
Й так схожа була на звірка,
Що відданий у неволю.

Приємні були мені:
У смерк перший сніг у полі,
Й видіння, де у вікні
Хитаються віти голі.

А їй приємним було:
Як в пічці вогонь палає,
Як хутро дарує тепло
І чайник як закипає.

Пригадую, невпопад
Гіркоту вливши в солод, –
Літо бабине, листопад –
Як вона не злюбила холод!

Edna St. Vincent Millay

When The Year Grows Old

I cannot but remember
When the year grows old --
October -- November --
How she disliked the cold!

She used to watch the swallows
Go down across the sky,
And turn from the window
With a little sharp sigh.

And often when the brown leaves
Were brittle on the ground,
And the wind in the chimney
Made a melancholy sound,

She had a look about her
That I wish I could forget --
The look of a scared thing
Sitting in a net!

Oh, beautiful at nightfall
The soft spitting snow!
And beautiful the bare boughs
Rubbing to and fro!

But the roaring of the fire,
And the warmth of fur,
And the boiling of the kettle
Were beautiful to her!

I cannot but remember
When the year grows old --
October -- November --
How she disliked the cold!

ПОПІЛ ЖИТТЯ

Любов пішла, мене лишивши, – й, мов близнюки, вже дні;
Я мушу їсти, й спати маю, – але де ж колишні ночі?
Сную під годинника стукіт свої думки сумні,
Нового дня жду, до світанку не зімкнувши очі.

Любов пішла, мене лишивши, – і не знаю вже, як жить;
Й що в руки взяти – мені байдуже: перо чи голку;
Як навіть щось почну – його не можу завершить;
Ні в чім потреб не маю, у всім довкіл не бачу толку.

Любов пішла, мене лишивши, – така вже випала карта;
Життя ж триває, і настирливе, мов мишача гризня;
Ну а завтра, ну а завтра, ну а завтра, ну а завтра
Та ж обридла вулиця, той же дім обридлий, як і щодня.

Edna St. Vincent Millay

Ashes Of Life

Love has gone and left me and the days are all alike;
Eat I must, and sleep I will,—and would that night were
here!
But ah!—to lie awake and hear the slow hours strike!
Would that it were day again!—with twilight near!

Love has gone and left me and I don't know what to do;
This or that or what you will is all the same to me;
But all the things that I begin I leave before I'm through,—
There's little use in anything as far as I can see.

Love has gone and left me,—and the neighbors knock and
borrow,
And life goes on forever like the gnawing of a mouse,—
And to-morrow and to-morrow and to-morrow and to-morrow
There's this little street and this little house.

З ПОГЛЯДУ СУСІДКИ

В хаті не підметено,
Посуд миє зрідка;
Увесь день на сонці
Ніжиться сусідка!

Навіть серед ночі
В неї навстіж двері;
Але не діждешся
На столі вечері!

То совком, то ложкою
Свій город копає;
При місяці вповні
Його поливає!

Впавши у задуму,
Ходить навпрошки;
Позичає масло,
Віддає – вершки!

Мов лужок – газон її;
Якщо й підстригає –
Конюшину залиша,
А траву зрізає!

Edna St. Vincent Millay

Portrait By A Neighbour

Before she has her floor swept
Or her dishes done,
Any day you'll find her
A-sunning in the sun!

It's long after midnight
Her key's in the lock,
And you never see her chimney smoke
Til past ten o'clock!

She digs in her garden
With a shovel and a spoon,
She weeds her lazy lettuce
By the light of the moon,

She walks up the walk
Like a woman in a dream,
She forgets she borrowed butter
Any pays you back in cream!

Her lawn looks like a meadow,
And if she mows the place
She leaves the clover standing
And the Queen Anne's lace!

МАНДРИ

Далеко від мого дому до залізниці;
Удень тут звичні гамір і метушня;
Не пролітають мимо поїзди, мов птиці; –
Все ж їхній свист мені чутний щодня.

Вночі паротягів шум сну не турбує,
Й не спиться, крім мене, не знаю – кому; –
Я ж бачу, як полум’я в топках нуртує,
Як іскор снопи осявають пітьму.

Й багато є друзів тут – сто або й двісті, –
І кращих не знайдеш, хоч світ обійди; –
Все ж потягу нема, на який не бажала б сісти;
Й неважливо – прямував би куди.

Edna St. Vincent Millay

Travel

The railroad track is miles away,
And the day is loud with voices speaking,
Yet there isn't a train goes by all day
But I hear its whistle shrieking.

All night there isn't a train goes by,
Though the night is still for sleep and dreaming,
But I see its cinders red on the sky,
And hear its engine steaming.

My heart is warm with friends I make,
And better friends I'll not be knowing;
Yet there isn't a train I wouldn't take,
No matter where it's going.

ОСІННІЙ СВІТАНОК

Осінній вітер припізнявсь
На тижнів два: у спальні двері
Струснув, наткнувся на шпалери;
Й до хмар полинув, як звільнивсь.

Я чую – листя шарудить,
Яке залишив на підлозі;
Гілля ж те, що він оголить,
Вже ледь хитатиме в знемозі.

Південніш, а не там, де схід,
Диск сонця з’явиться пізніше;
Й лиш блиском те б назвати слід,
Що сяєвом було раніше.

Ще повернусь – йому взамін
Побачу горб крізь клена віти
Оголені: ховався він
За листя пологом все літо.

Edna St. Vincent Millay

Autumn Daybreak

Cold wind of autumn, blowing loud
At dawn, a fortnight overdue,
Jostling the doors, and tearing through
My bedroom to rejoin the cloud,

I know—for I can hear the hiss
And scrape of leaves along the floor—
How may boughs, lashed bare by this,
Will rake the cluttered sky once more.

Tardy, and somewhat south of east,
The sun will rise at length, made known
More by the meagre light increased
Than by a disk in splendour shown;

When, having but to turn my head,
Through the stripped maple I shall see,
Bleak and remembered, patched with red,
The hill all summer hid from me.

ЕПІТАФІЯ

Не кладіть на цю могилу
Розу, їй раніш так милу:
Пелюсток чар їй не зріти
Й аромат їх не вловити.

Тут навік лягла, щаслива, –
Вже незряча й нечутлива.

Edna St. Vincent Millay

Epitaph

Heap not on this mound
Roses that she loved so well:
Why bewilder her with roses,
That she cannot see or smell?

She is happy where she lies
With the dust upon her eyes.

ПОХОРОННА БЕЗ МУЗИКИ

Не змирюсь я, що в землю лягають найщиріші серця;
Так було, є й так буде, – й тривати цьому уже вічно:
Красиві й розумні відходять у пітьму в оздобі вінця
Із лавра чи лілій. О, як це нестерпно й трагічно!

Коханці й мислителі поряд у землю лягли,
Й вона їхній прах незворушно поглине;
Й що залишиться нам зі скарбів, що надбати змогли? –
Тільки фраза чи формула: а найкраще – загине.

Їхні помисли, ніжність, кохання, ревнощі, сміх
З ними разом пішли – в роз буяння вони уже влиті,
Що ростуть із їх праху і ваблять красою усіх;
Мені ж їх очей блиск цінніший, ніж рози всі на світі.

Донизу, донизу, донизу – в пітьму й німоту могил
Від радості й смутку, від благословення й крамоли
Ідуть вони мужні, красиві, розумні у розквіті сил.
Я знаю. Але це не прийму. І з цим не змирюся ніколи!

Edna St. Vincent Millay

Dirge Without Music

I am not resigned to the shutting away of loving hearts in the hard ground.
So it is, and so it will be, for so it has been, time out of mind:
Into the darkness they go, the wise and the lovely. Crowned
With lilies and with laurel they go; but I am not resigned.

Lovers and thinkers, into the earth with you.
Be one with the dull, the indiscriminate dust.
A fragment of what you felt, of what you knew,
A formula, a phrase remains,—but the best is lost.

The answers quick and keen, the honest look, the laughter, the
love,—
They are gone. They are gone to feed the roses. Elegant and curled
Is the blossom. Fragrant is the blossom. I know. But I do not
approve.
More precious was the light in your eyes than all the roses in the
world.

Down, down, down into the darkness of the grave
Gently they go, the beautiful, the tender, the kind;
Quietly they go, the intelligent, the witty, the brave.
I know. But I do not approve. And I am not resigned.

ДОРОГА В ЛІСІ

Якби я тим шляхом йшла
З Тугою в обнімку,
То побачити б могла
Вже не те, що взимку: –

Як у клена червоніють
Бруньки, наче вишні,
А внизу гниють і скніють
Реп’яхи торішні.

Я ж не довірялась Тузі,
Й ось утрати з тим:
Клен гірський в бруньок напрузі,
Реп’яхи під ним.

Edna St. Vincent Millay

The Wood Road

If I were to walk this way
Hand in hand with Grief,
I should mark that maple-spray
Coming into leaf.

I should note how the old burrs
Rot upon the ground.
Yes, though Grief should know me hers
While the world goes round,

It could not if truth be said
This was lost on me:
A rock-maple showing red,
Burrs beneath a tree.

SOUVENIR

День чи два – й щораз дощі –
Я з тобою провела;
Щастя в них і радощі,
Про що мріять лиш могла.

Йшли, ледь киваючи друзям,
В паузі між дощів
Повз голе й мокре галуззя
Смородинових кущів.
Слів кілька – при смислу втраті –
Фраз, мовлених злорадно;
В своєму пальто картатім
Ступав ти не зовсім зграбно.

День чи два – й дощі одні,
Й гіркота в словах.
Чому ж ти в пам’яті мені –
Мов співочий птах?

Souvenir (франц.) – спомин

Edna St. Vincent Millay

Souvenir

Just a rainy day or two
In a windy tower,
That was all I had of you—
Saving half an hour.

Marred by greeting passing groups
In a cinder walk,
Near some naked blackberry hoops
Dim with purple chalk.
I remember three or four
Things you said in spite,
And an ugly coat you wore,
Plaided black and white.

Just a rainy day or two
And a bitter word.
Why do I remember you
As a singing bird?

ЯК ЮНА БУЛА І НАЇВНА

Як юна була і наївна, наперекір любові
Сказала я: нема вже тих, кому б у розмові
Довірила із мрій хоча б одну;
Чи на папері, вплівши в мереживо літер, -
Думок секретність, серця таїну; –
Бо їх ніхто й ніколи не верне.

Й о, жах! – підстерегли мене
І нагло обікрали сонце й вітер!

Edna St. Vincent Millay

Being Young And Green

Being Young and Green, I said in love's despite:
Never in the world will I to living wight
Give over, air my mind
To anyone,
Hang out its ancient secrets in the strong wind
To be shredded and faded—

Oh, me, invaded
And sacked by the wind and the sun!

ПОВЕРНЕННЯ

Земля своїх дітей не розуміє,
Що йдуть із міст від шуму й суєти,
Від їх стовпотворіння й веремії
В ліси її, щоб спокій віднайти.

Їй любі всі, що є на ній, створіння;
Звір чи людина – ранений знайде
В її обійсті захист і спасіння:
Сюди слід закривавлений веде.

Встає зарання, завчасу йде спати,
Щоб розпочати й завершити рік;
Їй ніколи у спомин поринати,
Й не зронить ні сльозинки з-під повік

За тим, хто тут, забувши лихоліття,
У так жаданім спокої приліг
На дні, чи на роки, чи й на століття,
І навіть свого ймення не зберіг;

Кому знайомі втрати, відчай, туга, –
Та до земних все ж долучився втіх,
На лист вільховий промінявши друга,
Хоча й не усвідомлює вже їх.

Edna St. Vincent Millay

The Return

Earth does not understand her child,
Who from the loud gregarious town
Returns, depleted and defiled,
To the still woods, to fling him down.

Earth cannot count the sons she bore:
The wounded lynx, the wounded man
Come trailing blood unto her door;
She shelters both as best she can.

But she is early up and out,
To trim the year or strip its bones;
She has no time to stand about
Talking of him in undertones

Who has no aim but to forget
Be left in peace, be lying thus
For days, for years, for centuries yet,
Unshaven and anonymous;

Who, marked for failure, dulled by grief,
Has traded in his wife and friend
For this warm ledge, this alder leaf:
Comfort that does not comprehend.

ВІДВАГА МАТЕРІ МОЄЇ

Відвага матері моєї
Пішла із нею на той світ:
З каменоломні однієї –
Лягла гранітом у граніт.

Від неї брошка золота
Лишилась, щоб вже я носила;
Й ношу у будні і в свята, –
Але про інше б попросила:

Чому б не залишить мені
Відвагу, що броні подібна;
Яка вже зайва у труні,
Але в житті – о, як потрібна!?

Edna St. Vincent Millay

The courage that my mother had

The courage that my mother had
Went with her, and is with her still:
Rock from New England quarried;
Now granite in a granite hill.

The golden brooch my mother wore
She left behind for me to wear;
I have no thing I treasure more:
Yet, it is something I could spare.

Oh, if instead she'd left to me
The thing she took into the grave!—
That courage like a rock, which she
Has no more need of, and I have.

МИЛОСТИНЯ

Як і раніш, нуртує серце,
Мов дім, де все у метушні;
Твоя ж любов – зими провісник:
Сніг за вікном і на вікні.

Ввімкнула світло, стіл накрила;
Від грубки струменить тепло;
Твоя ж любов – зими провісник:
Ліг іній на віконне скло.

Я знаю, як зима надходить; –
Марніє листя без тепла;
Твою любов я ледь відчула –
І квіти з двору в дім внесла.

Поллю їх, виставлю на світло,
Зірву сухий лист зі стебла;
Твоя ж любов – зими провісник:
Й ще чим би їм допомогла?

Раз горобців я чула сварку –
Не втихомиряться ніяк –
Й одного з них нагодувала –
Найслабшого із забіяк;

Й ще довго вслід йому дивилась…
Й сьогодні хліба накришу
У чашку, й виставлю за двері; –
Те в серці, що й раніш, ношу.

Твоя ж любов – зими провісник;
Останні крихти за вікно
Я кину; й чи склюють птахи їх,
Чи ні – мені вже все одно.

Edna St. Vincent Millay

Alms

My heart is what it was before,
A house where people come and go;
But it is winter with your love,
The sashes are beset with snow.

I light the lamp and lay the cloth,
I blow the coals to blaze again;
But it is winter with your love,
The frost is thick upon the pane..

I know a winter when it comes:
The leaves are listless on the boughs;
I watched your love a little while,
And brought my plants into the house.

I water them and turn them south,
I snap the dead brown from the stem;
But it is winter with your love,
I only tend and water them.

There was a time I stood and watched
The small, ill-natured sparrows' fray;
I loved the beggar that I fed,
I cared for what he had to say,

I stood and watched him out of sight:
Today I reach around the door
And set a bowl upon the step;
My heart is what it was before,

But it is winter with your love;
I scatter crumbs upon the sill,
And close the window, —and the birds
May take or leave them, as they will.

PASSER MORTUUS EST

Смерть пожирає все, так любе нам:
Лесбія із її горобчиком
Вже прах; і тут наймоторніше – там
Заклякне стовпчиком.

Спомин вже, сніг торішній наче,
Найщасливіші миті життя:
Наших рук обійми гарячі
Канули в небуття.

Ото ж, мій колишній друже,
Що вже з пам’яті тебе стерла, –
Чи ж любов то була, мені байдуже
Тепер, як та вмерла.

Passer Mortuus Est (лат.) – горобчик помер: – назва одного з віршів давньоримського поета Катулла, де розповідається, якою трагедією для поета і його коханої Лесбіїї стала смерть її улюбленого горобчика.

Edna St. Vincent Millay

Passer Mortuus Est

Death devours all lovely things;
Lesbia with her sparrow
Shares the darkness,—presently
Every bed is narrow.

Unremembered as old rain
Dries the sheer libation,
And the little petulant hand
Is an annotation.

After all, my erstwhile dear,
My no longer cherished,
Need we say it was not love,
Now that love is perished?

MARIPOSA

Бабки білі й голубі
В полі, де йдемо в журбі.
Свою руку мені дай –
Смерть чига на нас в юрбі.
Цей, так милий нам розмай,
Тліном стане вже за мить:
Глянь на бабку цю лишень,
Що над квіткою висить.
То ж руки не вивільняй
Й ласку цю дозволь мені,
Поки ще не згаснув день;
Й віроломна я чи ні –
Смерть чига на нас в юрбі.

Mariposa (ісп.) – бабка, метелик.

Edna St. Vincent Millay

Mariposa

Butterflies are white and blue
In this field we wander through.
Suffer me to take your hand.
Death comes in a day or two.

All the things we ever knew
Will be ashes in that hour,
Mark the transient butterfly,
How he hangs upon the flower.

Suffer me to take your hand.
Suffer me to cherish you
Till the dawn is in the sky.
Whether I be false or true,
Death comes in a day or two.

ТУГА

Мов дощ неперервний, туга
Стукає нам у серця;
Й не вирватись із її круга,
Де мука, й жалі, й недуга,
Й ні ворога вже, ні друга,
Й ні початку, ані кінця.

Збираються друзі до міста,
Я ж сиджу на стільці;
Й що толку, ясна чи млиста
Думок моїх в’язь барвиста;
Й на шиї які намиста,
Й перстні які на руці?

Edna St. Vincent Millay

Sorrow

Sorrow like a ceaseless rain
Beats upon my heart.
People twist and scream in pain,—
Dawn will find them still again;
This has neither wax nor wane,
Neither stop nor start.

People dress and go to town;
I sit in my chair.
All my thoughts are slow and brown:
Standing up or sitting down
Little matters, or what gown
Or what shoes I wear.

ГРУША

Бруд і гамір на подвір’ї,
Де гребуться кури сонні;
Й біла, вся в цвітінні, груша
Трохи далі на осонні;

Горда святістю новою,
Запишалась аж від щастя, –
Наче марнотрата донька
В сукні Першого Причастя.

Edna St. Vincent Millay

The Pear Tree

In this squalid, dirty dooryard,
Where the chickens scratch and run,
White, incredible, the pear tree
Stands apart and takes the sun,

Mindful of the eyes upon it,
Vain of its new holiness,
Like the waste-man’s little daughter
In her first communion dress.

РЯДКИ ДЛЯ НАДГРОБКУ

Ти, з чиїх уст лиш хула
Ллється: бачте, доля зла
Щастя й грошей не дала;

Й що вже буть волів би тим,
Хто тут ліг, а не живим
Під жорстоким небом цим;

Й що бідак уже такий:
Вмер би краще й хрест важкий
Свій змінив на супокій; –

Знай: хай босим по стерні
Брів ти, й скорбні твої дні,
Бо вже заздриш і мені; –

Тут спочив той, хто – повір –
І дрантям би тішив зір:
Дай свій – мій вдягни убір!

Edna St. Vincent Millay

Lines For A Grave-Stone

Man alive, that mournst thy lot,
Desiring what thou hast not got,
Money, beauty, love, what not;

Deeming it blesseder to be
A rotted man, than live to see
So rude a sky as covers thee;

Deeming thyself of all unblest
And wretched souls the wretchedest,
Longing to die and be at rest;

Know: that however grim the fate
Which sent thee forth to meditate
Upon my enviable state,

Here lieth one who would resign
Gladly his lot, to shoulder thine.
Give me thy coat; get into mine.

ВІДПЛИВ

На що моє серце схоже
З тих пір, як мене розлюбив?
Воно, мов заглибини поже,
Яку залишає відплив;
І утримати воду не може,
Й до середини вже від країв
Висихає під шалом вітрів.

Edna St. Vincent Millay

Ebb

I know what my heart is like
Since your love died:
It is like a hollow ledge
Holding a little pool
Left there by the tide,
A little tepid pool,
Drying inward from the edge.

ФІЛОСОФ

І хто мені ти, щоб не знайти
Розради ні на мить,
Й про тебе лишень вночі і вдень
Дум не могти спинить?

Хто ж ти мені, щоб і вдалині
Від тебе берегла
Про тебе спомин – й під вітру гомін
Заснути не могла?

Я знала одного – красеня стрункого,
Й ще дюжину, мов на підбір;
А ти мені хто, що – є хай і сто, –
Єдиний мій до цих пір?

Жіночі шляхи – корчі й мохи:
Зізнання мудреця;
Хто ж я така, що не зника
Й досі пристрасть оця?

Edna St. Vincent Millay

The Philosopher

And what are you that, wanting you,
I should be kept awake
As many nights as there are days
With weeping for your sake?

And what are you that, missing you,
As many days as crawl
I should be listening to the wind
And looking at the wall?

I know a man that's a braver man
And twenty men as kind,
And what are you, that you should be
The one man in my mind?

Yet women's ways are witless ways,
As any sage will tell,—
And what am I, that I should love
So wisely and so well?

ДО НЕ НЕЗНОСНОГО ЙОГО

Як знати я буду, доки не прибуду
В Каїр чи Китай,
Де кращий храм – і тут він чи там? –
То ж про це не питай.

Чи ж можу сказати, які квіти взяти –
Й це без бравади й пози, –
Не знаючи зарані, чи такі ж духм’яні,
Як з Карфагена рози?

Невдачі й хитання в нашого кохання –
Й тут з ними ще справлюсь;
Та – о, мій друже, – ослабну дуже,
Лиш у мандри відправлюсь!

Edna St. Vincent Milla

To The Not Impossible Him

How shall I know, unless I go
To Cairo and Cathay,
Whether or not this blessed spot
Is blest in every way?

Now it may be, the flower for me
Is this beneath my nose:
How shall I tell, unless I smell
The Carthaginian rose?

The fabric of my faithful love
No power shall dim or ravel
Whilst I stay here,—but oh, my dear,
If I should ever travel!

ДОРОСЛА

Чи ж для того в мольбах і в одах
Носилась вистрибом по сходах,
Щоб нині звично і покірно
Лягати о дев’ятій рівно?

Edna St. Vincent Millay

Grown-up

Was it for this I uttered prayers,
And sobbed and cursed and kicked the stairs,
That now, domestic as a plate,
I should retire at half-past eight?”

ПЕРША ДРІБКА

Горить моя свічка в пітьми темнім крузі
З кінців двох – не стачить на ніч.
Та –о! – мої недруги, й – о! – мої друзі,
Як ясно стає навсібіч!

ДРУГА ДРІБКА

Дім похмурий звівсь на скелі монолітному куску, –
Йдіть і гляньте на палац мій сонцесяйний на піску!

Edna St. Vincent Millay

FIRST FIG

My candle burns at both ends;
It will not last the night;
But ah, my foes, and oh, my friends–
It gives a lovely light!

SECOND FIG

Safe upon the solid rock the ugly houses stand:
Come and see my shining palace built upon the sand!


НАДВЕЧІР'Я НА ГОРБІ

Найрадісніша в світі,
Й не в сні – наяву,
Торкнусь я сотень квітів,
Але не зірву.

Тут все зір звеселяє:
Хмаринок юрма;
Вітрець траву схиляє,
І знову здійма.

А в сутінках побачу
Містечка вогні –
Між них і свій відзначу:
Пора і мені!

Edna St. Vincent Millay

Afternoon On A Hill

I will be the gladdest thing
Under the sun!
I will touch a hundred flowers
And not pick one.

I will look at cliffs and clouds
With quiet eyes,
Watch the wind bow down the grass,
And the grass rise.

And when lights begin to show
Up from the town,
I will mark which must be mine,
And then start down!

RECUERDO

Радісні і щасливі, незважаючи навіть на втому,
Всю ніч ми ходили взад і вперед по парому;
Він був порожнім і світлим, і пахнув трішки хлівом;
Ми на вогні задивлялись і схилялися ми над столом;
Й на палубу ми лягали, й нам місяць сіяв крізь серпанок;
Свистки ні на мить не змовкали, й займався уже світанок.

Радісні і щасливі, незважаючи навіть на втому,
Всю ніч ми ходили взад і вперед по парому;
Й ти з’їв одне яблуко, і я з’їла одну грушу
З тих, що зарання купили, й по дюжині було їх на душу;
Небо світлішало, й вітер повіяв ранковим холодом,
Й сонце вставало, наче відро, наповнене золотом.

Радісні і щасливі, незважаючи навіть на втому,
Всю ніч ми ходили взад і вперед по парому;
Газету ранкову купили, та не цікавили нас новини;
“Доброго ранку!” – ми бабці гукнули, що кутала в шаль сивини;
“Бог вам віддячить!”: за яблука й груші – сльози й дяка без меж;
Й, окрім кількох монет на метро, всі гроші свої віддали ми їй теж.

Recuerdo (ісп.) – спомин.

Edna St. Vincent Millay

Recuerdo

We were very tired, we were very merry --
We had gone back and forth all night upon the ferry.
It was bare and bright, and smelled like a stable --
But we looked into a fire, we leaned across a table,
We lay on the hill-top underneath the moon;
And the whistles kept blowing, and the dawn came soon.

We were very tired, we were very merry --
We had gone back and forth all night on the ferry;
And you ate an apple, and I ate a pear,
From a dozen of each we had bought somewhere;
And the sky went wan, and the wind came cold,
And the sun rose dripping, a bucketful of gold.

We were very tired, we were very merry,
We had gone back and forth all night on the ferry.
We hailed, "Good morrow, mother!" to a shawl-covered head,
And bought a morning paper, which neither of us read;
And she wept, "God bless you!" for the apples and the pears,
And we gave her all our money but our subway fares.

БЕНКЕТ

Осушувала до дна
Те, що хмільне, мов брага;
І знаю – нема вина
Кращого, аніж спрага.

Наїдками сита всіма,
Клала гірке на солод;
Й упевнилась – їжі нема
Кращої, аніж голод.

Продайте ж і страви, й вина –
Іншим хай буде вдосталь;
Я ж ляжу – й мені не перина:
Голод і спрага за постіль!

Edna St. Vincent Millay

Feast

I drank at every vine.
The last was like the first.
I came upon no wine
So wonderful as thirst.

I gnawed at every root.
I ate of every plant.
I came upon no fruit
So wonderful as want.

Feed the grape and bean
To the vintner and monger:
I will lie down lean
With my thirst and my hunger

НЕДОПИТЛИВА

В далеч бігла стежина біля нашої хати.
Як цікаво – здавалось – по ній крокувати!
“Куди ж веде?” – запитати наважилась у мами.
Й та у відповідь: “Якщо звідси йти по ній прямо,
То приведе тебе до молочника плоту.”
(Й цим відбила до мандрів усяку охоту.)

Edna St. Vincent Millay

The Unexplorer

There was a road ran past our house
Too lovely to explore.
I asked my mother once—she said
That if you followed where it led
It brought you to the milk-man's door.
(That's why I have not travelled more.)

* * *
Замкну хаос в ці – два по сім – рядки,
Щоб там він був; й на волю виривався,
Як пощастить: звивавсь і прикидався
Вогнем, потоком, демоном – в ривки
Вкладаючи снагу всю; й, навпаки,
В аморфність форм смиренно повертався,
Стриножений, в узді вже, – і сплітався
З порядком, в нього влившись потайки.
Й години, і роки пройшли ось так;
Й бундючний все такий же і в неволі,
Хоч сам ні те, ні се; й не одинак –
Я в рабстві теж, у спільній вже юдолі.
А він – ні пари з уст: й не зна, простак,
Що кращої йому волію долі.

Edna St. Vincent Millay

* * *
I will put Chaos into fourteen lines
And keep him there; and let him thence escape
If he be lucky; let him twist, and ape
Flood, fire, and demon --- his adroit designs
Will strain to nothing in the strict confines
Of this sweet order, where, in pious rape,
I hold his essence and amorphous shape,
Till he with Order mingles and combines.
Past are the hours, the years of our duress,
His arrogance, our awful servitude:
I have him. He is nothing more nor less
Than something simple not yet understood;
I shall not even force him to confess;
Or answer. I will only make him good.

ВЕСНА Й ОСІНЬ

Вже весна на дворі, вже весна на дворі;
Йшла я з милим своїм при ранковій зорі.
Були чорні дерева, й кора вся росі –
Й зараз в пам’яті всі, як весна на дворі.
Він від персика гілку мені відламав,
Хоч і високо квіти свої той здіймав.

Осінь вже на дворі, осінь вже на дворі;
Йшла я з милим своїм при вечірній зорі.
Гайворони кричали, що мало утіх –
Й знаю, чуючи їх: осінь вже на дворі.
Він осміював те, що в душі берегла;
Й моє серце розбив – просто так, не зі зла.

То весни, то знов осені бути порі;
Гайвороння знов крик, знов роса на корі.
Вдосталь втіх оку й вуху внизу і вгорі,
Як весна на дворі, й осінь як на дворі.
Й не так гірко, що наша любов одцвіла,
А що згинула – жаль – просто так, не зі зла.

Edna St. Vincent Millay

The Spring And The Fall

In the spring of the year, in the spring of the year,
I walked the road beside my dear.
The trees were black where the bark was wet.
I see them yet, in the spring of the year.
He broke me a bough of the blossoming peach
That was out of the way and hard to reach.

In the fall of the year, in the fall of the year,
I walked the road beside my dear.
The rooks went up with a raucous trill.
I hear them still, in the fall of the year.
He laughed at all I dared to praise,
And broke my heart, in little ways.

Year be springing or year be falling,
The bark will drip and the birds be calling.
There's much that's fine to see and hear
In the spring of a year, in the fall of a year.
'Tis not love's going hurt my days.
But that it went in little ways.

* * *
Все так же, брате, хай мине
І десять тисяч літ,
Сад блиском яблук осяйне
У серпні зелень віт;

А від плодів, що упадуть,
Червоно й на землі.
Таїш і ти в цю мить, мабуть,
Такі ж, як я, жалі.

Й зійде там місяць теж такий,
Блиск навкруги ллючи;
А спомин, що і вдень важкий,
Ще тяжчий уночі;

І тіней грою біля ніг
Шептатиме тобі
Про те, що вберегти не зміг,
Й тому в такій журбі;

Й що скільки їх вже неживі,
З ким добре так було;
Зігріє яблуко з трави
Хай рук твоїх тепло.

Поплакати б – та щему гніт
Слізьми не стане все ж;
Й так через десять тисяч літ
Страждати будуть теж.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Brother, that breathe the August air
Ten thousand years from now,
And smell --- if still your orchards bear
Tart apples on the bough ---

The early windfall under the tree,
And see the red fruit shine,
I cannot think your thoughts will be
Much different from mine.

Should at that moment the full moon
Step forth upon the hill,
And memories hard to bear,
By moonlight harder still,

Form in the shadows of the trees, ---
Things that you could not spare
And live, or so you thought, yet these
Are gone, and you still there,

A man no longer what he was,
Nor yet the thing he'd planned,
The chilly apple from the grass
Warmed by your living hand ---

I think you will have need of tears;
I think they will not flow;
Suppposing in ten thousand years
Men ache, as they do now.

* * *
Евклід один зрів істинну красу.
Не спорте більш про неї, мудрагелі;
Спрямуйте погляд вниз, а не до стелі;
Не виплива ніщо нізвідки – й псу
Це ясно, то ж облиште дурість всю:
Ґерґочуть нехай гуси пустомелі,
Герої ж прагнуть і в земній оселі
Змінить пилюку на небес росу.
О мить сяйна! О та свята година,
Як вперше чарівний її рубін
Осяяв зір йому! Евклід один
Зрів істинну красу. Та й та людина
Щаслива, що здаля й на мить єдину
Вловила стук сандаль її з вершин.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Euclid alone has looked on Beauty bare.
Let all who prate of Beauty hold their peace,
And lay them prone upon the earth and cease
To ponder on themselves, the while they stare
At nothing, intricately drawn nowhere
In shapes of shifting lineage; let geese
Gabble and hiss, but heroes seek release
From dusty bondage into luminous air.
O blinding hour, O holy, terrible day,
When first the shaft into his vision shone
Of light anatomized! Euclid alone
Has looked on Beauty bare. Fortunate they
Who, though once only and then but far away,
Have heard her massive sandal set on stone.

Слухаючи симфонію Бетховена

О музико, звучи, не завмирай,
Знов у юдоль не відринай мене!
З тобою лиш блаженство, щастя, рай –
Як осяваєш ти буття земне!
Акордів повінь, звуків щемний чар, –
Вже б’ється й серце з ними в унісон;
А все, що повне зла, жадоби, чвар,
Немов у казці, поринає в сон.
Ця мить найкраща з тих що може дать
Нам світ: на пагоні засохлім квіт.
Не полишай мене, щоб знов страждать,
Як суєта зупинить мрій політ.
Над містом сонце й ніжний вітровій.
О музико – оплот єдиний мій!

Edna St. Vincent Millay
On Hearing a Symphony of Beethoven

Sweet sounds, oh, beautiful music, do not cease!
Reject me not into the world again.
With you alone is excellence and peace,
Mankind made plausible, his purpose plain.
Enchanted in your air benign and shrewd,
With limbs a-sprawl and empty faces pale,
The spiteful and the stingy and the rude
Sleep like the scullions in the fairy-tale.
This moment is the best the world can give:
The tranquil blossom on the tortured stem.
Reject me not, sweet sounds; oh, let me live,
Till Doom espy my towers and scatter them,
A city spell-bound under the aging sun.
Music my rampart, and my only one.

* * *
Повір, якщо колись міцні ці вежі,
Що місто бережуть, чекає крах
Від ворогів навали чи пожежі,
Не прихистить мене вже жоден дах:
Шукать не стану місця, де не знайдуть
Мене брутальні північ або схід,
Бо я не з тих, що, всього зрікшись, прагнуть
У скруті захиститися від бід.
На кораблі, забуть мене зумівши,
Ти попливеш до кращих берегів,
А я лишусь, дахи ті замінивши,
Що їх колись із моря кожен зрів,
Щоб змучених захисників вітати
Й проваллям арки привидів благати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Believe, if ever the bridges of this town,
Whose towers are builded without fault or stain,
Be taken, and its battlements go down,
No mortal roof shall shelter me again:
I shall not prop a branch against a bough
To hide me from the whipping east or north,
Nor tease to flame a heap of sticks, who now
Am warmed by all the wonders of the earth.
Do you take ship unto some happier shore
In such event, and have no thought for me,
I shall remain; — to share the ruinous floor
With roofs that once were seen far out at sea;
To cheer a mouldering army on the march . . .
And beg from spectres by a broken arch.

* * *
Одній оставшись – бути в самотині,
Й замкнути двері, й знову віднайти
Себе колишню, кволості й гордині
Позбутись ради гідної мети;
І слухать Брамса, й Чосера читати,
Й ходи вивчати шахових фігур,
Й про все на світі думку власну мати,
Звільнившись від печалі і зажур.
Та роздуми безплідні й марні спроби
Набридлі “за” і “проти” примирить –
Єдині дня безбарвного оздоби,
Що не дають спочити ні на мить.
Самотня чи з тобою – довгі дні
Проводжу я в безцільній метушні.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If to be left were to be left alone,
And lock the door and find one's self again —
Drag forth and dust Penates of one's own
That in a corner all too long have lain;
Read Brahms, read Caucer, set the chessmen out
In classic problem, stretch the shrunken mind
Back to its stature on the rack of thought —
Loss might be said to leave its boon behind.
But fruitless conference and the interchange
With callow wits of bearded cons and pros
Enlist the neutral daylight, and derange
A will too sick to battle for repose.
Neither with you nor with myself, I spend
Loud days that have no meaning and no end.

* * *
Згадаю клумби саду спорожнілі,
І що їх після заморозку жде:
Нагідки в інеї закостенілі
І цинія, що першою впаде.
Бліді ці стебла, це пожовкле листя, –
Хоча мені й нема від них загроз,
В душі надовго смуток затаїться
Від тої шкоди, що завдав мороз.
Й коли в мовчанні разом із журбою
Ще тішусь я дня ясного теплом,
Любуючись і розами, й тобою,
Вбираючи ці чари всім єством, –
Хоч ще й радію літу і любові,
Та в серці вже передчуття зимові.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Clearly my ruined garden as it stood
Before the frost came on it I recall —
Stiff marigolds, and what a trunk of wood
The zinnia had, that was the first to fall;
These pale and oozy stalks, these hanging leaves
Nerveless and darkened, dripping in the sun,
Cannot gainsay me, though the spirit grieves
And wrings its hands at what the frost has done.
If in widening silence you should guess
I read the moment with recording eyes,
Taking your love and all your loveliness
Into a listening body hushed of sighs . . .
Though summer's rife and the warm rose in season,
Rebuke me not: I have a winter reason.

* * *
Як випадково трапиться дізнатись,
Що ти пішов від мене вже навік –
Це і в метро вагоні може статись
З газети, яку поряд чоловік
Читав би, – що, як щойно сповістили
(Й чого лиш на тих шпальтах не знайти),
Когось там вранці, сталось так, убили;
І що цей хтось, так сталося, був ти; –
Не закричу я, не явлю біль зримо,
Не заломлю рук, вголос не зітхну;
Лиш за вогнями, що несуться мимо,
Прискіпливіше стежити почну;
Чи до реклами прикипів би погляд –
Який найкращий за волоссям догляд.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If I should learn, in some quite casual way,
That you were gone, not to return again--
Read from the back-page of a paper, say,
Held by a neighbor in a subway train,
How at the corner of this avenue
And such a street (so are the papers filled)
A hurrying man--who happened to be you--
At noon to-day had happened to be killed,
I should not cry aloud--I could not cry
Aloud, or wring my hands in such a place--
I should but watch the station lights rush by
With a more careful interest on my face,
Or raise my eyes and read with greater care
Where to store furs and how to treat the hair.

* * *
Себе я знаю й вибір свій зробила,
Залежності від настроїв твоїх
Я позбулась; чи люба, чи немила –
Це не міняє намірів моїх.
Що дав, забрати можеш: всі витрати
Вернути чи заміну їм знайти;
Лиш узи, що змогли нас поєднати,
Ослабити не здатен навіть ти.
І зрозумій, бо вже ілюзій досить:
Твого цілунку ждатиму повік;
Ті кухля зайвого води не просять,
Хто до жари пустель південних звик.
Звеличуй чи кляни мене одну ти:
Єдине, що не вдасться – це зігнути.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know my mind and I have made my choice;
Not from your temper does my doom depend;
Love me or love me not, you have no voice
In this, which is my portion to the end.
Your presence and your favours, the full part
That you could give, you now can take away:
What lies between your beauty and my heart
Not even you can trouble or betray.
Mistake me not — unto my inmost core
I do desire your kiss upon my mouth;
They have not craved a cup of water more
That bleach upon the deserts of the south;
Here might you bless me; what you cannot do
Is bow me down, who have been loved by you.


* * *
Любове хвора, сил вже не стає:
Що смертна, визнай; не противсь потребі
Життя позбутись: пір’я ж бо твоє
Не для пилюки – для польоту в небі.
Розтріпана ти, гнана звідусіль,
Кульгава, вже обвисли крила куці;
Менш горда, аніж чайка в піні хвиль,
Менш люба, аніж сокіл у грязюці.
І хоч твоя велична ще краса,
Але що дати здатна духу й тілу,
І від журби мене вже не спаса;
То ж краще згинь, залиш мене безкрилу;
Й вигойдуйся на хвилях вже де-небудь,
Там, де ще поруч з білим чорний лебідь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
O ailing Love, compose your struggling wing!
Confess you mortal; be content to die.
How better dead, than be this awkward thing
Dragging in dust its feathers of the sky;
Hitching and rearing, plunging beak to loam,
Upturned, disheveled, uttering a weak sound
Less proud than of the gull that rakes the foam,
Less kind than of the hawk that scours the ground.
While yet your awful beauty, even at bay,
Beats off the impious eye, the outstretched hand,
And what your hue or fashion none can say,
Vanish, be fled, leave me a wingless land . . .
Save where one moment down the quiet tide
Fades a white swan, with a black swan beside.

* * *
Як постарієм і вже кров у жилах
Застигне, й не радітимемо дню,
Зродити в серці будучи не в силах
Хоч іскорку колишнього вогню,
Єдина втіха – згадувать щоночі
В красі й шаленстві юних, дужих нас
Й крізь пам’яті усевидющі очі
Вертати в сни той неповторний час.
О любий, о мій сплюху, о коханий!
Як ранком проясниться небозвід
Й пора від сну будитись, хай жаданий,
І віддаватись дня турботам слід, –
Не нарікай же на старечу втому:
В серцях екстаз був ще годину тому.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we are old and those rejoicing veins
Are frosty channels to a muted stream,
And out of all our burning there remains
No feeblest spark to fire us, even in a dream,
This be our solace: that it was not said
When we were young and warm and in our prime,
Upon our couch we lay as lie the dead,
Sleeping away the unreturning time.
O sweet, O heavy-lidded, O my love,
When morning strikes her spear upon the land,
And we must rise and arm us and reprove
The insolent daylight with a steady hand,
Be not discountenanced if the knowing know
We rose from rapture but an hour ago.

* * *
Відмовсь від слів насмішкуватих, знов
Не промовляй їх, не плоди химери;
Не випробовуй сумнівом любов,
Інакше смерть постукає у двері.
Підозра й сумнів не несуть розрад,
Та й недругів довкіл нас так багато;
Й від гостя не сприймай всерйоз порад,
Якого сам ти запросив на свято.
Він – спільник часу, пройда й бузувір,
Прислужник смерті, посланець відчаю;
Що розлюблю тебе колись, не вір;
Не вір, і прожени його, благаю:
Поверх усіх бар’єрів з частоколу
Хай щезне й не вертається до столу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Most wicked words! forbear to speak them out.
Utter them not again; blaspheme no more
Against our love with maxims learned from Doubt:
Lest Death should get his foot inside the door.
We are surrounded by a hundred foes;
And he that at your bidding joins our feast,
I stake my heart upon it, is one of those,
Not in their councils does he sit the least.
Hark not his whisper: he is Time's ally,
Kinsman to death, and leman of Despair:
Believe that I shall love you till I die;
Believe, and thrust him forth; and arm the stair;
And top the walls with spikes and splintered glass
That he pass gutted should again he pass.

* * *
Селено-місяцю, що без зупинок
На захід твій по небу шлях проліг,
Щоб, світ покинувши, знайти спочинок,
Втомившись від років і від доріг, –
Чи ти пригадуєш Карійську гору
Й ту ніч кохання для тебе лишень,
Де й сонце зупинилось на ту пору
Й свічками лиш світивсь Карійський день?
Якщо ці спомини аж до останку
Найяскравіші в пам’яті твоїй,
То й зараз, як спішать гінці світанку,
Мене в такій же скруті пожалій:
В ім’я того, чиї плекала сни,
Богине, знову сонце зупини!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Moon, that against the lintel of the west
Your forehead lean until the gate be swung,
Longing to leave the world and be at rest,
Being worn with faring and no longer young,
Do you recall at all the Carian hill
Where worn with loving, loving late you lay,
Halting the sun because you lingered still,
While wondering candles lit the Carian day?
Ah, if indeed this memory to your mind
Recall some sweet employment, pity me,
That even now the dawn's dim herald see!
I charge you, goddess, in the name of one
You loved as well: endure, hold off the sun.

* * *
Час, що сповільнює й так довгу днину
Коханцям у скорботі їх розлук,
Й пришвидшує коротку й так годину,
Як стрілись в потиску й обіймах рук,
Мені не родич; ні, мій ворог кревний
Той, що в дитинстві був краси крадій
Моєї матері; гнув, ненажерний,
У горі батька; позбавляв надій
Сім’ю всю. То ж коли він забажає,
Щоб кучері сховав ти в сивині
Й тебе зреклась я, – то всьому межа є:
Тебе я не віддам йому, о ні!
І навіть, коли б час вчинив ще гірш,
Йому – прокляття, а тобі – мій вірш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time, that is pleased to lengthen out the day
For grieving lovers parted or denied,
And pleased to hurry the sweet hours away
From such as lie enchanted side by side,
Is not my kinsman; nay, my feudal foe
Is he that in my childhood was the thief
Of all my mother's beauty, and in woe
My father bowed, and brought our house to grief.
Thus, though he think to touch with hateful frost
Your treasured curls, and your clear forehead line,
And so persuade me from you, he has lost;
Never shall he inherit what was mine.
When time and all his tricks have done their worst,
Still will I hold you dear, and him accurst.

* * *
Вважай – нещирі, марнота лишень
Ці сльози, що зродив їх смуток нині;
Хай і нещирі, але дай ще день
Поплакати мені на самотині,
Щоб як вже вийду, сльози не лились,
Повіки лиш червоні ще, одначе ….
Хтось так же сподівавсь, як я колись;
Хтось так же, як я щойно, й зараз плаче.
Я біля тебе, й спалюю мости
Попереду й позаду, за сторожу
Тобі я і стараюсь в ногу йти,
Й лиш пісню браву підхопить не зможу.
Вважаєш ти – світ маєм збудувати,
А я – лише курінь, щоб горювати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Count them unclean, these tears that turn no mill,
This salty flux of sorrow from the heart;
Count them unclean, and give me one day still
To weep, in an avoided room apart.
I shall come forth at length with reddened lid
Transparent, and thick mouth, and take the plough . . .
That other men may hope, as I once did;
That other men may weep, as I do now.
I am beside you, I am at your back
Firing our bridges, I am in your van;
I share your march, your hunger; all I lack
Is the strong song I cannot sing, you can.
You think we build a world; I think we leave
Only these tools, wherewith to strain and grieve.

* * *
Загроза на стежках жаги й бажання
Підстеріга, мов темрява нічна,
Мене самотню; й марні сподівання
На тих, кому і власна тінь страшна;
Від місць таких їх доля відганяє,
Де блякне чи тьмяніє рози квіт,
Де і сама колючок вже не має,
Лиш руку обпіка росою з віт.
Хто ж не боїться мороку, зі мною,
Лиш він один по стежці хай би йшов,
Де в тьмі сяйнеш лишень очей жагою,
Де зігріває лиш гаряча кров;
Й він біля мене у краси оковах
Скорбот не стрів би вже на тих дорогах.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Peril upon the paths of this desire
Lies like the natural darkness of the night,
For me unpeopled; let him hence retire
Whom as a child a shadow could affright;
And fortune speed him from this dubious place
Where roses blenched or blackened of their hue,
Pallid and stemless float on undulant space,
Or clustered hidden shock the hand with dew.
Whom as a child the night's obscurity
Did not alarm, let him alone remain,
Lanterned but by the longing in the eye,
And warmed but by the fever in the vein,
To lie with me, sentried from the wrath and scorn
By sleepless Beauty and her polished thorn.

* * *
Коли втомлюсь від споглядання змін
Всього, чим зовнішність твоя вражає,
Й задумаюсь, чи їм якась межа є,
Й на власних зосереджусь їм взамін,
Чи стежу, як рука твоя колін
Торкається й мене це як втішає, –
Я згадую: “Так сум він виражає,” –
Й міркую: “Гордість так являє він.”
О друже, не забудь, як осявала
Краса не моя власна наш союз;
Звела нас книга, яку я писала,
Рядок мій з вірша – найміцніша з уз;
Й навіки вже нас доля поєднала:
Веде ж мистецтво не лишень до муз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sometimes when I am wearied suddenly
Of all the things that are the outward you,
And my gaze wanders ere your tale is through
To webs of my own weaving, or I see
Abstractedly your hands about your knee
And wonder why I love you as I do,
Then I recall, "Yet Sorrow thus he drew;"
Then I consider, "Pride thus painted he."
Oh, friend, forget not, when you fain would note
In me a beauty that was never mine,
How first you knew me in a book I wrote,
How first you loved me for a written line:
So are we bound till broken is the throat
Of Song, and Art no more leads out the Nine.

* * *
Мій смуток, хай це й привід для образ,
Пробач мені – це тільки сподівання
Й передчуття, чим завершиться враз
Найбільш яскраве й пишне починання,
Що без сприяння зір і без мети
Чіткої, спішне, авантюрне врешті,
Затіялось у спробах віднайти
Місця, де ще шанують слово честі.
Обманута, обкрадена, в тюрмі
У путах і вся зранена мордуюсь;
Неправедно засуджена, в пітьмі
Все ж я своїм володарем любуюсь.
Пробач же смуток цей, що вже зі мною
Довіку буде – літом і зимою.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My earnestness, which might at first offend,
Forgive me, for the duty it implies:
I am the convoy to the cloudy end
Of a most bright and regal enterprise;
Which under angry constellations, ill-
Mounted and under-rationed and unspurred,
Set forth to find if any country still
Might do obeisance to an honest word.
Duped and delivered up to rascals; bound
And bleeding, and his mouth stuffed; on his knees;
Robbed and imprisoned; and adjudged unsound;
I have beheld my master, if you please.
Forgive my earnestness, who at his side
Received his swift instructions, till he died.

* * *
Надієшся – забути вже зуміла
Оселю муз, Піерію, друже мій,
Заради тебе в суєті земній,
Костей цих тлінних обіч мого тіла,
Любові людської, що кволі крила
Такі у неї, – що зреклась і мрій
Про музику Співучих Гір, що в ній
Моєї ліри теж струна б дзвеніла?
Та все ж колись від мрій проснешся ти
Про мене, що була така грайлива
Коханка й наречена, все ж цнотлива
В душі, як нас єднала ночі мла, –
Щоб ради мене світ весь обійти,
Там опинявшись, звідки вже пішла!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Cherish you then the hope I shall forget
At length, my lord, Pieria?--put away
For your so passing sake, this mouth of clay,
These mortal bones against my body set,
For all the puny fever and frail sweat
Of human love,--renounce for these, I say,
The Singing Mountain's memory, and betray
The silent lyre that hangs upon me yet?
Ah, but indeed, some day shall you awake,
Rather, from dreams of me, that at your side
So many nights, a lover and a bride,
But stern in my soul's chastity, have lain,
To walk the world forever for my sake,
And in each chamber find me gone again!

* * *
Амуре, хоч терпець твій не залізний
Й ти стрілами пронижеш мене теж, –
О, звіднику сердець! О, принце грізний! –
Брехня це, що могутній ти без меж,
Як дехто мовить: свист над головою,
Зайнявсь день чи вже згас він, стріл твоїх, –
Та вільна я, не встигла стать рабою
Кохання, звідать мук його і втіх;
Були твої всі марні намагання,
Тому засвідчить і взяла за ціль
І твою кволість зроджувать бажання,
Й твоє безсилля спричиняти біль.
(Моє блюзнірство це ще він згадає
Й стрілою прямо в серце покарає!)

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love, though for this you riddle me with darts,
And drag me at your chariot till I die,–
Oh, heavy prince! O, panderer of hearts!–
Yet hear me tell how in their throats they lie
Who shout you mighty: thick about my hair,
Day in, day out, your ominous arrows purr,
Who still am free, unto no querulous care
A fool, and in no temple worshiper!
I, that have bared me to your quiver's fire,
Lifted my face into its puny rain,
Do wreathe you Impotent to Evoke Desire
As you are Powerless to Elicit Pain!
(Now will the god, for blasphemy so brave,
Punish me, surely, with the shaft I crave!)

* * *
Мені слова твої ці, мов насмішка;
Віддай же книжку, а цілунок мій
Взамін візьми. Й це друг: “Велика книжка
Навіщо голові такій малій?”
Й ще пожалієш ти. Я показати
Тобі хотіла б дещо із обнов.
О, так же буду я тебе кохати,
Та мрій своїх уже не звірю знов.
Я буду ніжна, й хитра й гонорова,
Й більш не застанеш з книгою в руці;
Й була б тобі дружина я зразкова,
Та день настане, коли в двері ці
Постукавши, моїх рук вже не стиснеш:
Піду я – й ти мені вслід тільки свиснеш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, oh, you will be sorry for that word!
Give back my book and take my kiss instead.
Was it my enemy or my friend I heard?–
"What a big book for such a little head!"
Come, I will show you now my newest hat,
And you may watch me purse my mouth and prink.
Oh, I shall love you still and all of that.
I never again shall tell you what I think.
I shall be sweet and crafty, soft and sly;
You will not catch me reading any more;
I shall be called a wife to pattern by;
And some day when you knock and push the door,
Some sane day, not too bright and not too stormy,
I shall be gone, and you may whistle for me.

* * *
Лились не вина – галас наш і сміх –
На вівтарі божка в його діброві;
Зелений рвали плід, шукали втіх
Серед роїнь метеликів любові;
Лист мирта й пояс матері його
Голів безбожних наших вже торкались;
Вінків же наших квіт, що в них всього
Потроху, навзамін божку дістались.
Мовчав Амур, але боюсь, що жар
Вогню його обпалить наші груди
Й омиє наша кров його вівтар,
Й святої вже діброви там не буде, –
Лишень для кіз лужок за наші вчинки,
А не едем для чоловіка й жінки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not with libations, but with shouts and laughter
We drenched the altars of Love's sacred grove,
Shaking to earth green fruits, impatient after
The launching of the coloured moths of Love.
Love's proper myrtle and his mother's zone
We bound about our irreligious brows,
And fettered him with garlands of our own,
And spread a banquet in his frugal house.
Not yet the god has spoken; but I fear
Though we should break our bodies in his flame,
And pour our blood upon his altar, here
Henceforward is a grove without a name,
A pasture to the shaggy goats of Pan,
Whence flee forever a woman and a man.

* * *
Як знов до храму, що у позолоті
Сіяв колись, – тепер же завива
Лиш вітер в нім і вкрила все трава, –
Вертається прочанин, що в роботі
Полегкість від страждання духу й плоті
Не віднайде, й лунають з уст слова,
В яких кумир колишній ожива, –
Ось так же зараз я в біді й скорботі.
Було, мов насолод храм, твоє тіло;
Й вже прах, що в ньому й іскри не знайти;
Та жив твій дух тут, це – його пенати.
Тебе зустріти серце так хотіло,
Що знов сюди йду, щоб тебе шукати,
І навіть зараз, як вже мертвий ти.

Edna St. Vincent Millay
* * *
As to some lovely temple, tenantless
Long since, that once was sweet with shivering brass,
Knowing well its altars ruined and the grass
Grown up between the stones, yet from excess
Of grief hard driven, or great loneliness,
The worshiper returns, and those who pass
Marvel him crying on a name that was,–
So is it now with me in my distress.
Your body was a temple to Delight;
Cold are its ashes whence the breath is fled,
Yet here one time your spirit was wont to move;
Here might I hope to find you day or night,
And here I come to look for you, my love,
Even now, foolishly, knowing you are dead.

* * *
Кажи, що хочеш, дряпай серце знов,
Щоб в нім знайти торішні рози щастя;
В моїй душі дозріла вже любов,
Й ще навіть більш, ніж фрукти для причастя.
Кажи, що хоч, висміюй, згадуй, стеж, –
Та чи знайдеш таку ж, як і раніше?
Тремчу на вітрі, та я жінка все ж,
Й така ж лишилась, серце лиш мудріше;
Лиш віття обважніло й холоди
Женуть птахів із неба мого в вирій;
Кажи, що хочеш, спомини буди,
Слова ж мої сприйми за жарт нещирий:
Я теж, як осінь в гості завітає,
Мов роза та, що, в’янучи, зітхає.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Say what you will, and scratch my heart to find
The roots of last year's roses in my breast;
I am as surely riper in my mind
As if the fruit stood in the stalls confessed.
Laugh at the unshed leaf, say what you will,
Call me in all things what I was before,
A flutterer in the wind, a woman still;
I tell you I am what I was and more.
My branches weigh me down, frost cleans the air,
My sky is black with small birds bearing south;
Say what you will, confuse me with fine care,
Put by my word as but an April truth,–
Autumn is no less on me that a rose
Hugs the brown bough and sighs before it goes.

* * *
Не множ ілюзій – думка не тотожна
Учинку, всі хай на один мотив, –
Що звершено усе вже і що можна
Купить красу, якщо ти заплатив.
Як соловей у сутінках в ліщині
Озветься піснею й твоє ім’я
В ній прозвучить – не думай, що віднині
Ручний він і та пісня вже твоя.
Краса, хай без оперення, все ж вільна;
Не власність це; полуди пелена
Їй зір не застить; горда і свавільна;
Хай пещена й цілована, вона
Не горлиця твоя – скоріш голубка:
Й тебе не любить, та й сама не любка.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Think not, nor for a moment let your mind,
Wearied with thinking, doze upon the thought
That the work's done and the long day behind,
And beauty, since 'tis paid for, can be bought.
If in the moonlight from the silent bough
Suddenly with precision speak your name
The nightingale, be not assured that now
His wing is limed and his wild virtue tame.
Beauty beyond all feathers that have flown
Is free; you shall not hood her to your wrist,
Nor sting her eyes, nor have her for your own
In any fashion; beauty billed and kissed
Is not your turtle; tread her like a dove —
She loves you not; she never heard of love.

* * *
Не говори про мене, як зістарюсь,
Шануючи прожиті всі роки
Й забувши, хто я – золоті піски
Життя мого такими ж і зостались,
Вже пилом осідаючи: “На старість
Безпристрасну поглянь!” – бо чи ж такі
Слід марновірства множить на віки,
Щоб потім вже легендами вертались?
Світильник мій у мороці нічнім
Не згас іще; за примхами в гонитві
Не більш поштива в слабості, ніж в силі;
Й коли впаду десь на крутому схилі,
Не говори про мене: “На святім
Цім місці клякнуть праведні в молитві.”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Let you not say of me when I am old,
In pretty worship of my withered hands
Forgetting who I am, and how the sands
Of such a life as mine run red and gold
Even to the ultimate sifting dust, "Behold,
Here walketh passionless age!"–for there expands
A curious superstition in these lands,
And by its leave some weightless tales are told.
In me no lenten wicks watch out the night;
I am the booth where Folly holds her fair;
Impious no less in ruin than in strength,
When I lie crumbled to the earth at length,
Let you not say, "Upon this reverend site
The righteous groaned and beat their breasts in prayer."

* * *
Мій гостю дорогий, мій вчений друже,
Базікав би до ранку всі ці дні;
Твої поради, може, й мудрі дуже,
Та дай два слова мовити й мені:
Це божевілля – так в любов пірнути,
Й безумство повне – зізнаватись в цім;
Не таємниця: ти – призвідець смути,
Й не лиш мені відомо це, а всім.
Кинь своє серце звірам на поталу –
Вчиню найгірш: кажу це без вагань;
Та чи дихну вільніш, позбудусь шалу,
Ступлю твердіш від цих всіх міркувань?
Вже скоро мовлю: “Смерті чую кроки!”
Та хай мене ще обминає поки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My most distinguished guest and learnиd friend,
The pallid hare that runs before the day
Having brought your earnest counsels to an end
Now have I somewhat of my own to say:
That is folly to be sunk in love,
And madness plain to make the matter known,
These are no mysteries you are verger of;
Everyman's wisdoms these are, and my own.
If I have flung my heart unto a hound
I have done ill, it is a certain thing;
Yet breathe I freer, walk I more sound
On my sick bones for this brave reasoning?
Soon I must say, "'Tis prowling Death I hear!"
Yet come no better off, for my quick ear.

* * *
З усіх, що муки звідавши, гукали:
“Любове ніжна й люта, пожалій!”–
Я найпокірніша; й що в грудях мали
Біль гострий; найтерплячіша в своїй
Розпуці, що напоєна стражданням
І холодом в’язничної пітьми; –
Та не тому, що мур її воланням:
“О боже! Визволь, порятуй з тюрми!” –
Стрясала; а що був таким приємним
Для вуха вже й кайданів моїх дзвін;
Що силою чи підступом таємним
Звільнитися й не прагнула з тих стін,
Де цей забудькуватий конвоїр
Пронизує мене очима зір.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Of all that ever in extreme disease
"Sweet Love, sweet cruel Love, have pity!" cried,
Count me the humblest, hold me least of these
That wear the red heart crumpled in the side,
In heaviest durance, dreaming or awake,
Filling the dungeon with their piteous woe;
Not that I shriek not till the dungeon shake,
"Oh, God! Oh, let me out! Oh, let me go!"
But that my chains throughout their iron length
Make such a golden clank upon my ear,
But that I would not, boasted I the strength,
Up with a terrible arm and out of here
Where thrusts my morsel daily through the bars
This tall, oblivious gaoler eyed with stars.

* * *
Розбите серце не зростеться знов,
Втрат не злічити у любовнім герці:
Що хвилювало, гарячило кров,
Нема того вже у розбитім серці.
Від сповнити всі примхи намагань –
Твої ж вони – нема вже в нім ні муки,
Ні каяття, ні втіхи, ні бажань;
Розбите серце вимага спонуки.
Й так тихо колеться, не знісши гніт,
Що не знаходить співчуття у людях;
І б’ється, й завмира – кружляє світ,
І ми з ним разом. Серце в моїх грудях,
Півроку вже, як ти розбив надвоє,
Й не знав ніхто, хіба що ми обоє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
The heart once broken is a heart no more,
And is absolved from all a heart must be;
All that it signed or chartered heretofore
Is cancelled now, the bankrupt heart is free;
So much of duty as you may require
Of shards and dust, this and no more of pain,
This and no more of hope, remorse, desire,
The heart once broken need support again.
How simple 'tis, and what a little sound
It makes in breaking, let the world attest:
It struggles, and it fails; the world goes round,
And the moon follows it. Heart in my breast,
'Tis half a year now since you broke in two;
The world's forgotten well; if the world knew.

* * *
Цей звір, що рве мене, не бич для стад –
Збиткується любов так наді мною:
Лютує, як надворі листопад,
А сита – слабне, відступа весною.
Спаде гарячка, й рана заживе,
І в серці вщухне біль; забуду згодом
Й тебе – манить мене так все нове –
Хоч був мені і заходом і сходом.
Врятована із пазурів звірюк,
Могла б кохати знов, та не зумію:
Вздовж тіла всього, й наче сніг для рук,
Що вже й цілунків жаром не зігрію,
Рубець від ран тих нездоланним шанцем
Проліг між мною і моїм обранцем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
This beast that rends me in the sight of all,
This love, this longing, this oblivious thing,
That has me under as the last leaves fall,
Will glut, will sicken, will be gone by spring.
The wound will heal, the fever will abate,
The knotted hurt will slacken in the breast;
I shall forget before the flickers mate
Your look that is today my east and west.
Unscathed, however, from a claw so deep
Though I should love again I shall not go:
Along my body, waking while I sleep,
Sharp to the kiss, cold to the hand as snow,
The scar of this encounter like a sword
Will lie between me and my troubled lord.

* * *
Ні, лікарю мій, марні намагання
Зцілить мене п’явками зі ставка:
Тому що завдало її кохання,
Недуга, що в мені, тяжка така.
Охочіше за ваші всі моління
Свого обранця я сприймала б чар;
Чи ж ваші оціню благовоління,
Як в серці пустка, в голові ж – кошмар?
На цьому світі він один лиш нині
Мене зцілив би від усіх зажур –
Сповідник, та без чоток і латині;
Й теж лікар, та без марлі і мікстур.
Й на клич ваш не прийде – його ім’я,
Як не просили б, не скажу вам я.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Nay, learnиd doctor, these fine leeches fresh
From the pond's edge my cause cannot remove:
Alas, the sick disorder in my flesh
Is deeper than your skill, is very love.
And you, good friar, far liefer would I think
Upon my dear, and dream him in your place,
Than heed your ben'cites and heavenward sink
With empty heart and noddle full of grace.
Breathes but one mortal on the teeming globe
Could minister to my soul's or body's needs —
Physician minus physic, minus robe;
Confessor minus Latin, minus beads.
Yet should you bid me name him, I am dumb;
For though you summon him, he would not come.

* * *
Зі мною будеш в ліжку, прийде час,
Як досі заманити ще не встигла;
Це неодмінно трапиться і в нас,
Як ще бурлить кров чи як вже застигла;
Як не тепер, то завтра; як не тут,
На моріжку, й ще сповнені екстазом,
То вже під ним, бажань позбувшись пут,
В нічній пітьмі лежатимемо разом;
І не в жаданім, ніжнім і грайливім,
Земнім цілунку, що в нім шал і піт,
А у потворнім, скорбнім і глузливім
Зімкне уста нам пітьми й тліну гніт.
Життя безжальне: навіть тих, що з трону,
Відправить всіх колись на корм дракону.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Yet in an hour to come, disdainful dust,
You shall be bowed and brought to bed with me.
While the blood roars, or when the blood is rust
About a broken engine, this shall be.
If not today, then later; if not here
On the green grass, with sighing, and delight,
Then under it, all in good time, my dear,
We shall be laid together in the night.
And ruder and more violent, be assured,
Than the desirous body's heat and sweat
That shameful kiss by more than night obscured
Wherewith at length the scornfullest mouth is met.
Life has no friend; her converts late or soon
Slide back to feed the dragon with the moon.

* * *
Річ дивна, що, хоч і не схильна я
Зашкодити в чімсь літньому розмаю,
Та, як знайду гніздо, що в нім сім’я
Пташин двох, їх в неспокої тримаю,
Допоки твоє серце тріпотить
Біля вікна грудей моїх, аж поки
Цілунок твій украду, що вмістить
Більш болю, ніж утіх; – і дам вже спокій.
“А зараз линьте, птахи, в небозвід!
З тенет, хай ніжні, поспішіть на волю!” –
Гукаю їм, вину відчувши й стид,
Що я красі взялась вершити долю.
Та якби не кричала, визнать мушу:
Тебе вже з місця і на крок не зрушу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Strange thing that I, by nature nothing prone
To fret the summer blossom on its stem,
Who know the hidden nest, but leave alone
The magic eggs, the bird that cuddles them,
Should have no place till your bewildered heart
Hung fluttering at the window of my breast,
Till I had ravished to my bitter smart
Your kiss from the stern moment, could not rest.
"Swift wing, sweet blossom, live again in air!
Depart, poor flower; poor feather you are free!"
Thus do I cry, being teased by shame and care
That beauty should be brought to terms by me;
Yet shamed the more that in my heart I know,
Cry as I may, I could not let you go.

* * *
Що радять мудрі, трохи уявляю:
Збудивши пристрасть, як годити їй;
Й себе оголену зріть дозволяю –
Мою так стрілку півночі твоїй
Вдалось хитнути. А щоб незрадливий
Ти був, переконайсь у тім, що змін
Я прагну теж і компас мій мінливий:
За гріш подачки щедрий дар взамін.
На матір схожа я; в мені щедроти
Її всі: палкість, вірність, доброта;
Кохав би краще вже за ці чесноти,
Хай і була б любов коротша та,
Ніж за наряди й приворотне зілля, –
Та чим ще тебе втримать до весілля?

Edna St. Vincent Millay
* * *
No lack of counsel from the shrewd and wise
How love may be acquired and how conserved
Warrants this laying bare before your eyes
My needle to your north abruptly swerved;
If I would hold you, I must hide my fears
Lest you be wanton, lead you to believe
My compass to another quarter veers,
Little surrender, lavishly receive.
But being like my mother the brown earth
Fervent and full of gifts and free from guile,
Liefer would I you loved me for my worth,
Though you should love me but a little while,
Than for a philtre and doll can brew, —
Though thus I bound you as I long to do.

* * *
Коли помреш ти й поглядом бентежним
Наскрізь вже не пронижеш – сяйва чар
Такий в нім: наче блиском ефемерним
Планети дві у просвіт поміж хмар
Сяйнули раптом з неба в млу світанку,
Та лиш на мить – вже й сліду їх нема,
Хай хтось би і вдивлявся до останку
З надією, аж поки зникне й тьма; –
Тоді тебе забула б, може, й разом
Весь біль і смуток, зажила б, як всі?
О ні! Ще не потьмаривсь доки розум,
У ньому блиск тих зір у всій красі,
Яскравіш сяйво з пам’яті ллючи,
Ніж альфи всіх сузір’їв уночі.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When you are dead, and your disturbing eyes
No more as now their stormy lashes lift
To lance me through — as in the morning skies
One moment, plainly visible in a rift
Of cloud, two splendid planets may appear
And purely blaze, and are at once withdrawn,
What time the watcher in desire and fear
Leans from his window in the dawn —
Shall I be free, shall I be once again
As others are, and count your loss no care?
Oh, never more, till my dissolving brain
Be powerless to evoke you out of air,
Remembered morning stars, more fiercely bright
Than all the Alphas of the actual night!

* * *
Кохав мене ти? – ні! – та що поробиш;
Тебе ж я – більше, ніж саме життя;
Несправедливість в цім, бо як не годиш,
Мені одній лиш туга й каяття.
А вибір зброї? – все ж я вибираю,
Щоб зброя та ржавіла в забутті:
Вночі у мріях в ігри інші граю –
Гравці знатніші й ставки вже не ті.
Й коли світанок осяває доли,
Буджусь я в розладі зі світом всім:
З дітьми всіма, які спішать до школи,
З тим дурнем, що відраз причина – в нім.
Ти йдеш; мені ж, самотній, і світлиця
Холодна вже відтоді, мов темниця.

Edna St. Vincent Millay
* * *
You loved me not at all, but let it go;
I loved you more than life, but let it be.
As the more injured party, this being so,
The hour's amenities are all to me —
The choice of weapons; and I gravely choose
To let the weapons tarnish where they lie;
And spend the night in eloquent abuse
Of senators and popes and such small fry
And meet the morning standing, and at odds
With heaven and earth and hell and any fool
Who calls his soul his own, and all the gods,
And all the children getting dressed for school . . .
And you will leave me, and I shall entomb
What's cold by then in an adjoining room.

* * *
Мене більш не кохай, божка любові
Відринь, якщо вона така гірка
Тобі вже, й прощавай на цьому слові;
Будь завжди юним – ось моя рука.
Сильніш в мені ця спрага – й вже навіки,
Хоч і пила; тобі ж, немов пісок
У рот, цілунок мій, як на повіки
Монетки дві, чи для долонь гвіздок.
Й кинь слово зліш, щоб розігнула спину,
Щоб застидилась сліз в прощальний час,
Бо як років стрій озвірілий стріну? –
Що не посмів би зачіпати нас,
Як з факелом під спів крокуєм в ногу;
Мені ж одній долати цю дорогу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love me no more, now let the god depart,
If love be grown so bitter to your tongue!
Here is my hand; I bid you from my heart
Fare well, fare very well, be always young.
As for myself, mine was a deeper drouth:
I drank and thirsted still; but I surmise
My kisses now are sand against your mouth,
Teeth in your palm and pennies in your eyes.
Speak but one cruel word, to shame my tears;
Go, but in going, stiffen up my back
To meet the yelping of the mustering years —
Dim, trotting shapes that seldom will attack
Two with a light who match their steps and sing:
To one alone and lost, another thing.

* * *
Як з бігом часу раптом ти згадаєш,
Коли обсядуть сум, вагання, страх,
Й знайти від них спасіння зажадаєш
У мріях, насолодах, похвалах;
Коли зігнешся під скорбот вагою,
Як в осуд перейде колишня лесть, –
Згадай же, як гордилась я тобою
За мужність, благородство, розум, честь.
Не виграти зі смертю в грі змагання:
Й коли зітне її коса мене
Раніше, хай тобі моє кохання
Хоч крихту тої гордості верне:
Воскресне тоді в пам’яті саме
Й тебе ще вище над людьми здійме.

Edna St. Vincent Millay
* * *
If in the years to come you should recall,
When faint in heart or fallen on hungry days,
Or full of griefs and little if at all
From them distracted by delights or praise;
When failing powers or good opinion lost
Have bowed your neck, should you recall to mind
How of all men I honoured you the most,
Holding your noblest among mortal-kind:
Might not my love — although the curving blade
From whose wide mowing none may hope to hide,
Me long ago below the frosts had laid —
Restore you somewhat to your former pride?
Indeed I think this memory, even then,
Must raise you high among the run of men.

* * *
Коли вдягнем вінки не з мирта – з тліну,
Й затьмарить морок зір, й серед мерців
Наш сміх дзвінкий, весь шал за мить єдину
Там буде, де й думки всі мудреців;
Як внуки тих, хто в іграх з нами вправні,
На веслах в море вийдуть, хто з корми
Пірнатиме шукать монетки давні? –
Уже не ми, коханий, вже не ми….
То ж ті, кому вдихать на повні груди,
Нас, що безмовний прах уже, не вчіть
Яка любов обманлива, й що люди
Не вірять в міць її; хоча б мовчіть,
Минаючи німу тих двох могилу,
Що звідали сповна кохання силу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we that wore the myrtle wear the dust,
And years of darkness cover up our eyes,
And all our arrogant laughter and sweet lust
Keep counsel with the scruples of the wise;
When boys and girls that now are in the loins
Of croaking lads, dip oar into the sea, —
And who are these that dive for copper coins?
No longer we, my love, no longer we —
Then let the fortunate breathers of the air,
When we lie speechless in the muffling mould,
Tease not our ghosts with slander, pause not there
To say that love is false and soon grows cold,
But pass in silence the mute grave of two
Who lived and died believing love was true.

* * *
Колодязь є; в його бездонне око,
Хоч ріж мене, я більш не зазирну;
Живився джерелом, що десь глибоко
В нім пульсувало, та за ніч одну
Враз висох; а в засуху, як безводна
Була й ріка, на рівні усе ж тім
Блищала тьмяно там вода холодна;
Й десь ділась за одну ніч, зникла в нім.
Є слово, що не смію знов казати,
Обличчя є, що з пам’яті жену;
Й хоч навчена терпіти біль і втрати,
Про тебе думку – муку цю одну –
Вже не осилю; й ще боюсь в додачу,
Чи в спомині про тебе глузд не втрачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
There is a well into whose bottomless eye,
Though I were flayed, I dare not lean and look,
Sweet once with mountain water, now gone dry,
Miraculously abandoned by the brook
Wherewith for years miraculously fed
It kept a constant level cold and bright,
Though summer parched the rivers in their bed;
Withdrawn these waters, vanished overnight.
There is a word I dare not speak again,
A face I never again must call to mind;
I was not craven ever nor blenched at pain,
But pain to such degree and of such kind
As I must suffer if I think of you,
Not in my senses will I undergo.

* * *
Під місяцем, що в чверті вже останній,
Я вмру або з тобою буду знов;
Моральні настанови у змаганні
Здола всі біль, що завдала любов.
Терпіння, гордість, честь, мольба, погрози –
Що в людях склалось чи закон дав їм, –
Чи ж ради них з вогнем пекучим сльози
Нуртують в кожнім подиху моїм?
Час підганять, чекання звідать муки,
Будиться й засинать в самотині –
Та поки я жива, облиш спонуки
Змінити щось на свій лад у мені.
Скажи, уздрівши, як цей серп маліє:
Вона в труні – чи – де сама воліє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by this moon, before this moon shall wane
I shall be dead or I shall be with you!
No moral concept can outweigh the pain
Past rack and wheel this absence puts me through;
Faith, honour, pride, endurance, what the tongues
Of tedious men will say, or what the law —
For which of these do I fill up my lungs
With brine and fire at every breath I draw?
Time, and to spare, for patience by and by,
Time to be cold and time to sleep alone;
Let me no more until the hour I die
Defraud my innocent senses of their own.
Before this moon shall darken, say of me:
She's in her grave, or where she wants to be.

* * *
О серце, не жалій оселі з плоті,
Стрясай її гулянкою, танком;
Твоя вона й лиш у твоїй турботі
Її продати чи віддать на злом.
Ти бачиш – місяць ліжко осяває,
Ти чуєш – хруснув гравій під вікном;
Це засторогу дім твій посилає:
Не спи, коли руїна вже кругом.
Що молодість розтринькати не встигне,
Докучна старість перетворить в прах:
То ж, поки юні, сміх наш хай не тихне –
Суха латинь, та правда в цих словах.
Юнь, геть жалі – й копійки не залиш
Для старості; й не бійсь, що буде зліш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Heart, have no pity on this house of bone:
Shake it with dancing, break it down with joy.
No man holds mortgage on it; it is your own;
To give, to sell at auction, to destroy.
When you are blind to moonlight on the bed,
When you are deaf to gravel on the pane,
Shall quavering caution from this house instead
Cluck forth at summer mischief in the lane?
All that delightful youth forbears to spend
Molestful age inherits, and the ground
Will have us; therefore, while we're young, my friend —
The Latin's vulgar, but the advice is sound.
Youth, have no pity; leave no farthing here
For age to invest in compromise and fear.

* * *
Цю рану вже ніколи не зцілити;
І це не смерті підступи жахні –
Її кохання завдало мені,
Дотла згорівши; не зазеленіти
Вже пустирищу: ні трава, ні квіти
Тут не зійдуть, хоч сію навесні,
А небо щедро ллє дощі рясні –
Такі безплідні болю моноліти.
Що квітень буде вітряним незвично,
Й що серпень занегодиться дощем, –
Стерплю; й що нам – сприйму філософічно –
Як ляжем в землю, стане тлін плащем;
Але як мрія згине – вже довічно
Нести у грудях цей пекучий щем.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Here is a wound that never will heal, I know
Being wrought not of a dearness and a death
But of a love turned ashes and the breath
Gone out of beauty; never again will grow
The grass on that scarred acre, though I sow
Young seed there yearly and the sky bequeath
Its friendly weathers down, far underneath
Shall be such bitterness of an old woe.
That April should be shattered by a gust,
That August should be leveled by a rain,
I can endure, and that the lifted dust
Of man should settle to the earth again;
But that a dream can die, will be a thrust
Between my ribs forever of hot pain.

* * *
Що ж, я пішла від тебе – й геть жалі;
Це – вибір мій, хай рана й незагойна;
Й що б не казав ти – навіть королі
Не часто йдуть на плаху так достойно.
Вночі в сльозах топила відчай свій,
Та день сушив їх; і я вдячна долі,
Що жити, хай і в клітці золотій,
Вже не бажаю пташкою в неволі.
Схитруй чи менш люби – й ще на одне
Із літ тебе я втратила б пізніше;
Та чи ціна та звабила б мене,
Й те літо – чи було б тим, що раніше?
Й коли здолаю відчаю межу –
Про тебе й слова злого не скажу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Well, I have lost you; and I lost you fairly;
In my own way, and with my full consent.
Say what you will, kings in a tumbrel rarely
Went to their deaths more proud than this one went.
Some nights of apprehension and hot weeping
I will confess; but that's permitted me;
Day dried my eyes; I was not one for keeping
Rubbed in a cage a wing that would be free.
If I had loved you less or played you slyly
I might have held you for a summer more,
But at the cost of words I value highly,
And no such summer as the one before.
Should I outlive this anguish — and men do —
I shall have only good to say of you.

* * *
Не встиг бутон розкрити пелюстки,
Коли з тобою вперше цілувалась,
Як зла бур’ян сухий пустив ростки;
Й не до добра це – зразу догадалась.
Пір року зміну знаю, бо з села
Я родом; то ж, як і батьки бувало,
Кажу, вдихнувши холод: “Без тепла
Все, що на грядці у цю ніч, – пропало.”
І все ж надія ще жила в мені,
Що більш погожим виявиться літо,
Й пізніш прийдуть осінні хмурі дні,
Й весняний збиток буде пережито.
Й кажу тобі це, як уже мороз
Торкнувсь брутально виноградних лоз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Even in the moment of our earliest kiss,
When sighed the straitened bud into the flower,
Sat the dry seed of most unwelcome this;
And that I knew, though not the day and hour.
Too season-wise am I, being country-bred,
To tilt at autumn or defy the frost:
Snuffing the chill even as my fathers did,
I say with them, "What's out tonight is lost."
I only hoped, with the mild hope of all
Who watch the leaf take shape upon the tree,
A fairer summer and a later fall
Than in these parts a man is apt to see,
And sunny clusters ripened for the wine:
I tell you this across the blackened vine.

* * *
Любове, ти колючкою мені
Вп’ялась у серце й ледь не погубила;
Й траву, що в ній лежала в напівсні,
Й так мокру від дощу, слізьми кропила,
Як сутінки зміняла млиста ніч,
А тій – похмурий ранок йшов на зміну,
Та небо все ясніло зусібіч,
Й вернуло дню вже метушню пташину.
Колючко ніжна, пристрасте, якби ж
Тоді я знала, яку серцю муку
Несе твій гострий і безжальний ніж,
Як розставання множить в нім розпуку, –
О, я не бігла б так на того клич,
Хто чи й любив мене – в ту навіть ніч!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sweet love, sweet thorn, when lightly to my heart
I took your thrust, whereby I since am slain,
And lie disheveled in the grass apart,
A sodden thing bedrenched by tears and rain,
While rainy evening drips to misty night,
And misty night to cloudy morning clears,
And clouds disperse across the gathering light,
And birds grow noisy, and the sun appears —
Had I bethought me then, sweet love, sweet thorn,
How sharp an anguish even at the best,
When all's requited and the future's sworn,
The happy hour can leave within the breast,
I had not so come running at the call
Of one who loves me little, if at all.

* * *
Коли підеш ти, що в цю мить мені
Дорожчий за слова всі на папері,
Залишивши мене в самотині,
Й більш не постукаєш у мої двері;
Й не будеш уже променем ясним
Мені, коли земля в цвітінь уборі,
Чи в пітьмі світлом місяця блідим
У зблиску й мерехтінні хвиль на морі; –
Хай пам’ять лиш одне тоді верта –
Й поплачу трохи, як тепер, в скорботі –
Мить, де любов твоя, мов квітка та,
Що смерті страх в ній ще в п’янкій дрімоті,
Й спостеріга тужливо серед нив,
Де вітер пелюстки її зронив.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When you, that at this moment are to me
Dearer than words on paper, shall depart,
And be no more the warder of my heart,
Whereof again myself shall hold the key;
And be no more, what now you seem to be,
The sun, from which all excellencies start
In a round nimbus, nor a broken dart
Of moonlight, even, splintered on the sea;
I shall remember only of this hour–
And weep somewhat, as now you see me weep–
The pathos of your love, that, like a flower,
Fearful of death yet amorous of sleep,
Droops for a moment and beholds, dismayed,
The wind whereon its petals shall be laid.

* * *
Більш не з’являйся, літо, в цьому лісі
Й ти, осене, не йди по цих стежках;
Не хочу ні дощу, ні сонця з висі,
Ні втіх очам на тирлича квітках.
Й ти будь відсутня теж, даремна весно;
Не дай дроздам здійняти співу шквал,
Що вміє воскрешати так облесно
Із пам’яті бажань колишніх шал.
Й лиш ти, нелюба іншим, хмура зимо,
З морозами у ліс цей завітай;
Хай гнеться зледеніле віття німо,
Хоч поряд в лузі й літній ще розмай;
Затьмар і вись, і низ хурделиць бігом;
Прощай, квітучий луже, – спи під снігом!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Summer, be seen no more within this wood;
Nor you red Autumn, down its paths appear;
Let no more the false mitrewort intrude
Nor the dwarf cornel nor the gentian here;
You too be absent, unavailing Spring,
Nor let those thrushes that with pain conspire
From out this wood their wild arpeggios fling,
Shaking the nerves with memory and desire.
Only that season which is no man's friend,
You, surly Winter, in this wood be found;
Freeze up the year; with sleet these branches bend
Though rasps the locust in the fields around.
Now darken, sky! Now shrieking blizzard, blow! —
Farewell, sweet bank; be blotted out with snow!

* * *
Тебе любила щойно – зізнаюся;
Кажу всерйоз – не жарт це, як раніш:
На тебе мимоволі задивлюся
Й не відведу твоїх рук – стисну лиш.
Де й ділись усі примхи мої нині;
Під поглядом твоїм, який звільнить
Від скритності, зазнайства і гордині,
Постануть усі вади мої вмить.
Пробудженням від чергової сплячки
Була тобі – й розстаньмось без молінь:
В житті я обійдусь і без подачки;
Йду залом пам’яті твоєї – тінь
У мармурі – не дівчина жива,
Що все ж тебе кохала день чи два.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I think I should have loved you presently,
And given in earnest words I flung in jest;
And lifted honest eyes for you to see,
And caught your hand against my cheek and breast;
And all my pretty follies flung aside
That won you to me, and beneath your gaze,
Naked of reticence and shorn of pride,
Spread like a chart my little wicked ways.
I, that had been to you, had you remained,
But one more waking frorn a recurrent dream,
Cherish no less the certain stakes I gained,
And walk your memory's halls, austere, supreme,
A ghost in marble of a girl you knew
Who would have loved you in a day or two.

* * *
Одне прохання – завжди будь красивим,
Щоб ніжною і я повік була;
Ти ж знаєш, що краса є справжнім дивом
Для мене – і в тобі його знайшла;
Без неї мене втримати не зможеш,
Хай інших безліч є в тобі чеснот;
Слізьми й мольбою тут не допоможеш,
Докори ж тільки додадуть скорбот.
Ото ж прошу, як справді мене любиш,
Лелій до днів останніх вроди чар;
Й не відведу твоїх рук, як голубиш,
І з вдячністю прийму любові дар.
Якщо й старіти, дням згубивши лік,
То лиш чарівно, як це робить рік.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I do but ask that you be always fair
That I forever may continue kind;
Knowing me what I am, you should not dare
To lapse from beauty ever, nor seek to bind
My alterable mood with lesser cords;
Weeping and such soft matters must invite
To further vagrancy; and bitter words
Chafe soon to irremediable flight,
Wherefore I pray you if you love me dearly,
Less dear to hold me than your own bright charms,
Whence it may fall that until death, or nearly,
I shall not move to struggle from your arms:
Fade if you must,--I would but bid you be
Like the sweet year, doing all things graciously.

* * *
В посуху днів моїх знов, мов роса,
Немов з оази вітер чи дзюрчання
Струмка десь під землею, без вагання
Зрадливий посланець – твоя краса –
У споминах примчить; вже не спаса
Й жага згадати всі твої надбання,
Бо грунт цей непридатний для зростання
Не лише квітів – навіть і вівса.
Все ж милий привид викликаю знов
В полоні твого чару неземного;
Й молю, й кляну – й холоне в жилах кров:
Всім присягаюсь, зрікшися усього;
З розпуки божеволію немов:
Знов обнімаю – й там нема нікого.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Once more into my arid days like dew,
Like wind from an oasis, or the sound
Of cold sweet water bubbling underground,
A treacherous messenger, the thought of you
Comes to destroy me; once more I renew
Firm faith in your abundance, whom I found
Long since to be but just one other mound
Of sand, whereon no green thing ever grew.
And once again, and wiser in no wise,
I chase your colored phantom on the air,
And sob and curse and fall and weep and rise
And stumble pitifully on to where,
Miserable and lost, with stinging eyes,
Once more I clasp,--and there is nothing there.

* * *
Ті рози, що колись в саду моїм,
В Гомера, чи в Хайямовім зростали,
Хоча й самі з тих пір вже прахом стали
Під шаром із таких же роз товстим
Й не тішити ніколи зір наш їм; –
Але крізь тлін і праху всі завали
Пишніше б ще й духмяніш забуяли,
Літа всі давні сколихни новим.
Й коли клянусь: “Всім серцем я люблю”, –
То клятва ця чи без Ліліт можлива
Була б, без Лесбії й Лукреції;
Щось теж в коханні і своїм згублю,
Якби була Єлена менш вродлива,
Чи вмерла б, чи осталась в Греції.

Edna St. Vincent Millay
* * *
No rose that in a garden ever grew,
In Homer's or in Omar's or in mine,
Though buried under centuries of fine
Dead dust of roses, shut from sun and dew
Forever, and forever lost from view,
But must again in fragrance rich as wine
The grey aisles of the air incarnadine
When the old summers surge into a new.
Thus when I swear, "I love with all my heart,"
'Tis with the heart of Lilith that I swear,
'Tis with the love of Lesbia and Lucrece;
And thus as well my love must lose some part
Of what it is, had Helen been less fair,
Or perished young, or stayed at home in Greece.

* * *
Лиш доки цій дотліти сигареті,
На мить коротку в ці печальні дні,
Як попіл на підлогу в метушні
Каміна зблисків пада, й мляві злети
Мелодій джазу вплівши в піруети,
Химерна тінь танцює на стіні, –
Дам дозвіл пам’яті вернуть мені
Твій лик, що на тлі мрій, мов на портреті.
Й тоді – прощай! – слід мрії зупинить;
Словам твоїм і посмішкам не раде,
Колишнім болем серце не щемить
Й видіння милі з пам‘яті не краде;
Та в дні твоїм останній зблиск – ця мить –
На крутосхилі, як вже сонце сяде.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Only until this cigarette is ended,
A little moment at the end of all,
While on the floor the quiet ashes fall,
And in the firelight to a lance extended,
Bizarrely with the jazzing music blended,
The broken shadow dances on the wall,
I will permit my memory to recall
The vision of you, by all my dreams attended.
And then adieu,--farewell!--the dream is done.
Yours is a face of which I can forget
The colour and the features, every one,
The words not ever, and the smiles not yet;
But in your day this moment is the sun
Upon a hill, after the sun has set.

* * *
Прийду на берег знов до хвиль у піні
Й хатинку там збудую на піску,
Й не так, щоб зріти водорість ламку
Біля дверей, а на сухій місцині;
Й до тебе не вернуся вже у плині
Днів, не візьму за руку, щоб п’янку
Оману пити; й долю не таку –
Щасливішу знайду у самотині.
Вмить слово твоє стало німотою,
Любов твоя розвіялась, як мла,
Затьмаривсь день твій мряки пеленою,
Й мене знобить вже від твого тепла; –
А гір зажура й небо наді мною
Незмінні з пір тих, як дитям була.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I shall go back again to the bleak shore
And build a little shanty on the sand,
In such a way that the extremest band
Of brittle seaweed will escape my door
But by a yard or two; and nevermore
Shall I return to take you by the hand;
I shall be gone to what I understand,
And happier than I ever was before.
The love that stood a moment in your eyes,
The words that lay a moment on your tongue,
Are one with all that in a moment dies,
A little under-said and over-sung.
But I shall find the sullen rocks and skies
Unchanged from what they were when I was young.

* * *
Хоч більш, ніж тебе, я люблю життя,
Й більш трохи – квіт весняного розмаю,
Й димок в осіннім полі; – все ж буття
Без тебе вже не мислю, бо кохаю.
В тобі – і радощі, й жалі мої;
Найбільша із утіх – тобі служити;
До тебе шлю думок своїх рої:
Тобою жити, й знов тобою снити.
До чого не торкнусь в тобі – святе:
Пригадую весь день, як над бровою
В тебе волосся завиток росте,
Й твій дотеп кожний в балачках зі мною; –
Щоб світ дізнавсь – і я, і ти, і всяк,
Як я тебе люблю, хай це й не так.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Loving you less than life, a little less
Than bitter-sweet upon a broken wall
Or bush-wood smoke in autumn, I confess
I cannot swear I love you not at all.
For there is that about you in this light--
A yellow darkness, sinister of rain--
Which sturdily recalls my stubborn sight
To dwell on you, and dwell on you again.
And I am made aware of many a week
I shall consume, remembering in what way
Your brown hair grows about your brow and cheek,
And what divine absurdities you say:
Till all the world, and I, and surely you,
Will know I love you, whether or not I do.

* * *
Благаю, якщо любиш, порадій
Зі мною трохи, чи дозволь сльозами
Твоїми плакать; мало так надій
Дарує тобі доля й манівцями
Брести в пітьмі ти мусиш день за днем.
Так знай же, що і я, хоч і щаслива
В цю мить, теж маю в серці туги щем,
А моя доля – мачуха примхлива.
Благаю, любий, хоч би у цей день
По стежці осяйній іди зі мною,
Бо відвернусь від сонця і пісень
Й піду твоєю, темною й сумною.
То ж разом поспішім навстріч весні:
Кохання лиш таке – повір мені!

Edna St. Vincent Millay
* * *
I pray you if you love me, bear my joy
A little while, or let me weep your tears;
I, too, have seen the quavering Fate destroy
Your destiny's bright spinning--the dull sheares
Meeting not neatly, chewing at the thread,
Nor can you well be less aware how fine,
How staunch as wire, and how unwarranted
Endures the golden fortune that is mine.
I pray you for this day at least, my dear,
Fare by my side, that journey in the sun;
Else must I turn me from the blossoming year
And walk in grief the way that you have gone.
Let us go forth together to the spring:
Love must be this, if it be anything.

* * *
Красою не затьмариш ти лілею,
Й не краща, ніж бузок чи білий мак;
Хай осяйна – не засліпля однак
Мене, хоч і схиляюсь перед нею
І провідною стала вже зорею:
Коли блукаю в тьмі – в ній віщий знак;
Все ж запевняю: чарували б так
Й туман, й уповні місяць над землею.
Як той, хто в чай отруту додає
Щодня, й щоразу більше, по краплині;
Й те вип’є вмить, що й сім би не змогли, –
Так я привчаюсь до краси; вже є
Від її доз у мене ліки нині:
Я п’ю – й живу – де б інші вже злягли.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Thou art not lovelier than lilacs,--no,
Nor honeysuckle; thou art not more fair
Than small white single poppies,--I can bear
Thy beauty; though I bend before thee, though
From left to right, not knowing where to go,
I turn my troubled eyes, nor here nor there
Find any refuge from thee, yet I swear
So has it been with mist,--with moonlight so.
Like him who day by day unto his draught
Of delicate poison adds him one drop more
Till he may drink unharmed the death of ten,
Even so, inured to beauty, who have quaffed
Each hour more deeply than the hour before,
I drink--and live--what has destroyed some men.

* * *
По стежці, що вела вверх, вниз іду.
Дуби з дубків тих виросли донині.
Без тебе – рій лиш споминів веду –
Спускаюсь, та вже в лагіднішій днині.
Позбавлена кохання, без надій
По стежці тій, що вгору йшла, вертаюсь;
Й крутіший, ніж гадавсь тоді, шлях мій,
Й, самотня, кам’яністішим спускаюсь.
Теплінь і сутінь, дзвін удалині
Пливе повільно й сумно над горами;
Й ці пасовища пам’ятні мені,
Що оживлялись навесні стадами.
І близько уже зовсім до хатини,
Звідкіль не проглядають гір вершини.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by the path I climbed, I journey back.
The oaks have grown; I have been long away.
Taking with me your memory and your lack
I now descend into а milder day;
Stripped of your love, unburdened of my hope,
Descend the path I mounted from the plain;
Yet steeper than I fancied seems the slope
And stonier, now that I go down again.
Warm falls the dusk; the clanking of a bell
Faintly ascends upon this heavier air;
I do recall those grassy pastures well:
In early springs they drove the cattle there.
And close at hand should be a shelter, too,
From which the mountain peaks are not in view.

* * *
Й ти вмерти маєш теж, коханий праху,
Й твоя зів’яне врода, мов трава:
Рука ця вміла й мудра голова;
Це тіло зграбне тлін в сильце, мов птаху,
Впіймає, й не уникнути вже краху:
Як листя вітер осені зрива,
Так дінуться десь вроди всі дива –
Пощезнуть від коси одного змаху.
Й любов моя вся, як надійде строк,
Не захистить красу цю від могили,
Як не спинити вітер, що подув,
Й не відвернути в’янення квіток;
Й чи значить щось, яким вродливим був,
Або ж наскільки більш тебе любили.

Edna St. Vincent Millay
* * *
And you as well must die, belovèd dust,
And all your beauty stand you in no stead;
This flawless, vital hand, this perfect head,
This body of flame and steel, before the gust
Of Death, or under his autumnal frost,
Shall be as any leaf, be no less dead
Than the first leaf that fell, this wonder fled,
Altered, estranged, disintegrated, lost.
Nor shall my love avail you in your hour.
In spite of all my love, you will arise
Upon that day and wander down the air
Obscurely as the unattended flower,
It mattering not how beautiful you were,
Or how belovèed above all else that dies.

* * *
Чи думав, любий, де шукать рятунку,
Як час прийде, безжальніший за тлін,
Й візьме з обіймів, від мого цілунку
Тебе, й зістарить – я ж уникну змін?
Як бути нам, що у свої зеніти
Ще линем, сонцю й небесам навстріч,
Хоч долі присуду не відмінити,
Й на все колись гранітна ляже ніч;
Й вогонь цей згасить мороку сувоєм,
Й навіки він у камінь увійде:
Я ще дитя, а ти вже став героєм –
Нас тих колишніх ранок не знайде?
Світає вже, та все нема розради
В жалях цих один одного заради.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, my belovиd, have you thought of this:
How in the years to come unscrupulous Time,
More cruel than Death, will tear you from my kiss,
And make you old, and leave me in my prime?
How you and I, who scale together yet
A little while the sweet, immortal height
No pilgrim may remember or forget,
As sure as the world turns, some granite night
Shall lie awake and know the gracious flame
Gone out forever on the mutual stone;
And call to mind that on the day you came
I was a child, and you a hero grown ?–
And the night pass, and the strange morning break
Upon our anguish for each other's sake!

* * *
Ніч за сестру мені, й кохання стільки
В ній, що довкіл все шал його омив;
Щоб спокою не відати ні хвильки,
Лежу я тут, де піниться приплив.
Її рука лиш між піском і мною,
Її лиш голос й дихання її
Втишають біль зітханнями й пітьмою,
Тамують схлип – й німі уста мої.
Навряд чи заманеться чоловіку
У шторм такий свій залишати дім
Заради потопаючої крику,
Як це – кохання вир, що тоне в нім.
Лиш ніч одна в сльозах з-під темних вій
Чатує тут, де я і вітровій.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Night is my sister, and how deep in love,
How drowned in love and weedily washed ashore,
There to be fretted by the drag and shove
At the tide's edge, I lie — these things and more:
Whose arm alone between me and the sand,
Whose voice alone, whose pitiful breath brought near,
Could thaw these nostrils and unlock this hand,
She could advise you, should you care to hear.
Small chance, however, in a storm so black,
A man will leave his friendly fire and snug
For a drowned woman's sake, and bring her back
To drip and scatter shells upon the rug.
No one but Night, with tears on her dark face,
Watches beside me in this windy place.

* * *
В гучної пісні кубок золотий
Всю нашу пристрасть виллєм; сплівши руки,
Хай сплять коханці інші без принуки –
Не ми; відлуння світу всього лий
У нього, весь шаленства буревій,
Стрічань блаженство і відчай розлуки,
Й душі зворушення, і серця муки,
Щоб ще хмільнішим утворивсь напій.
Лишень співця жде лютня; хай жалі
Леліючи, зітхає тільки, схожий
На будь-кого в німій дрімоти млі.
В любові ж вись така, що їй не гожі
Гілки найвищі: плід, що на землі
Його знаходить кожний перехожий.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Into the golden vessel of great song
Let us pour all our passion; breast to breast
Let other lovers lie, in love and rest;
Not we,--articulate, so, but with the tongue
Of all the world: the churning blood, the long
Shuddering quiet, the desperate hot palms pressed
Sharply together upon the escaping guest,
The common soul, unguarded, and grown strong.
Longing alone is singer to the lute;
Let still on nettles in the open sigh
The minstrel, that in slumber is as mute
As any man, and love be far and high,
That else forsakes the topmost branch, a fruit
Found on the ground by every passer-by.

* * *
Збуджусь – й від дум сумних в світанку млі
Зажура на весь день: не рада й літу;
Читати стану – й так проймуть жалі,
Що за слізьми не видно вже і світу.
Сильніше туги хмара грозова,
Ніж мливо смутку виднокіл затьмарить;
Вона із рози пурпур вимива,
Мертвить бутон і лист зелений старить.
Глибокий став – й хоч біля берегів
Прозорий, сонця зблисками сміється;
Все ж далі, там, де глибше, спохмурнів:
Згорьоване чиєсь там серце б’ється.
Вночі ж до смутку ще й відчай в додачу:
Заплакавши, проснусь; проснувшись – плачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sorrowful dreams remembered after waking
Shadow with dolour all the candid day;
Even as I read, the silly tears out-breaking
Splash on my hands and shut the page away . . .
Grief at the root, a dark and secret dolour,
Harder to bear than wind-and-weather grief,
Clutching the rose, draining its cheek of colour,
Drying the bud, curling the opened leaf.
Deep is the pond — although the edge be shallow,
Frank in the sun, revealing fish and stone,
Climbing ashore to turtle-head and mallow —
Black at the centre beats a heart unknown.
Desolate dreams pursue me out of sleep;
Weeping I wake; waking, I weep, I weep.

* * *
Коли я бачу, як вітри невгавні
Зими шаленства бурю їм навстріч
Здіймуть у грудях в нас, кажу: “Принаймні
Це ж та пора, коли найдовша ніч.
Хай квітів не знайдеш у сніговиці
Й повітря співом птахів не бринить, –
Та сонце сходить пізно так у дні ці:
Не зайва ж для любові навіть мить.”
Шкода: уже світає; бовваніють
Засніжені дерева у саду.
О, розставання біль! Уста німіють.
Як розімкну обійми, як піду?...
Химерна ноче, що як мить лишень,
Прощай! Надворі вже найдовший день.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I said, seeing how the winter gale increased,
Even as waxed within us and grew strong
The ancient tempest of desire, "At least,
It is the season when the nights are long.
Well flown, well shattered from the summer hedge
The early sparrow and the opening flowers! —
Late climbs the sun above the southerly edge
These days, and sweet to love those added hours."
Alas, already does the dark recede,
And visible are the trees against the snow.
Oh, monstrous parting, oh, perfidious deed,
How shall I leave your side, how shall I go? . . .
Unnatural night, the shortest of the year,
Farewell! 'Tis dawn. The longest day is here.

* * *
Не в срібній скриньці, як дівча якесь
Це робить, в зблисках перлів, самоцвіту,
Ще й замкненій, а ключ подівся десь, –
Несу тобі любов свою; не звиту
В любовний вузол, не в обручці, де
Semper fidelis – напис на латині,
Й пружинка потайна, що шлях знайде
В бажання влити краплю зла й гордині:
На руки взявши, й лиш її одну,
Відкриту, без оздоб і оксамитів,
Як хтось би яблук повну пелену
Чи в капелюшку розмаїття квітів,
Несу, й гукаю, як в дітей хвальбі:
“Поглянь, що в мене є! Й це все – тобі!”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not in the silver casket cool with pearls
Or rich with red corundum or with blue,
Locked, and key withheld, as other girls
Have given their loves, I give my love to you;
Not in a lovers'-know, not in a ring
Worked in such fashion, and the legend plain —
Semper fidelis, where a secret spring
Kennels a drop of mischief for the brain:
Love in the open hand, no thing but that,
Ungemmed, unhidden, wishing not to hurt,
As one should bring you cowslips in a hat
Swung from the hand, or apples in her skirt,
I bring to you, calling out as children do:
"Look what I have! — And these are all for you."

* * *
Й колись жінки любили, як і я;
Принаймні, хронік і легенд герої:
Вітрил з Корнвела жде Ірландія,
Спартанська щогла вже у водах Трої;
Війною йшли, щоб полонить красу,
Коханням гнані по усіх усюдах;
Несли й тоді жінки, як я несу,
Любов, мов храм палаючий, у грудях.
Вважаю все ж, що так, як в давні дні,
Страждать любов’ю, – із живих судилась
Мені лиш доля; лиш в одній мені
Та первозданна пристрасть відродилась,
Коли цариці – й смерті зрівши жало –
Приймали в ліжку рицарів зухвало.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Women have loved before as I love now;
At least, in lively chronicle of the past —
Of Irish waters by a Cornish prow
Or Trojan waters by a Spartan mast
Much to their cost invaded — here and there,
Hunting the amorous line, skimming the rest,
I find some woman bearing as I bear
Love like a burning city in the breast.
I think however that of all alive
I only in such utter, ancient way
Do suffer love; in me alone survive
The unregenerate passions of a day
When treacherous queens, with death upon the tread,
Heedless and wilful, took their knights to bed.

* * *
Час не втиша ні болю, ні відчаю;
Ні, не лікується старе новим;
Під плач дощу розсталась я із ним,
Під шум відпливу знов його жадаю.
Розтанув сніг старий, жде гай розмаю,
Й торішнє листя нині – вже лиш дим,
А біль торішній спомином тужним
Все крає серце, так же я страждаю.
Боюсь – куди б ти не вела, дорого, –
Йти, бо туди ж і він зі мною йшов;
А вдасться у місцину забрести,
Де ніг його і сліду не знайти,
Зітхну: “Нема тут спомину про нього!” –
Й заклякну враз, його згадавши знов.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time does not bring relief; you all have lied
Who told me time would ease me of my pain!
I miss him in the weeping of the rain;
I want him at the shrinking of the tide;
The old snows melt from every mountain-side,
And last year's leaves are smoke in every lane;
But last year's bitter loving must remain
Heaped on my heart, and my old thoughts abide,
There are a hundred places where I fear
To go, - so with his memory they brim.
And entering with relief some quiet place
Where never fell his foot or shone his face
I say, 'There is no memory of him here!'
And so stand stricken, so remembering him.

* * *
Не можна двічі, як живий, померти,
Ні двічі вислизати з мук оков;
То ж як обійми розімкнеш, що смерті
Моїй подібне, не помру вже знов.
Й так само полонянка я у Часу:
Нам ранок в двері стукає – й сусід
Найгірший це із лих його запасу, –
То ж не чекаю я вже гірших бід.
Й коли ти станеш квітами й травою, –
Де ліг ти в землю, мов мара з’явлюсь:
Найщасливіша там була з тобою, –
Й над прахом, що миліш за все, схилюсь;
Й зведусь, і руки стисну, й крадькома
Піду, як зараз це роблю, німа.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Since of no creature living the last breath
Is twice required, or twice the ultimate pain,
Seeing how to quit your arms is very death,
'Tis likely that I shall not die again;
And likely 'tis that Time whose gross decree
Sends now the dawn to clamour at our door,
Thus having done his evil worst to me,
Will thrust me by, will harry me no more.
When you are corn and roses and at rest
I shall endure, a dense and sanguine ghost,
To haunt the scene where I was happiest,
To bend above the thing I loved the most;
And rise, and wring my hands, and steal away
As I do now, before the advancing day.

* * *
Не помирати від жалю, а жити
Я маю; їсти й пити, щоб зростать;
Щоб кров чистіш була й міцніла стать,
І відчуття свої всі освіжити;
Й тим, хто не в змозі голод вже терпіти,
Не вариво з жалів ріденьке дать,
А щось, щоб теж відчули благодать,
Ситніше і смачніше їм зварити.
День вересня ясний; на виднокрузі
Багрянець кленів, неба синь і глиб,
Хмарки в нім білі, й вітерець у лузі.
Щоб помагати слабшим, слід мені б
Ростити волю й розум не на тузі,
Гнать відчай геть: їм щастя – наче хліб.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I must not die of pity; I must live;
Grow strong, not sicken; eat, digest my food,
That it may build me, and in doing good
To blood and bone, broaden the sensitive
Fastidious pale perception: we contrive
Lean comfort for the starving, who intrude
Upon them with our pots of pity: brewed
From stronger meat must be the broth we give.
Blue, bright September day, with here and there
On the green hills a maple turning red,
And white clouds racing in the windy air! —
If I would help the weak, I must be fed
In wit and purpose, pour away despair
And rinse the cup, happiness like bread.

* * *
Для тебе я – лиш літа теплі дні,
А не усі чотири пори року;
То ж тих принад, що не знайдеш в мені,
Шукати в інших слід твоєму оку.
Нема в мене ні осені дарів
На продаж, ні задуми днів зимових;
Й люблю тебе я так, що догорів
Вже й чар, що весь він у весни обновах.
Тому кажу: хай з літом і любов
Моя йде – і не місце тут образам, –
Щоб ти радів пташні і квітам знов,
Як вернеться з прийдешнім літом разом;
Інакше будеш, як порушу дати,
Вже й літо в іншім кліматі шукати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know I am but summer to your heart,
And not the full four seasons of the year;
And you must welcome from another part
Such noble moods as are not mine, my dear.
No gracious weight of golden fruits to sell
Have I, nor any wise and wintry thing;
And I have loved you all too long and well
To carry still the high sweet breast of spring.
Wherefore I say: O love, as summer goes,
I must be gone, steal forth with silent drums,
That you may hail anew the bird and rose
When I come back to you, as summer comes.
Else will you seek, at some not distant time,
Even your summer in another clime.

* * *
Ми спорим про податки й другом зву
Тебе я – й це так справді; та нам звісно,
Як вже розрісся й обвиває тісно
Бур’ян цей нашу пристрасть, мов траву,
Й дотруїть ароматом ледь живу,
Розквітнувши – й без догляду – так пишно:
Уява щось нашіптує нам втішно,
Та зовсім інше бачим наяву.
Й навіщо знать, що нам віщують зорі?
Ми з тими, що навік вже без розлук:
Ізольда п’є вино й не знає горя,
Гвінерва гостя жде й не віда мук;
Вслухаючись у шум незмовкний моря,
Франческа книгу випускає з рук.

Edna St. Vincent Millay
* * *
We talk of taxes, and I call you friend;
Well, such you are,--but well enough we know
How thick about us root, how rankly grow
Those subtle weeds no man has need to tend,
That flourish through neglect, and soon must send
Perfume too sweet upon us and overthrow
Our steady senses; how such matters go
We are aware, and how such matters end.
Yet shall be told no meagre passion here;
With lovers such as we forevermore
Isolde drinks the draught, and Guinevere
Receives the Table's ruin through her door,
Francesca, with the loud surf at her ear,
Lets fall the colored book upon the floor.

* * *
Я жінкою народжена й мені
Її манери й прагнення всі дані;
З тобою близькість – дар красі й омані:
Відчуть на грудях груди ще одні,
Згораючи у пристрастей вогні;
Буваєм інколи в такому стані,
Що пульс ясний, а розум – як в тумані;
Й за мить – в розкаянні й самотині.
Забудь же це: до зрад були готові
Хиткий мій розум і гаряча кров;
Й чого більш в тому спомині – любові,
Жалю, зневаги? Й головна з умов:
Це зовсім ще не привід для розмови,
Безумство те, як стрілись би ми знов.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I, being born a woman and distressed
By all the needs and notions of my kind,
Am urged by your propinquity to find
Your person fair, and feel a certain zest
To bear your body's weight upon my breast:
So subtly is the fume of life designed,
To clarify the pulse and cloud the mind,
And leave me once again undone, possessed.
Think not for this, however, the poor treason
Of my stout blood against my staggering brain,
I shall remember you with love, or season
My scorn wtih pity, -- let me make it plain:
I find this frenzy insufficient reason
For conversation when we meet again.

* * *
Ти пам’ятний землі, як тане сніг,
І квітам всім, що тішать зір весною,
І місяцю уповні наді мною,
Вітрам, полям з пилюкою доріг;
Всім птахам, спів чий чарувати міг
Все літо, хай вже з ноткою сумною;
Всім гніздам восени з крон голизною;
Всім бурям, що несе пір року біг.
Вже не пройдеш по стежці, де природа
В світанку сяйві млисто золота;
Не чуєш в долах вітру, як негода,
Ні шуму крил, що з висі доліта.
Все ж ти – щось більше, аніж юнь і врода,
Й тебе неспішний рік цей пам’ята.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Mindful of you the sodden earth in spring,
And all the flowers that in the springtime grow;
And dusty roads, and thistles, and the slow
Rising of the round moon; all throats that sing
The summer through, and each departing wing,
And all the nests that the bared branches show;
And all winds that in any weather blow,
And all the storms that the four seasons bring;
You go no more on your exultant feet
Up paths that only mist and morning knew;
Or watch the wind, or listen to the beat
Of a bird's wings too high in air to view,
But you were something more than young and sweet
And fair, and the long year remembers you.

* * *
В твоє лице вдивлялась без упину,
Де чистота сіяє, не згаса,
Хай прогляда й крізь марева хмарину –
Така всесильна й дивна в нім краса.
І відвела свій погляд мимоволі
Від твого світла – так воно сліпить;
Й розгублена стою: думки – й ті кволі;
Як сонце зріти – то задовга й мить.
Й тоді життєві будні – комірчина
Похмура, де блукаю в темноті;
Вже й речі звичні не впізнать – личина
Чужа в них, навіть обриси не ті.
Вагаюсь, чути й бачить знов навчаюсь,
Аж поки до пітьми не призвичаюсь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When i too long have looked upon your face,
Wherein for me a brightness unobscured,
Save by the mists of brightness has its place,
And terrible beauty not to be endured,
I turn away reluctant from your light
And stand irresolute, a mind undone,
A silly, dazzled thing deprived of sight
From having looked too long upon the sun.
then is my daily life a narrow room
In which a little while, uncertainly,
Surrounded by impenetrable gloom,
Among familiar things grown strange to me
Making my way, i pause, and feel, and hark,
Till i become accustomed to the dark.

* * *
Жалій мене, та не тому, що вмить
Сіяння дня у присмерку розтане;
Що рік так стрімко до кінця біжить
І що краса дібров, ланів зів’яне;
Що місяця серп щерблять небеса
І що приплив за мить відплив зміняє;
Й хіть чоловіча швидко так згаса,
Й що вже в очах кохання блиск не сяє.
Це знала я й раніш: не більш любов,
Аніж билинка, яку вітер скосить;
Ніж той приплив, що на пісок він знов
Лишень уламки з глибини виносить.
То ж пожалій, що серце не навчу
Тому, що звісне глузду-тлумачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Pity me not because the light of day
At close of day no longer walks the sky;
Pity me not for beauties passed away
From field and thicket as the the year goes by;
Pity me not the waning of the moon,
Nor that the ebbing tide goes out to sea,
Nor that a man's desire is hushed so soon,
And you no longer look with love on me.
This have I known always: Love is no more
Than the wide blossom which the wind assails,
Than the great tide that treads the shifting shore,
Strewing fresh wreckage gathered in the gales:
Pity me that the heart is slow to learn
What the swift mind beholds at ever turn.

* * *
Під місяцем твоїм, всесильна Плоте,
Я теж кричала кішкою вночі,
Із башти, що звела, в пітьму йдучи,
В послід пташиний, в написів на плоті
Вульгарщину; сусідки ж що навпроти,
Такі ж, як і їх мамки, збирачі
Пліток і вад лишень підглядачі,
Що ігнорують всі мої чесноти.
Така, як є вже, я і збудувала
Сама цю башту все ж, моя – вона;
Й хоч зводивсь храм Красі, – в ній все, що мала
Тоді в собі я: кості білизна,
Й жар думки, й гордість, мука, й хоті жала,
Й ті ночі, що була в них не одна.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I, too, beneath your moon, almighty Sex,
Go forth at nightfall crying like a cat,
Leaving the ivory tower I laboured at
For birds to foul and boys and girls to vex
With tittering chalk; and you, and the long necks
Of neighbors sitting where their mothers sat
Are well aware of shadowy this and that
In me, that's neither noble nor complex.
Such as I am, however, I have brought
To what it is, this tower; it is my own.
Though it is reared To Beauty, it is wrought
From what I had to build with: honest bone
Is there, and anguish; pride; and burning thought;
And lust is there, and nights not spent alone.

* * *
Хто цілував мене, і де, й чому,
Забула я; й хто вже не пригорне
Вночі так ніжно; й лиш дощу сумне
Зітхання чути, що видінь юрму
Являє тих, кого не обніму.
Щем не замре й біль в серці не мине
За тими хлопцями, що знов мене
Вже не позвуть, як ніч згуща пітьму.
Так дерево в снігів самотині
Не знає, яких птахів позбулось,
Лиш помічає: тиша вже німа.
Любовей скільки втратить довелось,
Не відаю, лиш знаю, що в мені
Спів літа щойно чувсь – і вже нема.

Edna St. Vincent Millay
* * *
What lips my lips have kissed, and where, and why,
I have forgotten, and what arms have lain
Under my head till morning; but the rain
Is full of ghosts tonight, that tap and sigh
Upon the glass and listen for reply,
And in my heart there stirs a quiet pain
For unremembered lads that not again
Will turn to me at midnight with a cry.
Thus in winter stands the lonely tree,
Nor knows what birds have vanished one by one,
Yet knows its boughs more silent than before:
I cannot say what loves have come and gone,
I only know that summer sang in me
A little while, that in me sings no more.

* * *
О, не вважай, що клятві так вже вірна;
Як не любовна – це для мене гніт:
Розстанусь і з тобою, якщо спірна,
Бо за красою лину слід у слід.
Не будь водою для моєї спраги
І їжею для голоду мого –
Тебе б забула й інших вже уваги
Шукала б, як твоєї до того.
А ти, немов повітря, весь у русі,
Й мінливі твої чари, мов приплив;
Буть схожою і я не забарюся:
Такий могутній твій на мене вплив.
Зрадливцю мій, як ти, я буть стараюсь –
Й на вірність віроломством присягаюсь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, think not I am faithful to a vow!
Faithless am I save to love's self alone.
Were you not lovely I would leave you now:
After the feet of beauty fly my own.
Were you not still my hunger's rarest food,
And water ever to my wildest thirst,
I would desert you--think not but I would!
And seek another as I sought you first.
But you are mobile as the veering air,
And all your charms more changeful than the tide,
Wherefore to be inconstant is no care:
I have but to continue at your side.
So wanton, light and false, my love, are you,
I am most faithless when I most am true.

Перша дрібка

Горить моя свічка в пітьми темнім крузі
З кінців двох – не стачить на ніч.
Та –о! – мої недруги, й – о! – мої друзі,
Як ясно стає навсібіч!

Друга дрібка

Дім похмурий звівсь на скелі монолітному куску, –
Йдіть і гляньте на палац мій сонцесяйний на піску!

Edna St. Vincent Millay

FIRST FIG

My candle burns at both ends;
It will not last the night;
But ah, my foes, and oh, my friends–
It gives a lovely light!

SECOND FIG

Safe upon the solid rock the ugly houses stand:
Come and see my shining palace built upon the sand!

* * *
Тебе забуду, любий, незабаром;
Ще тішся в цім короткім вже ряду
Днів, тижнів, місяців любові даром,
Перш ніж забуду або ж геть піду
Й розстанемось назавжди. Поступово
Тебе забуду; нині ж – певна в цім –
На кожне ніжне і лестиве слово
Тобі своїм зізнанням відповім.
Я знаю справді, що любов живуча,
Що клятви не такі уже й крихкі;
В природі все ж поразка неминуча,
Хай розтяглось змагання й на роки.
Й знайшлось чи ні жадане – нам вже звично,
Якщо сприймати все біологічно.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I shall forget you presently, my dear,
So make the most of this, your little day,
Your little month, your little half a year,
Ere I forget, or die, or move away,
And we are done forever; by and by
I shall forget you, as I said, but now,
If you entreat me with your loveliest lie
I will protest you with my favorite vow.
I would indeed that love were longer-lived,
And vows were not so brittle as they are,
But so it is, and nature has contrived
To struggle on without a break thus far,
Whether or not we find what we are seeking
Is idle, biologically speaking.

* * *
Любов не все, не харч і не напій,
Ні сон, ні дах, де від негоди схов,
Ні дошка, що плавцям рятунок в ній,
Як хвиля їх здійма і топить знов.
Любов не сповнить диханням легень,
Кров не очистить, кістку не зростить;
Все ж багатьом – мов найчорніший день,
Як їм вона не стрілася й на мить.
Могло б так статись, що у час важкий,
Як біль прониже й туга самоти,
Без сил вже, з думкою про супокій –
Могла б твою любов на торг нести
Чи спомин про цю ніч мінять на хліб.
Могло б так буть… Не з тих я, що змогли б.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love is not all: it is not meat nor drink
Nor slumber nor a roof against the rain;
Nor yet a floating spar to men that sink
And rise and sink and rise and sink again;
Love can not fill the thickened lung with breath,
Nor clean the blood, nor set the fractured bone;
Yet many a man is making friends with death
Even as I speak, for lack of love alone.
It well may be that in a difficult hour,
Pinned down by pain and moaning for release,
Or nagged by want past resolution's power,
I might be driven to sell your love for peace,
Or trade the memory of this night for food.
It well may be. I do not think I would.