Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олексій Ганзенко (1958)
Три речі вражають мене найдужче. Це грандіозність світобудови, наша здатність до її пізнання та нездатність відшукати там місце для себе...




Художня проза ⁄ Переглянути все



  • Будильник
  • Алергія
  • Буряки
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 10.
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 9.
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 8.
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 7.
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (31)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 6.
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (30)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 5.
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (29)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 4
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (28)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 3
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (27)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (26)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 2
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (25)
  • ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 1
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (24)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (23)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (22)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (21)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (20)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (19)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (18)
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (17)
  • Хто ж порятує Світ?
  • Нотатки білоплямистого виростогуба (16)

  • Сторінки: 1   2   

    Художня проза
    1. Будильник
      Це, певно, вже десята ніч, як я не сплю. Або двадцята, хтозна – я втратив лік часові, точніше – час зробився моїм ворогом і я урвав з ним стосунки. Ніч... лежу перед нею висотаний, марний, наче невиліковнохворий на операційному столі, і вона вільна чинити зі мною, що заманеться. Ніч-хірург. Невправний, недовчений. І ніякий гемоняка не дав мені знеболювального! Я гризу ковдру й шматую простирадло. Мені болить. Та хірург не зважає. Ні, певно це вже двадцята ніч. А може сота...

      Того гемонського дня я трошки випив – до бригади взяли новака, а в нас із цим строго: чи новенький, чи після відпустки – став! Небагато – хлопчак зовсім дитя, не хотіли „колоти” по дорослому, та й за душею в „трудового поповнення” лише те, що мама на обід вділила...
      А вночі, о-пів на четверту, задзвонив будильник. Я схопився: вже третя тридцять!.. Стій!.. – ошелешено вирячився на золотавий овальний циферблат, – мені нікуди не треба, я його не заводив – я взагалі ніколи його не заводжу! Чи зима, чи літо – звик схоплюватись о шостій, на роботу встигаю... Хіба сп’яну? То скільки там... Я бухнувся в постіль і сердито відвернувся від нерозумного будильника до стіни.
      До шостої я встиг іще побачити сон. Наче ціляю з рогатки по горобцях. І щораз влучаю. Вбиті горобці падають, мов стиглі сливи, а поруч мене сидить старий бундючний горобець і прицьвірінькує: „Стривай, стривай, ось настане горобина ніч!.. ”
      Назавтра він задзвонив знову. О третій тридцять. Що за верзота? Сказав би, що хтось грається, то мешкаю сам. Не Мурляй же заводить щовечора на півчетвертої ранку мого облупленого довгастого дзиґаря! Чекай: прокинувшись учора, я, либонь, натиснув кнопку, от він і видзвонює мені сюніч те, що не видзвонив тоді. Я заспокоївся, але зовсім ненадовго: якщо так, то хіба не мусів би він відтеленькатись о третій тридцять дня? Чи той гемонячий будильник узагалі дзвонив минулої ночі, чи мені нароїлося? І чому саме третя тридцять? Такої глупої пори рівень моїх розумових потуг балансує чи не на найнижчій позначці, тож ні до чого путнього не докумекавши, я знову впав на подушку. Мені приснився морок.
      Уранці, на бадьору голову, я завбачливо перевів тоненьку жовту стрілку клопітного будильника на дев’яту, а ввечері, мостячись спати, спровадив його, про всяк випадок, на кухню. Влягаючись, кпив зі своєї дурної полохливості, але почувався зовсім невесело. Уперше після розлучення війнуло на мене тоді незатишністю самотності.
      Не було ні зрад, ні сварок, ні пропитої зарплатні, тільки роздратованість і втома. Від близькості одне одного. Ми виявились різними й нам що далі, то нестерпніше було вдавати порядну родину.
      Таке було неможливо, але потойбік ночі мене знову розбудив будильник. Я схопився, наче знайшов біля себе в постелі розшурхане зміїне кишло. Чирхнув запальничкою: дзиґар стояв на столику біля ліжка, тоненька жовта стрілка вказувала третю тридцять. Мене пройняв дрож. Я заклацав вимикачами в усіх кімнатах, перевірив засувку на дверях – нікого. Сторожко, наче то справді був не годинник, а холодний в’юнкий гад, накрив будильника сорочкою, виніс у сарайчик і розтовк молотком на друззя. Та спокою від такого героїчного вчинку отримав мало – очей до ранку вже не склепив.
      На роботі поскузувався з бригадиром, напав на новенького, який спізнився на цілих чвертьгодини. „Будильник став!” – виправдовуючись, розвів довгими маслаками хлопець. Важка деталь гепнулась мені на ногу...
      Увечері ніяк не виходило заснути. Впав у якесь провалля лише по півночі, але проспав недовго... до третьої тридцять... Оскільки будильника вже не було, озвався телефон. Короткі, наче переляканий зойк, дзвінки, загрозлива тиша в слухавці, схожа на вишукані тортури решта ночі, темні кола довкруж червонястих очей у дзеркалі вранці.
      В цеху бригадир турботливо нагадав, що моя відпустка за два місяці, новенький, якого поставили мені в пару, брався підмагати навіть тоді, коли те було відверто зайвим. Аби втекти від похмурої паніки, викликав „трудовий резерв” на розмову. Виявилось, кирпатий хлоп'яга, його звали Сашком, не з місцевих: „В нас яка робота, а тут нічого, то дядько згодився – дядько в мене тут живе, в нього поки. Роздивлюсь, а там... На заочний хочу, до політеху, я електронікою захоплююсь... – А дівками як, захоплюєшся? – Є... Іра... Дядько, правда, казиться, „рано” – каже, характер у старого... не те, що в батька був... – Був? – Батько помер. Давно. Тут, у вас помер – до дядька в гості приїхав, та й... хворовитим був... Ото будильник, між іншим, од батька. Він мені його, коли я до першого класу пішов, подарував, аби в школу вставав. Всі одинадцять років з тим будильником. А це щось... відніс у ремонт – ледве взяли. Кажуть: купи на батарейках, та я не хочу – пам’ять... – Пам’ять... – буркнув я. Розмова про будильник повернула мене до невеселих думок. – Добре, годі галдикати, роботи он!..”
      Телефон я відімкнув. Ясна річ – це не допомогло: рівно о третій тридцять (глипнув на наручного) він повернув мене до звичного вже страховиддя невгавним панічним дзенькотом. Сарайчик, молоток... Повернутися в хату я не наважився. Сидів на ґанку, курив... Куди кинутись, кому жалітися? В міліцію – дурня! До родичів – сміх! До психіатра – жах...
      Що це? Що це? Що!? Полтергейст? НЛО? Інопланетяни істоти кебетливі – на якого гемона дражнитися їм зі мною, доводячи потиху до безумства? Та й не вірю я в ті газетні брехні! Якщо цей ідіотизм не має ніякого матеріального пояснення, то я скорше повірю в загадковий промисел Всевишнього. Воно, я й у Бога не надто... а таки мусить бути сила, як її не називай, яка всю цю катавасію зкалапуцяла, та пильнує за її справною роботою, наче ото совісний механік за машиною.
      „Бачу, ви сьогодні ранній! – Костівна, сусідка. Ця схоплюється либонь о п’ятій. – Примостились на порозі як горобчик! Парко в хаті. Що не кажіть, а весна цьогоріч скора!” Горобчик... Я їх змалку ненавиджу. Мама тримала багато курей, вся дітлашня гасає собі, а ти сиди – злодюг од годівниць відгонь...
      Ранкове сонце виповзало, наче старий, напівпаралізований пес з буди...
      Далі був радіоприймач. Що ввімкнений, що ні, він методично вбивав у мою безщасну макітру цвяхи, лунко „пікаючи” сигналами точного часу рівно о третій тридцять, поки я не відправив його туди ж, куди й телефон з будильником. Одразу ожив телевізор...
      Я лежав, учепившись зіницями в темінь, і чекав. Чекати було довго й страшно. Так лежав ніби байдужою колодою, але відчував, як вкриваються поступово липким гарячим лоєм долоні та холодним, важким – лоб. Якоїсь миті раптом усвідомлював, що легені помпують в’язке повітря кімнати, наче я не лежу на ліжку, а тягаю важезні заготовки, причому сам за цілу бригаду. Затим починав слухати, як механічним молотом гупає в грудях серце. О другій ночі мені верзлося, що хата хилиться й за мить я скочуся на підлогу, я судомно чіплявся неслухняними пальцями в крижаний метал ліжка. О пів-на третю мене трясло, о третій я почувався приреченим на страту, якого з лантухом на гирі тягнуть крізь мовчазний ворожий натовп до ешафоту. О третій тридцять (час від часу я тиркав запальничкою та підносив наручного годинника до очей) на мою бідолашну шию мала впасти сокира ката... Але не падала... Ніщо не дзвонило. Справді, навіщо будильник людині, яка не спить?

      Це, певно, вже десята ніч. Або двадцята, хтозна. Я лежу а знайомий недовчений хірург звично порпається в моєму понівеченому нутрі. Лежу й чекаю третьої тридцять, аби спробувати ненадовго заснути. Тепер я ризикую спати тільки після половини четвертої.
      Що це? Що це? Що!? Чиїсь вишукані капості? Неймовірно! І як? Як може дзвонити відімкнений телефон, подавати сигнал вирублений приймач? Таке можливо лише за єдиної умови: якщо той сигнал транслюється вищою силою. А що він означає, що несе мені окрім гемонської цілодобової муки? Виходить, це покара? За що? Копирсаюся в минулому, видзьобую там сумнівної ваги звершення, двозначні здобутки, дрібні, й дещиці уваги небесних сил не варті, гріхи...
      Колись, школярем іще, крав на полі кукурудзу, мама загадувала – курям. Що ще? Ну скривдив Галку, то були дурні, вільні, ніяких зобов’язань – я тоді вже накидав оком на Тамару. Розлучення? То їй засвербіло, хоч я й не опирався. Ми пасували одне одному як дощ і жнива, а ота її гемоняча жертовність, яка набувала з часом ознак відвертої недужості...
      Якось я виявив, що нема чималої частини нелегких наших родинних заощаджень. „Де гроші? – Позичила Валі, однокласниця моя, ти не знаєш. В неї хвора мама і я не могла... – Господи, Томо, яке діло нам до матері якоїсь Валі, що я її навіть не знаю!? Ми ж стягалися на меблі! – Я не могла. Валя так плакала...”
      Коли за рік Тамара складала добра, не плакав ніхто. Олечка тільки жабилась і не відходила від мами ні на крок, що та дитині на мене наплела? Напевно це мій найнепрощенніший гріх. Але ж я й копійку підкидаю, підтримую Олечку, як можу. Що там ще? Було, погризся з батьками – давно забуто й прощено; колись заїхав у рило забульбаченому хамлові, то це скорше позитив. Врешті все, що діялось, діялось удень, до чого тут третя тридцять!?
      Щоночі я лежу й чекаю. Я шматую простирадло й угризаюся в подушку. Ось зараз, зараз закалатає щось у шибку, або загамселить у стіну, або почнеться землетрус... Мені не потрібен будильник – я сам зробився будильником і зупинити мене може хіба лишень молоток...
      Бувало, струджена плоть не витримувала – я провалювався в сон раніше. Тоді довкола мене крутилися більші й менші коліщата велетенських будильників, молодий робітник Сашко замість заготовки пхав до верстата мою довбеху, а якось кощавий чоловік у світлій одежі тицьнув у мене довгим білим пальцем і владно проказав: „Чи не два горобці продаються за гріш? ... А ви вартніші за багатьох горобців...” і засяяло раптом так, що уві сні я стулив очі...
      Якщо я засинаю, ВОНО будить мене о-пів на четверту. Одного разу, наче сказившись, несамовито зарипіли всі двері, іншого – гучно вибухнула над головою лампочка.
      Ніч. Скоро третя. Чому? В нічну зміну я ніколи не працював. Молодим загулювався було, як і кожен, кому бухала в голову юна кров, та то давно минуло. З Тамарою ми вечірками надто не захоплювались. Власне, я б не заперечував, але з нею все, було, встрянеш у якесь халеп’я. То вона береться відновлювати мир та злюб у чужій родині, про що мою ладу, зрозуміло, ніхто не просить; то заходиться виховувати чиїхось дітей... Тамара органічно не могла зносити чужих неприємностей. Якось (це було на іменинах її сестри) вона так тепло й щільно втішала зневаженого вередливою подругою гостя, що це викликало в мене природний шал ревнощів. Я психонув, Тамара розплакалась. Ми залишили вечірку розшарпані й злі.
      Пізно ми тоді поверталися...
      Стоп...
      Недовчений хірург-ніч голіруч хапає моє замордоване серце й щоєсили тягне його, рвучи артерії та вени, з грудей. Може так і треба, але чому ніякий гемоняка не дасть мені знеболювального?
      Роздратований, я шпацирував прудко. Тамара дріботіла ззаду. Блищав Місяць, чи вуличний ліхтар? Не пам’ятаю. Але того чолов’ягу ми побачили виразно. Дядько в картузі й у плащі похитувався, схилившись на штахетник. Я пробіг, ззаду боязко озвалася дружина: „Може людині погано, а ми...” Я вибухнув: „Та що ж це, гемон його забирай, таке! Ти вже й синяків загачених ладна голубити! За що мені ця кара!?” Вона вмовкла. А за кілька днів ми дізналися (люди балакали й у газеті було), що на тій таки вуличці знайдено вмерлого чоловіка. Розтин показав – серцевий напад. Помер між третьою й четвертою годиною ночі. Ми з Тамарою не обмовились тоді про це й словом...
      Це воно. ТЕ. Більше ніколи й нічого не траплялося зі мною о третій тридцять. Чого ж ти хочеш, безталанна, невспокоєна душе? Покаяння, спокути? Каюсь... Та будь-хто на моєму місці вчинив би так само! Ніч, п’яний під парканом... Будь-хто, крім, хіба, моєї щиросердної Матері Терези – колишньої! Чи ти замірилась мене покарати? То вже доста покарала. І за що? Хіба я тебе вбив, хіба я вивів тебе посеред ночі на задрипану вуличку під невисокий рясний штахетник? Чого ти хочеш і чому лише зараз? Спохватилася? Може знічев’я? Звісно, вам добре – ніяких тобі клопотів, зрозуміло – безтілесні ж! А спробувала б отут! Знаєш, скільки ночей я не сплю? А мені, між іншим, рано вставати, заробляти на скибку хліба, я ж не безтілесний! Треба сплачувати аліменти, платити за електрику й за пломбування гемонського зуба! А я лежу спітнілий, розкошланий, в мене дрижать ноги й гупає серце, бо вже скоро твоя дурнувата третя тридцять! І що, що б я вдіяв, навіть якби зупинився? Викликав швидку? Як, мобільників тоді не було, та в мене й зараз нема – на біса він мені! А якби й подзвонив, знаєш, яка неповоротка в нас швидка? А в тебе серце, раз – і все... От, вже десять хвилин на четверту – найосатаніліший час! Бачиш, я вже гризу подушку й шматую простирадло! Ну що, що я мушу зробити, аби ти наді мною зглянулась?
      Я схоплююсь, сяк-так вдягаюсь і вискакую з хати. Я піду на ту вулицю, на те самісіньке місце біля невисокого рясного штахетника, бебехнусь там навколішки й благатиму, благатиму його зневагомлену душу змилуватись над моєю, можливо холодною, неспівчутливою, але живою.
      Тихо. Нічна прохолода остудила моє розпаленіле обличчя й додала снаги витомленому тілу. Я майже біжу. Люмінесцентний ліхтар Місяця сяє байдужо.
      Ось вона, та триклята вуличка: яблуні, колодязь, паркан... Я спиняюсь: біля штахетника, на ТОМУ самому місці, якийсь рух: кілька темних постатей, голоси, жарина сигарети півколом... „...казали: тьолка не для тебе, казали? Казали, інтересуюсь?..” Дівочий зойк, виляск удару... щось падає... Я відступаю в тінь. Треба ж: натрапив на нічну розборку лютої тутешньої шпани! І якого гемона ти сюди попхався, вахлаю? Закортіло потеревенити з душею? То теревенив би вдома, чи душі не однаково! А так вдостоїшся зараз по мармизі, або й швайкою під ребро – бували випадки. То твій дурнуватий будильник здаватиметься після такого безвинною забавкою! Повертаюсь і тихенько прошкую назад. Напевно, краще таки навідатись до лікаря.
      Справді, вислухають, пропишуть заспокійливе, медицина зараз така могутня! А я, недоумок, замкнувся, нікому нічого... А треба до людей... поможуть... І чому я, власне, втумкав собі в кумпола, що це якось пов’язано? Може просто перевтома?.. Подумаєш, загнувся від серцевого нападу якийсь мугир, до чого тут я? Ну проходив поряд, то що? Он і зараз... можливо... на тому самому... Я ніби наштовхуюсь на мур. Зараз, саме зараз, на тому самісінькому місці можливо знову хтось помирає. І знову...
      Я врубуюся в них наче криголам у монолітну зовні, але ламку й порувату насправді, крижину. Перший отримує в потилицю, другий риє дзьобом куряву від копняка, через нього летить третій, я лише трішки допомагаю йому коротким тусаном у підгорля. (Блиснуло в третього між пальцями лезо, та ж і я армійську муштру геть не забув. Звісно, розвідка не десант, але й нас дечому вчили). Я реву, як віл, і те ревисько, певно, діє на них ще приголомшливіше, ніж мій навальний напад. За хвилю вже нагинаюсь над непорушним тілом, що скорчилось у пилюзі:
      – Ей, ти живий? – Тіло застогнало. – Живий... Сильно вони тебе потовкли?
      – Де Іра?
      Знайомий голос. Знайома кирпа в місячному молоці...
      − Сашко?
      − Ви, Максимовичу? Де Іра?
      − Не знаю. Втекла либонь.
      − Попереджали, щоб з нею... та я незговірливий... Нічого...
      Сидимо, мовчимо, ліплю до його роз’юшеної губи наслиненого подорожника.
      − А ви чого тут, такої пори?
      Розказую. Все розказую, аж язик з рота випадає.
      − Коли те сталося?
      − Давно. Років десять уже.
      − В картузі?
      − В картузі й у плащі.
      − Мій батько...
      − Що!?
      – До брата, до дядька мого, в гості приїхав. З поїзда йшов. І – серце... То це, виходить... отут...
      Ну звісно! Згадую, як бригадир уперше привів його в цех: „Ось, молоде поповнення на нашу голову, так сказать. Гулівець Сашко – приймайте!” Гулівець... Надра пам’яті зберігали прізвище, надра совісті зберігали неспокій...
      − Прости мене, коли можеш. Мабуть, я міг його врятувати...
      − Нічого. Що вже тепер... Зате мене ось врятували, бо ті нахвалялись... перо було в них...
      − Це ВІН тебе врятував. Його душа... Ходім до мене – приведемо тебе трохи до ладу.
      − Мушу Іру знайти.
      − Знайдеш.
      Потроху розвидняється. Нічну безмовність змінює ледь відчутний світанковий вітерець. Сашко йде накульгуючи, тримається за бік. Чи не поламали йому відморозки ребро? Костівна замітає біля хвіртки:
      – О, то ви впустили таки квартиранта. А то цей парубчак ходив, заглядав, а я сказала, що в нас тут ніхто не бере. Воно чого ж, хата велика...
      Кров ледве не пирскає мені з очей:
      − Ти тут був, заглядав? – повертаюсь до хлопця. – Коли?
      Сашко розглядається:
      – Був... наче. Я скрізь ходив – квартиру напитував. Відколи з Ірою... пізно став приходити, а дядько, знаєте, старомодний – гиркались. То я думав... на квартиру...
      Костівна стоїть, не ґаву – корову ротом піймає.
      − Ану зайдімо, – хриплю.
      В хаті хапаю блідого парубка за барки:
      – Ти все знав! Рознюхав і приїхав помститись! І як це я зразу не вчовп? Напросився в нашу бригаду, винишпорив де живу. Чорт, ти ж захоплюєшся електронікою – всі ці дзвінки!.. – Відступаю, опускаю руки. – Чого ти хочеш, справедливості? А в чім вона, справедливість? Вбити мене, чи запроторити в дурку? Вбий... Чи може мене малися вбити ті хулігани? Зізнавайся, то ж була інсценівка? Але тоді ти станеш таким, як я. Навіть гірше, бо я вбивати не хотів. Ну?
      − Що ви, Максимовичу, – белькоче хлопець. – Що ви говорите? Я нічого... Самі подумайте: ну як би я взнав, де ви були о третій ночі десять років тому? І квартиру я шукав ось, а ви казали, що ті дзвінки ще звідколи...
      Я сідаю:
      – Правда? – стогну.
      − Правда.
      − То що ж воно тоді дзвонить?
      − Не знаю...
      − І ще дзвонитиме?
      − Не знаю...
      − Ти ж простив?
      − Простив.
      − То може?..
      − Звісно, чого б йому...
      Ми сяк-так рихтуємо його подраний одяг, я обробляю хлопцеві садна, перев’язую поперек.
      – Ти сходи, про всяк випадок, до лікарні, непокоять мене твої ребра. А на роботі я скажу...
      − Добре.
      Сашко йде.
      − Батьків дзиґар справив? – озиваюсь, коли юнак накульгує вже за хвірткою.
      − Справив.
      − Молодець. І завжди вставай, коли б він тобі не задзвонив, чуєш?


      Липень – серпень 2006р


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    2. Алергія
      Коли взнали про Флорію, мені не стало в хаті місця. Надя зразу пригадала наші з Юрасиком посиденьки – тоді, на її думку, слід було не частувати недорослого жениха колекційним коньяком, а банально гнати в шию, а донька зробилася дратливою до краю. І спробуй, доведи кому, що хотів на краще, що передбачаючи неминучу, як березневі пуп'янки, вагітність, прагнув налагодити з претендентом у зяті контакт. Контакту не вийшло – прознавши, що нашкодив, благородний лицар нашої малолітньої Ізольди здимів, а сама Ізольда, себто Флорія вмить розповсюдила щойно набуту неприязнь до всіх на світі чоловіків і на батька. "Не чіпай дитину, – сичала Надя, коли я намагався впинити якось чергову Флорину істерику, – в неї перебудова гормональної системи. Та хіба ти що тямиш!" Стан моєї гормональної та всіх решти систем нікого не цікавив.
      Неоціненна перевага фрілансерської роботи – свобода, та й замовлень у новорічні дні не рясно, тож нікому не звітуючи та ні в кого не відпрошуючись я склав речі й гайнув на приміський вокзал. Ні ноутбука ні мобільника не брав – електрики в нашому дачному будиночку однаково не було. Надя надто не доскіпувалась. Здалося, дружина навіть зраділа, що я не ряботітиму якийсь час у неї перед очима. Врешті-решт пильнувати непростий у житті кожної тінейджерки етап вагітності – справа глибоко жіноча. "Просто відпочину трохи від усього цього. Відчуваю, що… Обдумаю заразом нові статті…"
      Крім характерного гудіння найдемократичнішого приміського транспорту в цій місцині не чулося жодного звуку, тож коли електричка стихла, я опинився в дивному світі холодної зимової німоти. Сутеніло. Прямуючи від платформи до містечка, зауважив, що стежкою давно ніхто не ходив. Ще б пак – ладен битися об заклад, що в цю передріздвяну пору я виявлюсь єдиним його мешканцем!
      Куці та помірно родючі дачні ділянки було нарізано свого часу, а саме – в пору необачної конверсії, для позбавлених зарплатні співробітників колишнього секретного заводу. Звідтоді збігло чимало води, на ділянках повиростали найвигадливіших архітектурних стилів і напрямків будиночки. Більшість – либонь у стилі бароко, оскільки саме це слово перекладається на українську, як "химерний". Будиночки продавалися-перепродавалися й зараз уже мало хто знав про свого сусіда щось більше, аніж ім'я-по батькові для чемного вітання при зустрічі, а про деяких нечисленні старожитці не знали й імен.
      Натоптуючи невисокий сніжок, я пройшов попід посадкою, спустився з горбка й ступив у змертвіле містечко. Дорогою разів зо два перетнув характерні заячі сліди. Наша хоромина – дивовижна конструкція з кількох дерев'яних щитів, задньої цегляної стіни та мініатюрного ґаночка з палуби прогулянкового катера зустріла мене холодом і пітьмою. Будуючись, ми зразу вирішили не витрачатися на марудну електрифікацію – світла й у місті вистачало, а на дачу ми приїздили тільки на вихідні – відпочити від цивілізації та оздоровитися споживанням власноруч вирощеної городинки.
      Втішений тим, що благенький, відверто – не для крадія, замок висів на місці, я зайшов у хатинку. Впродовж тривалих та драматичних стосунків із дачними злодіями в мешканців городиська виробилася з харцизяками негласна, зате доволі ефективна угода, сенс якої виглядав приблизно так: ми не залишаємо нічого, що могло б вас зацікавити, а ви залишаєте нас у спокої. Вільні громадяни славного барокового містечка тримали в будиночках мінімум скарбу, надто – металевого, городній реманент забирали на зиму додому, а меблі тримали виключно дерев'яні, переважно – добряче поточені шашелем.
      Засвітивши прихоплену з дому свічку, я затопив у цегляній пічці, розклав речі. В мініатюрному помешканні вмить зробилося тепло. Знадвору не чулося ні звуку.
      Зранку мав багато приємної для рук та втішливої для ока роботи. Найперше – слід було наносити з посадки сушнику, адже головною моєю турботою стане підтримання в будиночку комфортної температури. Досі зима не відзначалася лютістю, але останніми днями встановилася ясна погода, під ранок я змерз – халабуда вистигала так само швидко, як і нагрівалася. Доведеться вставати, підкидати дровець і вночі. А ще на мене чекало генеральне прибирання, похід до викопаної в складчину, єдиної на все містечко криниці, приготування їжі. Останнє трохи дратувало, оскільки вдома я звик, що мене кличе до столу дружина, але з цим уже нічого не поробиш – доведеться згадувати куховарські рецепти. Втім, я одразу вирішив, що повноцінний стіл буде в мене лише на обід, а на сніданок та на вечерю вистачить гарячого чаю з сухариками. Тижневий запас продуктів я приніс у наплічнику.
      Давно помітив, що облаштування на новому місці належить, либонь, до найприємніших із занять, тож до обіду я зовсім не втомився – перекусивши, чаював сидячи собі на розхитаному стільчику та милуючись тишею за віконцем. Минулого літа наш давній сусід продав ділянку й за місяць-другий на ній виріс невеличкий, але міцний будиночок зі свіжого зрубу, з веселеньким, химерно ламаним дахом – на споруду приємно було дивитися. Втім, з власником новобудови нам так і не пощастило познайомитися – розминались.
      Раптом мені здалося, що за вікном сусідського будиночка відбувається якийсь рух. Я не повірив своїм очам, бо щойно, мандруючи до криниці, зайве переконався, що в містечку немає жодних сторонніх слідів. Протер про всяк випадок шибку. Так, безперечно там щось рухається, і це зовсім не розгойдувана протягом фіранка! Невиразна темна пляма переміщувалась конвульсивно і безсистемно.
      Спантеличений і трохи стривожений я вийшов надвір. Підозріле вікно було якраз навпроти, зовсім недалечко і я вмить зітхнув з полегшенням, навіть усміхнувся, розгледівши на підвіконні сусідського будиночка звичайнісінького кота. Дивлячись на мене, попелястий звір безгучно нявкав – крізь вікно я лиш бачив як благально роззявляється його рот, і шкрябав лапою шибку.
      – Привіт, сусіде! – я помахав коту рукою. – Що, підрядили на мишоловлю? Сподіваюся, господар залишив тобі засоби для існування!
      Кіт мого грайливого настрою не поділяв. Сміючись, я театрально розвів руками:
      – Даруй, мені теж доводиться пріти, поки впіймаю сяку-таку мишу!
      Прибираючи, я вигорнув із-під поточеної шашелем канапи довідник з варіаційних обчислювань інтегральних рівнянь авторства професора Яголи – матеріальне свідчення причетності моєї дружини до згадуваного вже секретного підприємства доконверсійної епохи. Принаймні, я матиму куди втекти від нудьги.
      Але поки що вона мені не загрожувала. Назавтра я з самого ранку розкошував на канапі, напланувавши собі цілий день нічого не робити, хіба підкидати в пічку дровець та попивати чайок із алюмінієвого чайничка, що по приятельському воркував на тій таки пічці. Це була ще та насолода!
      Вискочивши на хвилю за двері я знову вгледів за вікном сусідського будиночка кота. Але сьогодні його рухи були не такими, як учора. Я не одразу втямив, що то робить мій хвостатий сусід, а коли втямив, то від мого пречудового настрою не лишилося й сліду. Кіт лизав шибку. Його не залишили навмисно, його забули й зараз тварина просто вмирає без їжі та в першу чергу без води – злизує з віконного скла бідненькі ознаки інею – в будиночку не топиться, отже різниця температур відсутня, відсутній і опар на вікнах.
      Я підійшов до мимовільної котячої в'язниці, зазирнув у вікно. Кіт відчайдушно занявкав, той відчай пройняв мене навіть крізь добротний, герметичний склопакет. Шерсть приреченої тваринки стирчала жмутками, очі каламутились. Я обійшов будиночок. Надійний зруб, масивні двері, жодного натяку на відчинену кватирку, або вентиляційний отвір. На совість зроблено. А моя совість підказувала, що треба рятувати бранця. І рятувати швидко.
      З собою я привіз невеличку похідну сокирку. Ходив з тією сокиркою довкола дерев'яного бастіону й не знав, що робити – трощити склопакет, рубати двері? Але ж це чужа нерухомість! Кіт пильнував за мною благальним поглядом. Негідники, як можна було забути в помешканні тварину? Якось, під час служби в армії, мене замкнули на кілька годин в апаратній зв'язку – тісній, набитій устаткуванням будці на автомобільному шасі. Хлопці надумали пожартувати – замкнули та й забули, бо командир загадав їм якусь роботу. Я там ледве не сказився. Згадавши пригоду, я відкинув сумнів. Підійшов до протилежного від мого будиночка вікна та щосили вгатив по ньому сокиркою. Склопакет не витримав. У крайньому разі все можна буде звалити на дачних злодіїв. Покликав кота. Той боявся й не хотів підходити. Тоді я відступив, бідолашний вискочив надвір та заходився їсти сніг…
      Зайве казати, що наступного дня попеляста тваринка вже скрашувала мою аскетичну самотність у будиночку. Власне, запах щойно відкритої банки кролячої тушкованки альтернативи волохатому не залишав. Утім, я підгодовував кота потроху, аби тому не зробилося зле. Його шерсть я розчесав щіткою для взуття. По обіді я лежав на канапі й розважав співмешканця цитатами з фундаментального твору професора Яголи:
      – А що тобі відомо про неоднорідні рівняння Фредгольма другого роду з симетричними ядрами, друже? Нічого? Мені теж нічого, але не дуже тішся – це зовсім не означає, що ми з тобою перебуваємо на одній цивілізаційній сходинці! Звісно, я міг би назвати тебе Брахистохроном, але таке довге ім'я не здатна запам'ятати жодна тварина, от і думай на якій ти сходинці!
      Кіт почав муркотіти лише через день.
      Турбота про співмешканця додала мені клопоту – чотирилапий навідріз відмовився від чаю, тож куховарство почало забирати в мене більше часу. На сніданок я пригощав попелястого приятеля кавалком тушкованки, в обід ми ділилися смаженою картоплею, або гречаною кашею з тією ж таки тушкованкою, вечеряв кіт шматочком розмоченого в олії хліба. А головне – він виявився надзвичайно цікавим співрозмовником!
      – Гадаєш, я вчинив не по чоловічому? Замість – утікати від неприємностей, мусив стати на їх шляху могутнім хвилерізом? Гадаєш – по очах бачу! Зобов'язаний був навести лад у своєму жіночому царстві – поставити на місце дружину, пильнувати за донькою. А коли вже сталося те, що сталося – вжити швидких та кардинальних заходів! А яких таких заходів – що, відправити доньку на аборт? А ти б відправив? Мовчиш… Ото ж. Це зовсім не просто, друже, розпоряджатися чужим життям. Надто, якщо воно тобі не зовсім чуже… Надто, якщо воно не одне… Знаєш, іноді відступити вбік, витримати паузу значно розумніше, аніж кидатися палити воду. Флорія звикне до свого нового становища, Надя заспокоїться. Та й я… Думаєш, якщо зовні я такий флегматичний… Та був би задушив того тонкошийого жевжика власними руками, якби стрів одразу, коли дізнався… Іще й через те слід було відступити… Ех, давай-но краще повернемося до нашого інтегрального професора. Регулярність занять – гарантований успіх у засвоюванні складного матеріалу! Що там у нас сьогодні, рівняння Вольтерра другого роду? Ну, слухай: найкраще дане рівняння розглядати в операторній формі…
      Кіт ніколи мене не перебивав, жодного разу!
      На Різдво Надя привезла мені харчів, ми саме пріли з котом над варіаціями функціоналу.
      – Ти що, вмер? Чи не час повертатися в родину, хіба й досі не відпочив?
      – Я не зможу повернутися, бо в тебе алергія на котячу шерсть – куди я його подіну?
      – Слухай, ти взагалі нормальний? Де ти взяв цього приблуду? Кидай його та повертайся! Мене, якщо хочеш знати, Флорія прислала – непокоїться за тебе, а дівчинці не можна хвилюватися!
      – Тварину я не кину – я видобув її з того світу!
      – Ні, він точно зсунувся! Я йому про сім'ю, а він мені про кота! Хоч би поцікавився, які в дитини аналізи!
      – Добре, розкажи мені, які в дитини аналізи. Сідай – я почастую тебе чаєм. Коли приїдеш наступного разу, привези котячого корму, але я не можу кинути тварину, бо вона тут загине. В містечку жодної живої душі.
      Якби в кімнатці було більше місця, Надя почала б нервово ходити, але ходити було ніде, тож вона таки сіла.
      – То ти що, залишаєшся тут назавжди?
      Питання заскочило мене зненацька.
      – Ну-у… можна було б… Але в цій буді немає електрики, куди я підключу компа? – Враз мене осінило. – Слухай, є ж зарядні пристрої від сонячних батарей!
      Надя вибухнула. Почала кричати що їй теж не з медом, що вона не може все тягти на собі, що вона врешті-решт жінка і що вона не винна, що донька вчинила так нерозважливо. Я знітився. Бити на жалість було найкоротшим шляхом до мого чутливого серця.
      – Добре, там ще залишилося трохи харчів, доїм і за день-два приїду.
      – І як ти його назвав? – примирливо спитала дружина.
      – Кого?
      – Кота, кого ж іще?
      – Брахистохрон! – Ну не знайшов я тієї миті нічого розумнішого.
      Вона придивилася до мене уважніше.
      – Твоя голова справді в порядку?
      – Справді. Йди – спізнишся на електричку. Післязавтра буду.
      Коли Надя пішла, кіт подивився на мене, як на зрадника.
      Ідилія зникла. Довколишня тиша мене вже не захоплювала, а гнітила. Самотність лякала, мороз діймав, сніг сліпив очі. Почала чадіти пічка.
      – Не бійся, – сказав я Брахистохрону. – Хай там що, а я тебе не кину!
      Сніг рипів, наче єдиною вуличкою містечка крокував принаймні полк солдат. Насправді це всього лише їхав масивний чорний позашляховик. Як я й передбачав, автівка зупинилася біля сусідського обійстя – біля новенької, у добротний сосновий зруб хатинки, довкола якої повно моїх слідів. Закони Мерфі всесильні, бо вони правильні. Як сказав професор Ягола. Або хтось інший. Зараз господар новобудови виявить вибите вікно й неминуче прийде до мене, адже інших слідів у містечку немає. Я сидів на розхитаному стільчику біля вікна, безпечний Брахистохрон бавився скалкою. Зараз підійде й постукає. І що я йому скажу?
      Сусід не постукав, він щосили вгатив у благенькі двері, вмить розчахнувши їх навстіж, голосно кавкнув припечатаний дверима до стіни кіт. Зайда ввалився в кімнатку, одним точним штовханом звалив мене на підлогу.
      – Попався, ворюга! Що, багато будиночків обчистив?
      Кажуть, собаки схожі на своїх господарів. Цієї миті я зрозумів, що на своїх господарів схожі й будинки. Принаймні сусід був схожий – такий само міцний і кремезний.
      – Я нічого не чистив, я тут живу!
      – Живеш? А хто лазив у мою хату, не ти?
      – Я. Я рятував кота, ви зачинили в будиночку кота!
      – Ах ти! – Про кота він вже не слухав. Важкий військовий черевик в'їхав мені під ребра, тоді ще кудись і ще. – Мені казали, що тут шастають злодії, але я не думав, що такі нахабні!
      – Та ні, ні – це мій… мій будино… мій будиночок!
      Він спинився.
      – Твій? Ану показуй документи?
      – В мене немає… – раз черевик таки вцілив мені в обличчя, в роті набралося повно крові. – Ну, просто я не брав документів!
      – Я що, схожий на лоха?
      Він звів мене з підлоги, жбурнув на канапу. В голові дзвеніло.
      – А ми зараз поїдемо до дільничного – хай з'ясовує, хто ти такий!
      – Добре, добре, поїдемо…
      – Але за вікно мені по любо́му заплатиш!
      – Добре…
      Перевертаючи все догори ногами, сусід розшукав мотузку, якою ми запаковували коробки з городиною, зав'язав мені за спиною руки, вивів надвір та запхнув у автівку. Сів поряд, завів мотор.
      – Ви тільки кота… кота не забудьте… Хоч цього разу…
      – Якого кота?
      – Брахисто… Вашого, вашого кота. Попелястого такого…
      Автівка заглухла.
      – Що ти зробив зі Спайком? Ми ж його вже похоронили!
      – Я його врятував. Ви забули кота в будиночку, він уже вмирав, то я мусив розбити вікно…
      – Чорт, це Лєра! Завжди вона… Чого ж ти зразу не сказав, мужик?
      – Та… не встиг.
      Добрячу годину ми дурнувато ходили містечком і шукали ображеного кота.
      – Брахистохрон! – гукав я.
      – Спайк! – гукав сусід. – Чорт, там у Лєри така жало́ба!
      З переляку кіт забіг далеченько.
      Сусіда звали Олегом. Я переконав його, що в моїй халабудині тепліше й, владнавши справу з котом, ми розташувалися в ній за дивом вцілілим столиком, а моя закусь природно доповнювалась пляшкою "Хортиці" з дорожніх Олегових запасів. Він не втомлювався вибачатися, я великодушно вибачав, Брахистохрон, себто Спайк, насолоджувався незвично щедрою порцією тушкованки. Я ділився з Олегом наболілим.
      – Можна було б начистити рило тому зятьку, але навіщо? – розмірковував Олег. – Нащо тобі такий родич? Повертайся додому й готуйся ставати дідусем, друзяко!
      Повертався я в автівці свого нового приятеля. Наш попелястий улюбленець великодушно дозволив укласти себе на задньому сидінні. Збираючись похапцем у містечку, я пхнув до наплічника й фундаментальний твір професора Яголи. Коли прощалися біля мого будинку, дістав книжку:
      – На, читатимеш коту – він любить! Ми дійшли з ним до задач на умовний екстремум – там є закладка.
      Несподівана поява глави родини викликала здивування, стан мого обличчя – переляк. Надя з Флорією заходилися чаклувати над потовченою фізією, коли донька побігла в аптеку, дружина довірливо поділилася новинами:
      – Дзвонив. Питав, як справи. Вибачався.
      – А вона?
      – Плакала. Казав, що в його плани не входить… паскудне щеня! Але дівчинка плаче… Як гадаєш – варто його повернути? Може піти, побалакати з батьками?
      – На біса нам те щеня, Надю? У тебе ж алергія на домашніх тварин!
      – До речі, а де твій кіт?
      – Кіт у надійних руках. Влітку стрінемось!


      Січень 2012




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    3. Буряки
      Тітка Фаїна вскрізь ходила з сапою. І кричала. Бо цілий вік на буряках, а в полі, кожна розійшовшись на рядок – не почуєш одна одну, як не кричати. То вона кричала й у лавці, і на бригаді, і дома, й навіть у кабінеті в голови. Заходила, махала сапою й кричала. Вони всі кричали, з ланки, й голова виписував їм цеглу, цемент і навіть страшенно дефіцитний шифер. Сердито відсовував підписану заяву, наче хотів тим шифером заткнути буряківницям рота. Вони йшли вдоволені, кричали вже надворі й будувалися – були саме такі часи.
      І тітка Фаїна будувалася, хоча їй було важко. Цілий вік важко їй було й усе через Юрка – жонатого та сміхотливого бригадира з молодості. З ним тітку Фаїну біс повабив іще тоді, то на козаку нема знаку́, а за тітку Фаїну путні не йшли, довго була сама, аж поки не видали дівулю за глухого п'яничку Яшка – аби за кого. Яшко заходився бити тітку Фаїну ще з першого дня, але дівчата в ланці були дужі – тітка Фаїна справно давала здачі, то пак – сапа завжди була напохваті.
      Так прижили вони двойко – хлопця й дівчинку. Ще як малі були, то нічого, а коли підросли, то перед тіткою Фаїною постало житлове питання – доти сиділи в низенькій мазанці. Скоро по тому, як покричала вона та помахала сапою в головиному кабінеті, привезли цеглу й бут – на фундамент. У неділю вона згукувала людей на толоку, наймала бабу Настю – варити, купувала самогон. Сама не варила – Яшко вип'є.
      Яшко через раз топив у школі, а через раз вигонили за пиятику, то він пропивав усе з дому. Що прибіжить тітка Фаїна на обід, то й бачить, що знов щось пропив. Кричала на нього, та Яшко майже не чув – кричи-не кричи…
      Тітка Фаїна довго будувалася – самі стіни виводила років зо чотири. Діти росли, ясенова ручка од сапи вишмульгувалась, Яшко пропивав. А вона прибіжить на двогодинний колгоспний обід, там укинула що в рота, чи не вкинула – й на свій город – картопля не жде. Без сапи тітки Фаїни не бачили.
      То не мала часу пильнувати за Яшком. Тільки кричала. А, що не чув, то більше почала бити сапою – вишмульганим держаком. Дужа була, а Яшко спивався.
      Буряки розтягувалися для тітки Фаїни на цілий рік, ні – на ціле життя. Той місяць, що пололи вони майбутні солодкі корені наче тривав і тривав, бігала й бігала тітка Фаїна з сапою до машини, а решта року наче збрижувалася до новорічних свят – раз, і все.
      Хата будувалася, діти росли, Яшко пропивав. Не вгляділа – пропив двері, що замовила в столярці – побила. Не вгляділа – пропив скло на вікна. Побила. Тітка будувала хату – хата росла догори, а Яшко пропивав і хата опускалася донизу. Якби не буряки, якби не город – пильнувала б краще, та коли! Через те хата майже не росла. А діти росли завжди – з дітей Яшко нічого не міг пропити.
      В тім кінці городу бур'яни геть спили тітчину моркву – все не доходили руки. Прибігла в обід і з сапою туди. Але зачепилася оком за навіс при повітці, ще вранці там лежали в'язки з дранкою – готувалася мазати стелю. Дранки не було. У гніві тітка Фаїна вбігла в хату – Яшко сидів п'яний.
      На неї чекала морква. А по обіді мусіла бігти до машини – взяла зайвий гектар буряків, бо складала в нову хату на меблі. Тому довго бити Яшка тітка Фаїна часу не мала, розвернула сапу та почала лупити чоловіка по голові жалом. Бризнула кров.
      Забитого Яшка тітка Фаїна вкинула до ями, в якій гасили вапно. Притрусила зверху бадиллям і побігла на город. Сапи не мила – вичовгається об землю.
      Увечері тітка Фаїна з дітьми витягли захололого мертв'яка з ями та глибоко закопали на городі. Між морквою й капустою – там було місце, бо не зійшла чогось у тітки сіянка. Діти не плакали й тітка Фаїна не плакала, бо сподівалися, що тепер їхня хата ростиме швидше. «Нічого, – кричала вона дітям, – у Марії є дранка – вона казала».
      Вранці тітка Фаїна побігла на буряки...


      2011 р.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    4. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 10.
      Споночіло. Світло новеньких фар безжально шматувало темноту, мотор кидав авто в осяяну, вихоплену з пітьми галерею і Максимові зовсім не хотілося спати. Не до сну було. Він переконував Славика, що з барсеткою нічого не вдіється, але, що ближче наближався до Макарівки, то крихкішою ставала та впевненість. Хтозна, що тому чолов’язі замандьориться. Може, зазирнувши до барсетки й угледівши її вміст, смоловар давно вже зробив ноги? Оце буде прикол! Та щось таки говорило Максимові, що цього не станеться. Він знав цих мужиків – точнісінько такими вузьколобими колгоспниками кишить Лисянка. Підгребти відро дерті з ферми – о, це їхнє, на це вони мастаки, а коли доручиш їм постерегти сто тисяч – будь певен, стерегтимуть, як сільський п'янюжка стереже од плечистої буряковолицьої „половини” останню заначку! Варто мабуть гальмонути десь і дійсно, на придачу до обіцяної десятки, взяти тому бульдозеристові біленьку. Нехай ковтне неборака, що він бачив у своєму сивому житті, крім отого нахмуреного заводика! Нехай звеселіє його темна, затюкана дрібними негараздами, душа. Максим не скупий!
      Усе ж під’їжджав до нещасливого місця вчорашньої аварії з тривогою. Ось і закрут. Спинився біля шлагбаума, прихопив пакет з пляшкою та сякою-такою закуссю (Пам’ятай, хлопе, мою добрість!) і рушив до заводу. Знов жухнуло в ніс дошкульним повівом (як вони тут витримують?), а ось і вчорашній трудар – походжає біля химерно освітлених хворовито-жовтими ліхтарями ємностей з вогняними отворами внизу. Тут, не злиняв! Помітив Максима, підійшов.
      – То що, мужик, моя барсетка на місці?
      – А куди вона дінеться? Пішли в котельну, оддам.
      Зайшли до просторого, здається, аж надто яскраво освітленого приміщення, посеред якого стояли два, як зрозумів Максим, парових котли. Навколо труби, крани, равлики вентиляторів…
      – Он, – робітник байдужо кивнув на підвіконня, – забирай!
      Максимові зробилося смішно. Насилу стримався: його барсетка, його неоціненна барсетка, за якою полює зараз ледве не пів Києва, за якою полює Славик, через яку кинувся десь у біга сіромашний Костик, непоказна дерматинова барсетка зі ста тисячами доларів усередині, лежала собі спокійнісінько на найвиднішому місці – на підвіконні брудної запилюженої котельної поміж якогось жалюгідного мотлоху, лежала й дожидалася його, свого господаря! Дарма він юртувався. Взяв її, рідненьку, до рук, погладив, перевірив пломбу. На місці! Таки не вдержався – пирснув.
      – Тебе як звуть, братане?
      – Інокентієм.
      – А мене Максимом. Інокентій, це як – Кеша?
      – Можна й Кеша, – відповів понурий маломовний трудяга в заяложеній спецівці.
      При світлі Максим роздивився його краще: на вигляд років сорок, не так щоб високий, сутулуватий. На абияк поголеному обличчі – тонкі, щільно стулені губи, прямий ніс, темні глибокі очі. З-під масного картузика випинаються рідкі неохайні пасма русявого чуба. Максим чомусь подумав, що Кеша живе сам, без дружини.
      Біля вікна був столик, поруч два стільці.
      – Сьорбнеш? – Максим присів, дістав пляшку, закусь. Тривога минула, закортіло розслабитись, випити, погомоніти з цим глупуватим хуторянином, який цілу добу тримав сто тисяч доларів на зачумленому підвіконні.
      – Та я, в принципі, не особо… Й робота…
      – Нічого, Кешо, сідай. Зі мною можна. А робота не той… – стояла й стоятиме!
      Інокентій сів навпроти, простяг руку й на тому ж таки підвіконні, серед порохні, відшукав сумнівної чистоти склянку, добув з кишені дранину, витер. Випили.
      – А ти хоч знаєш, Кешо, – промовив, дістаючи сигарету, Максим, – що, блябуду, там, в барсетці?
      – Нащо мені? Вона ж твоя.
      – Точно, Кешо. Моя. Моєю й останеться. Це ти акурат, Кешо, сказав. Твоєю вона ніколи не буде. Та ти не печися – свою десятку отримаєш. А тут, Кешо, – Максим плеснув долонею по дерматину, який чорнів поруч, на столику, – тут брате, блябуду, сто тисяч. Ненашими!
      Схоже, ця новина не справила на робітника ніякого враження. Він дивився вбік і зосереджено жував сардельку. Максим звеселів остаточно:
      – Сто тисяч! Доларів! Дійшло?
      – Сто то й сто. Вони ж не мої.
      – Ха-ха-ха! – реготав Максим. – От дурандас! Ти ж міг узяти їх собі! Сто разів уже міг прихопити мою барсеточку й дати тягу. Шукай тебе потім! Сто тисяч! Ти хоч знаєш, бовдуре, що то за гроші?
      – Знаю.
      – Він знає! Куди тобі! Я й то не докумекав іще до кінця, як дати їм раду. А ти, Кешо, ніколи не матимеш таких лавандосів, даруй уже мені мою прямоту. Ти, Кешо, й такі як ти, завжди скнітимете на оцих-от ржавих, ніякому хріну не потрібних заводиках, отримуючи з запізненням свої жалюгідні крихи, а такі, як я, Кешо, пузо вигріватимуть на сонечку й матимуть все! Отак, братику. Ти вже не зобижайся. Бо ти, Кешо, тупий придуркуватий селюк, отак! Вперше й востаннє у твоєму нужденному житті навернувся тобі шанс, а ти лише водиш байдужки плечима! Бо ти не такий як я, Кешо. Ти й не будеш таким як я, Кешо, ти й не повинен бути таким як я, Кешо! Ти такий, яких мільйони, такий, як Гальмо; Гальмо теж ні біса не одержить, ти хоч десять баксів отримаєш, а Гальмо взагалі ні грама не отримає, схоже, навіть дечого збудеться, а знаєш, Кешо, чому? Тому, що все отримаю, Кешо, блябуду, я! Розібрав? Втямив, питаю? – Інокентій мовчки кивнув. – Я, Кешо, всякчас отримував, що хотів. Хай там як! Захотів – узяв, іще захотів – ще взяв. А ти й такі, як ти лише вкалують, аби було мені що брати! І так буде довіку, Кешо. Й було довіку.
      Максим відхилився на стільці, закинув ногу за ногу.
      – Пам’ятаю, Кешо: мав я тоді років сім, а пацанка одна з нашої вулиці в Лисянці (я сам з Лисянки) бавилась такою гарненькою іграшковою автівочкою на батарейках та з дистанційним керуванням. В нас тоді таких іще не було – їй привезли з-за бугра. Ну скажи мені, Кешо: начорта дівці машинка? Це ж цяцька для хлопця! А мені дуже кортіло мати той автомобільчик! От я його в тої пацанки й відняв. Та й побіг, зарив на Тікичі в очерет. Її матуся, звісно, мигцем до моєї: так мов і так. А я що: не брав, не знаю і вобще, мене там не було! Обнюхали вони всю хату, надвір'я – нема машинки, значить правда за мною! Я грався тоді тою цяцькою, заникавшись на горищі, аж поки батарейки не сіли, а тоді шпурнув пацанці через штахети. Отак, блябуду, Кешо! А якось ми з Гальмом, Гальмо – це міхом пришелеплений мій друганчик, стибрили в сліпого гаманця…
      – В сліпого? – перепитав Інокентій.
      – Ага – в сліпого! Вловлюєш, який прикол! Ми тоді, забув уже якого беня, в Звенигородку з Гальмом поперлися, а там сліпий попрохав нас перевести його через вулицю. Ну, ведемо, дивлюся: а в нього гаман з кишені стирчить! Ото була хохма, коли він дякував нам та нахваляв, які ми гарні виховані діти, а портмонет уже грівся в мене за пазухою! Сміховина!
      Інокентій підвівся:
      – Вийду, треба перевірити бітум. Я скоро.
      Максим приплющив очі. Нарешті втома його наздогнала. Тіло налилось теплом, обважніло, закортілося впасти головою прямо на цей масний, запаскуджений мухами, столик та й заснути. Нарешті він може розслабитись – барсетка тут, все нормально. Треба ще, правда, дістатися Києва. Нащо ж він пив? А, нічого – перекуняє часинку в авто й буде як огірочок! Вернутися в Київ, „розплатитися” з Гальмом, а тоді можна й до Христинки… Христинка. Вона його чекає… Знічев’я розгорнув якийсь виробничий журнал, що припадав пилом на краю столика, під пальці втрапила тріснута й склеєна скотчем авторучка…
      Хряпнули двері котельної – повернувся Інокентій.
      – Давай-но, Кешо, ще по п’ять крапель і – форца, розбігаємось.
      – Зараз, – господар почовгав кудись углиб приміщення. Максим налив півсклянки й поставив пляшку.
      – Зарубай собі, Кешо: ніколи нічого не проси. Ніколи! І ніколи не бійся. Нехай вони бояться, а ти не бійся. І завжди бий першим…

      Саме в цю мить генеральний директор компанії „Колор-трейдинг” Павло Павлович Чечель відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку…

      (Повний текст твору шукайте на сайтах "Бувоїд" та "Автура")


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    5. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 9.
      Тиша. Ніби нічого не скоїлось. Лише зрідка гудуть десь нагорі машини, проїжджаючи байдужо повз. Ваговоз безслідно зник, може його водій і не вгледів, яке нещастя сталося з „фольксвагеном”. Злощасний пішоходець певно злиняв, принаймні ніхто не квапиться Максимові на допомогу. Козли!
      Мацнув набубнявілий ніс, добре – тільки ніс, більше наче ніде не болить; штовхнув дверцята, не заклинило – вірна прикмета, що пошкодження незначні, принаймні не катастрофічні, вибрався. Огидно тремтіли пальці. Висмикнув сигарету, закурив. Далі?.. Що зостався живий – добре, але якщо вранці Максим не приїде, як завжди, по шефа, той доконче щось запідозрить. Може махнути рукою, за барсетку й – гори воно все блакитним полум’ям? Ні, не годиться. Втеча не підготовлена, а щойно в генерального виникне бодай тінь підозри – той кине на пошуки втікача не тільки Фередо, а й усі правоохоронні органи держави! А може „фольксваген” спроможеться рухатись самостійно? Максим встигне принаймні повернутися до ранку в столицю! Та як витягти авто з канави? В кишені мобільник, можна спробувати викликати з Києва автоевакуатор, але не хочеться, не хочеться світитись – не знати, які там у генерального зв’язки! Прихопивши барсетку, видряпався воложистим вкосом нагору, спробував спинити якусь автівку, та хто стане тобі вночі помежи поля!
      Роззирнувся. Кроках у десяти від місця, де авто сповзло в кювет, – глибокий, дна в темноті не видно, яр. Є, правда, колесовідбійний бортик, та то не вельми безпечний захист – від удару на швидкості він лусне, мов скалка! Отже Максимові добряче поталанило. Але що робити далі?
      У лимонному світлі фар нічної вантажівки (її він вже не спиняв), по інший бік, трохи навскоси, нагледів якесь відгалуження. Рушив туди, минув шлагбаум у вигляді труби зі знаком „stop”, що перетинав нешироку асфальтівку, здалеку почув гул, війнуло різким дратливим запахом, здається, так тхне гаряча смола. Смолокурня, чи що? Підійшов ближче. На нерівно, химерно освітленій місцині ліворуч розпізнав вагову, за нею великі темні ємності, внизу яких, у круглих отворах, палахкотіло блакитно-солом’яне полум’я, праворуч – якісь цегляні будівлі й анідуші! А головне – трактор! Жовтогарячий гусеничний бульдозер стояв біля вагової – саме те, що йому зараз треба. Зачувши чужинця, звідкілясь викотилось кілька дрібненьких безпородних шавок, здійняли безладну гавкотню, і нарешті з’явився, наче з-під землі, насуплений, середнього зросту, роботяга в зашмульганій спецівці й колись білому картузику на маківці.
      – Слухай, мужик, – кинувся до нього Максим, – виручай! Тут у мене тачка з укосу злетіла, а в вас, блябуду, бачу – трактор. Витягни!
      – Трактор? – тихим неквапним голосом перепитав робітник. – Та ж трактор не мій, а тракторист певно вже спить удома.
      – Та чи не однаково – твій-не-твій. Ти заведи, виручи. Хіба не вмієш? Я заплачу. Десять доларів заплачу! Поможеш?
      Трудар, здалося, надовго задумався.
      – Форца, форца! Швидше зважуй, мужик – мені ніколи! Ну?
      – То, якщо десять доларів…
      Максим мало не сказився, бачачи як мляво, ніби зумисно його дратуючи, робітник тупає округ трактора, перевіряє воду, мастило, порпається біля пускача. Нарешті бульдозер завівся, повільно розвернувся та, втомлено ляскаючи об асфальт гусеницями, посунув до шосе. Максим побіг уперед. Ззаду на тракторі він бачив навитий на кронштейни трос, тож справу, можна гадати, ураджено. Якби тільки тачка змогла їхати!
      Вибігши на шосе, на узбочині, біля місця аварії Максим побачив авто. Нарешті хтось зупинився допомогти! Але як вони помітили „фольксваген”? Підступав ближче вже насторожено. Чорт, щось знайоме. Де він бачив цей воскової жовтини пікап? Та це ж таксі! Невже…
      – Привіт, другане! Шукаєш помочі? А кореш, бач: тут як тут!
      Славик!
      – Гальмо? Як ти тут намалювався?
      – Та от, пасемо тебе на пару з Андрюхою, – Славик луснув насіниною й мотнув головою в бік невисокого оцупкуватого чоловічка, котрий стримів поруч. – Мій напарюга! А то хтозна, у дорозі всяке може скоїтися з корешом. Надто, коли той везе на дідизну повну барсетку лавандосів!
      – Ти, блябуду, про що? Яку барсетку?
      – А ту, яку ти взяв на вокзалі, в камері схову, з бабками – не з милом! Андрюха й там тебе пантрував, не просік? Де вона, до речі, за пазухою? Я обнюхав – у салоні нема.
      Максимові здалося, що Андрюха зробив невеличкий відрух убік. Заходить з тилу? Відступив назад, зло скреготнув зубами. Ще один прокол. Недооцінив він розумових кебет давнього дружка, недооцінив! Що робити? Чи ж доведеться ділитись? Сам, а їх двоє… Може Славик і не збирається ділитись, може хоче накинути лапу на все?
      Блимаючи десь убік єдиною тремтливою фарою, під’їхав трактор.
      – Добре, після побазаримо. Поможи витягти авто.
      Розплутали трос, зачепили постраждалий „фольксваген”. Славик з Андрюхою діловито допомагали, радили, як краще, давали команди трактористові. „Що робити? – гарячково довбся в думках Максим. – Як вберегти гроші й уберегтись самому?”
      Нарешті легковик виповз нагору. Побіжний огляд показав, що самостійно рухатись він не зможе – передній бампер зім’ято, радіатор вдавлено всередину, фари потрощено. Добре, хоч рульове діє, тож авто можна буксирувати.
      – Що ж, чіпляйся, – поблажливо запропонував Славик, – поцуркую. І що б ти без мене робив?
      – Зараз. Тільки з мужиком розрахуюсь.
      Максим підійшов до трудяги, який мовчки змотував канат.
      – Ось, як обіцяв.
      – Угу, – робітник витер об штани руку й обережно, двома пальцями, взяв купюру.
      Максим озирнувся. Славик з Андрюхою посхилялись біля легковика, радились, за що чіпляти буксир.
      – Слухай, мужик, а ти щоночі кряжишся?
      – На цій неділі – так.
      – Є до тебе ще одне діло: ти не потримав би в себе ось цю барсетку? До завтра. За це я тобі, блябуду, ще десять доларів дам. Як?
      – А чом би й ні? – знизав плечима робітник. – Давай.
      – Завтра ввечері я по неї приїду, второпав? Ти тільки гарно її сховай – барсетка дуже цінна. Поняв?
      – Та поняв. Куди вона, в ката, подінеться. Будьспок!
      Робітник байдужо взяв калиту, пхнув її до широкої кишені спецівки.
      – Ну будь! – З деяким сумнівом Максим провів поглядом барсетку й повернувся до таксистів. – То що надумали?
      „Фольксваген” мчав у зворотному напрямку. На буксирі. Максим пильнував задні вогні Славикової „рябухи” й гриз губи: „Ось зараз, зараз зупиняться, підвалять удвох… З одним би я вправився, а так… Навіть монтажки нема під рукою. І – ґуд бай Рив’єра, ґуд бай Ріо, ґуд бай веселе життя! Та й невеселе, в принципі, теж. А моя барсетка залишиться якомусь тупому заторможеному селюкові! Оце буде дядькові презент!”
      Та кілометр минав за кілометром, а Славик не гальмував. Либонь тракторист – припустив Максим. Тугодум Гальмо ніяк собі не встановить: чи може він спекатися зараз приятеля, адже роботяга бачив їх разом! Тим часом починалися передмістя…
      Славик спинився неподалік від посту ДАІ. Максим зітхнув з полегкістю – тут уже не нападуть. Гальмо вийшов з таксі, сів до холодного „фольксвагена”.
      – То що, Максику, час розплатитися за послуги?


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    6. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 8.
      Я боровся. Я чесно прагнув позбутися негаданої мани: згадував Раїсу, крихітку-доньку, переконував себе, що Лучіка не моя й не може бути моєю, та вона й мови нашої не знає! Але все було марно. Я згинув, втонув у тих її безсоромних, зовні наївних, аспідних перлах і десь у глибокостях душі вже розумів: повороту чортма!
      Назавтра ми перетягли риштаки до іншої стіни і я не міг бачити, що робиться в сусідському стані. І її не бачив. Обідом зумисне почовп до їхнього вагончика, буцім, щоб позичити в Кості висок, але Лучіки ніде не було. Повернувся розчарований і злий.
      А по обіді в нас зламалася бетономішалка. І поки Сава – мастак на всі руки, крутився біля вкляклої залізяки, треба було тягати розчин від сусідів. Зрозуміло – носієм зголосився бути я. Дорідною підмосковною грязюкою чвалав я до молдаванів та на всі очі видивлявся „свою” Лучіку; повертався назад, тяг стопудові шаплики з місивом і розчаровано зітхав, бо чорноокої „Кармен” ніде не бачив. Висипав розчин і знову, не віддихаючи, швидкував до сусідів, сподіваючись, що вже цього разу…
      Мені пощастило всього двічі: перший раз, коли вона виливала з відра помиї, певно прибирала в вагончику, а вдруге – коли сиділа на сходинці того ж вагончика, прихилившись до одвірка та мрійно дивлячись удалину. Сьогодні вона була інша, сьогодні не видивив я в ній ні зверхності, ні самозакоханості, ні безсоромності, але такою вона подобалась мені ще дужче! „Повернусь наступного разу, підійду й заговорю!” – поклав собі, але коли знову прийшов по розчин, то її на приступці вже не було.
      Увечері кілька наших пішли в гості до сусідів. Не варто й казати, що серед них брьохав і я. Моя права долоня була забинтована – так завзято тягав розчин, що натер на п’ятірні пухиря. Лучіки й Марчела не було. „По гриби пішли,” – хитрувато моргнув Костя. Всі радісно заіржали. Я теж удав, що мені смішно… Зате назавтра…
      Через пухир я нічого не міг робити й Сава вирядив мене до сусіднього сільця (в нашому крамниці не було) по провізію. А від їхньої бригади пішла Лучіка…
      Йти було кілометрів зо три. Веселенька стежечка бігла невисоким розгонистим пагорком, по якому то там, то там чатували, наче нашорошені косулі, прегарні зграйки берізок. Я ніколи не вірив ні у Всевишнього ні в нечистого, але тут вирішив: це знак.
      – Тобі скільки років? – спитав, аби почати розмову.
      – Ну инцелєг, – промовила вона хвилюючим гортанним голосом, який досі я чув тільки оддалік.
      – Тобі, – я тицьнув у неї пальцем, – тобі скільки? Вісімнадцять? Двадцять? Скільки?
      – Єу? А-а, ань! О, я стара. Маю, м-м-м – двадцять чотири!
      Вона таки шурупала трохи по нашому.
      – Ти мені любишся, – сказав я.
      Вона мовчала.
      – Ти дуже мені любишся!
      Вона мовчала. Не розреготалася, чого я страшився. Не осміяла.
      Я її спинив. І зазирнув у вічі. Вперше я бачив їх так близько! В них було тільки задерикувате підліткове зацікавлення. І більше нічого, ні боязкості ні дивування.
      – Дуже любишся!
      – Че инсамне? Єшть индрагостіт?
      Я мотнув головою.
      – Що? Що це є?
      Пряме питання й вона чекала прямої відповіді. Та що я мусів відповісти? Що маю жінку й чотирирічну доньку? Брехати я не міг, відчував, що не можу. Відчував, що ця дівчина – це не буденний „зальот” у відрядженні, відчував, що це надовго, назовсім...
      – В мене жінка. Й чотирирічна донька.
      – Хайдєм! – Вона рушила вперед. – Магазин!
      Далі йшли мовчки. Вона ступала зажурено, тихо, не знаходив я вже в її очах ні задерикуватості ні цікавості. Й картав себе за це.
      Коли вертались назад (я по джентльменському пер і свої торби й її) на тому самому згірку вона стала:
      – Я маю трьох сестер і двох братів. Мій тата п’є рекіу, а мама й ми всі лукрем ла тютюн. Кожен день. Мої сестри не йдуть у шкоала, а йдуть ла тютюн… А Марчел сам, їден. Має багатих тата й мама. І він хоче брати мене де соціє – заміж.
      – І як воно тобі? – спитав я.
      Вона відповіла коротко:
      – Хайдєм!
      Наступного дня я бачив, як вони сварились. Лучіка й Марчел. Зайшли за щойно складений пристінок, Марчел махав руками, галасував, а вона стояла відвернувшись упівоберта, й непокірливо підвівши догори підборіддя. Він шарпнув її за плече й ударив по щоці. Я скреготнув зубами. А вона кинула йому в обличчя якесь скупе лунке слово й швидкими гнівними кроками попрямувала в невеличкий гайок, котрий починався зразу за будмайданчиком. Марчел за нею не пішов. Пішов я.
      Вона стояла, прихилившись спиною до стовбура та звівши вгору голову. Побачила мене, згорда всміхнулась:
      – Чого прибіг?
      – Що він хоче від тебе?
      – Наші бербацій хочуть від нас, – вона зробила безвиразний рух рукою, – все. Чоловік може все, а фемєя не може нічого. У вас теж так?
      – Ні, – сказав я. – Я не хочу все. Я хочу одного. Щоб ти була моєю. Я покину жінку, розведуся. Розумієш? Ми будемо вдвох. Я все для тебе зроблю. Працюватиму, тебе достачу й рідним твоїм поможу – я роботящий. І я ніколи тебе не вдарю. Поїдем туди, де нас ніхто не знає, та почнемо спочатку. Ти й я. Розумієш? Ти розумієш мене?
      – Инцелєг…
      Я взяв її за передпліччя й наблизив до себе. Але вона відступилася:
      – Ні. Так – ні. Я не курва. Треба, щоб по чесному. Дутє, іди й скажи йому. Тоді…
      Я пішов. Визвав Марчела надвір, сказав. Він мене вдарив. Цілком резонно. Я б і сам урізав на його місці. Я сприйняв той тичок, як плату за Лучіку й не збирався давати здачі. Але він гепонув мене знову. І я відповів. Ми зчепилися поміж будівельного руб’я, посеред буйної, либонь найрозкішнішої в світі, російської тванюки (все оте їхнє пвдмосков’я, скажу я тобі – суцільна тванюка!), він був вищим за мене й крижастішим, але якимсь недоладним, а я меншим, та жилавішим. Ми довго товклися по кісточки в місиві, кріпко тримаючи один одного за барки й голосно, як воли, сопучи. Потім він знов спробував мене вдарити. Це було б уже втретє і я йому не дозволив, і вгатив сам. А тоді таки вдалося йому. А тоді ми впали, він притис мене до землі, ледь не втопив у гниловоді, та я вивернувся і втовкмачив у грязиво його. Ми боролись люто, затято, мовчки; він тільки випльовував зрідка, навпереміж з дриснею, якісь обривисті слова по молдавському.
      Ніхто так і не переміг. Ми просто втомилися, виснажились украй, та попідводилися з калюки захекані й страшні, наче якісь нетутешні звірі. Та ні, переборов таки я. Бо коли почвалав на річку митися, то Лучіка пішла за мною. Вона мила мені спину й полоскала в воді сорочку. А коли я роздягнувся зовсім – відвернулась. Була тиха, спокійна. Дивилась на мене, як дружина дивиться на чоловіка, коли той повертається натруджений з роботи.
      Але тієї ночі між нами нічого не було. Спати вона, як і раніше, пішла до нашої куховарки, баби Настасії.
      Назавтра я відпросився в Сави й пішов у село – шукати для нас квартиру. Похмурі місцеві лісовички важко піддавалися на вговори; почувши мою просьбу, непривітно хитали кошлатими головами, наче ховали в тих убогих зрубових своїх „ізбах” бозна-які цінності й остерігалися виказати скарб зайді. Врешті я таки напитав кімнату в однієї старенької, але проворної тітоньки, й то заплатою мала слугувати полагоджена мною за літо крівля. Було трохи далеко від будмайданчика, та що поробиш… А повертаючись, стрів Харитонівну, місцеву поштарку.
      – От добре, що вас побачила, – зраділа вона, – а то чалапати аж на стройку… Ось, передайте пожалуйста, одному з ваших телеграма. Тільки неодмінно ж передайте!
      – Добре, – заспокоїв я Харитонівну, – передам.
      Хоча передавати не було знадоби – телеграма адресувалась мені: „Терміново приїжджай захворіла Надійка Раїса”.
      Я не міг її кинути. Щойно знайшовши, не міг втратити знов. І я повіз Лучіку з собою…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    7. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 7.
      Павло Павлович походжав терасою котеджу й задумливо дивився на лагідне плесо спорудженого зусиллями мешканців селища озерця.
      – Павлику! – туге Вірине тіло торкнулося його грудей і, як завжди, зродило збурення. – Лариска зі своїм магнатом гострять лижі на Майорку. Ти б не пустив із ними свого котика, на тиждень?
      У Павла Павловича сіпнувся кутик рота.
      – Віро, це невчасно. Мій теперішній фінансовий стан…
      – Отже це правда!
      – Що?
      – Те, що я чула! – її оксамитові в спокійному стані очі зробились терново-крижаними; як губився він перед такими її очима! – Що тебе „кинули”, що ти по шию в говні, що ти банкрут!
      – Ну, це перебільшення. Але ситуація дійсно серйозна. І ми повинні разом…
      – Ніфіга я не повинна! Гм, Лариска брьохатиметься собі в морі й смагнутиме під пальмами, а я що, манячитиму з тобою в твоєму неперевершеному лайні? Хіба для цього я виходила заміж? Ти що обіцяв, забув?
      – Не забув, Вірочко, не забув. Але зрозумій: усе надто серйозно!
      – Серйозніше, аніж ти гадаєш! Значить так: або за два дні я вилітаю з Ларискою за рубіж, або… або повертаюсь до мами!
      – А на що житимеш? – хотів фуркнути з іронією, а вийшло більше з відчаєм.
      Здається, цього питання вона тільки й чекала:
      – Не клопочися, любий! Є ще на світі чоловіки, здатні підставити бідолашній обдуреній дівчині своє мужнє плече!..
      Уперше він порушив самим же встановлений припис і, сходячи нагору, прихопив мобільник. Вітаючи господаря, удав звично підвів голову й подивився на Павла Павловича, як тому здалося, розуміючими приязними очима. Павло Павлович здійснив невдалу спробу підбадьорливо до нього всміхнутися і втиснув кнопку:
      – Ало! Ти, Артуре?.. Це Павло. Як справунки?.. В мене? Байдуже… Не вір – все в нормі… На яхту? Дякую, тут закрутився… Слухай, ти б не підкинув мені на короткий термін тисяч шістдесят – сімдесят зелені?.. Саме зараз?.. Он як! Ну вибач. Будь!
      Ефа гляділася, як завжди, байдужою, проте він знав, що давня „товаришка по службі” пильно зорить за кожним рухом людини.
      – Ало! Будь ласка, Івана Сидоровича… Іване Сидоровичу? Це Чечель. Доброго вечора. Як полювання, давно їздили?.. О, вітаю. Іване Сидоровичу, тут у мене деяка скрута, молода дружина, хе-хе, знаєте… Ви б не виручили по дружбі десь п’ятдесятьма тисячинами баксиків, готівочкою, на тиждень? Дуже прошу... А-а, синові… А може хоча б десять – двадцять? Ні? Ну так, зрозуміло… Бувайте!
      Вимкнув телефон і підійшов до тераріумів з бунгарами. Один з них, тілистіший, якого господар смішком величав „матрацом”, лінькувато повернув голову та вп’явся круглими зіницями в Павла Павловича, здалося тому, дещо здивовано. Либонь гаду не сподобалось, що господар з’явився перед ним з мобільником. Втім інший бунгар, безіменний, ніякого інтересу не виявив.
      – Ало, Андрійовичу, ти?.. Це Паша. Як там у тебе?.. Нормальо! Чув: нову ресторацію запустив… – як бамбук!.. Дякую, днями заскочу. Слухай, Андрійовичу, маю одне незначущеньке питання: підкинь, прошу, на тиждень тисячинок сорок капусти, або, якщо можеш, – п’ятдесят… Що, усе вклав?.. Умгу, умгу, ясно… Так, слухаю… Гм, он як! І в якого ж це, цікаво, чмира?.. Та ні, що ти, я не в обиді – розумію. Ну добре, до зв’язку!
      Пластична мамба завила тоненьким тільцем галузину вбудованого в тераріум дерева й видавалася сплячою. Якби гілка не була сухою, то брудно-малахітову змію важко було б помітити. Павло Павлович стояв і дивився на мамбу. Йому нікуди більше не хотілося дзвонити.
      І він знав, що змія не спить…
      Нараз телефон озвався сам:
      – Пашо? – голос з мадярським акцентом звучав віддалено, втомно.
      – Я.
      – Нема?
      – Нема.
      – Підвів ти мене, Пашо. Ох підвів...
      – Завтра ще кинусь…
      – Пізно. Указ про мою відставку вже на столі в президента. Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що це означає для тебе?
      – Я нічого не можу. Спробував доп’яти необхідне приватними каналами, але й тут скрізь відмова. А один давній корефан так і сказав: вибачай, мовляв, але мені настійливо порекомендували утриматись…
      – Пізно, Пашо. Все пізно, все марно. Усе життя, Пашо – така марнота! Крутанина, поквап. Куди, чого?.. А пам’ятаєш, Пашо, як ми з тобою познайомились? Біле сонце пустелі, тепла перцівка, теплі дині… і верблюд. Я тоді вперше катався на верблюді. Звідкіля він там, між іншим, узявся, я вже забув?
      – Ми навмисно тримали його для московського начальства…
      Він стояв перед тераріумом з мамбою – найпрудкішою та найнещаднішою змією Африки. Здавалося, що вона спить, але Павло Павлович знав: ні. Не спить і пильно слідкує за кожним його відрухом. Показати б її Майеру, – подумалось раптом, – чи перепудився б австрієць? Майера вже й у Києві, певно, немає. Але нащо Павлу Павловичу Майер, коли немає фірми? (А без високого заступника її, зрозуміло, не буде.) А отже не буде й Віри! Вдвічі молодшої від нього жінки, яка надавала його існуванню сенсу, яка миттю робила його щасливим, або нещасним, – це вже як їй заманеться. Немає нічого. Нехай сьогодні ще є і завтра ще, можливо, буде, але ж він знає, що все визначено. У великій грі хтось поставив Павла Павловича на кін і програв. Єдине, що належить поки що йому – гади. І це ненадовго.
      Мамба. Її отрута вважається однією з найповносиліших. Якихось десять – двадцять хвилин – і все. Тебе не буде. Нічого не буде. Бо ВЖЕ нічого немає. То чого ж він вичікує? Як там у Екзюпері: „Я відправлю тебе до найдальшої зірки”? Павло Павлович відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку:
      – Здрастуй, моя хороша. Це я. Відправиш мене на зірку?..


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    8. Нотатки білоплямистого виростогуба (31)
      "І немає нічого таємного, що не стало би явним!" Гарний вислів, от не запам'ятав лишень, хто це сказав. А я про наших політичних лідерів – Івана та його кума Саливона. Саливониха десь уздріла Одарину й давай жалітися: моріг Лексусами витолочили, огірки солоні в погребі закінчились… Гадали – окрім милиць підкинуть щось… Ну, скрізь же: підкуп виборців-підкуп виборців… То Саливон до довіреної особи, товкся-товкся та: "Вже втратились, мо б помогли, як найактивнішому… А ті: "Ви що? Та наш кандидат – молодий і незаплямований, та наш бюджет сформовано з внесків небайдужих громадян! От ви, Саливоне, скільки до виборчого бюджету внесли, як найактивніший?" Саливон губу вронив: "Як, ще й гроші? А Лексуси, то на внески?" – "А ви зайвих питань не задавайте, в вас он іще милиці кандидатові, забули?" Ну, Саливон тими милицями… по Лексусах… Скандал був, – Саливониха розказувала. А що, він уже й без милиць ходив. Повигонив, словом, пішов до сусіда (своєї не було – повипивали), купив пляшку…
      Іван, коли Одарина розказувала, хмурився, а як приїхали знов од кандидата, він до них: пособити мовляв, утратився… То ті: "Ви що? Ми гадали, ви – ідейний боєць, за оновлення влади печетеся…" – "Воно таке, – Іван, – та я більш кумові хотів насолить. А це ж – і втратився, з половиною села погризся…" – "Ну ось, як переможе наш кандидат, то тоді…" – "Що?" – "Будемо створювати нову партію, то вас призначимо лідером сільського осередку!" – "Що? Та я… та на дідька мені… та ви всі…" Повигонив Іван довірених осіб, взяв у Одарини пляшку й пішов до кума Саливона – миритися. Крошман лише головою похитав: "Безідейний виборець, і на що сподівається? Ще двадцять років із рабства виходитимуть" – "Кому в гної тепло, той і за двісті не вийде!"
      Ну все – головна інтрига виборів умерла – можна залягати в сплячку. А що, метелика вже й удень не знайдеш, не те, що вночі, синоптики приморозками лякають, Крошка від мишей мало не відбивається… Вона ж, миша, по осені до людського обійстя злазиться, то Крошман бідолашний аж сон згубив – полює на них денно та нічно, потеревенити ніколи. Мордяку наїв, але я йому не заздрю – скоро зима, а Іван може до хати пустити, а може й чоботом під котяче гузно, за настроєм… Я інша справа – поринув собі в анабіоз, ні їсти тобі не треба, ні пити. Але ж анабіоз – не сон, остаточно не відключаєшся – мариш, травень згадуєш… А вірші виростогубові які складаються! Зима для мене – що болдінська осінь для Пушкіна! Шкода – радіо в полишеному колодязі не чуть – від життя відстану, але може воно й на краще.
      Тож бувайте, шановні мої дочитувачі, до зустрічі навесні, бо ваш дописувач поринає в анабіоз. Ось кидаю вам наостанок разок виростогубової мудрості – міркуйте!

      На тобі, кажане, що мені не бажа́не!
      Бідний, як церковний кажан.
      Ліпше кажан у руці, ніж журавель у небі!
      Куди день, туди й сон.
      Була б вишня, а хрущ знайдеться.
      Не всяка діжа схожа на куб, не всякий кажан – виростогуб!
      Як падати, то з дуба, як читати – то виростогуба!
      Все це крилами по воді писано!
      Поки сонце зійде кажан черево наїсть!
      Образив кажана – матимеш справу з Бетменом!

      Далі буде…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    9. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 6.
      Увечері Надійка лежала в ліжку і ні-ні, та й згадувала Сашкову патяканину про Валька. Декого з сусідів вона вже добре знала, були між них і хлопці, але Валька Надійка щось не пригадувала. Який він, той Валько? „Тьху! – гнівилась. – Та на дідька він тобі!? Певно якийсь гультіпай!” Але за хвилю знову мрійно всміхалася: „А може й не гультіпай…” З усміхом на вустах, і заснула.
      В інтернаті вони були безстатевими. Просто вихованець такий-то, або вихованка така-то. Прояви будь-яких сердечних стосунків не вітались, всі вихованці однаково поводились, однаково навчались, розважались однаковими забавами. З-поміж інших розваг вельми популярними були такі собі „сліпі піжмурки”: кілька гравців збиралися в кімнаті, кожен брав у руку склянку з чайною ложечкою всередині, а хтось один мусів їх усіх якомога скоріше переловити. Гравці сновигали кімнатою, крилися по кутках, ложечки в склянках дзенькали й полегшували розшуковцям завдання. Слабозрячим (були й такі) зав‘язували задля рівності очі. В Надійки виходило непогано – рахувалася між найпроворніших погонців. Навіть, якщо гравець стояв, здавалося, цілком нерухомо, майже не дихав, за якимись важковстановлюваними ознаками вона відчувала присутність людини й переслідувала приреченого так упевнено що, якби хто дивився збоку, то нізащо не повірив би в Надійчину незрячість...
      Вона зітхнула й повернулася на інший бік. „Чого це вони мені згадались, ті інтернатські грища? – подумалось крізь півсон. – Ніколи не згадувались…” І цієї миті дівчина збагнула, що в хаті є сторонній. Сну наче й не було. Надійка завмерла. Боже, хто це? Зломщик? Але в них нічого красти! Може прийшов хтось до батька? Та ні, батько спить он у себе, крізь прочинені двері вона чує його негучне (Надійка до нього давно звикла й зазвичай не помічає) хропіння. А чужий, незнайомий запах, повів чужого поту, чужих сигарет, відчувався виразно й недвозначно. Господи, що ж робити? У Надійки вмить затерпли долоні, несамовито закалатало серце. До краю розплющеними очима вона дивилася в непроникну тьму й нічого не бачила. Але добре відчувала! Ось, силкуючись ступати нечутно, незнайомець минає двері її кімнати й сторожкими поступами наближається до дверей батькової. Розбудити тата? А як злодій кинеться на неї? Та однаково – не лежатиме ж вона просто! Що робити? Змагаючи страх і заціпеніння, Надійка зводиться (Під нею по зрадницькому рипає пружина. Почув, чи ні?..) і навшпиньках підступає до дверей. Вона нічого не бачить і водночас зайда перед нею мов на долоні: ось він зазирає до батькової спальні, переступає поріг, заходить… Боже! Що, що діяти? Гукнути тата? А якщо цей вистрілить, абощо? Мовчати?.. А бандит тим часом настійливо просувається на батькове дихання. Ось він підступає до ліжка, сідає, робить якийсь рух рукою… Зараз, зараз вона вигукне, увімкне світло. Зараз! А може… ні? А раптом?..
      – Ша, мужик, – долинає до Надійки бридкий деренчливий голос зловорожця. Батьків подих замирає. – Учув? Це перо. То не тіпайся. Й мовчи. Нам треба бабки (Нам? Бреше. В хаті більше нікого!) І ми підемо. А смикнешся, то твоя доця… ворушиш мізками?
      – Не дуже… – чує Надійка сиплий батьків голос. – Які бабки?
      – Ти що, лох, розводити мене намислив? Кажу ж: я знаю все. Давай бабло, або твоя дочка не те що зір утратить, а й бошку! Чи досі не дійшло?
      Надійка тримає вже в руках табуретку. Важку саморобну батькову табуретку, на яку він ставить попільничку, коли курить, буває, перед сном у ліжку. Вона вже знає, що робити. Табуретка здіймається вгору (ось вона, його голова, бовваніє прямо перед Надійкою) і блискавично падає вниз…
      – Тату! – скрикує Надійка щосили…
      Але скільки тії сили в тремких дівочих руках! Замість впасти, грабіжник несамовито верещить, схоплюється, його рука махом злітає догори… І тоді Надійка усією вагою свого благенького тіла кидається на заблуду, вдвох вони перелітають через бильце батькового ліжка і з вигромом падають на підлогу. Легша Надійка відкочується вбік, намагається скоренько підвестися, а позаду тим часом чується якесь борюкання, відчайдушні хрипкі скрики, глухі удари та нарешті важкий, до безміру збуджений батьків голос:
      – Уключи світло, дочко. Наче все…
      Надійка підводиться, безпомилково знаходить вимикача, тисне…
      Ні, це спалахує не лампочка. Це в самісінькому осерді її мозку розривається величезна, сліпучо-біла, нестерпно-молочно-біла зірка. Мозок вмент розлітається на дрізки, вся вона розлітається на дрізки, уся кімната, і хата, й цілий світ розлітаються на дрізки. Болю немає, і темряви немає, і світла немає, нічого більше немає; але навкіл чого ж тоді кружляють оці чудернацькі стобарвні блискотливі кулі; більші, менші, зовсім дрібні й велетенські? Певно залишилась її душа. Безтілесна, невагома… І теж невагомі, пухкі наче хмари, барвисті кульки летять повз її невагому душу кудись у безвість, наражаються одна на одну, розбігаються, лопаються. Звідкілясь чути дзенькіт чайних ложечок, дріботіння кроків об лунку дерев’яну підлогу інтернатського коридору, ідучи яким слід триматися правої сторони, та досадливий голос директорки: „А чого це ти, Надійко, бігаєш коридором?..” І от одна куля майже впритиск наближається до невагомої Надійчиної душі, кружляє навколо, розливається всіма можливими забарвленнями; кольори змінюються все швидше, спалахують все сліпучіше; ось із кулі паростяться кігтисті волохаті лапи, постає кучмата голова, прорізуються очі, ніздрі й моторошна слинява зубата паща. І Надійчина душа чує хрипливе, наче застуджене, гарчання. Чи сміх, чи гарчання, чи те й те одразу, не знати:
      – Хр-р-р – хах-хах-хах! А ти думала що, хр-р-хах! Думала, ти від нас утекла? Хр-р-р – хах-хах-хах! Х-хіба від нас втечеш?
      Куля-страховиддя стрімко роздувається, росте; ось крім неї вже нічого не видно, й раптом вона, якось ніби сповільнено, з гидотним ляскаючим згуком, так камінець ляскає в гниловодь, вибухає. І натомість виникає безліч невеличких пухнастих звіряток з нестямними кровистими очицями та вузенькими гостроконечними зубками в довгастих писочках. Вони люто шматують безплотну Надійчину душу, їх з‘являється більше й більше і щораз вони накидаються на свою безборонну жертву усе нещадніше й жадібніше.
      – Від нас не втечеш, – вгризаючись у Надійчину душу, верещать людським голосом злющі ненажерливі звірючки. – Від нас іще ніхто не втік!
      – Хто ви, чого вам треба? – ремствує погризена Надійчина душа.
      – Ха-ха-ха! – реготять оскаженілі вузькопискові хижачки. Ми – лозохвостики, ха-ха-ха! Від нас іще ніхто не втік, ха-ха-ха! Ми вічні, ми всевладні, ми неподоланні, ха-ха-ха! Ми лозохвостики! Ми не – здо – лан – ні-і-і!..



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    10. Нотатки білоплямистого виростогуба (30)
      Останні теплі дні, скоро доведеться залягати на зимівлю, а воно стає просто цікаво – хто ж переможе на виборах? По партійних списках мені байдуже, то нехай Крошман переймається, а от по мажоритарних – Іванів фаворит чи Саливонів? Хоч бери та анабіоз відміняй, і метеликів уже майже не залишилося, гляди – ще вагу почну втрачати.
      А тим часом новий конфуз. Наш Кап'яр, він же скрізь за господарем швендятися звик, то теліпається й у передвиборчих походах. Було б нічого, та героїчний пес утовкмачив собі в кудлату голову, що має не лише супроводжувати господаря, а й захищати. Перекусався з половиною сільських псів, порозганяв чи не всіх сільських котів, двом, чи навіть трьом потенційно перспективним виборцям порвав штани, що, зрозуміло, одразу спричинило діаметральну зміну їх політичних переконань. Розлютований Іван, якому кожен голос на вагу золота, зачинив чортяку в хліві, то збунтований Кап'яр так вив, що одразу зашепотілися, чи не вмре хто скоро в Івановому обійсті. Такі похмурі прогнози відчахнули від нашого кандидата ще кілька голосів на жаль нестійких у вірі виборців, Іван собаку випустив, але нахвалявся, що вкине сатану до старого колодязя, де я якраз наготував собі для зимівлі кубелечко.
      Зимувати під боком у пса!? Крошка реготав, а я заходився ламати голову, як позбутися несподіваної халепи. Вирішив діяти методом навіювання. Однаково ночі холодні й метелики вже майже не літають, то, діждавшись, поки наш незрадливий охоронець захропе собі по собачому в будці, я всівся на її дашку й почав нашіптувати: "Сиди вдома… сиди вдома… сиди вдома…" Подіяло – вранці Кап'яр ледве виповз до миски з буди й похлебтавши з неї вчорашнього борщу, лінькувато поліз назад. Я вже було тріумфально позирнув на кота, аж тут на ґанок вийшов Іван, почухався й каже: "А-а, нікуди сьогодні не піду – посиджу вдома!" – "Та ж о десятій у тебе зустріч на тім кутку. З виборцями!" – Одарина до нього з хати. "Ну їх, остогиділи…" – Іван.
      Дідько, та це ж Кап'ярова будка якраз під Івановим вікном! Крошка аж підстрибнув: "Ти хоч розумієш, що своїм дурним навіюванням можеш змінити розстановку сил у новому парламенті!?" – "То хай не навіюються, а то навіяні якісь усі…"
      Я ліпше виростогубовий фольклор згадаю, заспокоює завше. Хоч би таке:

      Ми не птиці – кажани, хочеш – спробуй дожени!
      Моя бантина скраю.
      Гуп-гуп – це впав виростогуб!
      Випив кави філіжан і подумав, що кажан.
      Не все те кажан, що догори ногами висить.


      Далі буде…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    11. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 5.
      Щось заповзло йому у вухо. Якась гидотна слизька істота зашкряботілася десятками чіпких лапок десь у самісіньку барабанну перетинку й тим привела Костика до тями. „А може там нічого й нема, може то розвалюється вже на лахмання мій череп?” – було його першою гадкою. Костик тихо застогнав і з болем, докладаючи потуг, розсунув повіки. Але потуги виявились марними – він нічого не побачив. Пітьма… „Ну ясно. Ось я вже й нічого не бачу. Але з чого вона почалася, ця темінь? І що було до неї?”
      Він заворушив пальцями й відчув пучками якийсь неприємний холодний порох, скорше пісок, а під ним твердий шерехатий бетон. І згадав. Все почалося ще зранку, почалося з того, що його жахнули по голові; Боже, скільки буханів здатна витримати бідолашна Костикова голова! Він купив сигарети й повертався до автомобіля. Поспішав, бо порушив інструкцію, і тут перед ним виникла ота темна постать…
      А далі був кабінет генерального. Костик і раніше побоювався начальства – таку вже мав натуру, а сьогодні генеральний просто знавіснів. Хоча Костик його чудово розумів. Воно, ясна річ, будь-хто знавісніє, втративши повну барсетку „зелені”, але при чому ж тут кур’єр? Єдина Костикова хиба, що він трішки порушив шефові настанови – вибіг на хвильку купити сигарети. І все! Навіть злощасну барсетку з рук не випускав, тримав її ледве що не зубами, як і наказували. Хто ж міг подумати, що трапиться така біда?
      Це все той ковзкий прилизаний щур – Цьвіріньченко, це він спрямував шефів гнів на сердешного Костика. Буцімто Костик причетний до пограбування! Хіба не ясно, що це звичайнісінький збіг? Що, мало трапляється в Києві грабувань перехожих? Впала якомусь „гопстопникові” в очі Костикова барсетка й… А звинуватили його.
      Вирядивши Максима, позбувшись зайвих очей, шеф знесамовитів: давив Костика за горло, шарпав за комір, лупив важкими волосистими долонями по обличчю, а тоді всмалив кулаком під дих так, що Фередо з Цьвіріньченком ледве бідолашного одволали. Переполоханий Костик сквирив, присягався, переконував, що до грабунку непричетний, та кати були невмолимими. Врешті, коли на розкішний директорський килим впав тужавий згусток кровистої Костикової слини, було вирішено продовжити допит у більш годящому для такої роботи місці. Фередо вправно припнув до себе Костика наручниками, бранця запхнули на заднє сидіння шефового мерса, „сам” втиснувся за кермо й вони поїхали. Дорогою зупинились, прихопили добре знайомого Костикові чолов’ягу на прізвище Ластівка. Це був один з підлеглих Фереда – молодий рожевощокий та порожньоокий, схожий на дорослого амурчика, відморозок, і вже з ним опинилися в гаражному кооперативі десь на Борщагівці.
      – Колись, колись! – впродовж усієї поїздки нудно бубонів Цьвіріньченко. – Колись, харя, поки не пізно. Колись!
      Але Костикові ні в чому було „колотись”.
      У безлюдному вохристому гаражному провулку Ластівка відімкнув якийсь гараж і „мерседес” заїхав усередину. Там Костика змусили зсунутись в оглядову яму, з ями крізь вузенькі металеві двері запхнули до освітленої тьмяною лампочкою комірки з цегляними стінами та бетонованими стелею й долом. Комірка, видно, слугувала погребом, про що свідчили короткі арматурні обрізки, що стриміли зі стін на однаковій висоті від підлоги й слугували певно колись тримачами полиць. На хвилину Костик залишився в склепі сам, потім, дражливо скригнувши ржавими завісами дверей, ввійшов Ластівка.
      – То де тугрики, недоноску, …твою мать, га? – процідив голосом, котрий не віщував утішного. – Не чую! – І щосили вгилив полоненика носаком по гомілці. Костик заверещав і впав на підлогу, у холодний вогкий порох…
      Що було далі, Костик пам’ятає погано. Здається, Ластівка його бив. Справді, бив. По нирках, по печінці, в голову… Здається, він припікав Костика полум’ям запальнички. Та ще й у таких болючих місцях, і де навчився, гестапівець?! Костик голосив, скімлив, непритомнів. Та мучитель знову приводив бранця до тями й продовжував допит:
      – Ну давай, давай, дохляк, твою мать, кажи: куди подів тугрики, хто підручник, адреса? Бо я тебе, гнида, тут і замочу! Я на тебе давно оком накинув – не терплю гнилих!
      Чинити бодай-який опір було марно – вимучений Костик ледве сягав дебелому товстолицьому „амурчику” до пліч.
      Згодом до Ластівки приєднався Фередо – певно на фірмі закінчився робочий день, і вони продовжували мордування вдвох.
      Нарешті Костик не витримав. Коли „амурчик” учергове накинув йому на шию удавку, полоненик, ледве ворушачи набубнявілим язиком, прохарчав:
      – Стійте, стій… вас на… ска…ска…жу…
      Він ладен був сказати будь-що, зізнатися не те, що в крадежі грошей – у замаху на вбивство Павла Павловича, аби лише знову не відчути, як ущільнюється на шиї мерзотна порска удавка, як палають, ладні вибухнути, легені…
      – Ну? – підскочив Фередо.
      – Я… я… мене вмовили.
      – Хто?
      – Не знаю… Я не знаю його. Підкотився на вулиці, сказав, що шикарно віддякує, навчив, як робити…
      – Хто?!
      – Такий… такий… високий… літ сорока. Костистий…
      – Як знайти?
      – Не знаю. Чесно, не знаю. Завтра в нас стріча. О сьомій ранку… коло мого будинку.
      – Ну гляди мені, недомірку! Якщо гониш – краще б ти взагалі хавало не розтуляв! – хиже Фередове обличчя було зовсім близько. – Я змалку не люблю, як мені межи очі пилюжать, затямив?
      – Ні… правда… о сьомій, – прошепотів Костик… і все зникло. І Фередо, й Ластівка, і тьмава лампочка під чорною сирою стелею. Він у черговий раз зомлів…
      Ні, щось таки вошколубилося йому в вусі. Але підвести руку, копирснутися там мізинцем було несила. Нехай, то не найдужча досада! Головне – біль. Розламувалась голова, боліли, здавалося, подірявлені від крику й від браку кисню, легені, тупо кволився кожен клаптик потовченого тіла. А це ж іще не все, це лише відстрочка! А що буде, коли до них допре, що ніякого високого костистого мужика не існує, що то все вигадка, аби виторгувати в долі бодай кілька годин спокою (а правильніше сказати – життя) й біля нього знов заходиться цей гестапівець Ластівка? Може катувальники повезуть його додому, на зустріч з неіснуючим співумисником, а там Костик покличе на допомогу, здійме гамір, з’явиться хоч якийсь шанс на спасіння? А якщо ні, якщо полишать гнисти в цьому глухому моторошному склепі, де вже й світло вирубили? Може це й є його могила?
      Чорт, і звідки прикотилося це нещастя? Не минуло ж іще й доби з того часу, коли життя видавалося Костику простеньким та втішливим. Гарна (й зовсім не обтяжлива) робота, гарна зарплата, гарні дівчатка, за зелений фантик ладні вдовольнити будь-яку забаганку! А він це діло любить, ох любить! Інка, колишня, не дійшла потреб його чоловічого єства, не проникнулась, та й біс із нею!.. І все це Костик мав ще вчора, а нині… Дзьобана барсетка! Він же її держав, він же не випускав її з рук ні на хвилю! Глядів, як неситий пес глядить соковиту яловичу костомаху! І досі пам’ятає її прохолодну шорсткувату поверхню. Пам’ятає…
      Повільно, змагаючи боління, Костик обмацав тіло, спробував зігнути ноги, руки – переломів ніби нема, але якої муки завдає кожен рух! Чи може пролежати недвижно на підлозі останні години свого життя? Так менше болить… Барсетка. Він добре пам’ятає її шерехату поверхню, не забуде довіку. Хоча, скільки його залишилось, того віку? Однаково, скільки б не залишилось, а він пам’ятатиме її поверхню…
      Костик відчував якийсь сумнів, якусь незручність. Ні, не біль, біль – то само собою, й страх – само собою, а це щось інше, якась тривожність у думках. І ніяк не міг знайти причини тієї тривожності. Щось не так, щось не таке, на щось він не зважив. Скільки подій за останні десять – п’ятнадцять годин, паскудних подій, воно й не дивно, що чогось не остеріг. Але це „щось” надзвичайно вагоме, от тільки що? Шеф, Цьвіріньченко, Фередо, Ластівка? Ні, не те. Кабінет, авто, гараж, підвал? Ні. Ранок, Томочка, Максим, зниклі сигарети? Ні за що, абсолютно ні за що зачепитись. Максимів „фольксваген”, тютюновий рундук, барсетка в руках, він і досі пам’ятає її шорсткувату дерматинову поверхню?.. Ну то й що? Нальотчик… нальотчик… Його Костик зовсім не запам’ятав. То що ж? Клята барсетка, чортова її шкарубкувата поверхня… Стоп! Поверхня! Шорсткувата дерматинова поверхня злощасної барсетки! Вона була не така! Не така, як завжди, як раніше! Як же це він одразу, дурило, не просік? Нервувався, підгонився, бо порушував інструкцію, а пальці м'яли тим часом барсетку, а її поверхня була не така! Тоді, раніше, її матеріал був наче м’якшим, гладкішим на дотик, а коли Костик вискакував за сигаретами, то ніби став грубшим! Він не міг би стверджувати це напевно, хоча… ну на дев’яносто відсотків точно! То що ж виходить –барсетку хтось підмінив? Він же не випускав її з рук… „Стоп! Стоп, телепню! – Костика аж потом пройняло, навіть біль кудись позадкував і враз до сказу закортілося курити. – Як же не випускав, а журнал! Ти ж відкладав її, щоб погортати порнографію! А хто підсунув журнал? Максим! То це що, Максим підмінив барсетку? А що ж тоді вихопив нападник? Чи той з Максимом ніяк не пов’язаний? Справді, – збуджено мізкував Костик, – це ж таки я вказав водієві, де спинитись. А барсетку, значить, було вже підмінено? Коли? Поки я лапав цицькастих прошмандовок у журналі? Це неможливо! Хіба що… коли наставлявся на те видовисько, де тітка батожила штаньми голого чолов'ягу. Невже й то було підлаштовано вмисно? Ні, не віриться, це неймовірно!”
      Що діяти? Признатися Фередові, що високий щуплястий чоловік – то небилиця й що до викрадення барсетки якось причетний Максим? Не повірить! А коли й повірить, то що вчинить? Приб’є! Якщо нема зустрічі з пособником, то й Костик більше не потрібен!
      Барсетка. Барсетка… Така вона була, чи ні? Костик зосередився, уявив ранок, Максимове авто… Та ні ж бо! Тепер він цілковито певен: коли сідав у машину – барсетка була така, а коли вискакував на зупинці – вже інша – жорсткіша. І як це він, недоумок, не помітив? Отже Максим її підмінив – більше нікому. А грабіжник, виходить, вихопив уже іншу барсетку, можливо це тільки дикий збіг, а можливо… Та певно, що не збіг, адже те, що баретку з грішми замінили на іншу, скажімо – з цеглиною всередині, скоро б виявилось, а так – біжи, лови того крадія! Максим… Козел, село неасфальтоване… Це через нього…
      Ні, Фередові нічого розказувати не слід. Зрозумівши, що Костик обдурив його раз, той ледве чи повірить удруге. Тим більше, що й аргументів вагомих катма. Лише якісь безвиразні відчуття, дотик пальців… В кращому випадку сидітимуть тут з Максимом удвох. Чорт, як вирачкуватись із цього ластівчиного гнізда? Чекати ранку, дожидати, що його повезуть на побачення з неіснуючим співумисником? А як не повезуть? Чи залишать живим, чи… як відпрацьований матер’ял?..
      Костик спробував підвестися. Це коштувало зусиль – голова тріщала, кров гахкала в скроні, ще й дзенькотіло під тім’ям так, наче по голові гатили весільним бубоном! Нестерпно щеміло в боці (Фередо, здається, вкарбував кованим армійським черевиком), пекли припалини під пахвами й на шиї. Ледве не впав знову, та прихилився вчасно до стіни, вперся долонями в прохолодну, воложисту цеглу. Віддихнув, ступив, тримаючись за пристінок, крок; ось двері, шкребнув нігтями об іржаве залізо – зачинено, зсередини навіть ручки немає… Безвихідь, чорнота, смерть… Ні на що вже не сподіваючись, рушив посувом далі по колу, точніше, по квадрату куценької, захованої під землею, комірчини…
      А в цей час Максим, либонь, задоволено шурхотить новенькими (обов’язково новенькими) пахучими купюрами… й насміхається… з нього! Негідь! У нападі нестямної люті та відчаю вгатив кулаком у стіну, вискнув від болю й… прислухався. Ніби відлунок удару видався Костикові глухим. Отже за стіною порожнеча? То й що? Годі сподіватися голіруч розібрати цегляну кладку – маячня! І все ж… Знов гупнув – глухо. Бухнув лівіше – ніякого відзвуку, правіше – те саме. Отже якраз у цьому місці. Що ж це, може просто зрушена й не втрамбована земля? Похапливо заходився промацувати стіну, цеглину за цеглиною, все щільно підігнано, але шви… Гараж давній, та й невідомий його будівельник не надто, либонь, утрачався на цемент, а може вирішив, що під землею його багато й не треба – тернувши між цеглинами, Костик відчув, як посипалась зі швів порохнява. Не така вже вона й непоборна, ця мурівка! Та однаково – голіруч… Стоп! Арматурини! Коли горіло світло й коли мозок іще не одурів від Ластівчиної екзекуції, у стіні, під стелею, Костик виразно бачив арматурні обрізки! Підняв руку, повів нею вбік – є! Але метал стримить непорушно. Знову рушив уздовж стіни, намацав наступний шмат, спробував розхитати – марно, спробував другий, третій… Ось! Цей ніби хиляється. Відчайдушно ґвалтуючи муку, страчуючи останні сили, обіруч учепився в холодну шерхку арматуру й заходився торгати її з боку в бік…
      – Ну давай, давай, бля… село неасфальтоване! Давай!
      І гепнувся вичавлений на підлогу… Але з залізякою в руках!
      Мацнув інший кінець обрізка – ще й загострений! І, збадьорений цією обставиною, взявся до праці…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    12. Нотатки білоплямистого виростогуба (29)
      Виборча кампанія стрімко дісталася завершального етапу. В селі ніхто нічого не робить – добре, що врожай уже зібрано, а то дочекалися б іще й голодовки. А як – лише ходять вулицями прихильники, противники та співчуваючі, агітують, дискутують і пхають до роздутих від учорашніх агітаційних матеріалів поштових скриньок агітаційні матеріали сьогоднішні. Самі високоповажні кандидати до такої глушини не потикаються, зате агітатори, провокатори та довірені особи двох основних пошуковувачів омріяних мандатів повитолочували обічвуличні бур'яни, що там нічого не ростиме ще років принаймні три. Мудро відмовившись від взаємних судових позовів та неефективних (з різних причин) нічних вилазок, куми Іван та Саливон заходилися переконувати односельців, подвірно обходячи село вдень. Тут головне було, аби команди-суперниці не перетиналися; саме задля цього, молов Крошман, навіть зустрічалися, мовляв, інкогніто за колишньою колгоспною лазнею політтехнологи обох претендентів.
      І сміх і гріх. На одному зі стихійних мітингів якийсь агітатор (чи провокатор) учергове переконував сельчан в неефективності сучасної економічної моделі: "Навіщо вигадувати власний велосипед…" аж тут котрийсь із натовпу: "…коли можна поцупити вже готовий!"
      На вулицях агітація, по радіо агітація, комуністи, націоналісти… Якби не висів догори ногами, то подумав би, що це перевернувся догори ногами цілий світ! Слухав-слухав, аж народилися в мене такі рядки:


      КОНКІСТА
      (тривожно-передвиборчий потік невідомості)

      Встиг я варення всього лише пів-
      Слоїка з'їсти,
      Бачу – знамення, вже час-бо наспів
      Мо́ї конкісти.

      Вгору тра лізти. Ціляємо скрізь,
      Наче танкісти.
      В шанці засісти, запалено кріс –
      Де ті кучмісти?

      В шапці-ушанці – мовчи і мечи
      Бранців у шанці.
      Чи демократи ви, хлопці, а чи
      Республіканці?

      Нині, чекайте – дістанемо вас,
      Дійшлі до тронів!
      Винні? Тікайте, бо відлік почавсь.
      Більше патронів!

      Прагне карати відмалку змія,
      Прагну рекордів я.
      Щось лінькуватою стала моя
      Мізерикордія!

      То навіть Крошка похвалив, а таке дорогого вартує...

      Далі буде…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    13. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Десять фрагментів з роману. 4
      – Привіт, подруго!
      Товаришувати з Сашком виявилось цікаво й необтяжливо. Він не поводився з нею, як з болящою – вдвох їм було легко й приязно.
      – Привіт.
      – Як з’їздили?
      – Нічого. Корисно провели час...
      – А я, поки тебе не було, винайшов звукову мішень!
      – Що ти ще затіяв, яку мішень?
      – Звукову! Можна стріляти в темряві, справді. Не віриш? От уяви: вціляєш у десятку – один звук, у дев’ятку – інший, і так далі. Вже почав майструвати. У тебе тут, на паркані. В центрі я присобачив кришку від каструлі – це буде десятка, навколо начіпляв порожніх консервних банок, віриш – звук від них зовсім інший – то дев’ятка. Оце шукаю бляху на вісімку.
      – І з чого ж ми стрілятимемо?
      – Та з чого завгодно: з іграшкового пістолета, з рогатки, можна й так ціляти камінці. Що, прикольно?
      – Прикольно. Слухай, стрілець, я хочу, щоб ти мені допоміг.
      – А що?
      – Хочу навчитися ходити… сама. І не лише на подвір’ї… Хочу… її здужати!
      – Кого? – іноді Надійка говорила незрозумілі для Сашка речі.
      – Її!
      – Гм… То чого сидимо, подруго? Хода!
      – Я візьму ломаку, йтиму попереду, а ти будь поруч і підказуй, якщо поталапаюсь десь не туди. Добре?
      „Певно збоку це виглядає досить таки по дурному, – думала Надійка, обмацуючи палицею шлях, – навіть жалюгідно. Можливо, хтось уже й гиготить собі за парканом, Свєтка хоча б. Нехай! Я зціплю зуби, та не здамся. Чуєш ти? Не здамся! Не думай, що ти всмоктала мене остаточно!”
      Було важко. Досі вона виходила лише тримаючи когось за руку, а тепер… Надійка уявлення не мала, в якому напрямку йде, спотикалася, зупинялась, зітхала, та закусивши губу, знову робила крок, іще… Від напруги в неї швидко заболіли ноги, затерпли руки, задерев’яніла спина, але вона йшла й ішла, постукуючи ломакою перед собою та прислухаючись до коментарів повожатого, який поволі тупав слідом:
      – Правіше… правіше… Куди преш, недотепо – там же штахет! А тепер лівіше… Молодця, подруго!
      Вона дійшла до кінця вулиці, перепочила й рушила назад. Двісті кроків було подолано майже за годину, Надійка безмежно втомилася, впріла й, повернувшись у хату, знесилено бухнулася в зачовгане крісло.
      – Плюнь ти на цю турбанину, подруго, – бачачи її стан, поспівчував Сашко. – В тебе ж є я – твій поводир!
      – Ні, Сашко! Не хочу їй скоритися!
      Дівчина вміла „бачити” пальцями, посередництвом звуків і запахів, а тепер вчилася „бачити” паличкою. Досить легко було йти хідником, постукуючи нею об край бордюру й рахувати повороти. Ще можна було йти, тримаючись неподалік паркану. Скоро Надійка навчилась переходити перехрестя та інші відкриті місця, запам’ятовуючи напрямок. Сонячного полудня ловила обличчям тепло невидимого світила й так орієнтувалася в сторонах світу. Виявляється, з ворогом можна змагатись!
      Але ненависник огризався. Вирушивши в черговий похід містом сама, Надійка переплутала закрути й заблукала; повертаючись додому, втрапила у викопаний телефоністами рівчак і ледь не звихнула ногу; іншим разом вклеїлась лобом у борт вантажівки, яка стояла біля хідника, співчутливі перехожі привели її додому закривавілу, ще й батька вилаяли, що відпустив незрячу доньку саму. Дівчина боялась, що після цього він заборонить їй потикатися за двір без поводатора, але батько розумів, настільки це для неї важливо і лише зітхав зболено й безпорадно:
      – Ти вже якось там, доню, обережніше…
      Того дня, щойно він вирушив на нічну, як завчасу попереджений Сашко був уже в Надійки.
      – Мерщій на кухню! Вмієш місити тісто?
      – Гм, бачив, як мамка місить.
      – Годиться! Поможеш ліпити вареники!
      Що вже вони там наліпили – уперше в житті Надійка не шкодувала, що не бачить плодів своєї з помічником праці, але за півтори години рушили. Батько ходив на роботу навпрошки, але Сашко запевняв, що вона там не пройде – колія, шпали, щебінь, вузенький путівець. Краще обійти навкруг – разів у два довше, зате асфальтом.
      Поминули залізничний вокзал, ринок, перейшли одноколійну цукрозаводську „вітку” й попрямували за місто. Тут дорога мала хідник і йти дівчині було нескладно. Сашко ніс торбину з варениками, а Надійка прошкувала, цокаючи паличкою об бордюр. За містом вийшли на шосе й тут стало трудніше, хоча, дослухаючись до настанов поводаря, Надійка хутко зорієнтувалась: лівіше асфальт, яким, обвіваючи подорожників гарячим подихом, пролітають раз-по-раз автомобілі, правіше – трава й крутосхил укосу, а під ногами втрамбована земляна узбочина, нею і йди. Ось дорога збігла покатом у вибалок, а на узвозі закрут і асфальтний завод – батькова робота. Надійка здалеку відчула дратівливий запах гарячого бітуму, почула заколисуючий стугін електродвигунів.
      – Прийшли, – повідомив Сашко.
      І одразу наполоханий батьків голос:
      – Господи, Надійко! Чого ти тут? Щось скоїлося?
      – Нічого – посмішка відживила її міцностулені губи. – Ми принесли тобі вареників!..


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    14. Нотатки білоплямистого виростогуба (28)
      Поки куценька перерва в нескінченній передвиборчій агітації, чув передачу про африканське плем'я, де чоловік і жінка, себто самець і самка, зустрічаються лише для продовження роду. Як виростогуби! В Африку перелетіти, чи що? Там і виборчі кампанії не такі тривалі – не набридають!
      Тим часом дійшла до нашого Івана сплітка про неабияке пожвавлення в Саливоновому таборі, себто – в опорному пункті-громадській приймальній-агітаційному наметі конкурента. Після нічної роздачі передвиборчих яєць ми на таке й розраховували – Іван уже готувався подумки (тобто – вголос, вичищаючи коло худоби), як захищатиметься від обурливих звинувачень у підкупі виборця, цілу промову підготував, аж тут стало відомо, що ситуація значно загрозливіша. З'ясувалося – опираючись на прийнятий, хай поки що й у першому читанні, закон про наклепи, Саливон готує цілу низку заяв до відповідних органів з приводу, буцімто злісних намов на нього особисто та на молодого-перспективного претендента в депутати з боку Івана. І перша зі згаданих заяв стосується звинувачення Саливонового кандидата в корупційності. Таке чуло на зібранні чи не половина села, тому Іванові було не відбрехатися й Саливон, переказували, вже потирав задоволено руки.
      Іван таки злякався, аж тут на виручку благовірному прийшла, як і належиться, Одарина: "А ти подай на нього за крадіжку кукурудзи, тобі фермер посвідчить!" – "О! – вмить звеселів Іван і вмить таки розвинув ідею до обсягів мало не планетарних: – Ха, а чо тільки кукурудзу? А ячмінь від комбайна, коли кумів свояк молотив, Саливон хіба не тягав? А дерть із ферми на Саливонишиній зміні? А рибу хто бомбив, коли ставок його племяш сторожував? Е, та маючи такий фактаж, я взагалі вимагатиму, щоб його кандидат знявся з виборчих перегонів!" – "Охолонь! – присадила чоловіка Одарина. – Та ж усе те ви вдвох крали! Згадай ще шифер із запущеного свинарника, гусенят з пташні!" – "Е… – Іван таки присів, – ну то хай хоч свої заяви не подає…"
      Цілий день слухаємо з Крошкою передвиборчі дискусії та передвиборчу агітацію. Найцікавіше, як одні валять усі негаразди на інших. "Знаєш, – кажу, – мені дискусія між владою і попередниками нагадує анекдот про взяття Бастилії – Бастилії немає, а хто її взяв – невідомо!" – "Ще питання – чи була Бастилія взагалі?"
      Мудро, аж на філософські роздуми повело, а немає ліпшої філософії, як прадавній виростогубовий фольклор. Ось такий, наприклад:

      На безхрущів'ї і міль – хрущ.
      Похвали мене, моя виростоГУБОНЬКО!
      На дурняк і бздюха солодка.

      Далі буде…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    15. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 3
      Вони йшли сонною неосвітленою вуличкою Лисянки, була вже пізня пора й у більшості хат спали, лише в деяких вікнах то рівно сяяли жовтим лампочки, то блимали блакитними сполохами телевізори, та погавкували де-не-де під вікнами пси. Іван нечутною котячою ходою крокував попереду, а Максимко дріботів слідом.
      Минули одну вулицю, другу, пройшли путівчиком понад річкою, звернули на третю. Іван простував упевнено, видно добре знав дорогу, хоч і був не з місцевих. Нарешті підійшли до великої цегляної хати, що ховалася в темряві за високим суцільним парканом. Біля хати було тихо, у вікнах не світилось. Іван озирнувся, схилився до Максимка:
      – Хазяїв немає, собака певно вже захолов – удень я його підгодував. Зараз я тебе пересаджу, хвіртка в них замкнута, але дурники, блябуду, не подумали, що можна ж розчинити ворота! То ти мені їх розчиниш. Там, унизу й вгорі засувки – найдеш!
      Здійнятий дужими руками, Максимко злетів угору, на воріття, зістрибнув на той бік, намацав у темряві засувки і вже за мить Іван нечутно прослизнув на подвір’я й тихо причинив за собою стулки воріт.
      – Тепер сюди! Диви: вікна загратовані, але ти малий – пропхнешся! Бачиш: кватирка відчинена, провітрюють! Залізеш, вийдеш у сіни й відімкнеш мені двері, в них там англійський замок. Зрозумів? На, блябуду, ліхтарик. Йди!
      Все виявилось напрочуд легко: Максимко без пригод проковзнув у хату, пробрався, увімкнувши ліхтарик, до вхідних дверей і от Іван уже всередині. Відібрав у хлопця блимавку та заходився нишпорити в чужій хаті впевнено, цілеспрямовано, либонь добре знав, що шукав. І дійсно, досить таки швидко знайшов.
      – Є! – промовив задоволено, дістаючи з якоїсь шухляди та відкриваючи невеличку скриньку. – Йди сюди, глянь!
      У різьбленій, гаптованій зсередини червоним оксамитом, рахві лежав рівненький стосик розмальованих та розписаних незнайомими літерами папірців. Вони були незвично продовгуваті, але Максимко здогадався – гроші! Правда, таких грошей він іще не бачив.
      – Ненаші…
      – Еге ж, – хмикнув Іван. – Ненаші. Долари! Робимо ноги, малолітко! Нам тут, блябуду, більше ловити нічого!
      Спорожніла скринька м’яко впала на встелену килимом підлогу. Але вона була така гарна, така манлива. Так зграбно лежав у ній щойно стосик розписаних незнайомими літерами папірців, що Максимко не втримався, підхопив шкатулу, пхнув за пазуху й подався за Іваном…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    16. Нотатки білоплямистого виростогуба (27)
      Після достопам'ятного приїзду СЕРДЮЧКИ Іван довго, чи не з тиждень, зализував рани, що виявлялося в лютому чиргиканні шухлею по дубовій підлозі в кабанячій загороді. До слова мовити, ми з Крошманом уже легенько розрізняємо зо шість-сім різновидів внутрішнього стану нашого господаря саме за характером того чиргикання – від блаженного умиротворення до шаленої люті включно. Так от, чиргикав він шухлею, чиргикав, а то сів на колоду, закурив та й сам до себе (люто, а нам же чуть!): "Нічо, куме, нічо Саливончику, дасть Бог – і коло моєї хати Лексуси крутитимуться, ага! Один – нуль на твою користь, але є ж іще й протизаконні методи! Про підкуп виборця забув? А про залякування? А про маніпулювання? Нічо, ніч покаже. Ніч – вона всих вирівнює, і правих і винуватих!" І зло цвікнув слиною в кадівб із дощовою водою…
      То ми вирішили не спускати з господаря ока (а я – ще й ехолокатора), бо хтозна, що нашому Іванові в макітру вступить. І мали рацію.
      Увечері Одарина пішла поляпати до сусідки, а Іван ухопив тим часом решето з яйцями, що хазяйка збирала їх цілий тиждень, і гайнув селом. Ми – назирці, і що ж бачимо? – Іван заходить то до того, то до іншого обійстя, гукає господиню й пхає їй до рук пару яєць: "Беріть, це з виборчого фонду нашого кандидата. Мого, а не Саливонового корупціонера – не сплутайте глядіть! Ще ж мій кандидат є товаришем самого Лячка, а той наш чоловік – бачили, як ловко вилами орудує? Майже, як я шухлею! Коли правильно проголосуєте, то по два яйця матимете на тиждень. А яєчка свіженькі, не сумнівайтеся, тут і від Фаберже є – ось і ось!" Котре мовчки брало, зачудовано дивлячись на Івана, котре відмахувалося, запідозривши недобрі чари, адже відомо, що яйце – чи не найтрадиційніший засіб сільського "поробляння", котре вступало в гарячу передвиборчу дискусію.
      Плідний похід нашого господаря "в народ" урвала, природно, Одарина. Виявивши, що зник не лише її благовірний, а й решето з дієтичною продукцією, вона мудро пов'язала обидві події воєдино й хоробро кинулась навздогін. Відверто кажучи, я давно підозрював, що даром ехолокації володіють не лише кажани, а й деякі з гомо сапієнс, зокрема дружина нашого Івана. У сутінках, майже в цілковитій темряві, вона вирахувала чоловіка так швидко, що навіть урятувала приблизно половину решета яєць. Після бурхливий дебатів, які за шалом пристрастей мало відрізнялися від передвиборчих, переможений Іван тихо посунув додому, а між сельчан закралася з цього вечора підленька підозра: а чого це одним дісталися кандидатські яйця, а іншим – ні. "Отак і починається розкол громади!" – багатозначно резюмував Крошка і я, в принципі, цього разу з ним погоджувався.
      Ех, вибори-вибори, скоріше б уже вони закінчувалися бо радіо неможливо слухати! Просто навертає втекти від оцієї марноти до неперехідної мудрості кажанячих предків. Ось такої, наприклад:

      Накачав губ і думає, що виростогуб!
      Через виростоГУБА не плюне!
      І я там був, хруща-метелика їв, по виростоГУБІ текло, а в рот не попало!

      Далі буде…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    17. Нотатки білоплямистого виростогуба (26)
      Одарина любить шукати яйця в повітці, нічого так не любить, як це. Лазить, і за курячими сідалами, й за перегородкою, й у соломі. Знайде – радіє наче дитина! Є в неї своя любимиця – курка з перехнябленим гребенем, та тобі не яйця несе – писанки (так Одарина каже, бо мені з гори воно – яйце як яйце)! Іван якось у гуморі був то іронізував: "Геть тобі Фаберже!" То Одарина тоді курку так і називає – Фаберже. Я те слово качав-качав у роті та й чотиривіршика стулив, Крошману читаю:

      Приїздив до Ля Бурже Фаберже,
      Там побачили його в негліже
      Й не відвести стало погляду вже
      Із відтоді від яєць Фаберже!

      Крошка, природно: "Брєд!" Та я згоден, але треба ж іноді й подуркувати, надто – перед тривалим періодом анабіозу. "Але ж неправдиво історично! – не вгамовується. – Бо немає згадок, що Фаберже відвідував колись Ля Бурже!" – Добре, – йому, – тоді так:

      Не поїхав Фаберже в Ля Бурже.
      Каже: був я там в негліже
      Й папарацці відзняли мене вже,
      Всяк бо знає про яйце Фаберже!

      "Знущаєшся? – Крошка. – В часи Фаберже папарацці ще не було!" – Ну тоді отак:

      Для поїздки на салон в Ля Бурже
      Не отримав візи наш Фаберже.
      Знаєм, – кажуть, – яйця ми Фаберже,
      Й того досить, най Господь береже!

      "Ну, це більш-менш. То пак, що Фаберже при цареві був, а не роз'їздив ні по яких Європах!" О, про царя ж я й не згадав! А треба:

      Їхав якось руський цар в Ля Бурже
      Й прихопив з собою він Фаберже,
      Та в дорозі все сміється, ірже:
      Що ти бачив, крім яєць, Фаберже!

      Вибори… вони, ці вибори вже в виростогубових печінках! Дебати, програми, агітація. Іван із кумом Саливоном наче показилися, то були люди, як люди, а це… Дичавіють од тих виборів, ото й захотілося відволіктися… Власне, чим ці віршики дебільніші за деякі передвиборчі програми? Нічим... По радіо похолодання передали, де там моя печерка…

      Далі буде…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    18. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 2
      Славик привів Христинку на забур’янене дворище, в глибині якого сумувала вбогенька, обкладена облупленою плиткою, хатинка, шарпонув двері, які виявились защепнутими зсередини, гепнув у них кулаком.
      Двері відчинились і на порозі постав Славиковий приятель. А Славиковим приятелем був Максим…
      Якось дивно воно тоді вийшло. Вона сиділа на краєчку чужого, застеленого, якщо відверто, далеко не снігової білості простирадлом, ліжка, поруч сидів Славик, він тужно сопів, курдубато мацав її волосся й зазирав у вічі своїм, смутним як зазвичай, зором. Його лаписька саме посунулась униз, дівчині на спину, звідти попід пахвою до грудей… І цієї хвилі в двері хтось постукав. Це був Максим. Виявляється, він нікуди не пішов. Він викликав Славика надвір і більше вона свого не надто витонченого залицяльника того дня не бачила. Натомість увійшов господар. І заговорив. І вона попливла, захоплена мрійною рікою його тихого, але твердого голосу, поплинула якимось чудним, незнаним досі плином, сама не тямила, що це з нею коїться, але пливти так було надзвичайно солодко й жадано… Ніколи ще не відчувала вона подібного й навіть гадки не мала, що таке можна відчувати.
      Того першого дня знайомства Максим до неї навіть не доторкнувся. Вони пробалакали хтозна скільки годин (вона не пам’ятала, про що) і отямилась Христинка лише біля тітчиної хати, до якої провів її Максим, бо вже стояла глупа ніч. Потім були нові зустрічі, нові розмови, солодко-солоні поцілунки, щільно-тремкі обійми; його долоня голубила її волосся, потім посунулась вниз, на спину, попрямувала під пахвою до грудей… Але це було зовсім не так, як зі Славиком, і вона таки вклалася на ті його, не вельми білосніжні, простирадла, й це виявилось іще незрівняннішим, аніж Христинка очікувала.
      Вона стала часто приходити до Максима. Зі сто літ не білених стін його берлоги за Христинкою пильнували нахабнозорі голі красулі. Нічого, Максима вона до них не ревнувала – вдома в дівчини теж висів на стіні давній календар зі Шварценеггером...


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    19. Нотатки білоплямистого виростогуба (25)
      "Слухай, Крошмане: а що, кандидатів мажоритарників лише мажори висувають?" – "Не знаю…"
      Об'єктивності заради визнаю, що наполеглива анти-, вона ж просто агітаційна кампанія нашого Івана поступово почала приносити очікувані плоди. Теревенячи на горищі, ми з Крошкою не раз і не два чули, як на подвір'я завертали сельчани, довго гуторили з господарем про невдатну долю українського села, а бувало, що й міста, про перспективи скорих виборів глобально та місцевих мажоритарних – конкретно. "Та що ж це ми за народ! – вигукував було один. – Той за кіло гречки купується, той за обіцянку пособити з пенсією, той узагалі – за милиці! Та хіба не зрозуміло, що прийшовши до парламенту, такий депутат одіб'є передвиборчі витрати на нашій же таки шкурі!" – "Ото! Ото! – підтакував такому Іван. – Страну просрали, а нової построїть не тямимо! А вже цей Саливонів кандидат – голімий корупціонер, я б не бачив!"
      Саливон удавався до контрзаходів. Стосовно пивопровода підтвердив: Томашківський пивозавод нова влада, мовляв, ось-ось запустить, то вже тоді… А ще пообіцяв, що буде залатано справіку не латані сільські вулиці, відновлено роботу клубу, навіть із перспективою показувати в ньому кіна в форматі 3-д. Ніхто не знав, що це таке, то не надто й вівся, деякі відверто кидали в обличчя: "Іванів кандидат кращий – дурниць не обіцяє!" Саливон злився та люто гатив новенькою милицею по найближчому штахетнику, певно, в негарному передчутті, що скоро з нею, милицею себто, доведеться таки розлучитися.
      Відверто кажучи, ми з Крошманом навіть було відволіклися. Я знову навідався до покинутого колодязя, приміряв під себе майбутній зимовий сховок, залатав щілину, крізь яку сипався порох, огледівся… Результати виборів, принаймні по нашій дільниці, вимальовувалися доволі очевидно, аж ось сьогодні…
      Саливон, а точніше, напевно – його відносно молодий та буцімто незаплямований кандидат, зробив хід конем. Такого не очікував ніхто, але вранці все село було рясно обклеєно папірцями, з яких убивчо для Івана проголошувалося, що найближчими днями до нас із безкоштовним концертом на підтримку молодого та незаплямованого кандидата навідається ВЄРКА СЕРДЮЧКА. Такого крити нічим, тут будь які контрзаходи безсилі. Жоден притямний сельчанин не проміняє ілюзорну перспективу п'ятирічного спілкування з чесним та порядним депутатом на сьогоднішню, зриму й реальну можливість потоптатися в якихось чотирьох-п'яти кроках від СЕРДЮЧКИ! Це розумів Іван, розуміли й ми з Крошкою. "Залишається розслабитись та отримати задоволення від концерту!" – незрозуміло для нас зіронізувала мимоволі втягнута в процес Одарина. А я, здається, не до речі згадав кілька виростогубових приказок:

      – Літаєш уві сні, отже РОСТЕШ, а літаєш наяву, отже – ВИРОСТогуб.
      – Ехолокація не розкіш, а безпека пересування.
      – Ви, виростогубенята, візьміть мене на крилята!

      Далі буде…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    20. ВІЙНА З ЛОЗОХВОСТИКАМИ. Фрагменти. 1
      Темрява. Кажуть, у темряві добре думається. Це каже той, хто не знає, що таке темрява. Он біля полюсу темрява триває цілих півроку (всього півроку!), а щось не чути, щоб приполярні райони народжували великих мислителів. (Діти сміялись, коли Олена Олегівна розказувала їм на географії про бідолашних чукчів та алеутів, які по півроку не бачать сонця.) Але що знають люди про темряву? Навіть ті, котрі живуть у приполярних районах. Про СПРАВЖНЮ темряву! Хто хоче знати, хай спитає в неї. Вона знає. Вона розкаже. Вона – фахівець з темряви. Фахівець найвищого ґатунку! Тому, що впродовж довгої плетениці років її ревно й неусипно огортала темрява. Тільки темрява. Нескінченна й довершена…
      Ні, темрява не спонукає до роздумів. Вона чавить. До темряви неможливо звикнути. З нею неможливо змиритись. Темрява вповільнює рухи – в темряві йдеш ніби дном водойми, натужно, докладаючи зусиль, аби розсунути перед собою стіну – мур пітьми. Темрява вповільнює життєвий ритм, вповільнює плин часу, вповільнює думки. Темрява відгороджує від життя. Й замінює собою життя. В темряві ти осягаєш лише якісь деталі, окремі уривки навколишнього світу. Решта – пітьма. Ось ти торкнулася дверей. Значить є ти, є двері, і є темрява. Й усе. Ось ти підійшла до столу. Отже є ти, є стіл, і є темрява. Ось ти сіла біля столу на стілець. Значить є ти, є стілець, є стіл, і є темрява. Так і існуєш: від фрагменту до фрагменту. І сама почуваєшся усього лиш фрагментом. Уривком в темряві. І мимоволі виплоджується думка: а може й тебе вже нема? Може ти розчинилася в темряві остаточно? І тоді мацаєш себе за руку, прислухаєшся до постуку серця. Ти є. Вірніше: є рука, є серце. І є темрява. Без неї ж ніяк. Нікуди. Вона скрізь. От є твоя рука, є серце, а між ними що? Темрява!


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    21. Нотатки білоплямистого виростогуба (24)
      Іван люто чиргикав шухлею та сикався до Одарини (бо ж ні до кого було більше): "Довірена особа… забув із якого гімна виліз? Просив же: візьми на ставку агітатора, то він: "Куди тобі зі свинячим рилом до Лексусів!" Іще кум називається! А ми його дискредитуємо – о! І кандидата того, молокососа, заразом. Напишемо в газету, що вони вдвох усю рибу в нашому ставку виглушили. Браконьєри!" Одарина, доячи: "Та на таке ніхто й не блимне – мілкотем'я…" – "То… то підеш і заявиш, що він тебе зґвалтував!" – "Хто, кум?" – "Ага, тобі лиш кум на умі – кандидат! За таке напевно з реєстрації знімуть!" – "Поки там кого знімуть, то я тебе зараз, дурню, шухлею по макітрі зніму!"
      Ну, ми так і припускали з Крошманом, що Одарина не поведеться, то Іван пішов "другім путьом" (дослівно) – повитрушував із поштових скриньок агітаційні матеріали головного конкурента Саливонового кандидата, зібрав сельчан на вигоні, де дітлашня грає зазвичай у футбол, і звернувся до земляків із полум'яною промовою. Нижче, у викладі присутнього на зборах Кап'яра, подаю ключовий фрагмент. Зауважу лише, що місця, де Іван переходив на ненормативну лексику, інтелігентний від природи пес позначав, як "гав-гав."
      "…і кожна (гав-гав) знає, що Томашківський пивзавод уже років зо чотири, як не працює, тому вся ця (гав-гав) про пивопровід є не чим іншим, як банальним уведенням виборця в оману, у чому немає нічого дивного, бо я вищезгаданого (гав-гав), себто колишнього мого кума давно знаю і про його (гав-гав) давно підозрював! А оскільки яблуко від яблуні, себто довірена особа від кандидата, як відомо, далеко не падає, то й сам вищезгаданий кандидат є, зрозуміло, добрячим (гав-гав) і вся його (гав-гав) політична сила лише з таких і складається! Тому я пропоную вам підтримувати на найближчих виборах не якогось там (гав-гав), а справді народного кандидата: не корупціонера, не тушку, не прихильника одностатевих шлюбів, тьху… (гав-гав), і головне – не бандерівця, бо ті, як прийдуть, то однімуть корову…"
      Цілий день слухаємо по радіо політичну рекламу та затято з Крошкою на цей предмет дискутуємо. І є чого: той, хто мав би звітувати про зроблене, розказує про гріхи попередників; той, хто жодного разу нікого ще не зупинив, войовничо заявляє, що "їх зупинить", а той закликає "повернути країну народові", під народом маючи на увазі, либонь, себе.
      Весело, словом, за клопотнечею мало не забув навідатися до печерки, що в полишеному колодязі – місця мого зимового анабіозу, поприбирати там, те-се… А час.
      Ну й традиційно вже кілька прикладів виростогубової мудрості:

      На горищі виростогуб, а в Києві дядько.
      Кажан високого польоту.
      Дасть Бог ніч, дасть і метелика!

      Далі буде…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    22. Нотатки білоплямистого виростогуба (23)
      Захоплений процесом Івановий кум Саливон розгорнув бурхливу діяльність із просування молодого, перспективного та незаплямованого кандидата в депутати, власне, в самі депутати. Нещадно експлуатуючи подаровані претендентом у народні обранці милиці, Саливон обчовгав із ними всеньке село, аж від Колодрабівки до Загребелля, всіх агітував голосувати виключно за свого та обіцяв, що в разі його перемоги до села нарешті таки підведуть газ від газопроводу Уренгой – Помари – Ужгород та пивопровід від Томашківського пивзаводу. Останнє навряд чи було узгоджено з пошуковцем заповітного верховнорадівського крісла, бо, як розказував мені всезнаючий Крошка, довірені особи кандидата, що навідалися, було, в село неабияк такій дивовижній ініціативі здивувалися, втім (про всяк випадок) категорично заперечувати її не стали.
      У власній врем'янці, де Саливониха гнала зазвичай самогонку, Саливон облаштував опорний пункт, громадську приймальну та агітаційний намет укоханого кандидата одночасно, на мотузках для сушіння білизни порозвішував інформаційні матеріали, а кожного, хто проходив повз хату невідчепливо запрошував на просвітницьку бесіду.
      З того виходив негаразд, бо саме повз Саливонову хату традиційно гнали на яри пасти сільську череду. Оскільки ж чередник ніяк не міг уникнути відвідання опорного пункту, тире – громадської приймальні та інше, то обезголовлене стадо тут таки розбрідалося по городах із яких не всі господарі поприбирали ще буряки та гарбузи. До того ж деякі, особливо полохливі телята лякалися величезного портрета кандидата, що його Саливон прилаштував на розтяжці понад вулицею, й розбігалися тими ж таки городами якнайдалі. Були скандали, які Саливон утім доволі вправно гасив, обіцяючи постраждалим, що збитки буде компенсовано з фонду кандидата.
      Скоро путівець до хати невсипучого ентузіаста виборчої справи почали добряче витолочувати Тойоти, Лексуси та Ленд Крузери численної кандидатової челяді, тоді світло в опорному пункті не гасло, траплялося, й далеко за північ, а вранці сусіди чули, як Саливониха торохтить на обійсті порожніми пляшками, спішно готуючи осердя майбутнього сільського процвітання до нових візитів.
      Іван люто заздрив, утім його пропозиція облаштувати на власному подвір'ї опорний пункт і таке інше якого не будь кандидата-конкурента Одарининого розуміння не знайшла. Її аргументація була короткою: "Досить на село й одного дармоїда!"
      Отут хоч-не-хоч, а наверне на філософію, тому, гадаю, доречними будуть кілька чергових зразків багатосотлітньої фольклорної спадщини виростогубів:

      – Печені голуби не летять до виростоГУБИ.
      – Де чорт не зможе, там виростогубиха поможе!
      – За двома хрущами поженешся – жодного не впіймаєш!

      Далі буде…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    23. Нотатки білоплямистого виростогуба (22)
      Дивні істоти, ці люди. Над усе люблять процес зачаття, зі сльозами щастя спостерігають за миттю народження, та чомусь із жахом – за хвилиною смерті. Але ж одне без іншого неможливе і, якщо існує початок, то неминучий і кінець. Усе життя працюють, аби потім, колись у майбутньому, добре відпочити, але найчастіше так до того майбутнього й не доживають. Люто ненавидять ними ж обрану владу, але на виборах голосують за неї знову. Влітку нарікають на спеку, а взимку на холоднечу, в юному віці прагнуть подорослішати, а в зрілому мріють повернути молодість… Дивні істоти…
      Інша справа – ми. Виростогуб – дитя не цивілізації, а природи, тож і живе за її законами, кориться її велінню, а вона за це про виростогуба дбає, забезпечує теплим і затишним закапелком для зимового анабіозу, досхочу – літнім прохарчівком – метеликом та до блаженства – хрущем. Природа – виростогубів бог, народження – початок виростогубового польоту, а смерть – звільнення бантини для нового виростогуба. Тож хіба це підстава для жаху!?
      Багато розумних речей дізнається виростогуб, слухаючи радіо, що унизу в хліві, і з програми Романа Коляди, і з інших… Дуже багато надзвичайно корисних порад, повчань, підказок та рекомендацій. І все людям. Жодного разу не чув білоплямистий кажан бодай нікчемненької поради виростогубам. І поза тим люди страждають, а виростогуби блаженствують. Особливо в травні. То можливо в усьому винувате радіо?
      А наостанок кілька перлин із виростогубового фольклору:

      – Буває, що й виростогуб співає!
      – Виростогуб не птиця, курка – не молодиця.
      – Сім год хрущ не родив і голоду не було!

      Далі буде…


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    24. Нотатки білоплямистого виростогуба (21)
      Село гуде. Приходили агітатори від молодого, перспективного та незаплямованого кандидата, писали скарги, накази й побажання, а пенсіонерам, чорнобильцям і афганцям роздавали пайки. Іванові та Одарині пайків не дісталося, бо Іван ані в Чорнобилі, ні в Афгані не був, а на пенсію їм іще рано. Зате неабияк пофортунило кумові Саливону: Саливониха саме везла його возиком від амбулаторії, аж тут назустріч агітатори – пройнялися, ввійшли в становище й пообіцяли позачергово забезпечити хворого милицями. Хворий не дуже й повірив – велів Саливонисі котити далі, аж ось на третій день представник незаплямованого кандидата привозить Саливонові милиці, новенькі, пластикові, наш Іван, як побачив, то тільки й знайшовся розгублено хмикнути, мовляв – китайські. Тим часом сам кинувся навздогін за представником і ніяк не відпускав бідолашного, вимагаючи, щоб перспективний та незаплямований кандидат забезпечив наступного разу Івана цементом у кількості півтони.
      Воно, Іван мав перед очима добрячий приклад – сельчани масово позамовляли в щедрих агітаторів хто нове колесо до велосипеда, хто тюнера до цифрового телебачення – веління часу, а хто й акумулятора до "Москвича 2140". Наш битий життям господар то в шарові подарунки не вірив, але коли побачив Саливонові костури… Утім цементу Іван так і не отримав – сам відмовився. Озлившись від Іванових забаганок, представник шепнув, що подарунки від щедрого кандидата залишаться у щасливій власності сельчан лише в разі перемоги того на виборах, у іншому ж випадку всі "одиниці товару", – як він висловився, доведеться здати. "Що, і Саливонові милиці? – перепитав приголомшений Іван. – І милиці!" – невблаганно заявив представник.
      Либонь, уявивши, як видовбує з землі замішаний на кандидатовому цементі бетон, Іван відмовився від замовлення, Саливон же, зачувши про деякі особливості передвиборчих щедрот, зробився найзатятішим прихильником та агітатором молодого кандидата не лише в цілому селі, а й у окрузі. І чого питається, адже до виборів нога однаково загоїться й милиці стануть уже не потрібними?
      На порозі осені метелик пішов хоч і рідкісний, зате ситний – упіймав двох-трьох і наївся. Крошка хвалиться, що з мишами те саме…


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    25. Нотатки білоплямистого виростогуба (20)
      Могутній, хоча трохи й підпоєний, організм кума Саливона могутньо ж таки змагає осоружний перелом. Нога зростається, втім навіть із цього виходить морока, бо кінцівка під гіпсом несамовито свербить, а розбещений загальною увагою та співчуттям Саливон вимагає, аби чухав її Іван. Той дратується, бо, ну хоча й винен, але чухати Саливонову ногу, це вже аж… До того ж, як зізнався він, вичищаючи гній, Одарині – кумові ноги й без гіпсу смердять, а вже в палітурці… Тому між нерозлучними кумами-друзяками пробігла кішка і кішка ця зовсім не наш Крошман.
      У нього інша біда. Крошка, схоже, заздрить, що я, як і належиться виростогубові, трохи нагулюю на довготривалий зимовий анабіоз жирову масу, й усе пнеться не відставати. Повиловлював усіх мишей, ганяє по деревах за горобцями ( з меншим успіхом) та ні на крок не відходить від Одарини коли та доїть корову. Вихлебтавши мисочку молока, прямує в сіни, де стоїть дзеркало, та уважно озирає свою злостиву фігуру. Ото через злостивість та заздрісність і не поправляється.
      Нечасто ми сходимося з котом на думці, а це зійшлися. Казали по радіо, що в столиці якісь голі дівки зрізали бензопилкою хреста. Навіщо? Одарина аж сама перехрестилася, Іван матюкнувся, ми з Крошкою синхронно захитали головами. Далі, щоправда, почалися розбіжності. "За Союзу такого б не було!" – пафосно заявив Іван. "За Союзу хрестів не ставили!" – відказала йому жінка. "Бо живемо в псевдодержаві! – видав котяра. – Он у Москві за наругу до холодної запроторюють на раз!" "Чому так багнеться взяти до рук бензопилку? – дивуюся. Чому дитині дарують на іменини іграшкового автомата, а не кельму? Нехай будує, нехай на знак найпротестнішого протесту закопає поряд іще одного хреста, кращого та вищого. Ото буде протест!" "Бо на чорта вони були, ті хрести! – Іван у хліві внизу. – Тра було общежитія строїть, то й строїли!" "Та общежитія то тре, – Одарина. – Тільки ж виходить так, що коли нема поблизу хреста, то стають нехристами…"

      Далі буде…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    26. Нотатки білоплямистого виростогуба (19)
      Біда найшла, як завжди, несподівано. Кум Саливон прийшов до нашого Івана, а той саме дивився олімпіаду. Сіли вдвох, а коли стали показувати боротьбу, як її… тхеквондо, ага… то кумам сподобалося – вирішили помірятися собі. А, що антидопінгового комітету, себто Одарини, на ту злощасну пору в хаті не було, то репнули перед сутичкою по чарці – м'язи розігріти, ну й зрозуміло – Іван зламав кумові Саливонові ногу.
      Це зо слів Крошки, подальше я вже чув-спостерігав наявно: кум Саливон стогне, Іван стогне, корова, зачувши, в хліві реве, Одарина прибігла, глянула – та до фельдшерки Клави. Та прийшла, укола дала, шину наклала й викликала з району швидку. Поки швидка приїхала, Саливон стогне, кума Саливониха примчала – голосить, Одарина Івана сятить, а той в ногах у кума качається (більше коло тієї – цілої), чуба на голові рве та благає: прости! Коза мекає, гуси ґелґотять, ну й решта…
      Відвезли Саливона в район, наклали гіпс, назавтра, себто сьогодні, він уже герой на цілий куток: Іван, як винуватець, покірно катає того возиком по селу, а Саливон гордовито показує землякам ногу…
      Несподівано пригода обернулася для кумів вигодою. Ледь не в кожній хаті наливають по чарці, ну наче тобі олімпійським чемпіонам; навіть Одарина, Іванові то б не налила, ага – хіба кочергою, а Саливонові не відмовить, теж часткова винуватиця буцім. Під вечір валандають возиком по селу, як чопи, загіпсована нога торохтить об транспортний засіб і горланять "Дєнь і ночь, ночь і дєнь на моєм плєчє рємєнь…"
      А мені час на полювання. День змалів, метелик здрібнів, спека спала, дихнуло вереснем. Виростогуби осені не люблять – прохолодна, та про-голодна пора, але я либонь виростогуб унікальний, мені осіння пора вподобу – в мене тоді вірші гарні виходять. Ага…

      Далі буде…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    27. Нотатки білоплямистого виростогуба (18)
      Коза дурнувата розмекалась, бо спека й трава вигоріла, а воно ж дрібна рогата худоба – не велика, абищо не їстиме, а Одарина тримає сатану виключно через потамування її молоком шлункового болю. Не свого – Іванового, хоча той віддає перевагу терапії, а правильніше – анестезії, спиртовій. Тож вишу догори ногами під бантиною, слухаю козу та, фрагментами, радіоточку. А там якесь дитя піднесено белькоче, мовляв, як воно пишається, що воно – українець! Дивно, мізкую, – от я – білоплямистий виростогуб, а тим ніяк не пишаюсь, бо в тому ніякого мого внеску нема. От упіймав я сю ніч величезного вгодованого метелика, от у цьому моя заслуга є й цим пишаюсь, навіть подумував на бантині позначки робити кігтиком, а інше… Либонь пишатися слід здобутками, ну можна ще іншим, іще вправнішим за тебе виростогубом, а просто тим, що належиш до родини кажанячих… Це наче пишатися, що в тебе два крила, або ультразвуковий апарат, наче ти його на базарі купив! Цікаво, коза пишається тим, що вона коза?
      Крошки нема, на нього спека зле впливає – в льосі сидить, а то прийшов би, пір'я розпустив (образно) та глаголив, як він, котяра, пишається, що належить до великого племені – іще в пірамідах, мовляв, котячі зображення знаходили! А по мені. то ліпше притяг би мишу – ото було б чим пишатися. Мишу, певна річ не літучу, літуча ще політає, куди йому…
      Одарина радіо не любить. Каже, що там навчають, як людей дури́ть. Іван сміється: "Темнота! То нині називається школою бізнесу! В нових реаліях живемо! – Реалії може й нові, – Одарина, – а плутня – вона плутня й є! Слухати гидко!"
      Сказали, що президент підписав мовний закон. Саме корова заревла мов несамовита, був би Крошман – телепнув би, що від задоволення природних потреб, але хто-хто, а виростогуб то знає що від здуття – Іван укосив цілий лантух зеленого, а в неї завжди так, бідолашної…

      Далі буде…


      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    28. Нотатки білоплямистого виростогуба (17)
      Після з'їзду Партії Регіонів, що його Іван дивився по телевізору, до речі, як повідав Крошка – вдягнувши свій єдиний костюм та сяк-так накрутивши круг шиї давню, ще з власного весілля, краватку, наш господар збадьорився. "Тепер почнеться нове життя! – вигукував піднесено, вергаючи важезні шухлі коров'ячого гною. – Кризу подолано!" Найсмішніше, що його піднесення поділяв і котяра – ступав сановито та все намагався глянути на мене зверхньо, хоча саме це й виглядало кумедно, бо дивився на нього згори донизу, тобто з бантини, саме я. "Чув, пьострий, – кризу подолано, тож небавом усілякі там білоплямисті муситимуть перефарбуватися в біло-сині, а хто відмовиться перефарбовуватись – із'їмо!" – "Та вже, – відповідаю недоумку. – Тільки чував я по трансляції, як один біло-синій нахвалявся, мовляв "розвели ми їх, як котят!" То це не про тебе часом ішлося?" Крошман набундючився ще дужче та шугнув із драбини сьорбати видоєне Одарининою молоко.
      Розсмішив… я навіть віршика жартівливого склав, о:

      Нині пнуться в біло-сині
      Пси, коти і навіть свині.
      Щоб не збутися корита,
      Всі від рогів до копита
      Мастяться в ультрамарини.
      Що ти хоч – дурні тварини!
      Та ж не доїться коняка
      Й вовни не дає собака;
      Схоч корову осідлати? –
      Засміють і батько й мати!
      Всі ми різні, всі несхожі:
      Ті рожеві, мовби рожі,
      Ті зелені, ті барвисті,
      Ті як я – білоплямисті!
      Хто ж фарбується завзято,
      Що його вже й не пізнати,
      То поздовжно, то навскісно,
      Втратить колір свій первісний;
      А за кольором і мову.
      Все, тоді – забудь розмову!
      Чи ти нявкав, чи ти мукав –
      Замовчи! Німим же мука:
      Відженуть від годівниці,
      Йдіть – жалійтесь, дурні ниці!
      Інший путь виростогубу:
      Щойно сонця теплу грубу
      Змінить сутінь-прохолода,
      Я в політ, а там – свобода!

      Далі буде…




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    29. Хто ж порятує Світ?
      Це був дуже гарний: зелений та не загазований вихлопами мікрорайон, будинки стояли майже впритул до лісу, доглянутого й зеленого. На балконі одного з таких будинків стояла дівчинка-старшокласниця, правою рукою вона тримала біля очей бінокль, лівою тулила до вуха мобільник:
      – Підходить, нахиляється… Ні, він дуже уважний, зосереджений такий… Присягаюся, Настусько, якщо цей кандидат у однокласники таки доведе до пуття свій експеримент – я дозволю йому зі мною зустрічатися! Не доведе? Ну чому ти така прозаїчна! Добре – давай парі.
      Дівчинка дуже любила природу, вчилася в школі з поглибленим вивченням біології і мріяла врятувати Світ від загибелі.
      Хлопчаку було начхати на природу, але йому дуже подобалась дівчинка з сусіднього під'їзду, він знав, що та навчається в школі з поглибленим вивченням біології і, аби потрапити до тієї школи самому, юний закоханий вигадав тему для біологічного досліду та, відповідно – майбутнього вступного реферату. У зеленому й доглянутому приміському лісі був мурашник. Хлопчак вирішив дослідити руду лісову мураху на предмет наявності в тієї не лише загальновизнаного інстинкту, а й зародків логічного мислення. Неподалік від мурашиної купи хлопчак устромив у глинистий горбок тоненьку паличку, майже паралельно до землі – спершу дубчик підіймався вгору, а похиленим кінчиком майже торкався ґрунту. В отому "майже" й полягав сенс: необачна мураха мала пробігти дубчиком у потрібному їй напрямі, в кінці ж зручного "хідничка" на крихітку чекала несподіванка. Слід було або повертатися довгим, майже безкінечним шляхом назад, або зістрибнути з дубчика на землю – зовсім не високо!
      Який варіант вибере заклопотана споконвічними інстинктами комаха? Ось і вона, до речі – замість продиратися первісними хащами прілого листя та глиці, кебетна мураха значно переганяє своїх кревних, здершись на похилу гладеньку паличку та добряче розігнавшись. Експеримент почався.
      – Він увесь – сама зосередженість! – захоплено вигукнула в мобільник дівчинка на балконі. – Справжній майбутній учений!
      "Може хоч цей, – лінькувато подумав невеличкий (зрозуміло – за людськими мірками) зелений чоловічок на невидимій для землян орбітальній летючій тарілці-лабораторії, – а то останніми часами все трапляються якісь дегенерати: ані доля Всесвіту такого не цікавить, ані доля їхньої занехаяної Землі! От хоча б передостанній суб'єкт: ніби вдумливий, книжку про перспективи розвитку планети написав. Викрали, пардон – телепортували, завели мову про шляхи порятунку цивілізації, запропонували співпрацю. То він одразу: "А що особисто я з цього матиму? А де текст контракту?" Тьху… Довелося повернути на землю, природно – з виразними ознаками ретроградної амнезії… Треба постаратися, бо вже керівництво позирає невдоволено, нахваляється самого телепортувати на далеку батьківщину, ще й пільг позбавити, і галактичний рік за три не зарахувати!" Спостерігач пильнував за хлопчаком та транслював керівництву інформацію про хід акції.
      Мураха заклопотано бігла гладенькою поверхнею палички, хлопчак не зводив з комахи очей, дівчинка не відводила від хлопчака бінокля, Спостерігач – квадраскопічного далекозора. На загубленій у іншому куті Галактики планеті Керівник Спостерігача з навколоземної летючої тарілки не відводив очей від дисплея гіперсвітлового скайпу, уважно пильнуючи свого підлеглого. "Може хоч цього разу поталанить, – зітхнув Керівник, – а то все вихоплюємо з цієї Землі якихось недоумків! Як тоді, коли телепортували з планети перспективного вченого. Перед ним відкривалися небачені обрії, здавалося – чого тобі ще? То він одразу запікся розмірами матеріальної компенсації, та почав вимагати, аби йому влаштували участь у найпопулярніших телешоу… Здрібнів землянин, здрібнів… А були такі сподівання! Всесвіт на межі катастрофи і участь у всегалактичній мозковій атаці представників Землі була б зовсім не зайвою, але де ті мізки? Прийнято рішення запросити молодого, не зіпсованого ще бацилою марнославства та споживання, землянина. Допитливого, щирого. Але це остання спроба, якщо й цього разу претендент розчарує, все – проект закривається, а земну цивілізацію доведеться просто знищити, як баласт…"
      Проворна мураха швидко наближалася до кінчика палички, що ледь тремтів на висоті двох мурашиних тулубів над землею. Хлопчак пильнував за мурахою, дівчинка та Спостерігач – за хлопчаком, Керівник – за Спостерігачем.
      І раптом комаха зупинилася. Ще б їй було не зупинитися, адже прямо під паличкою, якраз під місцем, де пробігала мурашка, лежала соковита, апетитна личинка гусені – не інакше, як упала щойно з дерева. Мураха крутнулася та щодуху помчала паличкою назад, уже добре знайомим їй шляхом – аби встигнути до несподіваної здобичі першою. Хлопчак розчаровано підвівся – все це йому вже неабияк набридло, та заніс ногу, аби добряче ко́пнути кросівкою зловорожий "експеримент". Дівчинці перехопило подих. Спостерігачеві перехопило подих. Керівникові Спостерігача перехопило подих. Але хлопчак зупинив ногу…
      Кілька великих лискучих мурашок чимдуж перли апетитну соковиту личинку вздовж палички, туди, де ледь тремтів над поверхнею землі її кінчик. Мурасі на паличці нічого не залишалося, як повернутися та кинутись у напрямку попереднього руху, назирці за своїми родичами-носіями. А ті піднесли жадану здобич якраз під нахилений кінчик палички, поклали її та зникли, так само несподівано, як і з'явились. Не довго барячись, щаслива мураха зістрибнула з кінчика палички прямісінько на личинку.
      Мурашиний Бог на вершині свого мурашника зітхнув з полегшенням: "Ледве встигли! Це ще добре, що маю таких вишколених служників, а якби не мав? Хто б іще порятував цей дідьків Світ, як не моя Імперія! А ті, з неба, їй-богу смішні – думають, що їх ніхто не помічає. Та в мне он аж антени на голові плавляться від їхніх гіперсвітлових теревенів!"







      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    30. Нотатки білоплямистого виростогуба (16)
      Сьогодні немає світла, себто – електрики, таке трапляється часами на хуторі. Ледь сутеніє, а в хаті вже померки, то втомлені Іван із Одариною сидять на лавиці біля дверей і поважний кіт Крошман бундючно прикрашає собою їхнє нерадісне товариство. Спершу гуторять про господарство: давно час поправити штахетник, коза знов загубила, чортяка, при́кольня, картопля цього року не дасть того врожаю, що торік, а виною нещастю осоружне глобальне потепління. Далі переходять на спогади. Жінка згадує, як ловко вміла вибрати собі найнезабур'яненіший рядок на буряках, а таке дорогого вартувало, Іван поринає в споминки про службу в армії.
      Служба в армії – єдиний Іванів спогад, ніколи нічого іншого він не згадував, тож нам не звикати до щемних історій про виснажливий курс молодого бійця, про особливості функціонування шлунково-кишкового тракту старшини Кандиби та про регулярні самоволки сержанта Совгирі, єдиною метою яких було добряче попоїсти в співчутливої самотньої бабці Октавіанівни.
      "А чому ніхто не співає? – певно, аби зупинити нескінченний потік армійських спогадок, вигукує раптом Одарина. – Раніше було, мама розказувала та й я ще застала – як вечір, то ціле село співа, на тому кутку ту, а на цім цю, а зараз хутір мовчить і ціле село мовчить. Як світла не стало – все, наче пустка! – Ну то співай, чого ти? – Іван (у нього то совість чиста – "Дєнь і ночь – ночь і дєнь…" вам не абищо) – Та… я й позабувала вже… – Ото ж! – дражливо вигукує Іван. – Бо бачили перспективу, була впевненість у завтрашньому дні! А зараз… ех, какую страну просралі!" І замовкають…
      Єдиний син наших господарів – Орфей, жив у місті й помер від наркотиків. Про нього вони ніколи не згадують. Зовсім.
      Сидять, мовчать і бундючний Крошка гордовито озирає подвір'я з лавиці опріч господарів. А я вилітаю ловити метеликів. Оце моя пісня, мої сержанти та мої старшини, мої рядки на буряках та перехняблені штахетники. А якщо в травні, то й цілі вишнево-хрущові симфонії, і не в давніх напівзабутих спогадах, а нині – гучні та зримі!

      Далі буде…


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -