Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Потьомкін (1937)



Художня проза ⁄ Переглянути все



  • Гордіїв вузол
  • Життя і смерть - на язиці
  • madame iren
  • Кіт, що прискорив весілля
  • ***
  • Гойфренд
  • Игра в прятки
  • В поисках "снежного человека"
  • Присоромлений варвар (з добірки "Поміж рядками Агади")
  • Три зірки й гаманець (з юдейського гумору)
  • Кара Божа, та не всім (за Талмудом)
  • Невиліковна хвороба (за Лессінгом)
  • Осоружні оси (за Лессінгом)
  • Рабі Шим’он бен Шaтах
  • Лис і риби (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
  • Плата за невіру (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
  • Соломонів суд (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
  • Материнське благословення (з англійського фольклору)
  • What will be will be (з англійського фольклору)
  • Щедрість (за Ідрісом Шахом)
  • Акір премудрий
  • Любов навчила ремеслу
  • Віра, Надія, Любов та їх мати Софія
  • Вовк-миролюбець (за (за Лессінґом)
  • Невінчана вдова (серпень 2014)
  • Деревце та Максимко
  • Александр Македонський (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
  • Словесное разноцветье
  • На суді Господнім (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
  • Дорожче над усі скарби (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

  • Сторінки: 1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   

    Художня проза
    1. Гордіїв вузол

      Це сталося в стародавній Греції.
      Чимало поту віддавав Гордій землі, а вона з року в рік не віддячувала належне.
      Якоїсь спекотної днини розпряг бідолаха волів, ліг на траву, задивився в небо і почав уголос нарікати на свою долю: «Якже це так: труджуся-труджуся, а що маю?»
      Тільки-но вимовив останні слова, бачить: на на голоблі сидить орел.
      «Щось тут не так,- подумав Гордій.- Це, мабуть, якийсь знак. Поїду в Тельмес до Зевсового оракула».
      Під’їжджає селюк до міста, а біля брами вітає його люд як царя Фрігії. Так проголосив оракул після нагальної смерті колишнього володаря краю: «Хто перший з’явиться біля брами цього дня, той і стане новим царем».
      Прибув Гордій до храму Зевса і на знак вдячності богу богів залишив віз, прив’язавши його щонайміцніше вузлом. А оракул тоді ж прорік: «Хто зуміє розв’язати цей вузол, стане володарем усієї Азії!»
      Минали роки за роками, силачі з усієї Греції сходились у Гордіон, заснований царем Гордієм, силкувалися розв’язати його вузол і, присоромлені, верталися додому.
      Спробував це й Александр Македонський перш ніж іти завойовувати Азію. Та не допомогли молодому цареві ні сила, ні філософські студії в Арістотеля. Не в змозі розв’язати Гордіїв вузол, запальний юнак зо злості розрубав його мечем.
      Чимало країн звоював Александр Македонський, але так і не став володарем Азії, бо невдовзі помер, а завоювання ті прибрали до рук його полководці.
      P.S.
      Скільки менш освічених, ніж Александр Македонський, чи й зовсім неосвічених, але охочих владарювати пішли його шляхом: замість розв’язувати складні державні справи вони зопалу просто рубають, прирікаючи люд на смерть і зубожіння.


      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    2. Життя і смерть - на язиці

      У непоправнім горі Їфтах. Не в радість перемога над Аммоном. А причиною – язик.. Правду кажуть: «Не обіцяй, не зарікайся!» Не змушував Господь Бог до цього: «Якщо справді даси Аммонових синів у мою руку, то, як вертатимусь, хто перший вийде з мого дому навстріч, принесу його в цілопалення Тобі» .
      І треба ж так: із бубоном, пританцьовуючи, стріла Їфтаха його люба єдинка. Два місяці в горах донька оплакувала з подругами своє дівоцтво,а потім пішла димом в небо. І ось сидить в роздертім одязі і попелом од цілопалення посипає голову удатний воєначальник і недалекоглядний батько.
      Саме в ці безвідрадні дні являються люди з коліна Єфрема і кидають Їфтахові звинувачення: «Чому ти перейшов Йордан, щоб воювати з Аммоновими синами, а нас не покликав?За це ми спалимо твій дім разом з тобою!»
      Марні були слова судді про те, що не раз і не два просив він єфремівців піти разом на ворога, а вони начебто й не чули. Все одмовчувались. Зараз же, знаючи про багату здобич, готові воювати з однокровними. Їх, щоправда, вони глумливо називають втікачами з коліна Єфраїма.
      Що ж, як воювать, так воювать. Цього разу, на жаль, юдеям з юдеями. І знову Їфтах перемагає,зайнявши всі переходи на Йордані. Супротивник не в змозі повернутися додому.
      І тут сталося те, про що не здогадувались зарозумілі напасники. Не меч і спис стали страшні для них. А мова.
      Коли вцілілі втікачі тим же самим івритом просили дозволу перейти Йордан, гілеадські вояки питали: «Ти єфремівець?» У відповідь було: «Ні».
      Тоді вступало в дію: «Скажи-но шіболет ». І якщо чулось: «Сіболет», то екзаменатори хапали прохача і вбивали. І таких було, як свідчить літописець, «сорок і дві тисячі».

      P.S.
      В українській мові, існують Г і Ґ. Це,щоправда,не впливає істотно на те, про що йдеться. Підтвердженням цього є той факт, що донедавна (а почасти й сьогодні) Ґ відсутнє. І ганок,і ґанок однаково зрозуміють, про що йдеться.
      В івриті це має принципове, словотворче значення і часто-густо призводить до спотворення й нерозуміння один одного. Так, приміром, абревіатура ЦаГаЛь (Цава Гаґана Лісраель – Армія Оборони Ізраїлю) в російськомовних виданнях і в мовленні вживається як ЦаХаЛ, що є просто нісенітницею.
      Вихідці з Росії та юдеї з України, котрі принизливо ставилися до вивчення української мови,вважаючи її суто селянською, а не міською, на відміну від своїх дітей, що народилися в Ізраїлі, запевняють, що начебто неспроможні вимовить оте трикляте івритське Г.
      Що на це сказати? Добре, що живуть вони в демократичній країні, а не в біблійному світі, де їхня нехіть призвела б до смерті.
      -------------------------------------------------------------------------------------
      Книга суддів, 11:31.
      Там же, 12:1.
      «Шіболет» в івриті означає воднораз і «течію», й «колосся».


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    3. madame iren


      После университета, когда по воле КГБ меня, филолога, судьба забросила в Институт проблем литья, который находился на окраине Киева, в Святошино, я брал уроки французского у мадам Ирен. Не помню ее отчества, как и того, называл ли ее кто-нибудь по имени-отчеству. Мадам Ирен – и все. Плата за уроки была символической, так как, зная, что приходил я после рабочего дня, учительница перво-наперво кормила меня и лишь потом приступала к занятиям. Большей частью это были непринужденные беседы о жизни.
      Помню, как-то ранней весной, когда журавли возвращались домой и в старенький-старенький, как и сама моя учительница, домик донеслось их пронзительно печальное “кру-кру...”, мадам Ирен пригласила меня прогуляться по лесу. Потревоженные весенним ветерком, глухо перешептывались о чем-то своем высоченные сосны. Из-за их густой кроны почти не было видно неба... Я вел учительницу под руку. Идти ей было тяжело, и мы часто останавливались. В каком-то месте, где сосны как бы расступились, чтобы преподнести нам кружочек небесной лазури, мадам Ирен высвободила руку и подняла ее вверх:
      -Regardez, s’il vous plait! C’est le ciel ma Nice…
      Я не стал спрашивать, почему на Украине, в Киеве, вдруг оказалось небо Ниццы - южного города Франции, так как по тону, которым произнесла эту короткую фразу учительница, понял, что ей хочется именно сейчас поделиться чем-то глубоко заветным.
      – Давным-давно, когда была я совсем молоденькой и грациозной, в составе балетной труппы приехала в Киев. Гастроли проходили успешно, нас постоянно засыпали цветами. Скажу вам по секрету, что не знаю как другие артисты, а балерины – страшно ревнивый народ. За лишний хлопок или там букетик мы готовы были вцепиться в горло друг дружке.
      Я недоверчиво посмотрел на свою спутницу и, даже представив ее молодой, не поверил сказанному.
      – Можете не верить, но так было и так наверняка будет. Без зависти и ревности искусство мертво. Ну, да не об этом я хотела рассказать. А о том, что во время гастролей за мной начал ухаживать очень симпатичный киевлянин. Не блистал он особой красотой, как мои партнеры, но покорял какой-то неподдельной душевной теплотой. Словом, мы полюбили друг друга. Да так, что по окончании гастролей я решила на какое-то время остаться в Киеве... А тут революция, гражданская война, постоянная смена властей. Так и осталась я здесь, получив вместо Франции только большую любовь и преданность Семика да еще вот этот кусочек неба Ниццы...
      ...Мои дорогие Филемон и Бавкида давно уже из Святошино неспешно перешли в рай. И только сейчас по отдельным фразам, будто по кусочкам смальты, я пытаюсь составить мозаику их мироощущения. Хоть об этом ни разу не говорилось, были они не просто евреями, но еще и симпатизировали Израилю, что в то время не считалось само собой разумеющимся.
      Помнится, в первый день Шестидневной войны я, кажется, неодобрительно высказался о том, что Израиль, дескать, первым напал на своих соседей. Мадам Ирен по-матерински грустно-грустно так посмотрела на меня своими красивыми карими глазами и ничего не сказала. А всегда тихий и даже застенчивый онкль Семик, как мы, ученики, называли ее супруга, на сей раз не был похож на себя:
      – Извините за грубость, месье, но что бы вы сделали, если бы вам вдруг закрыли задний проход?..
      От неожиданности я не знал, что ответить. А дядя Семик, то ли не выдержав моей наивности, то ли от чрезмерного волнения, чтобы просто перевести дыхание, вышел во двор. Вскоре возвратился, еще раз извинился и раскрыл смысл того, что назвал “задним проходом”. Оказалось, что он имел в виду Аккабский пролив. Закрыв его, Египет просто-напросто лишал Израиль выхода в Красное море и дальше – в Индийский океан. Этим, а еще и неоправданной концентрацией армейских подразделений на всех границах и вынуждено было еврейское государство первым начать боевые действия, уничтожив сразу же практически всю авиацию своих недругов. Как говорится, лучший способ защиты – нападение. А после этого мадам Ирен и Семик прочитали мне такую лекцию об Израиле, о сионизме, что куда там многим нынешним работникам Сохнута. И если моя семья сейчас здесь, в Эрец Исраэль, то это и заслуга скромной четы из Святошино. Да будет память о них благословенна!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    4. Кіт, що прискорив весілля

      Скільки історій, пов’язаних зі шлюбом... Тут тобі й любов з першого погляду, і роками вистраждане непорозуміння...
      А ось ще одна, котру знайшов я, намагаючись на старості наблизитись до англійської мови з допомогою підручника Еккерслі.
      Зізнаюсь котоманам, що я байдужий до їх улюбленців. А почасти просто не розумію тих, хто тримає в тіснявій господі, немов у тюрмі, по шість чи й більше котів.
      Але не про них мова. Йдеться тут про сором’язливого юнака, який був сусідою дівчини, котру кохав, але не наважувався сповідатись. Крізь щілину в паркані він тільки милувався нею. Кілька разів опинявся поруч коханої, чекаючи електрички. А то пощастило бути на новорічному вечорі та ще й танцювати з нею. І все ж, коли поривався освідчитись, язик ставав начебто поперек...
      Хтозна, скільки б це тривало, якби якогось вечора не почувся розпачливий дівочий крик.Хлопець вибіг і, опинившись поруч з коханою, спитав, що сталось. Вона тільки показала туди, де тривожно нявчав її улюблений кіт.
      Не гаючись, юнак поліз на дерево, узяв переляканого кота й спустився додолу. Не встиг віддати потерпільця, як потрапив в обійми милої, доповнені ще й поцілунком.
      Це так сподобалось юнакові, що він вирішив повторити пригоду. Узяв дощечку, прибив цвяхами рибину й повісив на дереві. Кіт, почувши спокусливий запах, не забарився видряпатись на стовбур, щоб скуштувати щось недосяжне доти за традиційним кормом із супермаркета.
      Не здогадуючись про спланований задум, але знаючи боязливу вдачу кота, дівчина криком покликала юнака на поміч. За якусь мить нещасливець уник небезпеки, а його рятівник як належне приймав обійми із ще солодшим, ніж доти, поцілунком, на який і він наважився відповісти. Так тривало кілька хвилин, поки молодята нарешті подивились одне одному в очі й зрозуміли, що за цілунком криється щось більше. Невдовзі вони зв’язали себе шлюбом.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    5. ***
      Відходить світ книжок.
      Не сам відходить – з нами.
      Із тими, хто cкладав
      Останні копійчини,
      Щоб пригорнути книжку.
      В нічному безгомінні
      Утаємничитися з нею,
      У мовчазних розмовах
      Забути, де ти й з ким...
      ...Відходить світ книжок.
      Відходить неохоче .
      І тільки ті, хто замолоду
      Поріднились з ним,
      Тішать себе надією,
      Що, може, з часом
      Повернеться він знову,
      Спростувавши вигадки
      Комп’ютерних божків..



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    6. Гойфренд

      – Оксана, ты слышала, что Путин просил Шарона выдать России трех олигархов?
      – Ну и что? – переспросила она, русская во всех поколениях, с присущей евреям непосредственностью.
      – А то, что Шарон согласился.
      – Не может быть.
      – Да, но при одном условии.
      – Это каком же?
      – Что Россия отправит в Израиль твоего мужа.
      – Лучше бы Шарон отдал мне одного из олигархов...
      ...По своей наверняка уже неистребимой журналистской привычке знать все и вся по крупицам собирал я материал о горемычной судьбе Оксаны в Израиле, куда завел ее всяческими посулами и искусами еврейский муж. Главным аргументом было даже не то, что их сыну, отправленному ранее в Страну Обетованную по программе Сохнута, было хорошо, а то, что супруг уже дальше не мог находиться среди всеобщего российского бедлама.
      И Оксана не могла устоять перед этим. Да и муженек-адвокат в атмосфере беззакония мало-помалу все чаще и чаще приобщался к испытанному средству россиян обретать душевное равновесие – спиртному.
      – Знаешь что, поезжай-ка ты в Израиль, узнай не по книгам, как там живется. А потом уж и я приеду. И не с пустыми руками, а с долларами за квартиру.
      Ничего утешительного, кроме успехов сына в школе, не нашла Оксана, приехав в Израиль. Адвокатура мужу не светила, так как вместо того, чтобы получить разрешение на работу по специальности, он пошел в охрану. Но и там не задерживался на одном месте. Никак не мог смириться с тем, что им, обладателем двух университетских дипломов, помыкали ” какие-то полуграмотные мароккашки”.
      Словом, через несколько месяцев бывший сионист, не дождавшись получения супругой израильского гражданства, но прихватив с собой часть привезенных ею долларов, укатил в Северную Палестину, чтобы работать по специальности. Оксана не возражала, так как и здесь, в казалось бы неестественных для себя условиях обитания, начал поднимать голову Зеленый Змий.
      Но прошло уже несколько лет, а ожидаемого вызова ехать в Россию от мужа все нет и нет. В израильском гражданстве Оксане отказали. Вот и вынуждена соломенная вдова перебиваться уборками...
      ...Я слушал эту еще молодую привлекательную женщину, а память диктовала совсем другую судьбу. Тот же национальный расклад, но с другим финалом.
      Их познакомили матери – украинка и еврейка. И хоть невеста была на пять лет старше, Николай влюбился в Фаину с первой встречи и слышать не хотел о киевских сокурсницах из сельхозакадемии, где в то время учился. Они стали мужем и женой.
      Желание как можно больше взять из лекций для будущей работы, серьезные занятия десятиборьем хоть и забирали много времени, но чуть ли не каждый день Николай бежал на переговорный пункт, чтобы справиться о здоровье супруги, ожидавшей ребенка. Он так любил ее, что не захотел еще на несколько лет оставаться в Киеве в аспирантуре и отправился на работу в село. Там у семейства ветеринара и бухгалтера к дочери прибавился еще и сын.
      Сегодня все они в Израиле. Дети приехали раньше, а потом и родителям посоветовали сделать то же. Не сразу Николай и Фаина нашли работу по специальности. Несколько лет зарабатывали на жизнь уборками, сполна хлебнув прелестей неприкрытой эксплуатации. Но в отличие от тех, кто, кажется, навсегда примирился с этим, Николай пошел на курсы ветеринаров, доказал, что диплом у него не липовый, а настоящий, и вот уже несколько лет трудится на фабрике по убою скота и птицы. Рука об руку с представителями раввината этот крещеный гой следит за тем, чтобы на столе евреев была только кошерная пища...
      Каждый раз встречаясь с ним, уже перешагнувшим половину века, не могу удержаться от восхищения при виде этого ладно скроенного мужчины. Ведь, кроме любимой специальности, Николай до сих пор продолжает заниматься спортом. В своей возрастной группе завоевал уже несколько золотых медалей, а в толкании ядра входит в двадцатку сильнейших атлетов страны. Так и хочется сказать любимое украинцами: “Козацькому роду нэма переводу!” И почему-то думается, что, побывав в наших краях и увидев Николая, свою бессмертную оперу Гулак-Артемовский переименовал бы в “Запорожец за Иорданом “.






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    7. Игра в прятки

      – Что скажешь? – cпросил я Алексея, протягивая ему старое фото, когда почти через год мы наконец-то встретились снова на нейтральной территории.
      – А что тут скажешь? Юная и хорошенькая. Твоя в девичестве?
      – Нет. Но прочти, что написано на обратной стороне. Да не стесняйся. Нет там никакой тайны.
      – “Любимому другу Косте от Вики. Помни о нашей дружбе и не забывай меня. 17 февраля 1957 года”. Ну и что тут такого?
      – В том-то и дело, что не все так просто, как тебе кажется.
      – Только не томи. Рассказывай. Но прежде давай примем по капочке.
      Как и в прошлый раз в поезде, мы уже “приняли на грудь”, а эта доза предзназначалась для того, чтобы получше погрузиться в прошлое.
      – Ты, конечно же, знаешь не меньше меня всяческих историй о первой и к тому же неразделенной любви. Сколько ненависти подчас скрывается за ней.
      – И что из этого следует?
      – А то, что я считаю истории эти несколько преувеличенными, а главное – односторонними. И постараюсь доказать это. Если не возражаешь.
      Начну с того, что фотографию эту я получил лишь месяц назад. Именно так – через тридцать с лишним лет. Да и то, когда попросту объяснился ей, уже бабушке, какие чувства обуревали меня в далекую пору отрочества. Воспроизвел ей все, а в особенности эпизод игры в прятки, когда я в качестве ”ведущего” нашел ее лежащей за копной сена. Как наклонился, не зная зачем, и как не мог оторваться от ее поначалу испуганных серо-пепелистых глаз с длиннющими ресницами да еще приводивших меня в трепет ямочек на щеках, когда она улыбнулась. Сколько длилась та немая сцена – не помню. Как из другого мира, долетали до меня голоса игравших. Видимо, почувствовав что-то неладное в моем поведении, она прошептала:
      – Не надо...
      И тут только я опомнился. А она сорвалась и что есть мочи побежала к дереву, где, как и все остальные, прокричала:
      – Тратата за себя.
      ...Я полюбил Вику с той минуты, как впервые увидел ее, худенькую-худенькую девочку с большущими глазами и ямочками. Мы были в одной группе детского дома. Вика обращала на меня внимание только тогда, когда дело касалось учебы. Была она способной, но несколько безалаберной и чаще всего “выезжала” на уроках за счет своей улыбки, обезоруживающей даже учителей. А на контрольных Вика садилась рядом со мной и списывала с черновика, на котором я решал за нее задачи по арифметике или алгебре. Как я надеялся, что после уроков она пойдет вместе со мной. Нет, у нее были другие ребята, которым она симпатизировала и с которыми хотела быть рядом. Что творилось в душе моей в такие минуты... Но стоило Вике обратиться за помощью, как ничего этого будто и не было. На уроках русской литературы героини Пушкина, Лермонтова и Льва Толстого почему-то ассоциировались у меня только с Викой. А панночка – воеводина дочка из “Тараса Бульбы” будто была списана с нее. Не раз ловил я себя на мысли, что сделал бы то же, что и Андрей. То есть пошел бы за своей любимой на край света. Даже в стан врага. И это, представь себе, после войны, когда патриотизмом было пронизано все наше воспитание.
      Словом, отрочество мое в те неимоверно тяжелые годы протекало под созвездием Вики. Ради ее хотя бы ничтожного внимания я изо всех сил стремился быть первым во всем. Декламировал стихи, научился играть в шахматы и шашки. На одном коньке, да и то самодельном, спускался с горы и, зацепившись за кочку, пролетал в воздухе несколько метров и плюхался на землю, оцарапав лицо и руки. Не зная, какое дно, прыгал в воду и однажды еле-еле выкарабкался на поверхность... Не только из-за большого количества работы в поле и на заготовке торфа на зиму, но также и из-за Вики не любил я и летние школьные каникулы. Для нее я был никто в это время по сравнению с другими ребятами, более сильными и, наверное, более интересными, чем я. Сколько раз видел, как она страдала от того, что те не обращают на нее никакого внимания, но как страдаю я – ей было невдомек...
      Когда на повозке увозили меня навсегда из детского дома, среди многих прощальных взмахов я не увидел ее руки. И все же, вопреки всему, еще на что-то надеялся, чего-то ожидал от Вики. Разыскал ее адрес, писал ей и что-то получал в ответ. Но вот на последнем курса техникума, перед Новым годом, вдруг получаю от Вики приглашение. Кое-как объяснил девушке, которая, по-видимому, любила меня, что надо ехать. Загодя купил билет в Киев, но проспал свой рейс и вынужден был отдавать на букетик цветов то, что предназначалось на обратную дорогу. Поскорей бы увидеть ее, объяснить все и что-то решить в конце концов – только об этом и думал.
      Столько лет прошло с той поры, а я, как сейчас, вижу их – Вику и Олю, ее двою-родную сестру, открывших мне дверь. Фотография, кстати, сделана именно в это время. Разгоряченных после ванной, с длинными, тугими и еще влажными косами по пояс.
      Где-то в половине одиннадцатого вечера раздался громкий стук в дверь, и девушки побежали встречать гостей. Вскоре из передней до моего уха донеслись смех и поцелуи.
      – Познакомься, – сказала Вика, когда вместе с двумя рослыми парнями вошла в комнату. – Это мой друг детства Костя. Без пяти минут учитель. Это Витя, а это Федя – мой жених.
      Вот так просто все и прояснилось в ту новогоднюю ночь. Как ни прискорбно было мне услышать это, все же собрался с силами и пожелал им счастья. В армии узнал, что Вика стала матерью. А я еще долго оставался холостяком, но теперь уже не только из-за желания получить высшее образование. А еще и чтоб показать Вике, как она ошиблась, так поспешно “выскочив” замуж, вместо того, чтобы учиться. Хотелось встретиться с ней, но уже вместе со своей женой. И вот в первый же Новый год в университете, когда мы курсом собирались на вечеринку, вдруг появляется муж Вики и... приглашает в гости. Снова я бросаю компанию и спешу к ней. А она уже ждет второго ребенка. Муж быстро “закосел” и захрапел прямо за столом.
      – Потанцуем? – спрашивает Вика.
      Впервые в жизни я держу ее за руку, положив вторую руку на плечо. Касаюсь волос и пьянею от счастья. Вот-вот не удержусь и поцелую ее. Но не решаюсь.
      А потом я нашел свою судьбу. Полюбил ее и ощутил наконец-то, что значит быть любимым. И теперь, когда в памяти всплывала Вика, я твердил себе, что встречусь с ней уже став отцом. Чтобы доказать ей, гордячке, что и мы не лыком шиты. А когда через много лет встретились и я рассказал обо всем, что пережил, то услышал в ответ:
      – А я и не догадывалась. Может быть, все бы сложилось по-другому.
      Я слушал Вику, а в памяти всплывали строчки из Мицкевича, которые я неодно¬кратно повторял на протяжении стольких лет:
      …I znowu sobie zadaje pytanie:
      Czy to jest przyjazn, czy to jest kochanie?*
      – – ----------------------------------------------
      *...И вновь я спрашиваю себя:
      Дружба это или любовь?

      – Как бы там ни было, я рада, что ты был и остаешься самым верным и надежным моим другом, – сказала Вика и, вынув из сумочки фото, продолжала: – Столько лет собиралась отдать тебе, чтобы помнил меня только такой, да все как-то не получалось. Прости, что я принесла тебе столько страданий.
      – Меньше всего мне бы хотелось сейчас, чтобы ты корила себя.
      Я обнял ее, все еще красивую и близкую мне, и поцеловал в лоб. В первый и последний раз в жизни.
      – Ну, что ты скажешь на это? – спросил я Алешу.
      Вместо ответа приятель мой наполнил рюмки, и мы молча выпили. Каждый за свое.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    8. В поисках "снежного человека"


      Случилось это летом 1982 года. Поддавшись устным и письменным рассказам о “cнежном человеке”, вместе с такими же любознательными отправился и я в горы Таджикистана. И тут небезынтересно будет рассказать о моих спутниках.
      В большинстве своем это были приверженцы различных систем оздоровления – от “cыроедов” до “моржей” и “йогов”. Некоторым удавалось все это сочетать. Настоящими мастерами считались те, кто во время собраний умудрялись заниматься медитацией и вместо себя усаживали “двойника”, а сами в это время сидели в позе “лотоса” где-нибудь на лужайке...
      Занимался и я в одной из таких групп. Ветераны ее называли себя почему-то “десантниками”. Через несколько месяцев я и сам убедился, что это, если и не совсем так, то все же где-то было близко к истине. Ведь после часовых занятий йогой обязательными стали совместные пробежки в любую погоду, вплоть до 10-градусного мороза, босиком и в трусах, окунание в прорубь. Запрещалось есть мясо, рыбу, яйца. Нарушивших это правило быстро определяли проверкой экскрементов перед занятиями (они должны были быть без запаха) и тут же отчисляли. Часто говорилось и о моральной чистоте. Но проверить ее было гораздо труднее, а соблюдать тем более. И в этом вскоре мне пришлось убедиться там, куда отправлялись только “физически и морально чистые”. Иначе нечего было и помышлять о встрече с Ним, как называли между собой участники экспедиции “cнежного человека”.
      Однажды, когда мы приступили к завтраку, на той стороне горной речки пока¬зались две девушки. Еду, конечно же, моментально отложили, и все бросились, чтобы помочь незнакомкам перебраться к нам. Это было непросто, так как идти нужно было по двум стволам сосен, переброшенным через шумный горный поток. Поговаривали, что бурная речка “раздевает” барана в считанные минуты. Словом, все мы оказались на берегу, а кое-кто из молодых уже приближался к девушкам, чтобы помочь.
      Слава Б-гу, переправа закончилась благополучно. Вместе с новоприбывшими мы снова уселись за еду и стали расспрашивать, как они очутились в этой почти безлюдной местности. Ведь за две недели пребывания в горах мы видели, да и то издали, разве что пастухов. Оказалось, что девушки-москвички были в одной группе с парнями. Видимо, считая, что те станут преградой для встречи с Ним, ребята, не предупредив и главное – не оставив хотя бы часть совместной провизии, ночью втихомолку двинулись в дальнейший путь сами. Хорошо, что время было летнее. Еды медведям хватало, а волки и кабаны еще находились где-то выше и не собирались спускаться в долину. Девушки шли куда глаза глядят...
      Прошло несколько дней, и студентки прижились в нашей группе настолько, словно приехали с нами из Киева. Как и мы, дежурили по кухне, ходили в радиальные походы и, понятное дело, не были обделены пищей. И вдруг будто гром среди ясного неба, по крайней мере для меня: мой кумир по здоровому образу жизни и без пяти минут гуру, Леня, во всеуслышание заявляет руководителю группы, чтобы ему выделили причитающийся на весь поход запас орехов, кураги и капусты. Разгорелись жаркие споры, как это возможно. В особенности относительно капусты, так как по случаю чьих-то именин предполагалось приготовить настоящий украинский борщ. И все же во имя мира в группе, без коего немыслима встреча с Ним, порешили отдать Лене и часть капусты. Когда же начали откладывать порцию, Леня заявил, что студентки не принимаются в расчет. А на вопрос: “Как же так, ведь и они должны как-то питаться?” – “гуру” заявил, и это сразу же превратилось в афоризм: “Всем одновременно не может быть хорошо”.
      Поскольку я жил в одной палатке с Леней, то видел, как на практике осуществлял мой наставник систему Шелтона о раздельном питании. В одиночку тот поедал свой рацион “сыроеда”, а потом, как ни в чем не бывало, подсаживался к нашей шумной компании, собиравшейся, кажется, больше для шуток и смеха, чем для еды, и просил гороховый суп с мясом или же гречку с тушенкой. Глядя, с каким аппетитом адепт Шелтона уплетает все то, что до сих пор нарушало его “ритуальную чистоту”, я понял, что вряд ли удастся встретиться со “снежным человеком”. А количество консервных банок на горных тропах только подтверждало это предположение. “Так тому и быть”, – сказал я себе и больше уже не прислушивался ко всяческим шорохам, не вглядывался в кромешную ночную тьму, чтобы не проглядеть Его появления, а просто любовался красотами горного края, ради которых и стоило преодолевать тысячи километров.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    9. Присоромлений варвар (з добірки "Поміж рядками Агади")
      Серед шести Гамліелів, котрі один за одним були вождями (насі) юдеїв на Святій Землі мені здається, що про другого розповідає Аґада, бо й римська влада вважала його представником свого народу.
      Так ось, котрий із сановників, а не імператор, як сказано в Аґаді, кинув як докір Гамліелю:
      «Ваший Бог – злодій!»
      «І чому ж?»- тільки й спромігся спитати приголомшений раббан.
      «А тому,- продовжив римлянин,- що коли легендарний Адам спав, твій Бог прийшов , узяв його ребро, щоб зробити з нього жінку».
      Гамліель мав намір спростувати вигадку варвара, але його знана своєю мудрістю донька попросила в батька дозволу самій присоромити невігласа.
      «Поклич негайно до нас суддю!»- з усією пристрастю звернулася дівчина до сановника..
      «Навіщо?»
      «Бачиш,вночі прокрались у нашу господу злодії і вкрали миску, повну срібла. А натомість... залишили таку ж із золотом...»
      «То нехай являються щоночі!»
      «І як ти гадаєш: невже Адамові стало гірше, коли замість одного ребра він отримав собі дружину?»
      Римлянин не знайшов, що сказати на це, і попрощався з раббаном.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    10. Три зірки й гаманець (з юдейського гумору)

      Двоє юдеїв поверталися додому наприкінці Святої Суботи.
      І ось один з них примітив на дорозі гаманець.
      «Мабуть, з грошима. Може, й великими. Воднораз можна стати багатим»,- подумав і нахилився, щоб підняти.
      «Ти що?- закричав другий подорожній.- Субота ще ж не закінчилась. Дочекайся, коли засяють три зірки...»
      І тільки випроставсь охочий заволодіть гаманцем, його супутник з усієї сили вгатив йому межи очі.
      «Нащо ти вдарив мене так, що аж засвітилися зірки?»
      «Не менше трьох».
      «Набагато більше...»
      «Ну, от тепер можна й підняти гаманець»,- і не встиг потерпілий розплющити очі,як охоронець заповідей Тори підібрав гаманець.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    11. Кара Божа, та не всім (за Талмудом)

      Якоїсь місячної ночі мишеня пропищало у високость:
      «Володарю всього живого, віднедавна мене кіт об’їдає безсоромно».
      «А як було раніш?»- пита Всевишній.
      «Раніш усе було по-товариськи».
      «Про це з котом ти говорило?»
      «Ні...»
      «А що як у нього інша думка? І ти просто зводиш наклеп на нього... Поглянь на місяць – він колись світив, як сонце. Та ось поскаржився Мені, що сонце начебто одбирає в нього світло. За те, що товариша обмовив,як бачиш, його Я покарав навіки».
      «Хочеш сказати, що й мені годиться кара?»
      «Годилася б смерть за таку провину. Та ти, здається, дещо зрозумів. Отож, Я тільки розбиваю ваше товариство і віддаю тебе котові на споживу».

      P.S.
      Здається, дещо поблажливо поставивсь до людей Всевишній,
      Бо ж за безпідставні анонімки, за наклепи й доноси,
      Що з часом буйно так розквітли,
      У Бога винуватці прощення не просять,
      А розраховують на ордени й посади щонайвищі,
      Як і на місце посеред праведників на тому світі.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    12. Невиліковна хвороба (за Лессінгом)

      Забувши будь-яку пересторогу, навсібіч тікала звірина, спантеличена пронизливим ревом віслюка.
      Тішився лев своїм помічником. Ще б пак: всі жертви, мовби на долоні. Кого завгодно вибирай собі на сніданок чи обід.
      Птаство, хоч і не боялося лева, але теж сховалося по гніздах, щоб не оглухнути од крику віслюка.
      Тільки ворона, що зроду нікого не боялася і навіть могла вихопити дещо з-під носа самого лева, з верховіття старезного дуба крикнула цареві звірів: «Як тобі не соромно ходить із оцим бовдуром? Не міг узяти на службу когось кмітливішого, а не дармокрика?»
      «Не гоже мені патякати з тобою. В кому є потреба, того й обираю»,- відбувся лев.
      Цареву відповідь вороні чув віслюк і, як-то кажуть, мотав собі на вус. Отож, стрівшись після ловів із сусідом, котрий вигукнув по-панібратськи: «Здоров будь, друже!», заверещав: «Зухвалець! Як ти посмів отак звертатись до мене? Невже не знаєш, у кого я на службі?!»
      «І те, що ти ходиш із левом, достатньо, щоб бути віслюком більше, аніж кожен з нашого роду-племені?»- сказав сусіда царському прихвостневі.
      P.S.
      Невиліковна вже не одного вразила хвороба:
      Біля удаваних божків робить із себе бога.


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    13. Осоружні оси (за Лессінгом)

      Хто не знає пушкінської «Пісні про віщого Олега», де князь хоч і з недовірою, а все ж вислуховує віщування чаклуна про свого коня. Навіть виконує його настанову розлучитисяся з улюбленцем.
      По якімсь часі Олег хоче відвідати залишеного коня, щоб, побачивши його таким же, яким був він доти, показати нікчемність пророкувань старця. Переконавшись у його правоті, стає на кістяк голови і гине від укусу змії.
      Поет зобразив початок і фінал драми, а в неї, як слід гадати, було дещо посередині.. Поза сумнівом, що слуги князя ретельно виконували його наказ («купайте, кормите отборным зерном, водой ключевою поите»), та кінь чомусь здох, як і передбачав чаклун.
      «Останки одного, зауважує Лессінг ( чию байку взято за основу цієї),- природа завжди дарує для життя іншому». Охочих на такий дарунок було чимало, але над усіма горували оси. Їхні жала відганяли собак і котів, невситимих ворон. Вилітаючи із смердючої падлини,оси навперебій дзижчали : «Чи знаєте ви, дармоїди, якого ми роду-племені? Своїм життям завдячуємо славному коневі самого князя Олега!»
      Байдуже, що цьому галасові ніхто не надавав ваги, але, побоюючись смертоносних жал, усі мовчали. Так було й за Святослава та інших князів, а згодом царів та імператорів, на трупах чиїх коней розкошували оси. Так воно й сьогодні. За такої загальної мовчанки оси докричались до того, щоб кожен здохлий кінь богообраних вершителів долі удостоївся пам’ятника. Ніхто не наважується перечити осам, бо знає потугу їхніх грізних жал


      Коментарі (5)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    14. Рабі Шим’он бен Шaтах

      Важко сказати, коли те сталося. І все ж, мабуть, не тоді. Коли частину мудреців юдейських вірний служка Риму цар Александр Янай скарав на горло, а решта змушена була перебігти до Єгипту. Пощастило тільки рабі Шим’ону бен Шатаху: дружина царя Шлом Ціон знайшла сховок братові. Хтозна, скільки б він там просидів, якби не випадок.
      Якось цар надумав улаштувати для своїх сановників бенкет. Перед трапезою згідно з юдейськими приписами треба було здійснити Біркат-гамазон –благословення Всевишньому за учту. Молитовників тод ще не було, отож єдина надія була на пам’ять. Але ні господар, ні вельможі не зважились на це.
      В таку скрутну хвилю цар попросив дружину знайти когось із мудреців, хто б міг це зробити, а він сам та гості відбудуться лиш одним – «Амінь».
      «Ти, певне, забув, що зробив з мудрецями?»- присовістила чоловіка Шлом-Ційон.
      «То що ж робити?»
      «Лишився, щоправда, один мудрець. Мій брат. Він переховується , аби уникнути твоєї кари».
      «Пошли за ним та якомога швидше!»
      «За однієї умови: ти не завдаш йому жодної шкоди».
      «Обіцяю!»
      Бенкет відбувся щонайкраще, а рабі Шим’он відтоді лишився при дворі, а згодом очолив Синедріон (Верховний Суд). А до того ж добився царевої згоди на те, щоб повернулися з Єгипту мудреці.
      Був рабі Шим’он суддею справедливим. Більше того, він зробив те, на що зважився жоден з його попередників: притягнув до відповідальності самого царя, коли котрийсь із його рабів учинив злочин. Янай прибув і сів поруч із суддею.
      «Встань, Янає, і вислухай свідків!»- заявив рабі Шім’он.
      Цар відмовився.
      «Встань!»- повторив суддя.- Адже не перед нами стоїш ти, а перед Тим, за Чиїм Словом створено Всесвіт!»
      І цар покірно скорився.
      Обймаючи таку високу посаду і користуючись неабияким авторитетом, рабі не цурався фізичної праці. Того, чим добували собі на хліб насущний його одновірці, – вирощував і продавав льон.
      Побачили якось учні, як їхній немолодий уже вчитель тягне на собі снопи, і вирішили купити йому віслюка.Оглянули зусібіч тварину і знайшли у вусі ...перлину. Привели віслюка до рабі і змовницьки кажуть:
      «Вручаємо разом з підмогою ще й багатство!»
      «Яким же це чином?»- питає здивований учитель.
      «Віслюка купили ми в араба, і неждано-негадано знайшли ще й перлину».
      «А господар про це знає?»
      «Звісно, що ні»
      «Якщо так, то негайно ж поверніть перлину».
      «Це ж несправедливо!»-в один голос закричали учні.
      «Невже гадаєте, що ваший учитель якийсь там варвар? Кажу вам щиро: «Я готовий скорше почути од араба: «Благословен Бог Ізраїлю!», аніж мати багатства всього світу».
      А щоб остаточно переконати юних слухачів, що для юдея – це звичайнісінька річ, а не якась там витівка чи й подвиг, розповів рабі про те, як кілька бідних мудреців купили в римського вояки мішок зерна, а там виявився ще й гаманець з грошима. Негайно ж повернули знахідку й почули в одвіт: «Благословен Бог юдеїв!» А знаний Бен Баг казав ще й таке: «Не можна вкрасти у злодія своє, щоб не стати злодієм самому».
      -------------------------------------------------------------------------------------
      За основу взято: «Литература Агады». Иерусалим-Москва, «Даат-Знание», 1999, стр.98-99.
      Шим’он бен Шатах жив наприкінці другого – першої половини першого століття до н.е.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    15. Лис і риби (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

      Було це за тих часів, коли ще всі один одного розуміли.
      Якось, не знайшовши поживи в лісі, голодний Лис, не відаючи, куди вже йде, опинився на березі річки і од подиву застиг на місці: риби вистрибували з води так, що от-от готові опинитись біля нього.
      «Що сталося, любі мої?»- ледь не захлинувшись од слини, звернувся Лис.
      «Та бачиш, хтось розставив сіті...»
      «То поки не сталося лиха, вистрибуйте до мене притьмом! Надійно захищу вас однапасті. Заживемо в злагоді, як жили колись наші діди й прадіди!»
      «Так-то воно так, шановний добродію..Але ми не віримо тобі. Розсуди сам, якщо за голодом не втратив здорового глузду: Господом Богом призначено нам жить у воді. Хтозна, чи потрапимо в сіті. А от як опинимось побіля тебе, то вже неминуче приречені на смерть. Отож, якщо вважаєш нас дурними, то пошукай дурніших!»

      Р.S.
      В часи прадавні в своїм бажанні їсти, Лис був наївним. Сьогочасний кремлівський Лис, навіть трамбуючи землю продуктами, шукає не поживи, а... простору. Краще б загарбати всю нашу планету.
      На відміну од тодішніх риб сьогоднішні стали чи наївніші, чи ...дурніші. Не второпать їм, що за обіцяним раєм, в якому живе їхній Лис з ненаситною братією, вони вже борсаються в заздалегідь розставлених сітях.
      Лишившись усього того, що мали вони, кримчаки й донеччани, в Україні, невдовзі, крім нестатків, додасться ще й зненависть тих, хто, учадівши од спортивних перемог зухвалого Лиса, розпростер обійми своїм начебто побратимам, не відаючи, що доведеться ділитись тим, чого й самим бракує.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    16. Плата за невіру (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

      Кара Господь за невіру не тільки невігласів, а й мудреців.
      Так сталося й з рабі Хоні Гамеаґелем.
      Скільки не намагався праведник збагнути суть вірша: «Коли повертав Господь з полону Сіон, нам здавалося, що то був сон» (Псалом 125:1).
      «Чи ж можливе таке,- питав укотре рабі себе, щоб сімдесят літ брести уві сні?»
      Подорожуючи, побачив якось праведник літнього чоловіка, що саджав рожкове дерево.
      «Коли почне плодоносить?»- запитав рабі, поблагословивши садівника.
      «Через сімдесят літ».
      «І ти певен, що скуштуєш ?»
      Не припиняючи роботу, замість відповісти садівник на те: «Бачиш, дитиною я застав рожкове дерево, бозна ким посаджене. Тому-то хочу, щоб і онуки мої й правнуки ласували плодами, як і я».
      Тільки здвигнув плечима рабі тай присів обіч підобідати. Не зуздрився, як скліпило очі. Прокинувся, не відаючи скільки спав. Озирнувся і побачив чоловіка, схожого на того, з ким розмовляв до сну. Той збирав плоди з дерева. Для певності спитав:
      «Це ти саджав?»
      «Ні, то, мабуть, дід мій».
      «Невже я так довго спав?»- подумав рабі.
      Почав шукати віслюка, щоб добратись додому. Пам’ятав, як сідав їсти, що пустив його пастись. Був один він, а тепер – цілий табун...А його віслюка нема...
      Добрів до своєї оселі тай питає незнайомого юнака:
      «Син Хоні Гамеаґеля вдома?»
      «Ні, він умер. А я його онук».
      «А ти ким будеш, чоловіче добрий?»- спитала молодиця, зачувши голоси на подвір’ї.
      «Я Хоні Гамеаґель».
      «Іди собі з Богом, добродію!»- тільки й сказала жінка, повертаючись у господу.
      Прийшов рабі в академію, де зажив слави мудреця, котрому підвладні були найскладніші питання ягадуту і чує крізь прочинені двері:
      «Це тлумачення таке ж, як і за часів Хоні Гамеаґеля».
      «Так це ж я !»- вигукнув рабі, переступивши поріг.
      Вчені з подивом подивились на незнайомця і занурились в книги.
      P.S.
      Невдовзі рабі Хоні Гамеаґель помер.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    17. Соломонів суд (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
      Три подорожні змушені були заночувати в лісі. «Сховаємо про всяк випадок наші гроші в одному місці»,- вирішили вони одностайно. Уранці кинулись забрати сховане і…не знайшли.
      «Ніхто ж, крім нас, не був тут. Отже…»,- і сварка рознеслася по всьому лісові.
      «Звернімось до царя Соломона»,- запропонував котрийсь і з ним погодились.
      «Загадку неабияку задали ви мені,- сказав Соломон подорожнім.- Навідайтесь завтра».
      Притчами полюбляв розв’язувати найскладніші справи цар, то ж і цього разу вдався до них. Звернувся до потерпілих, як людей розумних і мудрих, допомогти йому дати відповідь сусідньому цареві. А йшлось тому, хто заслуговує на похвалу в такій історії.
      …Покохали одне одного молодята, і парубок узяв клятву з дівчини, що вона не стане чиєюсь дружиною без його згоди. І ось її видали заміж за іншого. Першої ж ночі молода дружина розповіла чоловікові про дану колись клятву.
      Пішли вдвох до молодика. І він благословив шлюб. Раді, повертаються додому щойно повінчані. А їх перестрічають розбійники і забирають коштовності й гроші, од яких відмовився той, хто їх благословив. Та й цього ватажкові видалось замало. Захотілось йому взятии примусом красуню. Почала вона благати гвалтівника і розповіла , чому й відки вертаються вони.Ледь не просльозився спокусник і відпустивсвоїх бранців з миром, повернувши все забране в них.
      «А тепер,- звернувся Соломон до позивачів, порадьте мені, що відповісти сусідові-цареві: хто ж з тих, про кого я розповів вам, заслуговує на найвищу похвалу?»
      «Володарю,- одказує перший подорожній, мені здається, що це наречена, до кінця вірна клятві».
      «Як на мене,- радить другий,- це наречений, що знехтував спокусою першої ночі задля вірності юної дружини».
      «Все це ніщо,- аж почервонів од переживання третій подорожній,- перед благородством розбійника. Не зачепив молоду – це, сказати б, грушка-минушка, а от повернути гроші, задля яких вийшов на розбій…Не можу второпати, навіщо він це зробив?»
      «От і видав ти себе з головою!- сказав Соломон.- Негайно ж поверни вкрадене!»

      P.S.
      Як би згодилась мудрість царя Соломона сьогодні: не одбрехатися б кремлівській банді за одібраний в України Крим, за знекровлений Донбас, за вкрадену потай і приречену на смерть красуню Надію Савченко.


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    18. Материнське благословення (з англійського фольклору)
      Як старший син дійшов зрілості, мати сказала: «Настав час шукати свою долю»,- і додала: «Спечу тобі на дорогу пиріг. Можеш узяти половину з моїм благословенням або ж увесь – без нього».
      «Хто віда, що буде попереду,- подумав парубок,-тож візьму весь».
      Поцілував матір, а потім відвів меншого брата убік: «Лишаю тобі свій ніж. Якщо, не дай Бог, він покриється іржею, знай, що я в небезпеці, і якомога скорше вирушай на поміч!»
      Не день і не два йшов парубок і натрапив на чабана.
      «Чиї пасеш пасеш вівці?»- спитав.
      «Усі вони Рудого Етіна».
      «Хто такий?»
      «О, це жорстокий чоловік з трьома головами. Він викрав королівну і збиткується над нею...»
      «А де ж мешкає?»
      «Палац його неподалік, а добратись туди не так-то просто. Дикі звірі охороняють його й готові розтерзати кожного, хто насмілиться наблизитись...»
      І справді. Невдовзі юнак побачив чудовиська з двома головами та з чотирма рогами. Неймовірний страх наскрізь пройняв його і надав такої спритності ногам , що притьмом опинився біля палацу. Двері були відчинені. Юнак ускочив і потрапив на кухню. Там поралась стара жінка.
      «Дозвольте перебути тут,- звернувсь до неї.- Я страшенно стомився».
      «Це місце, хлопче,- небезпечне. Рудий Етін убиває кожного, хто ввійшов сюди».
      Юнак волів би вийти, та боявся звірів, що скупчились довкола палацу.
      «Сховайте мене де-небудь!»- благав.
      І враз громом розлунилось: «Тут тхне людиною!.. Живий чи мертвий мушу зжерти!»
      Гігант витяг зі схованки переляканого гостя.
      «Як відповіси на три мої запитання, відпущу,- пообіцяв Рудий Етін.
      « Що менше, тим небезпечніше,- прогуркотіла перша голова.
      Юнак мовчав.
      «Річ без кінця- що це?»- буркнула друга.
      Юнак тільки похитав головою.
      «Мертве несе живе»,- третя голова завершила випробування.
      Без відповіді лишилося й це запитання.
      Рудий Етін ударив бідолашного незнайку чарівною палицею по голові і той, мов пір’їна, зник у кам’яному отворі.
      Раннього ранку молодший син поглянув на ніж, залишений братом, і побачив, що той покрився іржею.
      «Мушу йти виручати брата!»- сказав матері.
      «Йди, синку, та візьми з собою пиріг. Половину з моїм благословенням, цілий – без нього».
      Не гаючись, узяв половину пирога і вирушив в дорогу.
      Якогось дня стрів стареньку і охоче поділився з нею пирогом.
      «Візьми ось цю паличку. Знадобиться тобі»,- сказала й зникла, начебто й не було її.
      По якімсь часі зустрів і чабана, а потім – і диких звірів, що ревіли й гарчали. Як навчила стара чарівниця, змахував паличкою і потвори одна за одною падали мертві.
      Дістався нарешті й палацу Рудого Етіна. Не злякався чудовиська і спокійно відповідав на запитання кожної з трьох голів. Після правильних відповідей ( а це були – берег, чаша й судно) одна за одною голови падали на підлогу. Мов трухляве дерево, звалився донедавна нездоланний Рудий Етін. Кухарка вказала , де потерпають королівна та сотні інших бранців і серед них – брат переможця.
      Р.S.
      В оригіналі казка зветься «Рудий Етін». Я змінив назву, бо вважаю, що щасливий фінал вдався насамперед завдяки материнському благословенню.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    19. What will be will be (з англійського фольклору)
      В далеку давнину, коли в Англії ще не було законів для всіх, в Скарборо (графство Йоркшир) владарював барон. Господь наділив його даром передбачувати те, що має бути.
      Коли сину сповнилось чотири роки, барон вирішив дізнатись, кого в повнолітті він візьме за дружину. Вкотре перегортав він сторінки книжок, які досі допомагали заглядати в майбутнє, але все випадало на одне й те ж: це мала бути дівчина з убогої родини, котра щойно з’явилася на світ в Йорку.
      «Не бути цьому!»- крикнув барон і вирушив на пошук немовляти. Невдовзі натрапив на халупу, на порозі якої сидів плачучи змарнілий чоловік.
      «Що скоїлось»- спитав барон для годиться.
      «Бачите, добродію, до п’ятьох дітей додалась сьогодні ще одна. Не відаю, де знайти хліб для шести ротів...»
      «Охоче допоможу тобі – віддай мені новонароджену і назавжди забудь про неї».
      «Не знаю, як і дякувати вам!»- припав бідолага до колін барона, що не злазив з коня, і прожогом кинувся в хатину. Не попрощавшись, барон від’їхав з немовлям.
      Здобувши те, що напророкували книжки, барон подався до річки Уз, щоб здійснити свій намір: позбутись майбутньої невістки. Кинув немовля у воду і , не озираючись, подався в свій замок.
      Але долі було вгодно, щоб дівчатко не потонуло. Річка не була глибокою і хвиля винесла її на берег. Якраз навпроти будиночка рибалки. Був він бездітний, тож неймовірно зрадів знахідці. Не могла натішитись немовлятком і дружина рибалки. В любові зростала дівчинка, не знаючи ні в чому відмови. І ось вона вже підліток.

      2
      Спекотної літньої днини полював барон із товариством. Спраглий, дістався будиночка рибалки і попросив води. Кухоль винесла дівчинка неймовірної краси.
      «Бароне,- прохопився котрийсь із мисливців,- ви майстер угадувати долю. За кого вона вийде заміж?»
      «О, це просто: чоловіком її буде селюк».
      Барон зліз з коня і відійшов з дівчинкою.
      «Скажи на милість, якого дня ти народилась?»
      «Не знаю, пане, а живу тут ось уже п’ятнадцять літ».
      Барон здогадавсь, хто вона, та не подав виду. Натомість почав щось писати, а потім якомога люб’язніш сказав:
      «Я потурбуюсь про твоє майбутнє. Візьми ось цей лист і передай моєму братові. Він зробить усе, щоб ти була щасливою».

      3
      По дорозі до баронового брата дівчинка заночувала в заїжджому дворі. Вночі сюди заскочили грабіжники. У дівчинки вони знайшли не гроші, а аркуш паперу. Прочитали і здивувалися, бо там йшлося про її смерть. Тоді ватажок переінакшив послання: «Дорогий брате,віддай негайно цю дівчину за мого сина! Твій Хамфрі».
      Прохання любого брата було негайно виконано.

      4
      Через якийсь барон Хамфрі навідавсь до брата. Якже він здивувався, коли назустріч йому вийшов син попідручки із тою, кому належало бути мертвою. Не подавши виду, барон запросив небажану невістку прогулятися. Діставшись гористого берега, він схопив дівчину за руки і хотів зіштовхнути.
      «Змилуйтесь, пане,- почала благати жертва.- Обіцяю не потрапляти на очі ні вам, ні вашому синові».
      Важко сказати,що змусило барона відмовитись од свого наміру. Знявши обручку, він кинув її в море, сказавши:
      «Можеш явитись до нас тільки з моєю обручкою. А зараз йди світ за очі!»

      5
      Довго блукала дівчина в пошуках житла й роботи, доки не потрапила в замок, попросившись працювати на кухні без платні. Ніхто не знав її там. І треба ж, щоб якогось дня на банкет сюди навідався барон із сином. Дівчина побачила їх у вікні і кинулась на кухню чистити щойно привезену величезну рибу. Тільки-но розрізала, як щось усередині заблищало. Вийняла і пізнала баронову обручку.
      Гостям сподобалась гарно засмажена риба, і вони зажадали бачити того,хто зготував її. Коли до зали ввійшла красуня, всі начебто скам’яніли, а баронів син сполотнів, побачивши ту, з ким його розлучили. Тільки барон кипів гнівом. Тоді дівчина безбоязно підійшла до нього і поклала на стіл обручку. Барон на якусь мить зніяковів, а потім звернувсь до присутніх:
      «Це моя невістка така майстриня! Чому бути, того не минути»»- сказав і посадив дівчину поміж собою й сином.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    20. Щедрість (за Ідрісом Шахом)
      В далеку давнину султан іранський задумав здивувати весь мусульманський світ. Не багатством, загарбаним у сусідів та пограбуванням підлеглих. Ні, тут він не мав рівних.
      Задумав султан здивувати всіх ...щедрістю.
      І ось наказав він збудувати посеред столиці небачений доти палац із сорока вікнами. Туди перенесли його казну.
      Глашатаї султанські оголосили указ: «Повелитель, цей справжній водограй щедрості, щодня власноручно роздаватиме в котромусь із вікон золоті монети всім, хто їх потребує!»
      Тисячі нужденних , наче потоки навесні, ринули до палацу. Кожен отримував обіцяне глашатаями, вклонявся султанові і не з’являвся більше, щоб не наразитись на пильне око охоронців повелителя.
      Та ось запримітив султан дервіша, котрий приходив щодня. «Може, він бере для когось, хто соромиться чи не в змозі сам прийти?- гадав видавець.- А, може, за дервішським приписом потай дарує іншим?..»
      А сорок першого разу, не знайшовши причину щоденних відвідувань дервіша, султан ухопив його за руку й закричав: «Негіднику, сорок разів ти приходиш сюди, береш монету за монетою, та жодного разу не подякував мені!.. Ти що, вирішив розбагатіти і даєш отримане в борг іншим?? Чи може бути щось прикріше для дервіша!»
      Тільки-но султан замовк, звинувачуваний дістав з рукава латаного-перелатаного халата сорок монет, пожбурив їх на землю і сказав: «Ти вирішив погратися з людом, який щодня обкрадаєш, щоб похизуватися перед такими ж, як сам. Не знаєш, що справжня щедрість – давати, не думаючи про неї. А ще – бути терпеливим і не мати жодних підозр до того, кому даєш».
      Дервіш говорив голосно і його почули всі ті, хто стояв у черзі за монетою. Невдовзі про цю «щедрість» султана дізналися в усіх куточках мусульманського світу.
      -----------------------------------------------------------------------------------

      Ідріс Шах (Великий шейх суфіїв) – 1924-1996 рр. Письменник і вчений з Афганістана.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    21. Акір премудрий

      1
      Як він, найвищий сановник у царя Адорської й Наливської земель Синагрипа , просив Господа Бога дати йому сина!.. Та роки минали за роками, ось уже й шістдесят сповнилося,а сина все нема. «Що скажуть люди,- думав Акір,- праведним був я, Господу вірно служив. А помру – нікому буде постояти біля труни, оплакати щиро... А передать нажите праведним трудом кому?»
      І ось почувся голос Божий: «Будь-яку просьбу вдовольню твою, Акіре,тільки си на не проси. Візьми в спадкоємці Анадана, небожа свого».
      Не повірив Акір почутому і ще раз звернувсь до Бога: «Милостивий, був би в мене син, то по моїй смерті хай би по пуду золота він витрачав щодня, то й тоді не вичерпав би все моє багатство. Прошу Тебе – пошли мені сина!»
      Небеса мовчали.
      2
      Не одного, а двох небожів усиновив Акір. А спадкоємцем мав намір зробити старшого – Анадана. Навчав його незглибної Тори, заповітам Шломо і тому, що виніс сам із досвіду житейського.
      І ось забажав якось цар, дізнавшись про долю свого радника, побачити того, хто зміг би по смерті заступить Акіра. І благословив Анадана на майбутнє.
      Здавалося б, чого іще бажати...Всотуй батьківські уроки і терпеливо чекай своєї черги. Аж ні! Нетерплячка диктувала інше. « Живе й живе Акір,-і навіть натяку нема, щоб поступитись місцем! Натомість щодня тільки й повчає. По саму зав’язку ситий я цим навчанням. А ще дорікає, що тринькаю його багатство. Треба щось таке зробить, аби цар не довіряв Акіру...»
      3
      Почерком Акіра пише Анадан сусідам-ворогам, як заволодіти землями Синагрипа без війни. Батьківською печаткою скріпляє написане і віддає цареві. А щоб переконливіш було, порадив вийти на поле Єгипетське, куди мали б супротивники явитись. Вишикуване Акіром військо Анадан подав як намір позбутися царя. «Це проти тебе, володарю.- Ходімо швидше відси!»
      Акірові тим часом каже, що цареві сподобалось побачене на полі Єгипетськім, і він хоче негайно бачити їх обох. Але тільки-но ввійшли в палац, як почувся царевий окрик: «Акіре, чи це ти, мій раднику? Тебе уславив я, а ти поставив військо проти мене?»
      І віддає йому грамоти. Акір читає написане начебто власною рукою і не в змозі вимовить слово.
      «Мовчиш, запроданець?- лютує цар.- За зраду віддам тобі належне! Поки що в кайдани, а там позбудешся й голови!»
      Кинувся Акір у ноги цареві й слізно просить покарати його на власному обійсті, там же й поховати.
      Виконати вирок було доручено давньому другові Акіра. Через нього передали дружині влаштувати прощальну вечерю, запросивши всю челядь. Коли ж настав час розпрощатися з життям, звернувсь Акір до друга: «Поглянь на небо, любий мій, пригадай, як батько нинішнього царя прирік тебе несправедливо на смерть і як я зумів відвести неминуче. Зроби і ти теж! Як? У темниці є чоловік, схожий на мене, котрому мають стяти голову сьогодні. Перевдягни його в мою одежу і виконай належний йому присуд. А мене сховай до пори, коли правда вийде на світ Божий і цар пожалкує, що вчинив зі мною».
      Здолавши вагання, друг зробив усе так, як просив Акір, і навідувався потайки в його схованку.
      4
      Вість про смерть Акіра рознеслась по всьому царству. Всі, хто знав цього праведника, плачучи казали одне одному: «Найбільший мудрець землі нашої, опора наша покараний, як злочинець...» Прочули про це й у Єгипті. Неабияк зрадів фараон і написав Синагрипу лист, котрий уже не мав такого мудреця й порадника, як Акір. У листі тому було сказано, що син Сонця хоче звести палац поміж небом і землею. Якщо знайдеться в царя той, хто спроможен виконати цей задум, то фараон винагородить своїми трирічними прибутками. Якщо ж ні, то цар має віддати згадане Єгипту.
      Жоден з мудреців землі Адорської й Наливської не знав, як це зробити і сказали вони про це своєму володарю: «Ти сам знаєш, що таке під силу було тільки покійному Акірові.. Хай Анадан, твій нинішній радник, візьметься за цю справу!»
      Як почув пораду мудреців, кинувся цареві в ноги: «Таке під силу тільки Господу Богу!»
      Зійшов з трону цар і зайшовся плачем: «Навіщо послухав я юнака і згубив тебе, Акіре? Не знайти тобі рівного!»
      Виступив тоді наперед друг Акіра й зізнався, що не скарав на смерть того, за ким так побивається нині цар. Зрадів володар і наказав негайно ж привести свого надійного порадника.
      А невдовзі Акір під чужим іменем відбув у Єгипет.На запитання фараона, хто він, сказав, що конюх царевий. Вибухнув гнівом фараон: «Невже ж я гірший од твого царя, що замість мудреця змушений мати справу з конюхом? Запамятай : не зумієш звести палац, віддам твоє тіло на корм птахам і звірині!»
      Та перш ніж приступити до цього, Акір змушений був відповідати на чимало запитань, відповідь на які мала прославляти фараона і його вельмож. Врешті-решт настав день і справжнього випробування.
      «Ну, що готовий звести палац поміж небом і землею?» Замість відповідати посланець звелів хлопчикові принести приручених орлиць і випустить на волю.Коли птахи злинули в небо, пролунало: «Майстри готові починати! Скоріш несіть каміння й вапно!» Здивувався фараон: «Хто ж спроможен підняти на таку височінь?» І почув у відповідь: «Якби мій цар захотів, то протягом дня було б збудовано не один, а два палаци, які ти зажадав».
      Не вдовольнився цим фараон і змусив Акіра доводити свою мудрість, відповідаючи на каверзні запитання, сподіваючись, що в нього не стачить кебети.
      Намарне. Врешті-решт володар землі Єгипетської змушений був повірити, що посланець Синагрипа –неабиякий мудрець, влаштував бенкет і віддав обіцяне.
      Коли ж радник повернувся додому, то цар привселюдно сказав: «Акіре, все, що захочеш, дам тобі».
      Відповів на це мудрець: «Усе, чим ти намірився нагородити мене, віддай моєму другові, котрий зберіг мені життя. А ще – віддай на мій розсуд Анадана». На все зголосився цар.
      5
      В кандалах вивели Анадана з царського палацу. А вдома Акір звелів вкласти руки його в колодки, на шию почепити дерев’яний обруч. «Чув я, сидячи під землею,- сказав Акір,- як ти розкошував у моєму домі, гадаючи, що батько вже на тому світі. Що ж, хто не вміє слухати вухами, хай почує шиєю».
      На це йому Анадан: «Не личить тобі, Акіре, отак глумитися наді мною. Якщо хтось скоїв гріх перед Богом, Він прощає того, хто покаявся. Каюсь і я. Ладен пасти свиней твоїх, чистити конюшні..» «Нагадуєш ти мені явір над водою. Ягоди його дозрівали й падали. Прийшов якось чоловік і наміривсь зрубати дерево. «Не рубай мене,- просить явір. Наступного року виростуть на мені вишні». «Своєї ягоди ти не спромігся зберегти, як чужу виростиш?»- відповів чоловік.
      «Каюсь, тату!..»
      «Не вірю жодному твоєму слову. Віднині ти для мене, як той, хто, побачивши приятеля свого, що трясся од холоду, вилив на бідолаху відро холодної води. Я ростив тебе, мов сосну. Навчав тільки гарному. А ти, виходить, нічого не засвоїв, бо думав тільки про те, як скоріше позбутись мене. Хай Господь Бог, котрий повернув мені життя, буде суддею поміж нами».
      ---------------------------------------------------------------------------------------------
      За основу взято “Повість про Акіра премудрого».
      Синагрип – це на думку декотрих учених Синаххериб (Син-аххе-ериба) – цар Ассірії та Ніневії в 705-681 рр. до н.е.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    22. Любов навчила ремеслу

      1
      Юдейська мудрість каже: «Той, хто не навчив сина ремеслу, не годен називатися батьком».
      2
      Я народився без батька. Мати казали, що його забрали вночі горезвісного тридцять сьомого року. В дитбудинку, куди привезли мене після голодомору сорок шостого, був столярний гурток. Після школи мені подобалось мати справу з деревом (це, певно ж, од дядька Хведося). Неохоче залишав заняття,коли вихователька , котра віднайшла в мені схильність до віршування, часто-густо забирала мене для підготовки до якогось свята чи для роботи над газетою. Так і лишивсь я зі знанням порід дерев, а руки нічому путньому не навчились. Освоював різні ремесла од майстрів своєї справи і як умів передавав згодом синам.
      Але задумувалась ця оповідь про ремесло не з метою розповісти про свій невдалий досвід, а про царського сина , що, звісна річ,за такого батька не знав ні голоду, ні дитбудинку, а в разі потреби міг мати найкращих учителів.
      3
      Це було в давній Персії. Не знати як син володаря країни закохався в доньку чабана і захотів узяти її за дружину. Прийшов до батька за благословенням. Не стримуючи гніву, той закричав: «Я - цар, ти – син царя. Як можеш ти одружитися з такою нерівнею? Викинь це з голови! Я сам знайду тобі дружину!»
      Жодній принцесі не хотів віддати своє серце юнак, і цар змушений був врешті-решт погодитись із сином. Послав до майбутньої нареченої сватів. На превеликий подив почули ті відповідь красуні:
      «Якому ремеслу навчений царський син? Що степний робить своїми руками?»
      «Царський син не мусить робить нічого самотужки. Є на те слуги...»
      «Передайте тоді женихові, що я зголошусь на шлюб тільки тоді, як він навчиться робити щось своїми руками».
      Засумував принц, почувши відповідь улюбленої, але був не з тих, хто чваниться походженням. Вирішив будь-що навчитись ткати килими. Найкращі майстри тішилися своїм здібним учнем, бо він не тільки вмів ткати, а й робити на килимі малюнки і навіть тексти.
      Тільки побачивши власноручну роботу принца, донька чабана зголосилася стати його дружиною. І невдовзі вразила самого царя і своєю красою та поводженням, і неабиякою кмітливістю.
      Принц полюбляв ходити містом без охоронців, розмовляти з простим людом. Якогось разу привітав його незнайомець і запросив у гості. Принц погодився і опинився... в помешканні, де хазяйнували розбійники, розправляючись по-своєму з багатими людьми. Довірливого юнака чекала неминуча смерть, бо вбивці не впізнали в ньому царського сина. Обшукали юнака і на свій подив знайшли в його кишенях не гроші , а...солому.
      «Я вмію ткати гарні килими,- пояснив принц .- Якщо дасте вдосталь соломи, то зроблю таке, за що мій батько=цар дасть вам скільки захочете золота, щоб викупити мене».
      Розбійники погодились і килим дивної краси був готовий. Поміж візерунками був на ньому ще й текст, який гвалтівники не помітили чи просто не вміли прочитати. Віднесли килим у царський палац. Дружина принца прочитала й показала цареві. Тої ж миті разом з тим, хто приніс килим, було послано вояків і невдовзі принц повернувся додому.
      «Люба моя,- обіймаючи красуню-дружину, шептав юнак,- тільки завдяки тобі я лишився живим. Твоя вимога мати ремесло в руках врятувала мене од неминучої смерті».


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    23. Віра, Надія, Любов та їх мати Софія

      1
      Естетом був імператор Адріан.
      Не міг намилуватись красою Антіноя. Шість років поспіль мав його при собі. Куди б не їхав, Антіной був поруч. І треба ж так: невідь з якої причини юнак не вирнув з Нілу.
      Сумував імператор і наказав обожнити коханця. Влаштовано було ігри на честь останнього бога античності. На місці загину збудували місто Антинуополь.Бозна скільки статуй Антіноя було, бо ще й сьогодні збереглося щось із п’ять тисяч. Придворні астрономи віднайшли на небі сузір’я молодика.
      Жодний римлянин ні до, ні після не удостоювався такої честі, як Антіной.

      2
      Дійшла до Адріана чутка, що в столиці мешкає вдова з трьома неймовірної краси доньками. Та от біда - християнки. А з християнами імператор, як і його попередник, не панькався. Щоправда, на відміну од нього не дозволяв фанатичній черні розправлятися з невгодними Олімпу. А за наклеп, який процвітав доти, винуватців карали, як і християн.
      «Приведіть отих красунь до мене,- звелів Адріан.- Всі вони негайно відмовляться од своєї віри».
      І ось перед імператором стоять Віра, Надія, Любов із матір’ю Софією.
      Вражений красою дівчаток, Адріан зажадав од матері розповісти про її рід та що мають доньки робить, як вийдуть з отроцтва.
      «Христові я заручила їх,- одповіла Софія.- Нетлінну чистоту й красу свою віддадуть Сину Божому!»
      Не мав наміру імператор негайно напоумлять красунь і відправив їх разом з матір’ю на три дні до родовитої й мудрої Паллади.

      3
      «Доньки улюблені мої,- напучувала мати, як після теревень Паллади лишалися вони на самоті,- настає година заручин ваших із безсмертним Нареченим. Не піддайтеся спокусам імператора. Зі словом радості ввійдіть у Його світлицю».

      4
      В розмовах з мудрою матір’ю швидко збігли три дні, і ось сім’я знову стоїть перед Адріаном.
      «По-батьківському говоритиму з вами, мої любі,- почав імператор.- Увіруйте в моїх богів, поклоніться їм і я вас доньками назову привселюдно.- Повсюди знайдете шану в імперії моїй неосяжній!»
      Відповіла Адріанові Віра: «Батько небесний є в нас. Тільки Його доньками хочемо бути!»
      «Як звати твоїх доньок та скільки кожній літ,- звернувся імператор до Софії, начебто й не чув слів Віри.
      «Вірі, дванадцять. Надії –десять. А Любові щойно сповнилося дев’ять».
      Ще певний, що вдасться зробити те, що задумав, Адріан звелів Вірі вклонитись Артеміді. Але не зрушила з місця отроковиця.
      «Оголіть її і бийте доти, доки не вклониться богині!»- скипів од злості імператор.
      Дівчина мовчала під час катувань і навіть тоді, як відрізали їй соски. А як поклали на розжеврілі ґрати, до Господа звернулась , і тіло не осмалилось навіть. Чисте було воно й після того, як кинули в конов зі смолою. «Пам’ятайте,- крикнула Віра з останніх сил,- кому ми заприсяглися і не скоріться варварам поганим! Мову урвав меч ката, що впав на білосніжну шию.
      «Дитино мила,- звернувсь Адріан до Надії,- не будь такою ж неслухняною, яе сестра твоя покійна. Вклонися Артеміді. Насправді хочу за доньку свою любу тебе взяти!»
      «Одною матір’ю народжені ми, одне й те ж хрещення мали, на одних і тих же книгах в мудрості зростали... Тож не трудись намарне зробити те, що наміривсь учинити за непослух. Вочевидь переконаєшся, що зі сестрою я одної віри».
      Після побоїв гострими канчуками кинули у вогонь Надію. А як вона , мов три юнаки юдейські, неопалимою вийшла з печі, на гак підвісили красуню й шарпали тіло кігтями залізними. Надія з високості усміхалась і шепотіла : «Солодка мені смерть за Господа Бога...А вас, мучителі, чекає геєна вогняна...»
      Не стала вклонятись Артеміді й Любов.
      «Скажи лише,- наполягав у безсиллі Адріан,- велика ти, богине Артемідо, і тої ж миті сядеш поруч мене!»
      Дівчинка на те: «Великий Ісус Христос, а твоя Артеміда приречена на смерть!»
      Без помочі катів ввійшла в піч вогняну Любов. Неушкоджену нітрохи, тіло дівчатка свердлували. Нічого не добившись, мечем скінчили її життя.
      Замучених любочок своїх Софія у ковчег поклала й на пагорбку поховала зі слізьми. Три дні сиділа біля могили. Не їла, не пила.Тільки молилась ревно. І вічним сном заснула.

      P.S.
      Варвари християн, християни юдеїв, мусульмани християн і юдеїв схиляють у свою віру . А ходять усі під одним і тим же Богом...
      ----------------------------------------------------- Публій Елій Траян Адріан (76-138) – імператор Римської імперії.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    24. Вовк-миролюбець (за (за Лессінґом)

      1
      Постарів вовк, ледь лапами володає.
      «Не годен я,- каже сам собі,- добути щось поїсти. Може, вдасться обдурить котрогось із пастухів – заклятих ворогів моїх».
      Не довго довелось йти до кошари.
      «Кровожерним мене звеш.- звернувсь до пастуха.- А насправді – я не такий. Це голод штовха, аби котрусь з овечок з’їсти. Нагодуй – побачиш,який я сумирний».
      «Себто , коли ти ситий? А чи ж бува таке? Отож, зникай і якомога швидше!»

      2
      «Чимало овечок твоїх я порізав,- каже вовк пастухові сусідньому.- Та як даватимеш шістьох на рік, спатимеш спокійно. Навіть пси стануть зайві».
      «Шістьох просиш? Так це ж отара ціла!..»
      «Ну, як забагато, то хоча б п’ятьох».
      «Та Господу я стільки не даю...»
      «То, може, чотири?»
      «Жодної! Гадаєш, я такий дурний, щоб ворогу платити?».

      3
      Подризав вовк до того пастуха, в котрого вчора здох пес .
      «Поділяю твоє горе. Та не впадай у відчай: з ріднею своєю назавше я посваривсь, то, може, візьмеш у сторожі? Жоден з колишніх побратимів навіть поглянуть на овечку не посміє!»
      «За харч, певно, найнятись хочеш?»
      «Про це ж і мова...»
      «За дурня мене маєш? Та це ж все одно, що злодія впустити в хату!»

      4
      «Ти мене, мабуть, знаєш?»- питає вовк ще одного пастуха.
      «Доводилося мать справу з братією твоєю».
      «Але я не такий, як вони!»
      «Чим же різнишся?»
      «А тим, що споживаю тільки мертвих. То ж дозволь при нагоді навідатись до тебе».
      «Не трать намарне слів, мудрагелю. Добре знаю вашу вдачу: з голоду за мертву приймеш вівцю хвору...»

      5
      «Доведеться,- гадає скрушно вовк,- віддать найдорожче».
      «До вподоби тобі моя шкура?- питає найдальшого пастуха в окрузі.
      «А що – нічого. Знадобиться».
      «Як годуватимеш мене до смерті, твоєю буде».
      «Е, ні! Дорого обійдеться мені твоя шкура. Ліпше ось зараз подаруй!»
      Поки за ножем пастух ходив, пустився вовк навтьоки.

      6
      Зібрались якось пастухи повечерять разом. Стали оповідать про хитрощі старого Вовка та як зуміли розгадати їх. І раптом один з них приголомшив товариство: «А все ж мені здається, що не мали ми рації відмовить вовку».
      «І чому ж?»
      «Не дали йому змоги в злагоді й мирі з нами жити».

      P.S.
      Як логіка пастуха, що не був згоден з товариством, дивовижно схожа сьогодні на тих , що мовою чужинською аж захлинаються базіканням про братерство одвічне та одну й ту ж віру з новочасним вовкулаком, що денно й нощно тільки й клопочеться , як би це узгодить з міжнародним правом задарма взятий Крим чи шматок Донбасу відчикрижить...
      Точнісінько, як про це сказано в прислів’ї: «Заліз кіт на сало та й кричить: «Замало!»
      -----------------------------------------------------
      Ґотгольд Ефраїм Лессінґ (1729-1781) –німецький драматург,байкар,теоретик мистецтва і літературний критик-просвітитель.


      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    25. Невінчана вдова (серпень 2014)
      «Чи винна ж голубка, що голуба любить?
      Чи винен той голуб, що сокіл убив?
      Сумує, воркує, білим світом нудить,
      Літає, шукає, дума — заблудив.»
      Тарас Шевченко «Причинна»

      Усе було готове до весілля: біла сукня зі шлейфом, який нестимуть діти; законвертовано запрошення гостям, ресторан замовлено...
      Затримка була за молодим. Воює в Газі – в цьому гніздовиську терористів, за будь-яку ціну готових нищить юдеїв не тільки в Ізраїлі, а й по всьому світу. Так начебто велів Аллах.
      Отож, напередодні весілля юний офіцер воював там за дане Всевишнім право жить на своїй Святій Землі. Аби на мирні ізраїльські оселі не падали ракети й скади з метою однаковою – убить. Байдуже кого. Лиш якомога більше.
      Молодий вів бійців своїх, щоб руйнувать тунелі – своєрідну підземну Газу, що мали вихід в юдейські житла, куди посеред ночі виповзали озброєні по саму зав’язку новітні людолови.
      В одному із таких тунелів молодика настигла смерть...
      ...Не на запрошення буть на весіллі зійшлися гості. Не у вінчальній сукні білій, а в траурному чорному вбранні припадала до труни молода – невінчана вдова.


      Коментарі (3)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    26. Деревце та Максимко

      Якогось ранку, вийшовши на подвір’я офісу, де працював, я завважив викинуте на смітник деревце з пожовклим листям. Зауважив, щоправда, й кілька зелених.
      Не здивувався такому нехлюйству, бо доля декоративних деревцят часто–густо схожа на долю собак і котів: побавились трохи тай викинули.
      Але оті кілька зеленавих листочків начебто кричали до мене: «Змилуйся, добродію! Дай нам трохи води і невдовзі переконаєшся, що ми ще здатні жити й тішити око!»
      Підняв я приречене на смерть деревце, обчухрав те, що вже незмога було оживити, посадив у порожню посудину з грунтом і щоранку поливав. Поливав не мовчки, а примовляючи: «Рости-рости, деревце, порадіємо іще!»
      Попервах мої зусилля по відродженю того, що вважалось покійником, викликали подив, а вряди-годи й глузи. Мовляв, нічого йому робить. Та минали місяць за місяцем, і деревце дедалі більше зеленіло й тяглося вгору. Зараз воно набагато вище од мене і невдовзі сягатиме стелі.
      Донедавна я звертавсь до всього деревця як спірозмовника. Але відтоді, як з Хьюстона надійша радісна звістка, що син з невісткою подарували мені онука, шукаю щонайменші листочки і кожного називаю його іменем -Максимко.


      Коментарі (4)
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    27. Александр Македонський (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

      «Смерть уравняла Александра Македонского с его погонщиком мулов.
      Ибо они или были поглощены потенциями мира, несущими семена будущего,
      или же распались на атомы»
      Марк Аврелий «Наедине с собой (размышления)»

      1.
      Чимало земель звоював удатний македонець Александр, та все замало. Намірився йти туди, куди ще не ступала нога європейця. В Африку.
      А радники в один голос: «Не йди!»
      «Це ж чому?»- цікавий знати юний цар.
      «А тому, що шлях перепинить жіноче царство. Нікому ще не вдавалося його скорити».
      «Ну, от і добре. Я буду перший!»
      «Але ж, як здолаєш, то по всім світі розійдеться глузливе: «Він переміг жінок...»
      Не сказали радники, що говоритимуть в разі невдачі. Натомість тільки знизали плечима, бо знали вдачу Аристотелевого учня.
      Найчастіше успіх Александру приносила не зброя, а дипломатія..За звичаєм, починалася вона з учти.
      На золотій таці красуні-дівчата принесли хліб із золота. Яблука, гранати та ще чимало фруктів теж були золотими.
      «Що,- здивувався цар,- у вашім краї їдять золото?»
      «Ні,- почув у відповідь,- але якщо тобі потрібен хліб із пшениці, то невже в твоїм царстві нема його, що шукаєш у нас?»
      Що можна було відповісти на це? За краще вирішив залишити межі жіночого царства,звелівши викарбувати на міських воротах: «Я, Александр Македонський, був царем-дурнем, доки не прийшов в африканську землю та не навчився мудрості в жінок».

      2.
      Несподіванки чекали Александра й після царства жінок. Володар країни Кассія , щоб уникнути сутички з македонцями, вирішив відбутися численними дарунками із золота й срібла.
      «Не по срібло й золото прийшов я до вас,- відповів на це Александр,- а пізнати звичаї ваші».
      Під час розмови царів заявилися двоє чоловіків просити ради в справі, яку ніяк не вдавалося розв’язати самим.
      «Я купив ,- почав один,- у нього пустище. Став копати і натрапив на...скарб. Візьми собі, бо він належить тобі».
      «Я,- втрутився другий чоловік,- як і він, боюсь присвоїти чуже. Купував же він пустище зо всім, що є там».
      Звертається цар до першого: «Є в тебе син?»
      «Так, володарю».
      «А в тебе,- питає другого,- є, мабуть, донька?»
      «Так».
      «Тож одружіть їх, а на посаг віддайте скарб!»
      Повернувся цар до гостя, зауважив подив в його очах і питає: «Що, негоже я розсудив їх? А як би ти вирішив цю суперечку?»
      «А я б одрубав обом голови,- каже Александр,-а скарб забрав би в царську скарбницю».
      «А чи світить сонце в твоєму краї?»- питає володар краю.
      «Світить».
      «І дощі йдуть?»
      «Йдуть».
      «А худоба є?»
      «Є»
      «Вибач, але якщо прийшов ти вивчати наші звичаї, то ось що маю сказати на твій присуд: прокляття гідні люди в тебе. Тільки заради худоби сонце ще світить вам, і небо посилає дощі».
      Замислився учень Аристотеля над сказаним, бо доти не доводилось таке чути.
      ------------------------
      Александр Македонський (356-323 рр. до н.е.)
      Марк Аврелій (121-180) – римський імператор (161-180), філософ, представник пізнього стоїцизму.
      Марк Аврелий «Наедине с собой (размышления)». «РИЦ-Реал», Киев-Черкассы,1993, стр.47.
      Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – давньогрецький учений-енциклопедист, філософ, засновник класичної логіки.
      Кассія - міфічна країна.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    28. Словесное разноцветье

      Люблю остроумных людей. Их моментальная реакция на высказывание собеседника своей краткостью просто поражает.
      Вот хотя бы ответ Уинстона Черчилля на реплику знатной, но заносчивой дамы: «Будь вашей женой, я бы подсыпала в ваш стакан яд». На что Черчилль, не мешкая, ответил: «И я бы его с удовольствием выпил».
      Как-то, услышав, что нашлась могила отца Лермонтова, я спросил знакомую, знает ли она, где это. На что последовал мгновенный ответ: «Там, где была».
      Библиотекой издательства «Радянська школа», где мне пришлось поработать, заведовал Абрам Вольфович Вольфзон, человек на первый взгляд медлительный и далекий от остроумия. Но каково же было мое удивление, когда на вопрос одной из сотрудниц, как распутать ею же запутанное дело (при этом она покрутила сложенными вперед руками), услышал: «А вы сделайте вот так». И Абрам Вольфович сделал то же самое, но в другую сторону.
      В редакции спортивного журнала, куда я перешел из Политиздата, как-то пришлось стать свидетелем такого разговора. Запенсионного возраста ответственный сотрудник, который вел рубрику «И старость –в радость», говорит редактору: «Ты знаешь, я не замечаю своих лет». На что последовало: «Зато мы хорошо замечаем».
      Но в моей памяти откладываются также и далекое от остроумия…
      …Еще в Киеве услышал от знакомой, как соседка, желая женить сына, превозносила его достоинства : «Дорогая Мальвиночка, вы бы видели моего Йончика в трусах!.. А какой у него кругозор!..»
      О том, что матери, в особенности еврейские, безумно любят своих сыновей, известно давно. Но так, как тетя Клара, пожалуй, никто. «Прихожу я как-то с работы,- поведала ее невестка,- хочу что-то перекусить, а свекровь, упреждая мое желание открыть холодильник и не скрывая своего сожаления,говорит: «Идочка, остались только две котлетки для Саши..А ваша упала на пол, и я ее выбросила».
      В редакции эстетического воспитания, где начиналась моя карьера по выпуску книг для школьников, младший редактор поражала всех своей непредсказуемостью. Открывается как-то дверь и кто-то говорит: «Как у вас тут шумно и гамно!». На что следует: «Ходят тут всякие».
      Бывший мой сокурсник, заядлый курильщик и любитель посидеть в хмельной компании, увлекся йогой и, как мне казалось, оставил вредные привычки. Встречаю его и спрашиваю: «А как йоги относятся к выпивке?» И слышу: «Йогу также легко отказаться от выпивки как и согласиться на нее».
      А вот уже израильские находки.
      В разгар лета, когда температура в тени превышала тридцать градусов, на трамвайной остановке все прячутся под тент. И только чернокожая девушка эфиопского происхождения стоит, подставив лицо солнцу. Такого же цвета кожи подруга зовет ее к себе. На это следует ответ: «Спасибо, я хочу загореть».
      «В который раз приходит ко мне одна занудная клиентка,- рассказывала агент по международному туризму,- и просит включить ее в группу, едущую в Париж. А за неделю до отъезда спрашивает: «Сколько длится полет?» Услышав ответ, после минутного раздумья: «А еще же и возвращаться надо... Нет, видимо, мне не суждено увидеть Париж и умереть».
      Дедушка-бедуин повез своего внучонка в Тель-Авив. Идут они по улицам этого неусыпного города и малец, беспрестанно крутя головой, бесчисленное множество раз спрашивает: «Дедушка, что это?» Ответа ни разу не было. Когда уже возвращались домой, в свои шатры, внук обращается к деду: «Ты наверное сердишься, что я так много спрашивал?» На что старик: «Нисколько. А как же можно знать, если не спрашиваешь?»
      …Не каждый день приходится слышать и видеть то, что поражает своей оригинальностью, вызывает улыбку или недоумение, чем хочется поделиться. И я радуюсь, как кладоискатель, каждой такой находке.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    29. На суді Господнім (з добірки «Поміж рядками Аґади»)
      На суді Господнім (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

      Постали якось перед Всевишнім бідняк, багатир і грішник.
      «Чому ти не вчив дарунок Мій – Тору ?- пита Господь.
      «Ніколи було: все життя пішло на те, щоб якось зв’язать кінці з кінцями...»
      «Невже ти був бідніший од юного Гіллеля ?»
      «Чув щось про це, але, по правді, не вірю».
      «Отож, послухай і скажи сам собі, хто ти такий».

      ...Замолоду Гіллель працював щодня, та заробляв дрібницю, половину якої віддавав сторожеві, щоб можна було слухати Шемайя та Авталійона . Якогось дня не заробив нічого, і сторож не впустив у Дім молитов.
      Тоді Гіллель поліз на дах і через комин слухав мудреців. Було це взимку і юнак, засипаний снігом, знепритомнів. Уранці мудреці були здивовані, що в приміщенні темно. Полізли на дах і побачили там щось схоже на сніговика. Який, щоправда, дихав. Знесли закоцюблого юнака в господу, одігріли, а коли оклигав і оповів, як сталось, сказали мудреці в один голос: «Заради такого бажання вчити Тору, можна порушить і Святу Суботу». Викупавши й змастивши духмяними маслами, зробили його своїм учнем. Згодом Гіллель продовжив справу своїх Учителів.

      «А що тобі завадило вчить Тору?- спитав Господь багатиря.- Не потерпав же ти од нестатків?»
      «Та, бачиш, усі сили пішли на збагачення...»
      «Невже ти став багатшим од Еліезера бен Харсоми ?»
      «Не привелося знати такого...»

      ...Од батька успадкував Еліезер силу-силенну багатства. Здавалося б, живи та поживай без усіляких там клопотів про майбутнє..А юнак од усього того відцурався, подавшись шукати собі вчителів Тори. Ходив від одного до другого, змарнів од недоїдання й науки так, що навіть колишні слуги не впізнали його і змушували працювати на себе. Віддав Еліезер напасникам усе, що мав, аби відпустили добратись до котрогось з учителів.

      «А ти,- звернувся Всевишній до грішника,- чом не взявся за Тору?»
      «Бачиш, був я таким красенем, що не мав одбою од дівчат і жінок. Не до навчання було...»
      «Невже ти був гарнішим од Йосефа?

      …Довелося синові праотця Яакова витримати не свої, а чужі пристрасті. Розбещена дружина Потіфара не звикла чуть відмову. Тим паче од слуги. Якими тільки лаштунками не намагалась вона спокусити юнака, якими карами не погрожувала. Навіть осліпити погрожувала. І тоді Йосеф уперше відповів: «Господь робить зрячими сліпих» .

      P.S.
      Казав Гіллель: «Неук не боїться гріха, не може бути праведником. Сором’язливий – не годен бути учнем, а запальний – вчити. Не кожен, кому таланить у торгівлі, стає розумнішим. Навіть там, де немає людей, постарайся буть людиною» (Піркей авот, 2:6,9).
      Раббі Яаков сказав: «Цей світ – як передпокій перед майбутнім світом. Готуй себе, щоб зміг увійти в бенкетну залу.Краще одна година каяття та добрих справ у цьому світі, ніж усе життя в майбутньому світі» (Піркей авот, 4:16,17).
      --------------------------------
      П’ятикнижжя.
      Гіллель (75 до н.е. – близько 5-10).
      Шемайя та Авталійон (друге століття до н.е.) – іновірці, що прийняли юдаїзм і стали великими мудрецями й тлумачами Тори. -
      Еліезер бен Харсом – один з десяти мудреців, замучених римлянами після поразки повстання Бар Кохби за відмову викладати Тору.
      Книга псалмів, 146:8.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    30. Дорожче над усі скарби (з добірки «Поміж рядками Аґади»)

      В далеку давнину в один і той же час наставниками Ізраїлю були два мудреці – Шаммай і Гіллель. Не тільки поглядами на ягадут, а й характерами різнились вони.
      Легенда доносить таке: котрийсь багатій вирішив стати на праведний шлях і звернувсь до Шаммая: «Навчи мене Тори, доки стоятиму на одній нозі».
      «Щезни з моїх очей, нечиста сило, і не смій більше являтися з такою дурістю!»- закричав мудрець і вигнав невігласа з господи.
      «Нічого»,- подумав ображений і пішов до Гіллеля.
      Люб’язно прийняв багатія мудрець і, вислухавши уважно прохання, сказав те, що й дотепер не втратило своєї ваги: «Не роби іншим , що не бажаєш собі!»
      «Тай усе? Я ж ніскілечки не втомивсь стояти, тож порадь ще щось».
      «Нічого більше»,- відказав Гіллель і вивів гостя аж за обійстя.
      Відтоді, мабуть, і пішов розголос, що ніхто й ніщо не спроможен вивести мудреця з рівноваги.
      Та все ж знайшлися ті, хто не йняв віри в це. Можливо, то були учні Шаммая, котрим подобалась норовиста вдача вчителя. За гарну плату вони підмовили чоловіка, котрий потерпав од нужди і готовий був на щозавгодно, розізлити незручного в спокої Гіллеля.
      «Врахуй,- напучували вони,- це не проста річ!»
      «Нічого, за гроші я найсумирнішого зумію розізлити!»
      І ось якоїсь п’ятниці, увечері, за якусь годину до настання Святої Суботи,перед господою мудреця пролунало: «Хто тут Гіллель?»
      А господар саме тої миті готувався йти на молитву і мив голову. Обв’язавшись рушником, визирнув у вікно: «Що тобі треба, добродію?»
      «Скажи,- прокричав той,- чому це у вавілонян голови схожі на яйця?»
      «Тому, сину мій, що у Вавілоні нема гарних баб-сповитух».
      Нічого не сказавши, пішов собі чоловік, та невдовзі заявився із тим же галасом. Перервав Гіллель приготування й питає: «Що сталось, любий?»
      «Чому в африканців такі довгі ноги?»
      «Це тому, гадаю,що мешкають вони серед боліт і озер.Бачу, в тебе є ще чимало запитань, то, може, зайдеш у господу?»
      «Справді, чимало про що хотів би спитати, та боюсь, що розсердишся».
      «Це ж чому?»
      «От-от настане Свята Субота...»
      «Нічого, питай».
      А чоловік дедалі більше червоніє од злості.
      «Ти начебто сердишся на мене?..Чимсь не догодив тобі? То скажи, не крийся».
      «Хай не буде більше в Ізраїлі таких, як ти!»
      «Це ж чому?»
      «А тому, що через твій незрушний спокій я втратив гарний заробіток»,- сказав і розповів мудрецю, як було.
      Поклав Гіллель руку на плече бідолахи, заглянув йому у вічі: «Сину мій, заспокойся: варто втратити ще більше, ніж тобі обіцяли, аби не мати на серці злоби. Спокій, душевна рівновага – дорожчі над усі скарби.
      Сказав і дав бідоласі дещицю з того, що сам мав.
      ----------------------------------------------
      Шаммай (50 р. до н.е. –близько 5-10 р.)
      Гіллель (75 р. До н.е. – близько 5-10 р.)
      П’ятикнижжя.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -