Миколка у школі товаришував з усіма учнями. Його любили, бо він завжди допомагав однокласникам і був дуже щедрим. Відмінних оцінок не мав, однак трійок теж не було. На жаль, поведінка його була незадовільною. Надлишкова енергія, хоча і спрямовувалась переважно на мопеди і мотоцикли, все ж інколи зашкалювала і не вписувалась у правила і кодекси. А ще ж було перше кохання... Які там уроки, які лінійки чи комсомольські збори? Він знав напевно, що після школи стане шофером і поїде з коханою за обрій пізнавати інші світи.
Миколина млява неприязнь до вчителя, який постійно робив йому зауваження і ставив погані оцінки за поведінку, одного разу переросла в конфлікт на уроці хімії. Закінчивши завдання, щоб убити час, хлопець змішав у великій пробірці залишки невідомих розчинів з інших пробірок, що стояли у штативі. Потім, не задумуючись про наслідки, притиснув отвір великим пальцем і збовтав. Несподівано струмені різнокольорової піни під тиском, як із вогнегасника, долетіли навіть до класного журналу на столі вчителя.
Напередодні травневих свят учитель хімії попросив принести, ніби для якогось унікального досліду, срібну монету. Ніхто з класу не приніс, крім Миколи. Це була монета ще царської чеканки. Як виявилося, учитель, вкинувши монету у кислоту, добував таким чином водень для сотень кольорових кульок до першотравневих свят. Обурений Микола на знак протесту на демонстрацію не пішов, а монета випарувалася у космічному просторі під акомпанемент комуністичних пісень і маршів.
Якось, нишпорячи у дідівській клуні, Микола відкопав німецький карабін без прикладу й окремих деталей затвору та патрони. Багато з них були у задовільному стані. Виготовити приклад було просто, а затвор довелося робити у кузні, та ще потім доводити до кондиції з допомогою маленьких напильників. Стріляв Микола у лісі, ховаючись, поки його не „застукали” мисливці. Тікаючи від них, хлопець утопив карабін у річці, а переховати набої не встиг. Учитель хімії знайшов їх поблизу школи (хтось підказав).
Вишикувавши всіх школярів на подвір’ї, дирекція провела затяжну, вербальну виховну роботу і забрала комсомольський квиток у Миколи. Патрони учитель хімії демонстративно вкинув у глибоку яму шкільного туалету. Цієї ж ночі Микола при світлі ліхтарика зірвав дерев’яний поміст у туалеті і, опустивши драбину, зібрав залишки набоїв, які ще не потонули у лайні. А далі, у гарячці, він зробив ще одну жахливу дурницю – додумався мити патрони у відрі шкільного колодязя!..
Ранком літня жінка, технічний працівник школи, особливо не принюхуючись, налила повний бак, призначений для питної води, який стояв у коридорі. І треба ж було одному з перших прийти до школи вчителю хімії. Його напевно мучила спрага – чи то від самогону, чи то від солоних огірків. Розповідали очевидці, що біля бачка з водою він залишив не тільки сніданок, а й вечерю…

2011р.

На жаль, деякі складники патріархальної селянської культури руйнуються і вмирають. Так стверджують етнографи. Мені важко з ними не погодитись. Ця історія двадцятирічної давності – ще одне підтвердження змін світоглядної системи народно-традиційної культури.
Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…

2008 рік

«Овен – немовля Зодіаку, як будь-яка дитина, він занурений у себе і свої відчуття. Овни егоцентричні, рішучі, енергійні і прямолінійні. Вони зазвичай не відчувають відповідальності за свої вчинки, що інколи має неприємні наслідки…»

Я – Овен. До того ж – реліктовий, чистокровний і рафінований. Про цей факт я дізнався від моєї дружини – глибокого знавця гороскопів і людських характерів. На прикінці оповіді я повернуся до цієї думки, щоб дотриматися наративної цілісності. А спершу – про часи мого небезхмарного дитинства, коли мені було всього шість років. Я розповім – із деякими відхиленнями від червоної лінії фабули – про один, останній, день мого перебування у сільському дитячому садку. Йдеться про мої дитячі страхи, тривоги і переживання, а також про моє колоритне виховання.
Отож у мене є старша сестричка і «однояйцевий» братик-близнюк. Вкрай замучені тато і мама пропадають із раннього ранку до пізнього вечора на колгоспній роботі. Бувало, під час жнив, тато повертався додому весь у пилюці – біліли лише зуби. Я любив брати у руки мамину сапку, з якою вона ходила на ланку. Усі інші держаки лопат, вил та іншого знаряддя не були такими гладенькими. Мамині руки відполірували його до блиску, і видавалося, що цей держак мав «підвищену температуру».
За відсутності батьків моїм вихованням займалася здебільшого бабуся, яка пережила дві світові війни і була вольовою, принциповою, безкомпромісною, а інколи – несправедливо жорстокою.
Моя надлишкова енергія почасти вилазила, випирала, як тісто із макітри. Іноді всупереч моїй волі вона завдавала шкоди, а зупинитись, відмовившись від втілення своїх бажань не виходило. Приміром мені дуже хотілося, і давно, зазирнути у димар на хаті. Я вірив, що там хтось живе, бо нерідко притуливши вухо до комина чув звуки, мінливі, глухі й таємничі. На жаль, крім смердючої сажі, я більше нічого у нутрощах димаря не побачив. Проте своє розчарування сповна компенсував кількома сповзаннями на сідниці по стрісі, ніби на санчатах з горба. Вечором бабуся, угледівши вичовгані сліди на солом’яній покрівлі і сажу на моїх рукавах, кричала батькам, маючи на увазі мене з братом: «Треба шось робить! Вони скоро хату розвалять!» Про саме покарання, а точніше – стояння у кутку на колінах та ще й на підсипаній кукурудзі з віником у руках, детально розповідати не хочеться – соромота.
Очевидно, слідкувати за нами бабуся фізично вже не встигала, бо мусила доглядати чимале домашнє господарство, живність з хвостами, ратицями, рильцями, кихтями і дзьобами. Припускаю, що саме тоді, під час обговорення моїх польотів над хатою, батьки твердо вирішили відправити мене і брата у дитячий садок.
Він знаходився у іншому кінці села ближче до луків і річки та до дідової оселі, де пройшло мамине босоноге дитинство і юність. Дві будівлі: хата і кухня з піддашшям, та ще подвір’я дитячого садка були огороджені високим тином із очерету. Загорода була щільно сплетена і закривала від мене інші світи, немов стулені віконниці на вікні, а видовбані в ній шпаринки відкривали лише нікчемні краєвиди. На щастя крім кущів і маленьких дерев, на подвір’ї дошкільного закладу росла велетенська черемха. Нас манили смачні ягоди на верхніх гілках. І хоча залізти на черемху було не просто – зусилля винагороджувались. Облюбоване місце на гілці слугувало мені схованкою та спостережним пунктом за луками, ставком і лісом. Там я уявляв себе таким великим, а усіх, хто ходив внизу, – маленькими, як курчата. Від об’їдання черемхою мої губи, язик і руки мали синьо-фіолетовий колір.
Того нещасливого ранку в дитячому садку з’явилася руда, як очерет на загорожі, та ще й бульката інспекторша з району. Вона ходила у білосніжному, накрохмаленому халаті і заглядала у всі закутки, записуючи щось у блокнот. Нас, дітлахів різного віку, вишикували в одну шеренгу. Звертаючись до мене, інспекторша запитала: «У тебя что, симптомы синюшности?» Я не знав, що це таке, тому мовчав. «Иди умойся с мылом». – «А воно не відмивається», – заперечив я. «Если немедленно не отмоеш всё это – обед не получиш». При цьому вона неприємно тицьнула мені у щоку своїм лакованим нігтем. Найбільше мене гнівило те, що сьогодні мені не дадуть поласувати цукерками і печивом. Їх до приходу інспекторші було завчасно принесено на кухню.
Господарське мило, яке пахло дустом, усе одно не змогло відмити сині заїди від черемхи. Тому, розпрощавшись з ласощами, я вирішив «насолити» інспекторші. Для цього погукав найменшого хлопчика, дуже слухняного, на прізвисько Маслюк. Він вирізнявся серед інших тим, що ходив у довгій полотняній сорочці, без штанців. Я засукав його сорочку до підборіддя, підколов її шпилькою і наказав йому піти до тьоті у білому халаті і привітатися. Що там відбувалося далі, я не бачив, бо сховався в кущах, але чув істеричний крик малозрозумілою для мене мовою. На жаль, постраждав Маслюк, у чиє вухо вп’ялася своїми гострими нігтями інспекторша, намагаючись дізнатися, хто його послав.
Невдовзі небо почорніло, здійнявся вітер. Наближалася гроза. Час розплати настав: «Завтра больше не приходи!» Слова інспекторші налякали, немов спалах блискавки. Для точності слід зауважити, що виганяли мене з братом з дитячого садка не тільки за цю провину, а, як кажуть у суді, за сукупністю складу злочину. Та від цього легше не ставало.
У «тиху годину» – якби ж вона була тихою – я не спав. Небо розкололось ніби дровеняка від удару колуна. Страшенна злива і град, що немилосердно лупцювали віконниці і ґанок, навіяли такий смуток, що хотілося плакати. Пізніше, коли грізна стихія втихомирилась і почало розвиднятися, я потайки відкопав складальний ножик у криївці біля призьби і рушив додому. Підтюпцем подолав ділянку ворожого соснового лісу, який вклинювався в село, відгороджуючи високими деревами ферми. Біля конюшні, що стояла на горбі, я мало не загруз у болоті. Довелося зняти босоніжки і загрібати багно босими ногами. Воно вилазило між пальцями і лоскотало їх.
Худе мокре лошатко, у якого світилися ребра, стоячи по коліна у рудій твані, просунуло голову крізь лати тину і намагалося дотягнутися до бур’яну. Та дарма. Голодні дорослі коні з довшими шиями вже давно знищили всю рослинність навколо загороди. Я нарвав трави і годував його з рук. Верхня рухлива губа вороного стригунця вкрита ріденькими волосинками, вихоплювала жмутики трави швидко й жадібно.
Огледівшись, я рушив між возами у напрямку греблі. Нашої хати не було видно, проте по той бік балки у далині маячив високий бересток – це той, що ріс на рідному обійсті. Ставало веселіше. Неприємні переживання відступали, наче білясті хмари на небі. Мій намір перейти балку голосно зупинив конюх, який, мабуть, давно вже спостерігав за мною, сидячи біля воріт конюшні: «Ти куди? Чи тобі повилазило? Он бачиш, греблю прорвало. Вертайся і йди додому через центр».
Я спустився до води, що вийшла з берегів рівчака, затопивши балку, і несла стебла очерету, пагілля, стіжок сіна та ще мертвих качок. Вони не тонули, тільки їхні голови були занурені у воду. Невже їх убив град? Ні! Качки ще оживуть, думав я, ось тільки лавини води проженуть по під мостом і далі розіллються по квітучих луках. А там вони вирвуться із полону брудної води, що засмоктала їхні голови, буцімто багнюка, стануть на жовто-гарячі лапки і будуть весело скубти траву та ганятися за цвіркунами. Я вірив у воскресіння качок, як колись у випадку з кабаном, до останньої миті. А було це так.
На Різдво тато заколов кабана і покликав мене «душити» – так називалась ритуальна процедура сідання чи лягання на вже обсмалену тушу, вкриту старим кожухом. Кабан начебто легенько ворушився піді мною і важко, утробно позіхав. Здавалося, він щомиті готовий був схопитися на ноги і побігти у балку. Мене охопив страх. Упевненість у тому, що кабан ще житиме, згасала лише тоді, коли з-під ножа, що розрізав останній шмат, з’явилася підстилка із сіна…
Думки хаотично роїлися у моїй голові: із дитячого садка вигнали, а додому іду, іду і ніяк не дійду. Попам’ятав бабусю і був певний: вона сваритиме, як дізнається про все, свавільно і довго. У крайньому роздратуванні бабуся зазвичай застосовувала два методи впливу на мене: вербальний і фізичний. Її слова «іди з дому і більше не приходь» страшили більше, ніж стьобання батогом. Батіжила вона нас так собі – у напівсили. Хоча від того батога сховатися не вдавалося навіть за комином на печі. Батіг був плетений із сириці, а пужално мало на кінці наростень, щоб не вислизало із долоні. Кору на ньому хтось прикрасив різьбленою мережкою. Висів батіг у хаті на видному місці, поряд із втиральниками. Як універсальний стримувач і гальмо, батіг застерігав нас від прояву шкідливих намірів і вчинків. Часом було достатньо одного погляду на нього, щоб тихо пригасало полум’я надлишкової енергії. На жаль, гальма спрацьовували не завжди. Так було і минулої затяжної студеної зими, коли корова привела бичка.
Тато вніс його, ще мокрого на кухню, там він і жив, поки спали морози і від тепла весняного сонечка щедро заплакали бурульки під стріхою. Бичок ріс швидко, як казав тато, додавав по одному кілограму ваги за добу. Я йому заздрив, бо у мене так не виходило, і на черговому обрядовому зважуванні, щоб не відставати від бичка, я поклав у кишені зубило і дюжину болтів. Обман розгадав тато, почувши брязкотіння металу. Було соромно. Бичок хутко освоїв територію і хоча його прив’язували, часто вилазив передніми ногами на лаву біля стіни. Тоді він здавався мені ще більшим. У перші дні він після випитого молока пожадливо смоктав мою руку, яку я боязко сунув йому до рота. Але пізніше взагалі перестав підпускати до себе: нахиляв голову, бундючився, і очі його соловіли.
Я ніяк не міг погодитися з домінуючою роллю бичка, нехай і в межах кухні, з його ненажерливістю (це ж треба – випивав за раз молока стільки, скільки я за кілька днів!). А як він ревів? Безпричинно, вдень, а інколи і вночі, низьким голосищем. Підступний план – реваншу за мої невдачі і вищість бичка та спротиву бабусиній тиранії з її осоружним батогом – визрів спонтанно. Пізно увечері, коли вже всі лягли спати, навіть клятий бичок, бабуся необачно забула закрити двері в кухню. З мого ліжка в хаті було видно (у світлі полум’я грубки) кров’яну шерсть на задній нозі бичка. Постріл з рогатки шматочком зігнутого алюмінієвого дроту був сильним і влучним. Бичок з гуркотом схопився на ноги і почав осатаніло вихати ногами у дерев’яну тумбочку, що стояла поруч. Бахкало так, ніби десяток барабанів у школі на піонерській лінійці, куди якось я ходив на екскурсію.
Першою опанувати ситуацію взялася бабуся. Не розуміючи, що сталося, вона вхопила віник і почала лупцювати бичка, додаючи брутальних слів. Мені було смішно. Можливо, ще й наступного дня було б весело, якби ранком бабуся не знайшла під моєю подушкою рогатку та залишки набоїв… Того дня кінчик сириці батога, що розсупонився і був схожим на кінчик пензлика, особливо відчутно розтинав повітря, утворюючи звук тотожний тому, що линув під час згубного польоту шматка дроту в бік злощасного бичка…
Зрозуміло, що відтворені події відбувались у минулому столітті і можуть претендувати на рубрику бувальщина. А наостанок – про часи сьогоднішні. Недавно «Бі-Бі-Сі» на одному з телеканалів демонструвала унікальні кадри відеоспостереження за близнятами в утробі матері. Як виявилося, там двоє окастих немовлят безсистемно буцають одне одного головою, плаваючи у водах.
Дружина приготувала великий торт і попросила мене віднести його на холодний балкон. Мені повиділося, що простору для проходу на балкон недостатньо. Спершу від поштовху мого стегна поїхав зі скрипом по паркету стіл, а потім був відкинутий ногою вбік стілець, що стояв поруч. «Тут сильно процвітає баранізм! Треба терміново пиляти твої баранячі роги і стригти шерсть!» – мовила дружина, дивлячись на мене поверх окулярів люблячим поглядом. І додала: «Мало, дуже мало тебе лупцювала бабуся у дитинстві. Слід було більше». Я відчував позитивні флюїди її погляду – тому лише мовчки посміхався…

2008

Ранок, теплий і росяний, обіцяв полуденну серпневу спеку. Вдягання і сніданок не змогли відволікти від тривожних думок і притишити хвилювання перед 30-кілометровою дорогою. Левова частка маршруту, обраного Степаном з допомогою давньої, затяганої мапи була невідомою.
Біла вишиванка і домотканий багряний пояс, видобутий з прадідової скрині, – це все, на що відважився Степан. “Ну, не свататися ж їду, – думав він, – а на побачення”. А ще йому дуже не хотілося, щоб бабусі–односельчанки, сидячи на лавках біля перелазів і лускаючи насіння, угледіли його вбрання.
Невдовзі хвилювання розвіялося: шумом вітру, що вривався в рукави сорочки, напинаючи її вітрилом на спині і звичним ще з дитинства звуком вихлопу мотоцикла. На жаль, приємне єднання вершника і прудкобіжного возільника тривало не довго. Вже через кілька кілометрів, коли позаду лишилося і сусіднє село, Степан, долаючи найвищу гору, почув, що руховик став працювати аритмічно. Животворні іскри в його нутрощах спалахували все рідше і рідше, а на вершині гори сконали.
Чекаючи, поки залізо трохи охолоне, Степан озирнувся. Ярок, давно сформований талими водами і зливами, не зачепив горб, але його підошву добряче погризли плуги, добравшись до червонувато-жовтої глини. Незаймане узвишшя поросло тонконігом, якого зроду ніхто не косив. Велика і стара покинута вовча нора пробуравила горб, здавалося, що через цей отвір вивітрилося тепло землі, як тепло оселі через димар.
Степан перевів погляд на обриси хат вдалині, що маячили рядочком на тлі луків. Сріблясто-біла ртуть вузької річки ховалася за вербами, вище яких виднілись вільхи на болоті і списи тополь.
На споді гори стояла цегляна двоповерхова школа. Її бурякові стіни, подзьобані з часів війни осколками снарядів і скріплені пізніше здоровенними кованими металевими тяжами, місцями обросли мохом і диким виноградом. Тут колись навчався Степан зі своєю шкільною симпатією. А на цю гору сходили щороку випускники школи зустрічати сонце, символ їхніх надій і сподівань. Щось схоже пережив і Степан п’ять років тому, а потім... потім усе сталося як у рядках відомого поета: “...А любов моя з синім бантом до практичнішого пішла...”
Комарі спогадів ще дзижчали навколо Степанової голови і навіть намагались кусатися, але боляче від цього вже не було...
Ремонт двигуна обмежився заміною свічок. “Як добре, що прихопив їх,” – думав Степан, розганяючи мотоцикла. Степ. Голуба безодня повітря між небом і землею насувалася, наповнюючи легені. Дихалось легко.Шлях пролягав через поля. На вибоїнах часто жовтіло розсипане зерно пшениці і вівса – то вантажівки губили врожай дорогою на елеватор. Курява вкрила все на узбіччі – траву, дерева, кущі.
Спускаючись у неглибоку балку, Степан наздогнав рій бджіл, який летів уздовж дороги, низько, розтягнувшись темною густою сіткою на десяток метрів, на фоні стерні він був схожим на велетенського удава, який звивався то вверх, то вниз. Перегони наввипередки з бджолами були короткими і завершелися тим, що рій чомусь повернув упоперек дороги. До такого маневру Степан, перебуваючи в стані замилування, був не готовий, та й гальмувати почав тоді, коли бджолині жала вже вп’ялися в пальці рук і вухо. Коли пил розвіявся, бджіл уже не було, а збурений Степан, дивлячись у дзеркало, прикручене на рулі, висмикував тремтячими руками жала з лівого вуха.
Укушені місця палахкотіли жаром і надималися пухлинами. Настрій був невеселий. Немилосердне сонце припікало. “Це ж треба було таку халепу серед степу, – думав Степан, – скажи кому – не повірить...”
Старий, здичавілий і таємничий ліс зустрів прохолодою, сирістю і пітьмою. Важке сонне повітря, обпившись пахощами хвої, грибів і прілого листя, принесло полегшення тілу, інфікованому коктейлем отрути і адреналіну. У вологій дубині дорога петляла пругким жовтявим піском із вкрапленими, попелястими плямами невисихаючих калюж – мов безмірна леопардова шкура. Зрідка місцями траплялись галявини, засліплені сонцем. На одній з них Степан побачив блакитні і жовто-гарячі квіти. Зупинився. Серед високого різнотрав’я і присадкуватої лісової суниці росли материнка і звіробій. Нарвавши два оберемочки і сховавши їх у невеликий рюкзак, Степан нарешті виїхав із лісу, щоб знову зупинитися – тепер уже перед загатою “колгоспного хазяйнування”. Хтось додумався зорати і засіяти луки. У вибалку дорогу спотворювали глибокі баюри, заповнені водою, а обабіч – суцільне болото з рідкими немічними стеблинками кукурудзи.
Степанова вперта натура не дозволяла йому втрачати час на пошуки об’їздних шляхів: роздягнувшись і сховавши одяг у рюкзак, він рвонув навпростець. Шматки багнюки, вилітаючи з-під коліс, картеччю вкривали спину, та ще й плюхались у ковбані, розганяючи місцевих жаб.
Біля річки Степан оглянув себе: навіть голова була в болоті, а укушене вухо обвисло, як у капловухого собаки. “Оце парубок!” – плювався Степан, витираючи багно з губ. Як не дивно, але трагікомічність ситуації лише додала йому сил. Купання у річці і “зализування” ран вже не могло призупинити політ його думок на інший берег, де жила царівна Тамара.
…Тихий втомлений вечір. Прощання на мосту – мовчазне і тривожне. Небо все нижче опускалось над річкою, а із заходу сунули підозріло дощові хмари. Дерев’яний міст з’єднував луки і село. Людські огороди впиралися у густі, похилені до води верболози. Їхнє сірувато-зелене листя слугувало прихистком для гусей і качок, де ті кублились, гублячи пух, а вода розносила його по берегах. Чорні човни похнюпили свої носи і, опустивши їх у воду, спочивали, спершись на берег кормою, з надією колись звільнитися від пут металевих ланцюгів, якими вони були прикуті до верб, і нарешті відчути швидку течію чистої річкової води; а вода змиє з їхніх бортів яскраво-зелену ряску і равликів, що присмокталися до дощок.
Спираючись на сизі, вивітрені перила мосту, Тамара дивилася у воду. Довгуваті, зелені коси водорослів колисало течією, оголюючи золото річища. А ще вона загрібала маленькими пальцями босої ноги, опаленої сонцем і окільцьованої біленькою смужкою незасмаглої шкіри від ремінця босоніжок пісок, занесений на товсті дубові дошки мосту взуттям, ратицями, копитами і колесами.
Гарячий пісок сипався у щілину між дошками і зникав у воді, залишаючи сніп пороху на дзеркалі води. Коли відстань (із Степанової ініціативи) між їхніми ліктями, невпинно скорочуючись, досягла невидимого міліметра і дихання його стало спонтанним, а тіло, напружившись, завмерло – Тамара тихим сяйвом далекої блискавки мовила: “Не треба, Стьопо...” У цей час велика рибина скинулась на воді, порушивши мертву тишу, та ще ластівка пронеслася, танучи у непроглядному вечірньому тумані. Ця символічність пророчила Степанові довгий і цікавий шлях завоювання царівни.
…Ніч, темна і вітряна. Степан, влігшись на долівці, застеленій травою озера, що мала неповторний аромат і тихо шурхотіла під ковдрою, провалювався в сон, звільняючись поволі від полону пригод. Краплі дощу розпочали свій веселий танок на бляшаному даху хати, а тіло його зрідка здригалося від залишків напруги і солодкої втоми.
Попереду Степана чекало військо на чужині та ще Тамарині листи, яку в’їдливі сусідки все допитували: “А що то за артист приїздив?”
Через два роки Тамара стане його дружиною і народить йому синочка, але це – вже інша історія.

2009

Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:

...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...

Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...

2009

Вишуканий поетичний образ, створений відомим українським поетом, мав відблиск і в моєму житті, щоправда, в значно прозаїчнішому вимірі. І все ж лелека приходив, часто приходив.
Літній ранок, теплий і росяний. На подвір’ї батькової садиби я клепаю косу. Гладкий кіт з лискучою шерстю вивернувся на спориші поблизу. На стежці, що веде з балки, з’явився лелека. Першим його почув кіт. Сховавшись під бабкою, він почав кумедно вмощувати під собою задні лапи, готуючись до стрибка (певно, інстинкт хижака – на залишковому рівні – був живий у ньому).
Коли відстань між нами скоротилась приблизно до двох метрів, лелека видобув великим дзьобом звук, лише один звук – ніби удар кастаньєти. Цього було достатньо, щоб кіт забіг у малину – зализувати психологічні рани.
Хвилину ми дивилися одне на одного, пір’я на птахових грудях було мокре, сонячне проміння переливалося різними відтінками на краплинках роси, що світились на рельєфній шкірі ніг, від чого вони здавалися ще тоншими. Ніби на ходулях, лелека обійшов мене, простуючи на грядку, шукаючи якусь поживу...
Якщо зазирнути в минуле ще далі, то стане зрозуміло, що мій поглиблений інтерес до цих дивовижних птахів був породжений мистецтвом, точніше – кіно, побаченим у Харкові багато років тому. Фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» не давав відповіді, але ставив питання. Сильне емоційне враження від побаченого шукало вихід у надлишковій енергії і молодечому максималізмі. І хоча ідея спорудити основу для гнізда лелек поблизу батькової оселі визріла у мене і мого брата спонтанно, каталізатором її втілення, поза сумнівом, був фільм.
На колгоспній конюшні «позичили» колесо щонайбільшого діаметру – від гарби. Каюся, задля виправдання хочу зауважити, що в ньому все ж не було двох спиць, а ступиця мала серйозні технічні пошкодження. Спиляли три верхні гілки високого берестка, підняли мотузками колесо, кілька дрючків, хмиз та сіно. Довелося вислухати бурхливі протести бабусі: «Ви що ото, хлопці, надумали – виносити все сіно на гніздо?»
Першими зазвичай прилітають самці лелек і влаштовують перманентні, інколи жорстокі, бої за територію і гніздо. Так було і тієї весни. Поблизу дерева з гніздом впало кілька пір’їн – чорно-фіолетового відтінку, деякі з них – махові – мали довжину, більшу ніж півметра.
Жили лелеки на тому гнізді років вісім. Всі їх любили. Навіть занадто практична бабуся, і та поцінувала переваги від появи великого птаха в небі – сойки і яструби більше не крали маленьких курчат. З часом гніздо помітно розрослося і стало прихистком для інших маленьких птахів, які мостили свої гнізда внизу лелечої оселі.
Без претензій на власну велич хочу згадати поета Михайла Шевченка, який, довідавшись про цю подію, написав вірша «Зустрічаю лелек» – де потішив мене першими рядками:

Що ви нудите світом?
Чого це вам хлопці не спиться?
Чи погано орали, що втома не валить із ніг?
Чи вам світ зав’язала сільська молода чарівниця,
Чи зоря розбудила, на голови впавши, мов сніг?
Ах, ви знову з тим колесом!..

На жаль, того берестка і гнізда давно вже не має, та відтоді лелеки живуть у нашому селі завжди – на інших гніздах, що їх продовжують робити для білих птахів із чорною ознакою мої земляки.
Приголомшлива, незабутня картина тих часів: ще весною і не пахне, лише на горбах, з південного боку, тане перший сніг, а над гніздом здіймається у небо яскраво-зелений кущ озимини, як символ життя – то лелеки занесли зернятка лапками, ходячи по пшеничних полях.

2008

Зима. Ранок. Шкільні портфелі давно зібрано, а йти до школи зовсім не хочеться. Вже й поснідали, і шапки одягли, а треба ж було ще погратися у війну. Я взяв на кухні копистку, а брат – качалку – і давай битися, ніби на шаблях чи мечах. Зброя була не однаковою (ну хоча б за вагою) і давала переваги братові. Я втікав на кухню, він гнався, я, щоб підсилити свій захист, ухопив на ходу макітру і насунув її на шапку. Через кілька секунд по обличчю і вухах потекло щось липке. Як виявилося, бабуся збиралася пекти хліб і приготувала в макітрі запарку… Що було далі? Неприємні епізоди, як кажуть, залишаю поза кадром. Стареньку вушанку випрали і повісили сушитись. А тато, світла пам’ять його душі, витяг із шафи свою парубоцьку смушкову папаху і дав мені. Все одно до школи треба було йти…

Вивихнутий великий палець правої руки набув темно-червоного кольору з синюватим відтінком, він хаотично сіпався, набряк поступово поширювався на зап’ясток. Мені дванадцятий минало. За добу я вже не міг ні тримати в руці ложку, ні писати чорнилом у зошиті (в той час кулькових ручок і паркерів і в помині не було). Далі ховатися і мовчати не було можливості, настав час зізнаватися.
Дуже відома у всій окрузі бабуся-костоправ жила за сім кілометрів у сусідньому селі. Щоб відвезти мене до неї, тато, світла пам’ять його душі, випросив на конюшні сильного коня, якого звали Каштаном, і невеликі сани. Я народився з Каштаном в один рік і любив його. Неймовірна потужність і витривалість коня та ще його причуди вражали. Так, якщо йому набридало тягнути за собою важкого плуга, а погонич не давав йому перепочити, Каштан зупинявся, виходив з борозни і повертався до погонича ніби з німим запитанням: «Доки ти мене будеш мучити?». У цьому випадку всі спроби загнати його у борозну були марними. Мусили дати коневі щось поїсти. А їв він усе, навіть цукерки. Вишуканий нюх Каштана безпомилково визначав, у якій кишені вони лежать. Рухливими губами він щипав те місце та фиркав – так кінь випрошував солодощі.
Увечері похолоднішало, йшов сніг. Вітер ще з обіду розгулявся, і його пориви, граючись, крутили сніг, змітаючи його в кучугури і перемети. Шлях до сусіднього села пролягав понад сосновим лісом, що розкинувся праворуч, а зліва росли понад дорогою високі тополі й осокори. У верхів’ях дерев вітер завивав, стогнав, співаючи сумну студену мелодію.
На переметах кінь долав кучугури ніби танк, здіймаючи дрібну снігову куряву, а сани гойдалися, риючи глибокий слід. Було моторошно. Я зарився у сіно, вкрився кожухом і згадував обставини своєї травми. Було це так. Тато змайстрував унікальні санчата. Зварена з кутників конструкція мала широкі полозки, що не провалювалися у снігу, товсту дубову дошку, зручну для сидіння, підставки для ніг і навіть ручки, за які можна було триматися. Взимку діти і дорослі з усього села сходилися кататись на лижах і санчатах з пагорбів у балку, яка огинала околицю села місяцем-молодиком. Вищих згірків у селі просто не було. Існував один найкрутіший спуск, який був не по зубах жодному зірвиголові. Річ у тім, що в цьому місці, біля підошви горба, була велика копанка, обрамлена досить високим бруствером. У зимку вода у копанці замерзала. Цей рукотворний трамплін зупиняв всіх відчайдушних і безстрашних, активізуючи їхній інстинкт самозбереження.
Під схвальні окрики школярів і дорослих я з братом на нових санчатах високо піднявся у повітря з надією перелетіти копанку. Проте кут вильоту над трампліном виявився занадто великим. Недоліт! Приземлення відбулося прямо на лід, який від удару тріснув, з тріщини почала швидко виступати вода. Полозки санчат «роз’їхалися». Ми з братом мали розбиті і закривавлені носи, а я ще й вивихнув пальця…
Маленька бабуся, запнута хустиною і вдягнена у все темне, побачивши мене, запитала: «Ти Василь чи Петро? І що цього разу сталося?». Хоча ми були постійними «клієнтами» костоправші, вона все ж не розпізнавала близнят. Холодними ніжними руками вона взяла у долоні мій гарячий зап’ясток і наказала мені дивитися їй у вічі, а не на руку, та розповідати про нещасливу пригоду. Я щось мимрив під носа про санчата та копанку і незчувся, коли палець став на своє місце. «Бережи руку», – прощаючись, мовила бабуся.
Щоб Каштанові легше було долати дорогу додому, тато вирішив їхати назад степом навпростець, де снігу намело менше, ніж попід лісом. Темна ніч обгорнула степ, безмірний і безкрайній. Тільки десь далеко-далеко простирадло сніжного покрову зливалося, мов море, з чорним нічним небом. Зрідка за обрієм тільки блисне вогник і згасне – то, може, світяться каганці у хатах моїх односельців, думав я. Яким же малесеньким здавався я сам собі проти цього велетенського простору. «Кінь нас довезе сам», – сказав тато і, прив’язавши віжки, влігся біля мене. Я дошкуляв татові запитаннями: а якщо кінь заблукає? а якщо ми заїдемо у яму і перекинемось? а якщо на Каштана нападе вовк? Ця картина в моїй уяві була найстрашнішою. Тато сказав, щоб я не боявся, і додав: «Вовк такий малий проти Каштана, що коли кінь наступить на вовка копитом, то від нього залишиться купка величиною з коров’ячий кізяк». Це заспокоїло. Я більше не мучив тата, проте думки продовжували роїтися в моїй голові: хотілося швидше зайти у рідну хату і радісно розповісти мамі – що рука у мене вже не болить, а братові – про ліс, про степ, хурделицю, Каштана і вовків, які гналися за нами, але так і не догнали…
На подвір’ї я зіскочив із саней, почухав обмерзлі волосинки довкола мокрих Каштанових ніздрів, дав йому цукерку і побіг у хату. Рвонув на себе ручку дверей у сінях, натиснувши великим пальцем на клямку. У тиші сіней щось хруснуло ніби зламалася сира гілка… Відкривши двері, голосно гукнув: «Мамо, а я…» – і вже шепотом додав: «Мабуть, знову вивихнув пальця». Мамин розпач і мій переляк передати неможливо: це ж треба проїхати у таку негоду надцять кілометрів, і що тепер – все спочатку?..
Поки тато відводив коня на стайню, мама, швидко одягнувшись, повела мене до тітки Марії. Ця могутня жінка-ветеринар зо два метри зростом, коли їхала на мотоциклі, то з під неї виглядав хіба що низ коліщат. Мовчки, без «словесної анестезії», Марія вхопила мою руку, як великий краб клешнями, і почала тиснути на суглоб. Хотілося кричати, я тримався з останніх сил. Проте кістки суглоба вправилися. Все відбулося похапцем, брутально, але на диво швидко і, головне, ефективно.
Відтоді минуло понад сорок років. Ніхто вже не спускається з пагорбів на санчатах, бо у селі обмаль дітей. Школу збираються закрити. Неприступний горб, який колись манив та відлякував багатьох, став меншим і ніби якось осунувся, як і людина, що на старість стає підтоптаною. Джерело у копанці, якій кілька століть, забив намул, і вона просто заросла травою. А я щоразу, коли приїзджаю до мами, чомусь відкриваю сінешні двері лівою рукою…

2009

Пам’ятник Фрунзе стоїть у центрі села. Командарм із каменю, покритого бронзовою фарбою, у важкій шинелі і будьонівці дивиться на захід. За кілька десятиліть його так часто фарбували, що від цього він потворно «зажирів». Часом голуби, горобці і граки, всівшись на плечі, змінювали відтінки шинелі залежно від кольору стиглих ягід у навколишніх садках, а ще добавляли у петлиці командарма незрозумілі знаки. Вранішнє сонце, яке сходило позаду пам’ятника, кидало на майдан химерну тінь. Ім’ям командарма було названо колгосп. Проте це сталося пізніше – вже після війни. Спроби ж колективізації у двадцяті роки, після бандитського знищення гетьманської влади, були невдалими і трагічними. Так голову Комітету незаможних селян і секретаря волкому партії було вбито, а уповноваженого губернського політичного управління Живодьорова розкуркулені селяни закололи вилами.
У сімдесяті роки сільська молодь навряд чи пам’ятала про ті події. Після чергового перегляду фільму «Чапаєв» вони сиділи біля клубу, про щось гомоніли, лущили насіння та ще сміялися з Мишка, який виймав із кишені жабку, клав її на коліно черевцем догори і чухав їй місце, де мала б бути шия. Потім Мишко ніжно розправляв довгі жаб’ячі лапки. Очевидно жабі все це подобалося, бо вона не пручалась. Нічну тишу порушив гул мотоцикла – предмета заздрощів багатьох загрунівських парубків. То з сусіднього села їхав «на чужу» до незаміжньої доярки рудий Ілько. Їхав він на мотоциклі ІЖ-49 (такий собі радянський «Харлей-Девідсон»), і не з порожніми руками, а з подарунками. На вибоїнах майдану сумка, що невдало була прив’язана на задньому сидінні, випала. Коли пил розвіявся, стало видно щедрий скарб: десяток хустин білих і квітчастих – особливо файних, та ще величезні труси на трьох резинках. Доярка була могутньою жінкою, не те що Ілько. Могла легко взяти на стегно сорокалітровий бідон з молоком і, притримуючи однією рукою, нести його скільки заманеться. Хусток вистачило всім дівчатам, а що робити з трусами – думали не довго. Під регіт усієї компанії хлопці, ставши на плечі один одному, підсадили третього і той одягнув труси на голову командарму. Отак весело й розійшлися по домівках.
Ранком селяни могли чути брутальну лайку голови колгоспу і секретаря сільради. Перший кричав другому: «Зніми труси негайно, бо нас посадять, як узнають! Ти що, не розумієш?!». Секретар сільради хутко збігав у найближчий двір, вхопив довгі вила-двойчаки, якими зазвичай вивершують копиці сіна, і рушив до пам’ятника.
– З вилами? На командарма! Не пущу! Тільки через мій труп! – верещав голова колгоспу.
– Іди шукай драбину.

Напевно, голова колгоспу ще пам’ятав уповноваженого Живодьорова…

2009

Літню екзаменаційну сесію успішно завершено. Настали дні цілковитого «розслабону». Пізніше розпочнуться студентські практики і будівельні загони, а поки що можна цілими днями купатися на річці, грати у волейбол чи на гітарі. Це були ті часи, коли з вікон студентського містечка звучали переважно пісні Висоцького.
Петро мав витончений музичний слух і любив класичну музику та ще грав на своїй іспанській гітарі твори Баха, Тареґи, Родріґо і Джульяні. Його ставлення до Висоцького було ніяким. Що занадто – то не здраво, думав він. Але тут під вікна його гуртожитку внадилася ходити закохана пара. Кожного вечора вони сиділи обнявшись на лавочці і слухали потужний магнітофон. Було дуже спекотно, всі вікна у гуртожитку відкрито, а хриплий голос співака не вщухав. На прохання хоча б трохи притишити звук пара ніяк не реагувала. Петро вирішив діяти рішуче. Сходив на загальну кухню і там роздобув чималу торбу з борошном невідомого походження. У ній завівся чорненький жучок, і вже було незрозуміло чого в торбі більше: борошна чи жучка.
Було вже за північ. Висипане з третього поверху борошно впало прямо на закохану пару. Табун коней не зривається з містя так швидко, як скочили з лавочки закохані. Вони перелякано бігли тротуаром. За ними тягнувся шлейф борошна, схожий у місячному світлі на довжелезну фату нареченої, а з магнітофона в цей час лунало хриплувате: «Чуть помедленнее кони, чуть помедленнее…»

2009

Пустеля Калахарі. Ранок. Після нічної холоднечі перші промені великого вогняного кружала сонця розпочали нагрівати землю. Тишу глушини порушило шарудіння у кроні високо “підстриженої” жирафами акації, що маячила серед пісків. То вухасті грифи один за одним злітали зі свого сідала, відчувши перші висхідні потоки теплого повітря. Вони заходилися ширяти в небі у пошуках здобичі. Її було вдосталь: багато травоїдних не пережили засуху та пожежу, які знищили рештки пожухлої трави залишивши пил, пісок, каміння та вибілені на сонці скелети тварин.
З нори біля підошви покинутого термітника виліз сурікат. Він увесь тремтів від холоду і боязко озирався. Невдовзі він забрався на вершину термітника і, ставши на задні лапи та спершись на хвіст, кумедно схрестив передні лапки на животі. У такій позі сурікат вигрівав черевце, вкрите ріденькою перламутровою шерстю. Його голова, як перископ субмарини, поверталася у всі боки, а очі, обрамлені чорними плямами, що додавали тваринці сумного вигляду, вдивлялись у далечінь.
Неподалік з-під каміння виповз скорпіон і впевнено рушив до термітника, грізно виставивши вперед дві клешні, готові схопити все, що рухається. Його хвіст, вигнутий наче шабля яничара і озброєний на кінці отруйним жалом, здіймався над тілом членистоногого.
– Ти чого виліз на вершину? – запитав скорпіон суріката. Ану злазь! Ти хіба не бачиш, що я іду!
– Я на горбі, щоб бути вищим і бачити все. Я гріюсь на сонечку, чекаючи свою сім’ю, що пішла до солоного озера, та ще вартую, щоб вчасно помітити коршуна чи шакала і втекти у нору, – відповів сурікат.
– А я не боюсь нікого і нічого. І мені не треба вилазити на згірки. Мій хвіст, як отруйний спис. Поглянь – він набагато вищий моєї голови! А твій хвіст? Він тонкий, як у пацюка! І яка від нього користь? Хіба що слугує тобі п’ятою ногою. А у мене ніг все одно більше – аж шість! Мурашки і коники від мене не втечуть, а ящірки, як побачать мій хвіст, ховаються у норах і там тремтять від страху. Злазь з термітника! Я буду у ньому шукати личинок! – командував скорпіон.
– Їх немає, – відповів сурікат. – Оселю покинули давно. Крилаті терміти вилетіли, а інші загинули під час пожежі. Тож повзи собі далі.
– Та ні! Спершу я залізу у нору і пошукаю там якусь поживу, – погрожував скорпіон.
– Я тебе не пущу до нори, – твердо мовив сурікат, – там мої діти і я їх захищу. Я зможу боронити їх навіть від гримучої змії.
Скажений скорпіон, якого переповнювала отрута, не послухався і, хижо махнувши жалом над головою, рвонув до нори. За два стрибки сурікат наздогнав скорпіона, наступив лапою, іклами відірвав хвоста. Інстинктивно відштовхнувшись задніми ногами для смертельного удару хвостом (якого вже не було), скорпіон втратив рівновагу і покотився прямо у нору, де його чекали голодні, зубасті роти сурікатових малят.
Ритуально осідлавши вершину термітника, сурікат спостерігав за конвульсіями відірваного хвоста. Той пружинно скручувався і продовжував жалити сам себе і землю. Врешті-решт хвіст так і завмер зі встромленим у землю жалом, віддавши їй рештки отрути. Через якусь мить земля довкола хвоста заворушилася. Чутливий жук-могильник знав свою справу: невдовзі хвіст зник під землею у лабіринтах його нори…
А від обрію швидко рухався ланцюжок сріблястої ртуті у напрямку термітника – то сім’я сурікатів, одне за одним, поверталися з полювання. Вони перегукувалися між собою короткими високочастотними голосами. Тепер наш герой зможе безпечно залишити дітей під наглядом родичів та й собі щось поїсти, а ще розповісти своїй сім’ї про біснуватого скорпіона з комплексом Наполеона, який так безславно закінчив свій вранішній похід…

P.S. Кожному Наполеонові – свій острів: Ельби чи Св. Олени. Або – пустелю Калахарі…

2008

Віконниця бахкала то у вікно, то у стіну, скрипіла, як немазана гарба, і не давала заснути. Поволі мінливий шум вітру ставав тихішим і врешті змовк. Але згодом почав гавкати собака, і все голосніше, ніби хтось його дратував зблизька. Часом собаче валування переходило в хрип – то нашийник перетискав йому горло.
Опісля кількох невдалих спроб перемогти себе у небажанні залишати теплу хату і одягатися Микола все-таки вийшов у двір, важко дихаючи від невдоволення. На подвір’ї нікого не було, і поблизу теж. З осіннього темного неба сипав перший мокрий сніг. Собака рвався кудись у напрямку балки, та ще винувато завиляв хвостом, коли Микола гримнув на нього, щоб той замовк і дав хоч трохи поспати.
Ранком, нічого не підозрюючи, Микола поніс оберемок пахучого сіна кролям. Як виявилось, годувати вже не було кого: дверцята клітки відчинені, а трупи кролів, наспіх прикидані снігом, хтось приховав поблизу кукурудзяних кулів.
Розгубившись від побаченого і не знаючи, що робити з сіном, якого не випускав з рук, Микола оглянув кролів. Схоже, у всіх було зламано і прокушено шию, а за формою слідів на снігу і пучечком рудої шерсті, що висіла на шляпці цвяха, забитого у дверцята клітки, він зрозумів, що тут похазяйнувала велика лисиця.
Залишилося викопати яму поблизу гною, знести туди кролів (одного не вистачало) і закидати їх землею. Микола ще не знав, що пригоди на цьому не скінчились... Якісь ще не відомі, глибинні, нуртуючі залишки інстинктів хижака з комплексом люті, хоч і обрамлені у виправдальну ідею помсти чи уявної справедливості, не давали чоловікові спокою, вимагаючи від нього рішучих дій. Не випускаючи з рук лопати, він рушив у балку (по лисячих слідах) впевненою і пружною ходою.
Хмари поволі розсунулись, і сонячне проміння, відбиваючись від снігу, що вкрив балку тоненьким білим простирадлом, сліпило. У рівчаку, який нерівно розтинав це простирадло своїми обваленими, темними краями, у безводному його закутку, що заріс осокою, лисиця пошматувала кроля, залишивши задню лапку, а рештки понесла далі.
Свіжу лисячу нору з купкою глини при вході було вирито у яру, що звивався, наче піщана змія пустелі. У верхів’ї його било джерело, яке живило маленьке болото. У літню спеку болото пересихало. Окрасою болота був рогіз з привабливим, тугим і одночасно пухнастим суцвіттям, схожим на качалку, а точніше на морозиво в шоколаді, що на паличці.
Поблизу нори, у яру росла невисока верба з “підстриженою” знизу кроною – то корови сільської череди постаралися. Вони ж старанно “вичухали” на стовбурі верби кору, від чого та стала гладкою і лискучою, а тріщини на ній забились різнокольоровою шерстю.
Нора з першого погляду була неглибокою. Відступивши від входу метрів зо два, Микола почав копати ямку. Невдовзі земля провалилась у нору, а на третій ямі появився великий рижий хвіст... Микола рвучко просунув руки у нору і, міцно схопивши звіра за задні лапи, висмикнув його з нори. Звір зреагував блискавично – його зуби міцно, наче ковальські кліщі, вп’ялися в носок чобота. Біль скував м’язи. Зібравши всі сили і волю, Микола, тримаючи за задні лапи підняв лиса і вдарив головою об землю .З носа тварини цівкою бризнула кров, по тілу пройшли судоми, і все скінчилось.
Тільки знявши чобіт і побачивши закривавлений великий палець, Микола зрозумів, що все, що відбулося – це не павутиння хворобливої уяви, не маячня, крізь яку просочувались епізоди побаченого раніше в кіно, чи прочитаного у книзі ніби реального життя людей і тварин. А оце і є власне справжня драма: труп звіра, кров на снігу, кров на нозі та ще й цей чорний, зовсім чорний крук, що впав з неба на вербу і тепер погойдувався на гілці у зухвалій позі стерв’ятника.
Зрозумівши це, Микола злякався і почав гарячково згадувати почуті колись у війську лекції про науку виживання, що її читав майор медицини. У пам’яті з усього того лишилося: вірус сказу гине за високої температури, а уколи вакцини спричиняють больовий шок.
Микола відламав кілька головок сірників і, поклавши їх на рану біля нігтя, підпалив. Нестерпний біль, ніби свердло вгвинчувався в ніготь, запах горілого волосся вдарив у вологі ніздрі, а стогін, що вирвався з горлянки не злякав єдиного свідка – ворона: той продовжував хижо поглядати з верби вниз, додаючи трагічних штрихів у загальну картину. Від цього ставало зовсім моторошно.
Шлях додому був довгий і тяжкий. Останні метри Микола волочив лиса за хвоста по снігу. Собака побачив його, заліз у будку і там глухо гарчав. Дуже скоро появився сусід – певно щось бачив крізь тин. Вмостився на дривитні, запалив самокрутку і, тримаючи її жовтими від тютюну пучками, мружачись, сказав: “Бачу ти “добрав” великого звіра. Самець. Які ікла! Дуже сміливо – без зброї, голими руками…” І продовжив: “Слухай, мій собака, Бровко, мабуть, з’їв отруєну крису і так оце мучиться вже тиждень – то, може, ти... Ну, розумієш... бо мені якось жалко – рука не піднімається.” Внутрішньо запрограмований Миколою, політ ейфорії від власної перемоги над звіром вмер, не народившись. Виникало риторичне питання: за кого ж його вважатимуть тепер односельці?..
Твердо вирішивши, що вакцинації – тобто наруги над власним організмом не буде, Микола, щоб поглибити свою обізнаність, знайшов у сільській бібліотеці медичну енциклопедію. Прочитане щодо тривалого (до року) інкубаційного періоду (доки тільця антивірусу сказу не дійдуть до мозку) і безнадійний прогноз – засмутили Миколу зовсім.
Ще цілий рік, при звичайній простуді чи грипові (у гарячці) Микола схоплювався і витріщав очі на великий палець ноги – (ту саму, заподіяну лисом рану) з надією не побачити почервоніння і набряку, а відтак і прямих ознак хвороби, за якими – смерть.
Минув рік і ще кілька. Рана зажила і стала непомітною. Лисову шкуру благополучно з’їла міль. Микола більше не згадував про ті події. А ще він був не згоден з медиками – бо тварини з їхніми хворобами (зоонозами) не винні. Хто ж хронологічно першим передав їх – ті самі тільця – і коли?.. А що як тільця живуть у кожному з нас завжди – тихо і мирно. А шаленство, несамовитість, біснуватість, нетерпимість і лють дають їм рух? І потім вже неможливо ні зупинити, ні повернути назад…

Елітна військова частина при штабі головнокомандувача – маршала Радянського Союзу. Весна. Неділя. Наш батальйон вишикувався на плацу. Монолог замполіта був прямий, як халяви його чобіт: «Я стурбований рівнем культурних прагнень солдат до збагачення свого душевного світу. Цей рівень – нульовий! Жодних потягів до літератури. Я перевірив тумбочки в казармі і знайшов лише дві книжки: «Кобзар» у сержанта Дениска і «Камасутру» у єфрейтора Мітченка. Ви зовсім здичавіли! Сьогодні поїдете на вечір поезії у Москву. Форма одягу – парадна».
Зал на кілька тисяч глядачів був ущерть заповнений солдатами. Замполіт сів попереду роти і застеріг, що аплодувати треба тільки за його командою…
Вірші читали двоє: поет-фронтовик і його донька. Лейтмотиви почутих текстів можна було звести (спрощено) до ключових слів: у батька – війна, танки, снаряди, окопи, смерть, госпіталь, медичні сестри, героїзм, патріотизм, інтернаціоналізм; у доньки – осінній парк, жовте листя, прогулянки з собакою, знайомство, чекання, страждання, каяття, забуття, сутінки.
Вечір тривав довго, і наприкінці зал потроху дистанціювався. Це помітили як поети, так і ведучі й почали настирливо запрошувати солдатів прочитати вірші власні або шанованих поетів. Чомусь ніхто не наважувався, і тоді пішов я.
Ще кілька перших кроків я чув вереск замполіта щось на кшталт: «Сержанте, стояти! Назад!», а потім відчутна хвиля підбадьорюючих окриків виштовхнула мене на сцену. Перша й остання строфи вірша Євгена Євтушенка, який я прочитав:

Смеялись люди за стеной,
а я глядел на эту стену
с душой, как с девочкой больной
в руках, пустевших постепенно.
Желай, чтоб в час последний твой,
когда сомкнет глаза усталость,
смеялись люди за стеной,
смеялись, все-таки смеялись!

Після вечірньої перевірки замполіт викликав мене до канцелярії. «Ти чому не погодив зі мною текст вірша?..» – певно, замполіт вирішив діяти навально і схопити бика за роги. І продовжив: «Я так і не зрозумів, хто і за якою стіною сміявся, але мені зараз не до сміху. Ситуація в залі ледь не вийшла з-під контролю. Я розумію, що ти «зірвав» оплески, але я не знаю, що доповідати комбату… Я буду думати, яке прийняти рішення».
Коли в казармі майже стихли розмови, почулось щось схоже на волання муедзина: «Сестро, сестро! Танки! Сестро, води!». Потім хтось продекламував відоме:

І тільки сон наблизить нас
До звільнення в запас.

І рота заснула. Ранком нас чекав кількакілометровий марш-кидок навколо озера, названного в честь маршала. Гупання кількох сотень чобіт розлякало всю живність, дикі качки з галасом знялися з води і полетіли геть. Весна примусового єднання з поезією сконала, лишилась проза армійських буднів.
Я вганяв каблук свого чобота в землю, як кінь підкову на перегонах стипл-чейзу. В моїй кишені лежав свіжий лист та ще пролісок у конверті від дівчини з темними, незмінно-мінливими, рідкісної краси очима, і я був готовий бігти хоч за горизонт, а що вирішить замполіт, мені було глибоко байдуже, бо я знав, що так буде не завжди.

Я вже буцімто прокинувся, чи то був сон – хто його знає? Будильник ще не дзеленчав. І навіщо його щовечора вертіти, смикати стрілки, обертаючи їх за сонцем – тупо і забобонно? Все одно проснешся, як і завше, на годину раніше запланованого.
Повний місяць ущерть затопив кімнату холодним розплавленим сріблом – нав’язливо, загадково і поетично. На пласкій, лаковій поверхні столу, як на льоду, ковзався маленький і білосніжний крилатий кінь. Він падав і підіймався, хотів вирватися, звільнитися від оков підступних Муз, котрі стриножили його невідомо коли і не відпускали. Музи проникливо і неусипно спостерігали за Пегасом, тримали віжки (кожна свою) і смикали, і рвали уздечку, і ранили губи, і беззвучно сміялися…
Було моторошно. Моє тричі зламане ребро сіпалось, шарпалось у ритмі легенького стуку копит Пегасика по дзеркалу столу. Водночас жіночий чуттєвий голос запитував мене: „Зізнайся, хто ж це тобі зламав ребро?”
Ранок. Їжаки сонячного проміння голками нанизали тьмяні сріблясті кульки місячного сяйва і покотилися геть, відштовхнувшись від столу, як від трампліну. А я, згадавши сон-притчу, витріщився на гладінь столу. Там лишилися сліди копит крилатого коня – хаотичні і візерунчасті...
Мої очі вже вирізняли безліч відтінків багрового, кров’яного і бордо, що домінували, витіснивши пастельні кольори, які зникали назавжди: спершу з очей, а згодом, повільно вивітрювалися з пам’яті. Мої думки зграями кружляли, шукаючи стимулів для писаннячка, нишпорили у схованках річища життя, розгрібаючи крилами наносний мул, нікчемні камінчики, пісок і сміття. Знаходили самородок і щоразу втрачали, бо щось відвертало, заважало зосередитись, відволікало.
Все марно! Я вгруз по горлянку у глибоку колію стійкої душевної нерівноваги, колію розквашеного, безмежного поля Хаосу і Бедламу. Отак і місив, чавкав багнюкою буття, намагаючись не захлинутися та угледіти навкруги хоча б щось миле серцю і те, що тішить душу. А хтось мені говорив: „Одягни вбрання поета. Дошукуй свій внутрішній ритм, він – поруч. У цьому ритмі ти колись, граючись витягав повне цеберко води з глибокого колодязя, не розхлюпавши навіть краплинки. У цьому ритмі дзвоняться підкови твого норовистого коня. У цьому ритмі чути стукіт лелечиного дзьобу, схожий на удари кастаньєт”.
Я стоятиму на згірку своїх почуттів, внизу ростиме барвінок хрещатий, а із-за спини наповзатиме велетенське чорне гілля мертвого дерева. Довкола кружлятиме Сум’яття. Невже колись прибіжать, прискакають гієнові собаки забуття, щоб роздерти мене на шматки, а згодом прилетять стерв’ятники безпам’ятства, щоб висмоктати мій мозок?..
Благаючи про мить вкрадену у безсмертя, може, завдяки невитравним гобеленам пам’яті, завдяки спалахам-згусткам уяви, – я все ж зумію знайти себе справжнього у конвульсіях буття...

P.S.
Подаруйте мені кайдани, щоб на ніч я прикував себе до ліжка і заховайте у криївки всі чорнила, щоб я ночами більше не писав!!!

Це сталося у забутому селі на Полтавщині понад сорок років тому. Якось ранньою весною Іван заїхав у дрімучий, віковий сосновий ліс забрати напиляні дрова і став очевидцем трагедії, що розігралася раніше – певно вночі. Дику свиню вбили браконьєри. Від неї лишилась голова і тельбухи. Поряд під гілками вітролому Іван побачив маленьке смугасте поросятко – згорблене, немічне і перелякане. Воно навіть не втікало і не пручалося, коли Іван взяв його на руки, а лише тремтіло, ховаючись під куртку на грудях.
За кілька тижнів ситого харчування (козяче молоко і навіть крупа манна) кабанчик вже кумедно ганявся на подвір’ї за котом. Іван любив його і називав Дружбаном. Часто брав його на роботу. Саджав у кабіну авто на сидіння або у кузов із зерном. Там підсвинок занурювався у пшеницю так, що виднівся лише п’ятачок. Пізніше, коли кабанчику хотілося покататися, то він підходив до автомобіля і часто вдаряв рилом у бак з бензином, ніби в барабан...
Бувало, Дружбан слухняно, як дресирована собака, супроводжував Івана у походеньках в магазин, на рибалку тощо. А інколи – ніс сумку на рилові! Це видовище тішило багатьох односельців, особливо – дітлахів.
За кілька місяців миршаве порося виросло у дорослого вепра. Велика голова, могутній загривок і ікла наводили жах на місцевих собак. Проте норов Дружбана не змінився. Він не став злим і агресивним, як попереджали недоброзичливці і вороги, а полюбляв, коли його чухали (переважно за вухами) та пригощали чим завгодно.
Наприкінці спекотного літа на краю села, поблизу Іванової хати, зупинилась колона вантажівок, водії вирішили набрати води з криниці. Вони здалеку везли на Сорочинський ярмарок звіринець. Нещасні тварини страждали від зневоднення та пилу, що вкрив товстим шаром їхні клітки.
Дружбан гострим нюхом відчув безліч невідомих диких запахів на своїй території. Він ходив між машинами і грізно хрюкав. Дуже швидко його помітили водії і за допомогою спеціального великого сачка спіймали та вкинули у порожню клітку. А Іван в цей час стояв у магазині (в черзі) за хлібом... Лише вечором він спохватився, не знайшовши Друга. Запитав сусідів. Ті розповіли, що бачили якісь довгі вантажівки... І все.
Своє горе і страждання Іван намагався втопити у „вогняній” воді. Проте це не допомагало. На душі ставало ще гірше. На третій день запою хтось осатаніло постукав у бензобак автомобіля, що стояв у дворі. П’яненький чоловік миттю став тверезим. Вхопивши каструлю з молоком, він вискочив на ганок, грякнувши дверима. Дружбан увесь у багнюці, реп’яхах і насінні череди з розірваним вухом та закривавленими ратицями біг до Івана, весело рохкаючи... Невідомо, яким чином вепру вдалося втекти? Від Великих Сорочинців віддаль 18 кілометрів. Це, якщо дорогою. А скільки ж – лісами, болотами і полями? А ще ж треба було переправитись через дві річки! Фантастика!!!

P.S.
На превеликий жаль, ця історія має трагічне продовження...
І все ж, дуже хочеться, щоб перед очима читачів, залишився уявлений і невитравний стоп-кадр зустрічі Івана зі своїм Другом. Зустрічі – неочікуваної, дивовижної і зворушливої до сліз...

Близька далечінь

Минуле століття. Часи, коли на першому телеканалі лунали слова пісні: «раніше думай про Вітчизну, а потім – про себе», а відомий поет писав: «У нас усіх єдина мати – і зветься Партія вона»; коли після чергового з’їзду добровільного бойового союзу комуністів його делегати ходили студентськими гуртожитками Харкова і нав’язливо та фальшиво розповідали про «співучу» і «солов’їну» мову вождя; коли працівник головпошти міг, не побоюючись наслідків, хамовито зібгати бланк телеграми з текстом, написаним українською мовою, і повернути його клієнту зі словами: «Перепишите на нормальном языке!»; коли на студентську стипендію, а тим більше – на підвищену, можна було жити без допомоги батьків; часи великих будов (БАМ, Тюмень, Казахстан і т. ін.) та студентських будівельних загонів.

Район мегаполісу

Лозунг «Місто без околиць!», який став модним у промовах і діяльності нинішніх мерів міст, для Харкова тієї доби не був актуальним. Крім центральної, історичної частини міста та нових спальних районів («оголених» – без жодного деревця) існувала окраїна з переважно одноповерховими убогими будинками, давніми садками, парканами зеленого кольору, забризканими багнюкою від руху автомобілів. Там на хвіртках виднілися таблички: «Обережно! У дворі злий пес!» Це для злодіїв, щоб боялися.
Вулиці окраїн, вузькі і неосвітлені, зазвичай розтинала колія трамваїв – основного, а деінде єдиного виду міського транспорту. Вибілена, срібляста поверхня рейок, ніби кровоносні судини, ніби велетенське павутиння, з’єднувала околиці. І видавалося, поки виблискують промінчики сонця на цій поверхні, доки буде існувати й життя.
У галереї мистецтв демонструвалася виняткова фотографія нареченої, сумної і невеселої, з ледь помітною сльозою у куточку її прекрасних очей. Вона сиділа на рейках трамвайної колії у білосніжній сукні на фоні брудного, заболоченого паркану. Цей оазис іншого, непоказного соцреалізму ставив риторичні запитання і наводив на роздуми про «щасливе» майбутнє. Саме на таких околицях міста працював студентський будівельний загін «Корчагінець» і мав би своєю діяльністю наблизитись до тяжкого, героїчного шляху Павки Корчагіна, описаного у романі Миколи Островського.

Студент Цибульський

Атлет, високого зросту, рудий, у ластовинні, з булькатими очима, як дві цибулини, і зверхнім поглядом – Цибульський гордився своїм польським корінням, грав на скрипці, любив Паганіні і Равеля, грав у карти і робив максимальні ставки (за студентськими масштабами) та зазвичай вигравав, любив великий теніс, а у городошному спорті досяг найбільших успіхів: мав звання кандидата у майстри спорту і відповідний значок, що завжди був приколотий до його бездоганно випрасуваного піджака.
Цибульський з дитинства не любив тварин. На запитання «чому ти не хочеш сходити у цирк?» відповідав: «Там смердить кіньми!» Якось, ще маленьким, він вирішив виразніше розгледіти рибок у акваріумі і присвітив потужною настільною лампою. Від теплового удару скло тріснуло і вода (півтора центнера) вилилась на підлогу. Внаслідок короткого замикання перегоріли запобіжники електромережі і стало темно. Цибульський з переляку заховався під одіялом. Через кілька годин повернувся з роботи батько, але було запізно: живим залишився лише маленький молюск. Настала невідворотність покарання ремінем, що було не так боляче, як образливо. Пізніше, коли у кишені його суконного пальтечка розродилась морська свинка, Цибульський з огидою виніс пальто на балкон і витряс із кишені маленьких створінь через перила, навіть не зиркнувши униз...
Студентом Цибульському захотілося, суто з меркантильних інтересів, бути причетним до грандіозних комсомольських новобудов. У комітеті комсомолу інституту, куди він звернувся, щоб записатися добровольцем у будівельний загін, з надією поїхати хоча б у Тюмень, йому відповіли, що контингент кращих студентів-комсомольців уже відібрано, а вам можемо запропонувати лише будзагін «Корчагінець». А щоб він не став обурюватися і писати скарги попередили: «Ми добре знаємо, що ви ночами граєте у карти... на гроші...»

Підсмажені щури та морозиво, що вилазило з ніздрів

Сотня бійців «Корчагінця» працювала ночами, а вдень відпочивала у вологому, напівпідвальному приміщенні якоїсь майстерні, абсолютно не пристосованої для житла. Стінами і по ліжках повзали слизняки, а вода і туалет були лише на вулиці. Крім цього, ніхто з роботодавців – керманичів трамвайного управління – не переймався організацією харчування для студентів. Цибульський вимагав від комісара загону привозити хоча б чай і хліб вночі на місце роботи, але безрезультатно.
Через тиждень роботи він виготовив трафарет і фарбою написав на спині своєї куртки латинське «Panem et circenses», що означало «Хліба і видовищ». Командир будзагону, який лише одного разу з’явився на роботі, побачивши напис, довго читав лекцію Цибульському про те, що треба стійко витримувати нестатки, прикрощі і фізичні страждання. І що у цьому зразком має стати для нього герой роману «Як гартувалась сталь...»
Робота полягала у тому, щоб за ніч на вибраній ділянці замінити «з’їдені» колесами рейки і гнилі шпали на нові, аби о шостій ранку під звуки Гімну Союзу трамваї знову пішли за маршрутами. Освітлення робочої ділянки здійснювали потужні прожектори, які підвішували угорі на контактну трамвайну мережу та приєднували дротом до башмака, що його клали на рейку. Це штучне світло змішувалося з місячним і спотворювало кольори і відтінки нічної вулиці та навіювало стан сонливості – основної субстанції бійців «Корчагінця». А ще їм дошкуляли спрага, голод і надмірний шум роботи всяких механізмів.
«Тут не почуєш сюрчання цикад» – влучно і дотепно якось зауважив Цибульський. А ще він хвацько показав, як треба забивати костиль у шпалу за три (!) удари. Це справило неабияке враження на багатьох бійців, особливо на найменшого – Чеголяєва, що мав зріст, як у Наполеона, нестерпний характер і напівкримінальне минуле. Коли ж Цибульський із першої спроби, як майстер-городошник, влучив камінюкою у величезного щура, що перебігав вулицю, оглушивши його, Чеголяєв, не боячись, вхопив ще живого пацюка за хвіст і поклав на рейку та опустив на нього башмак. Відбувалась нічна демонстрація садизму: потужний електричний дуговий розряд спалював шерсть і шкіру, дим і сморід заповнював вулицю. Агонія конаючого звіра, флюїди смерті передавалися дротами і рейками по всьому місту, активізуючи інстинкти розмноження всіх видів пацюків.
Інколи все повторювалось. Якщо хтось бачив щура першим, то негайно гукав Цибульського, а далі, як кажуть, справа техніки... Обсмалені, скручені щури, що валялись на рейках, привертали увагу місцевих котів. Ті вилазили на паркани і, вловивши мить, коли поряд нікого не було, волочили трупи геть. Проте Цибульський зовсім не переймався трагедіями братів наших менших та існуванням підтверджених метафізичних зв’язків між смертю і народженням когось. Йому потрібно було виживати самому (бажано якомога комфортніше) у непростих умовах.
Якось у прилеглому провулку Цибульський угледів біля магазину автомат з газованою водою і холодильну камеру для морозива. За допомогою могутнього інструмента – лапи – задні двері автомату і замок холодильника було відкрито. Разом з Чеголяєвим Цибульський розлив сироп з автомату у пляшки, а морозиво, що містилось між шматками льоду, розклав на дві купки: для себе – те, що на паличці в шоколаді, а інше – для побратимів по загону. Всівшись у зарослях дикого винограду, щоб ніхто не бачив, вони знищили кілька кілограмів морозива. Спершу їли похапцем, а потім неспішливо, спокійно, із блаженством жуїрували. Коли ж морозиво вже стало вилазити з ніздрів, Цибульський запивав його сиропом. Наступного дня Чеголяєв зліг із жахливою ангіною. Він не міг ні їсти, ні пити, ні говорити, а лише хрипів з присвистом. А Цибульський до своїх веснянок додав висипи і пухирці на грудях і обличчі (через алергію) і став геть плямистим, як гієна.

Спортивний фінал

Наближалася демобілізація бійців будзагону, бо поставлені завдання майже було виконано. Коли ж комісар запропонував бажаючим взяти участь у спартакіаді – Цибульський, не вагаючись, погодився. Надія на перемогу у городошному спорті тішила його самолюбство та ще й хотілося чогось нового. На змаганнях Цибульський вправними рухами викладав геометричні фігури із круглих цурпалків – скраклів, ще не усвідомлюючи внутрішніх метаморфоз. І ніби все відбувалося так, як завжди на численних тренуваннях, ніби умовні рефлекси були живі і відчутні, тільки десь поділось, розтануло і згасло відчуття краси вишуканої геометрії фігур «Криниця», «Літак» чи «Зірка» та легкого жалю від того, що кинута ним палиця руйнувала цю красу. Цього разу скраклі від удару вилітали з поля, як із пращі, і вдарялися у відбійну стіну й огорожу, бо у них влучала не дерев’яна палиця, а віртуальна граната Цибульського... На жаль, «втрачені» кидки і торкання до штрафної зони не дозволили йому посісти призове місце.
За добу Цибульський повернувся до будзагону. Побратими запитали його про успіхи і місце, яке він посів на спартакіаді. «Не перше» – відповів. І тут Цибульського чекала ще одна зневіра у власній винятковості. Двоє бійців, далеко не атлетів, сухих і засмаглих до фіолетового відтінку шкіри, ритмічно рухаючись уздовж рейок, без показухи вганяли костилі у шпали за два (!) удари і при цьому видобуті звуки лунали у тридольному ритмі музичного твору для оркестру «Болеро» Моріса Равеля! Цей ритм, чіткий і вивірений, ніби рух стрічки конвеєра, тепер, як і колись, навіював гіпнотичний стан на Цибульського. Це вже було занадто! Молоток вислизнув з його руки і неприємно вдарив по ступні. Цибульський програв...

Олександр не комплексував щодо свого низького зросту, вузьких плечей, товстої талії та відсутності м’язів. Він мав кучеряве волосся і руді вуса, що стирчали, як маленькі їжачки, внаслідок чого його верхня губа виглядала непропорційно великою. Погляд його сірих очей постійно блукав, зупинявся на окремих предметах буквально на мить, вихоплюючи щось важливе для себе, ніби сучасні камери відеоспостереження. Інколи він так раптово заглиблювався у себе, що забував на хвилину про співрозмовника. У такому випадку його доводилося «будити» окриком чи доторком.
Він взагалі був з причудами. Вирісши в інтелігентній сім’ї (батько – вельми відомий у Полтаві психіатр, а мати – психолог), Саша не переймався етикетом і не був з ним «на ти». Приміром, коли дружина народила першу дитину та зціжувала залишки молока, то Олександр випивав його залюбки зі шкоринкою хліба. На здоров’я! Якби ж він про це не розповідав колегам на роботі. Одна незаміжня і бездітна жінка, почувши з яким захопленням і екстазом він передає смакові відчуття від вишуканого напою, зауважила: «Вам, Олександре, вже пора стати членом секти, де ритуально п’ють кров немовлят, або перевтілитися у вампіра...»
Якось на початку літа компартійне керівництво заводу, де працював Олександр, розпочало примусові поїздки у колгоспи на різні сільськогосподарські роботи. У семидесяті роки минулого століття така допомога селу була обов’язковою. Саша висловлював бурхливі протести місцевим вождям проти цієї мобілізації, бо ніколи в руках не тримав ні сапки, ні коси. Більше того, він порівнював дії керманичів з діями Мао Цзедуна та хунвейбінів у період «культурної революції». Його останній аргумент був таким: «Я – фізик-теоретик. Я знаю різні моделі Всесвіту і майже підготував експеримент, який може стати винаходом чи навіть відкриттям: я хочу спіймати у темній кімнаті нейтрино, і мені важить кожна хвилина, поки місяць перебуває у певному Зодіакові, а космічні протуберанці ще здатні розсіювати своє сім’я...»
Секретар парткому брутально і з садистським задоволенням спершу образливо натякнув Саші, що його маячня, очевидно, навіяна спілкуванням з батьковими пацієнтами у психлікарні, а згодом посадив його у кузов «пиріжка» і відправив немилосердною спекою до Чернечого яру косити сіно. Після повернення колеги запитали в Олександра про враження від «трудотерапії», на що він відповів: «У цьому житті потрібно пізнати все – навіть садомазохізм...»
Навчався Саша у харківському університеті. Хоча батьки довго йому «викручували руки» і протурчали вуха щодо вступу до медичного вузу. Він не послухався. Фінансова підтримка батьків була мінімальною. Тому йому доводилося часто їздити у Полтаву за харчами робочим потягом, що йшов більше п’яти годин і зупинявся майже біля кожного стовпа.
На другому курсі Олександр закохався до нестями у дівчину з Харкова, яка вчилася у музичному училищі, грала на кількох інструментах і зворушливо співала російські романси. Саша, у свою чергу, розповідав їй годинами про московський гурт «Машина времени» або про знамениту ліверпульську четвірку «Бітлз». Знаючи англійську, він робив спроби заспівати дівчині щось із відомих хітів. Проте кохана ніжно, толерантно, дипломатично, але твердо натякнула Саші, що майстерність його співу потрібно шліфувати, а слух у нього, безперечно, є. Це окрилювало, додавало сил і натхнення.
Студій звукозапису на той час ще не було. Тому Саша вирішив записати свій голос за допомогою побутового касетного магнітофону «Весна», а потім, критично прослухавши запис, працювати над сольфеджіо.
Отже, у тамбурі робочого потягу, під акомпанемент стуку коліс він співав інтернаціонал, «Хотят ли русские войны» на слова Євгена Євтушенка, пісні Висоцького тощо. Аби перевищити рівень шуму, Саші доводилося видобувати багато децибел і він старався, так старався, що навіть охрип. Свою майстерність співу оцінив на трійку з плюсом, а запис не знищив та ще й забув у батьківській оселі. Повернувшись через певний час із Харкова, змушений був вислухати вбивчий монолог батька: «Сашо! Якось мені знадобився магнітофон. То я взяв його у твоїй кімнаті, а там касета і запис... Якщо це твій хороший друг чи знайомий – то присилай його до мене. ЦЕ МІЙ ПАЦІЄНТ!!! Я зможу вилікувати його. Ще не все втрачено!»
Саша не зізнався батькові, що у тамбурі співав саме він. Йому стало боляче і соромно. Пекельно соромно. Олександр більше ніколи не співав...

Він стояв на пагорбі, ніби могутній бізон, широко розтавивши передні лапи – сильні, високі, товсті. Його задні ноги були напівзігнуті. Старечі хвороби кісток давалися взнаки: вовк вже не міг, як колись, бігти довго і швидко. Шерсть на великому загривку стояла дибки. Вирваний шмат верхньої губи оголював величезне жовте ікло. Контужений язик звисав на один бік щелепи (через давнє поранення картеччю). Потужна, агресивна статура сірого наводила жах на двох доберманів, які валували поблизу і почергово, хаотично і боязко, робили спроби наблизитися до хижака на віддаль стрибка. Проте інстинкт страху сковував їхні м’язи.
За півсотні метрів на одинокій березі намагався зручніше вмоститися мисливець. Та дарма. Товстої гілки внизу, на жаль, не було, а тонкі – муляли ноги, які поволі затікали. Рушниця тільки заважала – набоїв більше не залишилось...
Мисливець був головним організатором полювань для керманичів районного масштабу. Він добре знав місцевість, як і те, що березу, на яку він видерся, давно хтось посадив на могилі підлітка, якого вбили німці у Другу світову війну тільки за те, що хлопець втікав, злякавшись їх. Цей історичний факт породжував сумні думки і додавав трагізму його нинішньому становищу. До того ж, біля стовбура берези приречено скавучала гонча, яка першою наздогнала вовка, за що і поплатилась: кров цибеніла з її боку, а з жахливої рани стирчав шмат зламаного ребра і виднілися тельбухи...
Багато років тому у північному Афганістані його, ще маленьким вовченям, разом з матір’ю довго гнали ущелиною солдати, стріляючи з усіх стволів. Спершу гналися на автомобілі, потім – на гелікоптері. Коли сил бігти вже не лишилося, він відстав від вовчиці і не бачив, як вона перед своєю смертю хижо стрибала раз за разом угору, намагаючись вхопити зубами «смертоносного птаха». Проте він добре запам’ятав той страшний низькочастотний гул двигунів, та сітку, яку накинули на нього, щоб не втік.
Потім його дуже довго везли у бойових броньованих машинах та у бомболюці стратегічного бомбардувальника. А далі у великому місті продали власникові кількох бійцівських псів, які брали участь у «підпільних» собачих боях з великими ставками.
Сірого добре годували, і два роки поспіль він перемагав у боях, поки його мало не розтерзала кавказька кудлата вівчарка. Щоб не витрачатися на лікування тварини, власник продав вовка бізнесменові, який мешкав у кількаповерховому заміському будинку за кам’яним муром. Сторожовий з вовка виявився ніяким. А ще його нічне виття порушувало душевну рівновагу бізнесменової родини. Тому його продали втретє – єгерю. Клітка, де до цього жила лисиця, смерділа немилосердно і мала ненадійні засуви і защіпки на дверцятах...
Так, нарешті, сіроманець опинився на волі. Долаючи сотні кілометрів, лісами, лугами і полями, подалі від населених пунктів і великих доріг вовк знайшов прихисток поблизу урвища, що заросло чагарниками, з’єднуючи степ і ліс. До навколишніх сіл пролягали десятки кілометрів. Вовк відкопав давно покинуту нору і жив у ній одинаком багато років. Спершу він знищив добре організовану зграю диких бродячих собак на своїй території. Ця зграя мало не сплюндрувала всю живність: косуль, зайців, ховрахів і навіть перепелів, розорюючи їхні гнізда у степу.
Невдовзі дичини розвелося вдосталь, і життя сірого стало ситим і впорядкованим щоправда не надовго. Якось бракон’єри, ганяючись за оленями на автомобілях, угледіли його сліди. Певний час вовк переховувався серед незамерзлого болота поблизу озера.
Може, сіромаха і прожив би ще кілька літ, якби не розголос, що поширився про нього по всій окрузі і ця неочікувана зустріч з мисливцем у степу. Вовк кинувся в атаку на мисливця після того, як той вистрілив. Злякавшись, чоловік помчав до одинокої берези зі швидкістю спринтера, безсистемно, навмання стріляючи з рушниці у напрямку звіра. І тут шлях сірому загородили три собаки. Бій був дуже коротким...
Тремтячими руками чоловік натискав кнопки на мобільному і верещав: «Приїджай негайно! Сиджу на дереві. Закінчились патрони...»
Вовк озирнувся: до лісу кілометрів зо два, можна спробувати добігти, відбиваючись від доберманів. Але тут він почув, навіть спинним мозком, дедалі сильніший гул двигуна – незабутній ще змалечку. Цей загрозливий звук лунав від авто, яке гойдалося на озимині, здіймаючи снігову куряву. Підсліпкуватий вовк велично повернув голову у напрямку автомобіля, якого чітко не бачив, і завмер в очікуванні останнього поєдинку...

2009

Поет прилетів з Києва до Єревана у відрядження вночі. Прилетів уперше на велетенському аеробусі ІЛ–86. Двадцять стюардес, що сновигали проходами між пасажирськими кріслами, нагадували бджілок у вулику, а пасажири (їх було близько трьох сотень) – трутнів. Вони блаженно відпочивали, майже лежачи, на зручних сидіннях. Поетові забаглося скуштувати кави. На жаль, йому, перепросивши, запропонували лише чай. «Неподобство», – подумав Поет. Його тішило лише те, що тривалість польоту – всього одна година. До того ж, Поет був начуваний про знамениту вірменську каву і вишукані методи її приготування. Тому, заспокоївшись, він відмовився від чаю. Рої його думок метеоритами обганяли літак і падали вниз – у древнє і чудове місто...
Готель-гуртожиток відомого у колишньому Союзі підприємства «Луйс» зустрів гостя чорнотою вікон. Як виявилося згодом, за розпорядженням дирекції вечорами з метою економії електроенергії вимикали світло. Давня двоповерхова будівля готелю (з рожевого туфа) у крижано-холодному світлі місяця нагадувала замок чи фортецю, де, можливо, живуть миші, змії і сови, а ще – привиди. На поріжку готелю лежав кудлатий пес, який, гавкнувши один раз, відійшов убік і боязко дивився на незнайомця. Перше моторошне враження зникло враз, коли Поет, відчинивши двері, побачив дівчину – адміністратора готелю. Вона читала книгу при свічках. Молода, тендітна, симпатична, чорнява, окаста. Великі чорні вуглинки-жаринки очиць ховалися за довгими віями. Файна червона сукня з легенького шовку у тремтливому м’якому світлі набирала відтінків гранатового і червінькового.
«Я знаю і чекаю. Мене попередили, що ви прилітаєте пізно... Нікогісінько немає... Ви – один на двадцять кімнат... Вибирайте», – мовила дівчина. І, не даючи Поетові отямитись, втаємничено продовжила: «Якщо ви не полінуєтесь і покрутите ручний кавовий млин (бо мені це не в силу), – то я приготую смачну каву за своїм рецептом. І ми зможемо скуштувати її на веранді при місячному світлі...» Унікально!!! Поет бурхливо зрадів.
Усередині великого і важкого бронзового млина з красивими різьбленими візерунками щось лускало, хрокало і шаруділо. Видавалось, що це не шмат металу, а жива, одухотворена істота. Поет немовби відчував своїми долонями приємне тепло невідомого божества. На душі ставало так тепло, що передати неможливо...
Турка з червоної міді, вкритої срібним припоєм, мала приклепану рухому кришечку, з-під якої линув, розносився і затоплював все довкола казковий аромат. Дівчина пила каву маленькими ковточками, мовчки, опустивши повіки. Її губи боязко і водночас пожадливо торкалися філіжанки. Неймовірно, але для Поета чомусь саме ця кава здавалася найсмачнішою і через багато років...
Придбавши квитка на зворотний рейс, Поет спробував придбати на ринку посрібнену турку. На жаль, грошей у нього не вистачило. Хоча вибір був великий. Удома серед ночі його розбудило валування собаки, тінь-привид якого виднівся у місячному світлі. Згадався Єреван... Механічно, рухами радше рефлекторними, ніж емоційно-усвідомленими, сонний Поет заварював каву у керамічній турці. Червона обвідка на глазурі кераміки нагадувала йому виріз сукні на довгій красивій шиї...

2010

На канікулах, після першого курсу вузу, у серпневу спеку Іван познайомився з Катериною на пляжі. Цього дня він, помічник комбайнера, збирав і молотив ячмінь. Раптова короткочасна злива зупинила жнива. Вечоріло. Безліч яшних остюків ятрили Іванове тіло, хотілося швидше скупатися.
У всій окрузі найкращий пляж був у сусідньому селі. Там широке плесо річки обіймали з одного боку луки з високим берегом, а з другого – хащі непрохідного, здичавілого лугу, де росли дерева, кущі і папороть. Івану, брудному і замурзаному пилом, дуже не хотілося нікого бачити на річці. Проте, їдучи мотоциклом, він ще здалеку вгледів на березі дівчину в купальнику. «То чи можна скупатися?» – запитав жартома. «Не знаю, – зиркнула з-під довгих вій темними, як вуглини, очима Катря і додала: – Це мій пляж і моя річка, а он видно димар моєї хати, а ти – увесь брудний, у колючих остюках – приїхав сюди, щоб скаламутити тут воду, а мені потім розхльобувати все?!»
Від такого неочікуваного натиску з прихованим підтекстом Іван геть розгубився. І лише бісики в її очах вказували на грайливий настрій дівчини. Це трохи врівноважило Іванове дихання і серцебиття. Познайомилися. Хоча Катя була ровесницею, вона вже встигла попрацювати на сході України і, навіть, у столиці. Вилізши з води, Іван бликнув поглядом на Катюшу. Незвіданий космос її душі і тіла манив. Правильний овал лиця і витончені риси обличчя викликали захоплення. А гарні форми тіла?.. Це ж треба – немає до чого придратися. А ще було щось надзвичайно привабливе, красиве і чуттєве у дивних, тоненьких, ніби дитячих пружках на руках і колінах Катрусі.
Які там жнива… Того ж вечора дивилися удвох у клубі кінофільм «Потоп» режисера Єжи Гофмана. А далі, протягом місяця, були зустрічі і тривалі прощання, солодкі безсонні ночі, посмішки і поцілунки, нічне (без одягу) купання у річці, розпалене багаття на березі, печена картопля і п’янке вино, іскри полум’я, що вистрілювали до зірок нічного неба та іскри в очах…
Катрусина цілеспрямованість та її гормони явно випереджали вік і вже полетіли перелітними птахами у вирій дорослого життя. Сценарій свого прийдешнього Іван писав не чорнилом, а – так собі, легенько – олівчиком. Спершу йому треба було закінчити вуз.
Рік розлуки Іван вимірював довжиною з Чумацький шлях, зменшеною на кількість листів, отриманих від Каті. Влітку чорним вороном прилетіла невесела і тривожна звістка, що у Каті є залицяльник, і що ніби все вже наближається до шлюбу… Як писав відомий поет: «…А любов моя з синім бантом до практичнішого пішла…» «І куди оце я приїхав? І що я тут роблю? – запитував себе Іван, зупинившись на пляжі. – Ні! Я не буду просочуватись промінчиком у стулені віконниці на твоєму вікні!»
Почувши незабутній вихлоп мотоцикла, Катя йшла луками навпростець. Цвіт тонконогу обліплював її коліна. Побачивши її, Іван запитав: «Це правда, що вдома на тебе чекає чоловік?» «Ні, ми лише заручені» – відповіла. Сумний Іван стояв у воді, вгрузнувши у пісок бронзового річища. Яскраво-зелені водорості колисала течія. Катя, взявшись за край сукні, побрела до нього. Прохолода поцілунку розтанула, як цвіт тонконогу з її колін у воді…
Через кілька років на Іванів мобільний надійшла есемеска від Каті: «Немає сил боротися, остогидла пиятика чоловіка, вже випробувано всяке лікування. Усе дарма. Втекла і купаюся у морі». Іван відповів: «Подумки я хочу стати морським коником, якому набридла темна і холодна безодня моря. Я піднімуся на поверхню і доторкнуся до твого коліна. І тоді вода закипить від тепла твого тіла і зігріє мене…»
Катюша написала неправду: ніякого моря не було, а була та сама ріка… І морського коника, на жаль, вона не змогла побачити, хоч як не вдивлялася у воду. Лише довгоногий павучок пробіг по воді, перебираючись через зелену ряску, і зник у лататті…

2009