ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, зіграєш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, зіграєш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Остання Іванова весна
Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:
...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...
Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...
2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання Іванова весна
Невже ти не чув, що сини
віку мудріші від синів дня?
Григорій Сковорода
Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:
...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...
Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...
2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію