У легкому блакитному платтячку, білих туфельках, усміхнена, зачарована сонячним ранком, стояла Горислава на подвір’ї. І все то таке пишне та миле, убране літніми пахощами, прикрашене квітами, радує очі. І кожен день для Горислави – свято.
Весело влітку на вулиці – іграшки та забави. І грошей заробиш за один день більше, аніж батьки – за місяць. Жаль, правда, зривати зелені листочки з вишень чи яблунь – та наступної весни знову ж виростуть. І жартів багато, і веселощів … А коли піде дощ, то наробиш паперових човників –і нумо пускати на воду! І пливе, пливе той човник по калюжам, поки не здолає його вода, поки не змокне та не потоне… І тоді знайдеться інша забавка – ляльки, або ж побігати в квача, чи в хованки пограти. На все вистачає часу, і сонця, і світла, і натхнення. Буває, і в хату не заженеш дітвору.
Але сьогодні – не той день. Горислава із серйозним видом ходить по подвір’ї, чекає дорослих. Он яка на клумбі квіточка – неначе зірочка! – горить-блимає, дивиться на дівча. А он ромашки, коврики, рукавички та стокротки – так і розстелились різнобарвним килимом, так і світяться життям, красою, рідною землею. По тину поплелись кручені паничі, немов пурпуровою ковдрою, вкрили загорожу. Любо глянути на квіткове царство у себе вдома.
Нарешті вийшла мати – усміхнена, закосичена щастям, і батько – теж з ласкавими, добрими очима. Для Горислави і сьогодні, і вчора, і завтра – урочистість, а для батьків – що ж поробиш – не щодень. От нарешті мають іти кудись на парад чи на концерт – справжнісінький тобі концерт! Горислава ще жодного разу на такому не була за увесь свій вік, за всі свої п’ять років!
Правда, що матінка увечері любила заводити пісню – лунку, щиру, гарну – аж самому підхопити було бажання і нести її до себе і до людей у серце… І про соловейка, і про дівчину та козака, і про жито, про барвінок, про калину… Батько умів грати – на чому тільки він не вмів грати! І на сопілці втне, і гітару опанує, і скрипку. Отож як почне що веселе заводити – ноги самі просяться до танцю, і Горислава так і скаче по кімнаті, такі вихиляси вміє! Чула ще бувало пісні – якісь не співочі вони, не рідні… Та й мала – не все могла зрозуміти у тих словах, у тій музиці, у тих танцях.
Концерт мав бути на славу: люду – як зернят в маківці, вулиці – просторі та чисті, небо – безжурне, сяюче. Поки тривала днина, поки пекло сонце – виступали тітки та дядьки в синьому з білим вбранні. Гарні голоси, гарні мелодії, хіба що мова незнайома Гориславі – через слово розуміла дівчинка їх спів…
Час спливав. То тут, то там виднілись продавці з цяцьками та їжею. Гориславі купили чічку в коси – радості не було меж: все то думала, яка чудова прикраса, яка блискуча, та ще й до сукенки личить! Сонце вже хилилося на обрій і залишало на небі пишні бузкові квіти – неначе оті паничі на тині заполонили увесь овід. Небо зайнялось вечоровими іскрами, горіло…
- Для мене горить! – подумала Горислава.
А от і почався вечірній концерт. От зараз буду співати, раділо дівча у тата на руках.
На сцену вийшла перша артистка – пані у зеленому платті, яке було все майже прозоре, мов решето. І як їй не соромно, пронеслось у думках у маленької дівчинки. Далі почалася музика – та така гучна та непривітна – не знати звідкілля вона взялась. Горислава, наче заворожена, дивилась на сцену, слухала пісень. Приємний голос пролунав, досяг вух глядачів… Горислава все ще так дивилась, наче то була не співачка, а казкова істота.
Довго були вони на святі – закосичена щастям мама, добрий тато і маленька Горислава. Стільки нового дізналася вона за сьогодні, скільки думок відвідали її дитячу, ще не заклопотану буднями голівку.
Поверталися додому – і зорі знову горіли для Горислави. І оченята, неначе дві намистинки, світлом відповідали небесному багаттю. Такий приємний та теплий вечір. Такий ніжний, загадковий вітерець. Мале дівча спиняло свій погляд на деревах, що обіймали листям той вітрець, на чорному асфальті, що вицокував від кроків, на будинках, що тепер стояли фортецями та замками. Вона ніколи не втомлювалася дивуватись світові…
І лише вдома, сидячи на ліжечку, Горислава згадала про концерт. Вона намагалася розібрати, якою то мовою співано – але дарма! Одне через одне розуміла слова, допитувалася у себе, що то все значить, але не могла відшукати у пам’яті. Вона чекала хоча би одну з тих пісень, щоб повністю осягнути, як то вона осягала мамині співанки, але жодного разу не змогла.
- Надобраніч, Гориславочко! – зайшовши до кімнати, сказала мама.
- Матусю, чекай, - промовила дівчинка. Трохи задумавшись, запитала: – А про що був концерт сьогодні?
Мати здивовано підвела брови.
- А ти хіба не зрозуміла, доню?
- Трішечки, матусю. Зовсім трохи. Хотіла би я навчитися тій мові, котрою говорили на сцені. Можна?
І дівчинка так заглянула матері в очі, так дивилась на неї, що у мами заіскрилися сльози, намочивши чорні, наче ніч, вії. Зітхнувши, та промовила:
- Побачимо, донечко, подивимось. Підеш до школи – там навчать. Тільки ж дай мені одну обіцянку.
- Яку, мамо?
- Не забувати тих пісень і тої мови, що ми з татом тебе навчили. Добре, моє сонечко?
- Гаразд, мамо, як же забути те все? – здивовано пролепетало дівча. І показуючи десь зліва, мовило: - Те, що тут, матусю, воно ж не пройде ніколи, так?
Мати схвильовано посміхнулася, поцілувала доньчине чоло і, вимкнувши світло, вийшла з кімнати надвір. Перед нею стояло небо, усміхаючись доньчиними вустами, шепочучи доньчині слова…
А Горислава закрила очі, намагаючись мерщій заснути. І все то снилися їй соловейки, кущі рум’яної калини, верболози, дівчина та козак, жита… Українські жита…

Без ліку. Люди пропливають, змиті, немов піщинки, хвилями часу. І обличчя тонуть в історії. Час – безжалісний: він зменшує особистість, робить із людей людство. І ти – не ти, а частина великого космічного задуму. Тільки подумати! Та хіба нам, простим людям на простій землі, потрібні хитромудрі замисли Всесвіту? Треба тільки щастя, просте, людське, невелике… А заразом, отримавши його, ми біжимо далі, спотикаючись, ранячи душу об гостре каміння великого, самі не помічаючи нашої меншості. Але для себе – такі великі та значущі. Навколо наших проблем обертається Сонце, заради наших мрій створено цей світ, для нас живуть і помирають інші. Мчимо далі, летимо поміж хмарами, ближче до недосяжного… А інколи хочеться зупинитись і відчути себе просто людиною на простій землі. Просто не втрачати людського щастя, душі, обличчя. Та хіба вже можливо зупинити свій омріяний марафон? Отак і живемо: небесним духом і земною плоттю.

Що таке мова? Це квітучі поля слів, небесні хмари почуттів та емоцій, тихий трепіт серця і незрозумілий поклик душі. Мова єднає і роз΄єднує, розлучає і зводить, насторожує і розслаблює.
А слова… Вони ж також допомагають цій майже безсмертній силі управляти людьми. Без слів не було б підлабузників і лицемірів, не могли існувати добро і зло. Світ втратив би барву, став сірим, нецікавим, пустим.
Завдяки словам яскравіє не тільки світ, а й людина. Всі емоції й почуття виникають здебільшого від слів. І все частіше слова розкривають сутність людини, роблячи її беззахисною, відкритою всім і всьому: пліткам, чуткам, розмовам злих язиків. Навряд чи хтось може втриматись від того, щоб не перемити кісточки тій чи іншій людині зі знайомими, друзями, товаришами. А слова виростають як квіти на лугу, цвітуть,переливаються палітрою кольорів природи. Коли ж людина говорить, то зриває ці квіти і збирає у букет, даруючи їх тій людині, про яку веде мову. Інколи ці квіти ніжно-рожевих тонів, іноді чорного траурного відтінку, а іноді й дарують зів΄ялі пониклі букети. Певно, ніжні ароматні квіти приносять друзі, чорні – вороги, а зів΄ялі – лицеміри. На жаль, ці букети невидимі, побачити їх майже неможливо. І тільки солодкий нектар зів΄ялих квітів лягає тобі на вуста й затьмарює обережність. І ті ж слова розкривають тебе, забирають щит таємничості і віддають на поталу ворогу. Дивлячись від рани, яку завдає лицемір, людина лікує свій душевний біль. Можуть пройти і роки, й десятиліття, поки та рана затянеться й заживе.
Рани заживають завжди. А шрами залишаються назавжди…

2009

Ми тихо ступали по землі. На небі виблиснула зірочка, а місяць показував свій білий серп. Дув легесенький вітер. Наші силуети чітко виднілись на фоні трав, що вночі, здавалось, рівнялись із землею.
Місяць освічував нам шлях. Ми йшли легко й швидко, немов якась сила піднімала нас в повітря і несла над землею. Я спостерігала за плескотом хвиль синьоокої ріки, берегом якої ми просувались. І…наче іскра промайнула на небі. То був метеорит – «падаюча зірка». Небо освітилось так, немов вийшло денне сонце. І оте наше «нічне сонце» перекреслило темне небо на дві рівні частини. Зорі ж підморгували, виблискували, мерехтіли тисячами сяйв…
В народі кажуть: «Якщо в цей час загадати бажання, воно обов΄язково збудеться.» Я загадала, щоб зірки не гасли…


2009

Безмежний український степ хилився під лагідним подихом вітру, шумів літніми травами та повнився співом комашиних менестрелей. У царстві ковили та кілерії все ожило, загомоніло, навіть вітер на хвилю зупинився послухати, що ж шепоче зелений моріжок. А в далині виднівся скіфський курган – німа пам’ятка нашої історії. Звідси він здавався маленькою коричневою пірамідкою, що пливла пл блакитному простору неба. Хтось вийшов із стародавньої могили, певно, вчений якийсь. Багато зараз є археологів, які постійно рискають туди-сюди без діла. І цей, вочевидь, такий. А вітер, цікавий знати, що ж там, полетів по ланах, перекидаючи трави, розсікаючи смарагдові хвилі степу. Нарешті, степовик приземлився біля кургана. А за ним все ще курилась дорога, бігло перекотиполе, не відставаючи ні на секунду. Зефір добряче втомився від своєї подорожі та й зітхнув, сколихнувши спокій давнього поховання. Всередині, в маленькій кімнатці, було темно хоч око виколи. Пройшовши далі, можна було побачити, якими незчисленними багатствами скіфи вшновували покійників. То що ж можна говорити про коштовності живих? Золото сяяяло, осліплювало, манило своїм сонцеликим виглядом. Як не піддатися спокусі?
Підлетівши ближче, вітер роздивлявся майстерність скіфських ювелірів, непомітно здмухуючи пил віків. Щось зашаруділо. Папірус. Якийсь рукопис лежав на глиняній підлозі, не привертаючи до себе уваги. Та й наш зефір не хотів читати, ба й навіть дивитися на ту писанину, і, кваплячись, майнув вглиб споруди. Світло золота осявало все навкруги, тому кілька листочків полину, що слідкували за вітерцем, уважно придивляючись до письма, почали читати :
“ Ще за правління скіфського царя Олхіріса, коли боги піднялись на небо, а світ виліплювався, почали люди наші війною на неврів йти. Чистили зброю, запасали харч, коней кращих вибирали, а з рідними прощалися. Знахарі ж у полі типчак та полин рвали, сушили, зілля готували, воїнам у дорогу давали. Пішло військо Олхіріса на поліську землю, зоставивши самих жінок у таборі. Пішли скіфи в ліси та й не повертаються, вісточок не шлють. Заблукали в лісі воїни та й не знають, як їм звідти вибратись. Вже з’їли все, все випили, а куди йти – не знають. І неврів нема, і шлях загублений. Раптом стрівся їм Мерид – неврський князь, що полюбляв ходити в ліс, збирати цілющі трави, вивчати таїну природи. Побачили його скіфи та й давай просити, щоб вивів їх з сих нетрів густих, вибавив від смерті голодної. Мерид по мові зрозумів, що то за люди, привів до себе додому, пригостив їх, чим міг, та й улаштував їм постіль зручну, м’яку. Полягали Олхірісові воїни спати, а добрі, гостинні неври зійшлись на віче вирішувати, що з чужинцями робити. Пілся довгих суперечок Мерид ухвалив зоставити скіфів тут, на галявині, ніщо їм загрожувати не буде, бо хижих звірів нема, а лісові люди їх н чіпатимуть. Отож пішли неври до столиці своєї, залишивши військо й Олхіріса, поклавши в хатинці їжу та воду. Але два підступних лісовики-неври надумали вбити скіфів, тому й сховалися в гущі дерев, прихопивши гострі кинжали. Інколи щось погане перекреслює все добре. От так і тут, вдалось розбіякам план свій утілити, позаколювали воїнів Олхіріса, а потім швидко своїх наздогнали.
Полетіли білі гуси з далеких країв на степ скіфський, біле пір’я скидаючи на землю, немов сльози по воїнам, спустились тихо на подвір'я жінок їхніх, почали ґелготати-голосити по славному війську. Почули те голосіння скіф’янки, вийшли надвір та й думають-гадають, чому ж то гуси посеред ночі галас учинили. Одна молода смілива дівчина, на ймення Азоніс, промовила:
- Ой, леле, може то наших мужів убито, а гуси по ним плачуть?!
- Не мели дурниць, - відказала якась жінка.
- А це не дурниця, - засвідчила стара знахаркка, яка щойно прокинлась. – Гуси – то символ печальної любові, тому дівчина, вочевидь, правду мовить.
Яке ж горе упало на жінок, яка ж туга заполонила серця їхні! “Та що тужити, мститись треба!” – думала Азоніс, лежачи на постелі. Наступного ж ранку жіноцтво відшукало спосіб покарати вбивць. Знахарка в книзі своїй знайшла заклинання давнє, та зілля потрібне із воронця зварила, випити кожній дівчині й жінці дала, та й промовила:
Хто руки кров’ю забруднив,
Хто військо скіфське тишком вбив,
Перенесеться хай сюди,
Нехай зазнає він біди!
Ледве встигла вимовити ці слова, як схопився буревій, вес потемніло, зорі потускніли, чорні хмари застлали небо що й світу не видно. Пронеслось перекотиполе, запахло полином, а потім раз – і затихло. Зорі заблищали самоцвітами на тлі синяви небес, хмари розійшлись, вщух вітер. Два неври-вбивці лежали перед скіф’янками, боязко розглядаючись по бокам. Та жінки зустріли їх з видимою радістю, завели до хатинки, понаставляли їжі смачної, а в кубки зілля з отруйних листків шавлії поналивали. Після вечері бачать неври – чорні плями по тілу висипають, ноги набухають. Не знають, що робити. Так і вмерли. А молода Азоніс іронічно промовила:
- Хіба ж вам мати не казала, що від незнайомих людей брати нічого не можна?
А що ж далі? Без чоловіків, самі в степу, а вже й сармати близько підібрались. Пішли скіф’фнки на південь, ішли день, йшли ніч, вже на наступний вечір тільки до моря дійшли. Вирішили тут і поселитися. Правителькою обрали Азоніс, а себе назвали “ воїнами Азоніс”, амазонками…”
Полинові листочки уважно дочитали рукопис. Жаль їм стало непохованих воїнів, попросили вони вітра полетіти-пошукати Олхірісового війська, щоб утішити душі вбитих…

2009

Яркий свет уже затихал на нежном, усыпанном мягкими облаками небе, еще оставляя за собой ярко-розовую полоску солнечного пламени. Летний город уже был во власти вечерней жизни, которая нынче просыпалась под звуки дискотек, концертов, вечеринок. Молодежь, не уставшая от жары, была одета как-то вызывающе, но не откровенно. Среди полумрака сверкали бриллиантовые улыбки девушек, пытаясь затмить блеск восходящих звезд, блестели глаза юношей, любовавшихся этими прелестными созданиями. Иногда вспыхивала молния в очах прекрасных леди, ревновавших своих половинок к толкующим о чем-нибудь занимательном красавицам. Но грома слышно не было, лишь град упреков осыпался на местных джентльменов, которые не переставали флиртовать с симпатичными девицами, забыв о своих подружках. Вся элита молодежи собралась в парках, клубах, кафе и прочих заведениях ночной жизни.
В клубах было жарко и душно: то ли от пляски на танцполе, то ли от молвы и разговоров, которые шепотом проносились по залу. Там, как и на улице, была полутемень, но ясных девичьих улыбок и огней в глазах не было – там наоборот царил тяжелый дух пафоса и беспечности. Развлекаясь в грязных джунглях клубов, эти люди забывали всё, теряли реальность: иначе нельзя было так танцевать, так себя вести и подавать.
Кафе были переполнены не подростками, которые только еще стараются понять свое место в этой жизни, а людьми, которые его уже не только узнали, но и приняли как должное. Там не было громких фраз или вульгарных движений, но чувствовалась атмосфера какого-то неизвестного напряжения, наверняка связанного с неискренностью. Это не была фальш. Нет. Это не была ложь. Ни в коем случае. Это был взрослый мир предрассудков и сплетен.
Самым свежим местом развлечений был парк. Днем, под теням уютных каштанов, там сидело много желающих провести время в спокойной беседе или просто насладиться легким ветерком, который был очень кстати. Вечером парк превращался в огромнейший мегаполис гуляний и забав. Там не было насыщенного пафоса или лжи: казалось, молодежь, несмотря на нравы и вкусы, ведет себя довольно прилично. Там не существовали высокие материи будущности и не придерживались кодекса правил поведения. Парк был жизнью, а не её копией.
Множество запутанных аллеек бежали между тонкими белокорыми березками, потом шли вдоль могущественных дубов, проваливаясь куда-то дальше… Скамеек было совсем мало: вон первая, на которой сидела шайка парней, потом вторая, которую забронировала влюбленная пара, дальше третья, слушавшая разговоры подружек. Всё. Больше не видно. Хотя нет: там вдали виднелась четвертая, еле заметная скамья, на которой одиноко грустила девочка.
Она не была такой, как все в этом ночном логове – ее милое бледное лицо было не простой куколкой, внутри которой ничего нету: внутри этой куколки был прелестный мотылек. Её маленький хрупкий стан склонился вперед, думая о чем-то. Никто не замечал эту девчонку. Еще бы! Прилично одетая, грустная, не хвалившаяся собой… Да и она, похоже, не имела никакого интереса к остальным. Она тихо сидела на скамейке, не замечая никого и ничего. Было десять часов вечера. Она встала, выбрала одну из аллеек и пошла по узенькой, выложенной асфальтом дорожке, которая вела к небольшому, похожему на сказочный фонтанчику. Натуральные стены этой тропинки, сложены из зарослей черемух, сирени и других кустарников, почти увядшие, отдавали последние ароматы своих нежных соцветий. Весь храм этой маленькой аллейки был переполнен дурманящим ароматом лета, фантастическими колоннадами веток, которые отчаянно тянулись к небу. Она шла, не обращая внимания на эту необычную красоту, не питая интереса к творениям природы. Среди ночной темноты был виден блеск её глаз: они светились как-то странно, вызывая одновременно интерес и страх. Её тихие шаги все дальше и дальше покоряли дорожку – и спустя пять минут она уже была возле фонтана. Она широко открыла глаза, и тот огонь еще более был виден среди мрака. Осмотревшись вокруг, девочка покачала головой, выбрала еще одну тропинку, уже не ту, которая её сюда привела, и пошла легким неторопливым шагом. Аллея на этот раз была широка, просторна, окруженная лишь приятными клумбочками, на которых виднелись карликовые розы. На них уже упала роса, и при рассеянном свете фонарей эти капли сверкали рубинами на лепестках цветов. Но девчонка так же, как и прежде, не обращала на эту красоту никакого внимания. Дорога вела её все дальше и дальше, а она шла, не зная куда, полностью доверяя этой просторной аллее. Девочка не следила за временем, она просто потеряла ему счет. Знала, что уже поздно, раз темно, и всё.
А асфальтированная тропа несла её на одну из скучных улиц города, где были аккуратно поставлены небольшие, уютные с виду домики. В окошках уже давно виднелся свет, маня к этим островкам покоя и добродушия. Улица была узкая, тротуары были настолько малы, что идти вдвоём там было бы трудно. Девочка подняла голову, опять осмотрелась и повернула в какой-то переулок, наверное, просто наугад.
Эта маленькая улочка, которую выбрала девочка, была не что иное, как элитный райончик, где жили великие города сего. Можно сказать, миницентр высшего света. Девчушка шла очень близко к воротам дворов. От её громких шагов проснулись псы, поднялся лай. Но никто из хозяев даже не выглянул из окошка: богачи были уверены в своих собаках. А девчонка продолжала путь, не поднимая головы, не содрогаясь от ярого лая псов, не чувствуя страха. Так как этот переулок был небольшой, она быстро его прошла и остановилась у зеленого скверика, который был маленькой частицей будущей империи развлекательных комплексов. Она увидела, что и там есть скамейки. Она подошла к одной из них, присела и опять опустила свою крохотную головку. Её тонкая шея перегнулась вперед, и если бы кто-то увидел, подумал бы, что вот-вот она сломается. Густые черные волосы упали на лицо и закрыли его грустное выражение. Может быть, она думала о чем-то, а может, просто сидела и наслаждалась одиночеством. Вдруг возле арки, у входа в сквер, зашелестели листья, и вошел мужчина. Он не был стар, но его молодость уже прошла. Он спустился по низким широким ступенькам и тихо направился к девочке. Она даже не обратила внимания на него. Но он не был смущен тем, что его не хотели замечать. Присев на той же скамье, мужчина спросила девчонку:
- Что ты одна делаешь так поздно здесь?
Она не ответила. Но с её глаз скатилась слеза и упала на сухой асфальт.
- Эй! Ты меня слышишь? Что случилось?
Она покачала головой со стороны в сторону, как бы желая сказать: «Ничего!».
- Ну, скажи хотя бы слово!!! Как тебя звать?
- Не знаю, - всхлыпивая, ответила девчонка. – Я не знаю, как меня зовут.
- Как же это так? Ведь у каждого человека есть имя, которое он должен знать.
- Может быть, у меня оно есть, но я его не знаю! А если у меня нету имени, это значит, что я не человек?
- Нет! Ну, а почему ты здесь? Ведь уже поздно. Родители ведь будут волноваться!
- У меня нету родителей. У меня нету ничего, кроме себя. Я не знаю, почему я здесь. Меня сюда что-то привело, как будто тянуло за руки, приказывало ногам идти…
- Хм! Странно. Ты знаешь этот город?
- Знала. Люди, которые нашли меня, сказали, что я здесь живу. Они тоже спрашивали моё имя, но увы! – я ничего не помню.
- А! Вот оно что! Ты потеряла память… Это хорошо, что тебя нашли и хоть немного помогли тебе. И ты вот ничегошеньки не помнишь? Совсем?
- Помню только одно: красивый белый небольшой домик с ясными огнями, вот такой примерно, как на той улице, - махнула она рукой на ту узенькую уютную улочку. – Таких много, - тяжело вздохнула она.
- Пойдем со мной! – сказал смущенный неизвестно чем, мужчина. – Я тебе покажу еще один домик. Может быть, ты его узнаешь.
- Вы знаете, где я живу?!- с восторгом спросила она.
- Нет. Просто… Давай пойдем, а я по дороге расскажу, в чем дело.
- Ага, хорошо!
- Месяц назад я с женой и детьми ехал с пикника. Как раз были майские праздники, веселье, гулянье. Мы хорошо повеселились и возвращались домой. Жена сидела на переднем сидении, трое деток – на заднем. Мы были в хорошем настроении, но это было недолго. Нас сбил джип. Наша машина перевернулась три раза и оказалась в долине. Я успел выскочить, начал вытягивать жену и детей. Они все были без сознания. Но… тут машина взорвалась. Я очнулся через три дня в реанимации – меня вытянули с того света. Никого больше спасти не удалось. Три обгоревших трупа – все, что осталось от семьи…
- Но…
- Да.. знаю! Спросишь, куда делось четвертое тело? Его не было. Два мальчика и жена погибли, а девочка куда-то исчезла. Я всей душой верил, что она жива… Каждый вечер я выходил в этот скверик, да, именно в него… Почему-то мне казалось, что она должна придти именно сюда. Ведь дочь так любила деревья: они казались ей гордыми стражами природы, а цветы она не любила, потому что те слишком красовались собой.
- Почти как я… - медленно прошептала девочка. – Ведь цветы – они такие напыщенные, настолько сладки, что уж и нету желания их видеть. Хотя у меня есть один любимый цветок… Я его полюбила после потери памяти… Может, мне он нравился и раньше.
- Какой? – с блеском в глазах спросил мужчина.
- Незабудка. Она такая маленькая и скромная, миленькая. Веночек её прелестен.
- А у тебя есть любимое дерево?
- Я пыталась не выделять одно из этих благороднейших растений, но… я без ума от каштанов. Не знаю почему…
- Дочь! – рванулся он к ней и обнял. – Моя милая и хорошая Зоряна! Ты вернулась!!!
Она в недоумении немного отстранилась от него и посмотрела большими наивными глазами.
- Я ваша дочь? Вы не ошибаетесь?
- Нет, ты моя Зоряна! Я уверен, доченька. Пойдем домой!
Она сдвинула плечами и промолвила :
- Пойдем!
Они шли, счастливый отец и задуманная девочка, которая очень сомневалась в том, что нашла папу. Фонари в этом районе не светили, и они шли в темноте по той уютной улочке, где было множество красивых небольших домиков. Луна холодно светила, бесчувственно прорезая ночные тени. Вот и двор. Отец осторожно открыл ворота и вошел, пропустив девочку первой. В окнах было темно. Они прошли пару метров и остановились у дверей. Мужчина начал доставать ключ из кармана в пиджаке. Но, наверное, там было много чего другого, и ключи звонко упали на ступеньки. Девчонка с живостью подняла их и попробовала открыть замок. Получилось! Проходя по комнатам, она старалась вспомнить что-то похожее – к сожалению, ничего не получалось… Войдя в светлую и просторную гостиную, Зоряна увидела фотографию. Там была еще молодая, милая женщина, маленький босоногий мальчик, парень лет пятнадцати и этот мужчина. Посередине стояла девочка в зеленой футболочке и черных шортах, улыбаясь алмазными зубками. Она радостно махала рукой. В ней Зоряна узнала себя. Она мигом вспомнила имя отца, всю свою жизнь, и две хрустальные слезы скатилось по бледным щекам.
- Папа, папочка!- закричала она. – Я знаю, как тебя зовут, я все-все вспомнила. Твое имя Дмитрий, не так ли?
Отец утвердительно кивнул головой, и на его радостном лице появилась счастливая улыбка.
- А маму зовут Мария… - продолжала Зоряна и вдруг запнулась: она осознала,что матери нету в живых. Она залилась рыданиями и только сквозь слезы шептала
- Папочка. У нас все будет хорошо! Мама и братики нам помогут с небес…
2010 г.