ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анастасія Поліщук /
Проза
Азоніс
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Азоніс
Безмежний український степ хилився під лагідним подихом вітру, шумів літніми травами та повнився співом комашиних менестрелей. У царстві ковили та кілерії все ожило, загомоніло, навіть вітер на хвилю зупинився послухати, що ж шепоче зелений моріжок. А в далині виднівся скіфський курган – німа пам’ятка нашої історії. Звідси він здавався маленькою коричневою пірамідкою, що пливла пл блакитному простору неба. Хтось вийшов із стародавньої могили, певно, вчений якийсь. Багато зараз є археологів, які постійно рискають туди-сюди без діла. І цей, вочевидь, такий. А вітер, цікавий знати, що ж там, полетів по ланах, перекидаючи трави, розсікаючи смарагдові хвилі степу. Нарешті, степовик приземлився біля кургана. А за ним все ще курилась дорога, бігло перекотиполе, не відставаючи ні на секунду. Зефір добряче втомився від своєї подорожі та й зітхнув, сколихнувши спокій давнього поховання. Всередині, в маленькій кімнатці, було темно хоч око виколи. Пройшовши далі, можна було побачити, якими незчисленними багатствами скіфи вшновували покійників. То що ж можна говорити про коштовності живих? Золото сяяяло, осліплювало, манило своїм сонцеликим виглядом. Як не піддатися спокусі?
Підлетівши ближче, вітер роздивлявся майстерність скіфських ювелірів, непомітно здмухуючи пил віків. Щось зашаруділо. Папірус. Якийсь рукопис лежав на глиняній підлозі, не привертаючи до себе уваги. Та й наш зефір не хотів читати, ба й навіть дивитися на ту писанину, і, кваплячись, майнув вглиб споруди. Світло золота осявало все навкруги, тому кілька листочків полину, що слідкували за вітерцем, уважно придивляючись до письма, почали читати :
“ Ще за правління скіфського царя Олхіріса, коли боги піднялись на небо, а світ виліплювався, почали люди наші війною на неврів йти. Чистили зброю, запасали харч, коней кращих вибирали, а з рідними прощалися. Знахарі ж у полі типчак та полин рвали, сушили, зілля готували, воїнам у дорогу давали. Пішло військо Олхіріса на поліську землю, зоставивши самих жінок у таборі. Пішли скіфи в ліси та й не повертаються, вісточок не шлють. Заблукали в лісі воїни та й не знають, як їм звідти вибратись. Вже з’їли все, все випили, а куди йти – не знають. І неврів нема, і шлях загублений. Раптом стрівся їм Мерид – неврський князь, що полюбляв ходити в ліс, збирати цілющі трави, вивчати таїну природи. Побачили його скіфи та й давай просити, щоб вивів їх з сих нетрів густих, вибавив від смерті голодної. Мерид по мові зрозумів, що то за люди, привів до себе додому, пригостив їх, чим міг, та й улаштував їм постіль зручну, м’яку. Полягали Олхірісові воїни спати, а добрі, гостинні неври зійшлись на віче вирішувати, що з чужинцями робити. Пілся довгих суперечок Мерид ухвалив зоставити скіфів тут, на галявині, ніщо їм загрожувати не буде, бо хижих звірів нема, а лісові люди їх н чіпатимуть. Отож пішли неври до столиці своєї, залишивши військо й Олхіріса, поклавши в хатинці їжу та воду. Але два підступних лісовики-неври надумали вбити скіфів, тому й сховалися в гущі дерев, прихопивши гострі кинжали. Інколи щось погане перекреслює все добре. От так і тут, вдалось розбіякам план свій утілити, позаколювали воїнів Олхіріса, а потім швидко своїх наздогнали.
Полетіли білі гуси з далеких країв на степ скіфський, біле пір’я скидаючи на землю, немов сльози по воїнам, спустились тихо на подвір'я жінок їхніх, почали ґелготати-голосити по славному війську. Почули те голосіння скіф’янки, вийшли надвір та й думають-гадають, чому ж то гуси посеред ночі галас учинили. Одна молода смілива дівчина, на ймення Азоніс, промовила:
- Ой, леле, може то наших мужів убито, а гуси по ним плачуть?!
- Не мели дурниць, - відказала якась жінка.
- А це не дурниця, - засвідчила стара знахаркка, яка щойно прокинлась. – Гуси – то символ печальної любові, тому дівчина, вочевидь, правду мовить.
Яке ж горе упало на жінок, яка ж туга заполонила серця їхні! “Та що тужити, мститись треба!” – думала Азоніс, лежачи на постелі. Наступного ж ранку жіноцтво відшукало спосіб покарати вбивць. Знахарка в книзі своїй знайшла заклинання давнє, та зілля потрібне із воронця зварила, випити кожній дівчині й жінці дала, та й промовила:
Хто руки кров’ю забруднив,
Хто військо скіфське тишком вбив,
Перенесеться хай сюди,
Нехай зазнає він біди!
Ледве встигла вимовити ці слова, як схопився буревій, вес потемніло, зорі потускніли, чорні хмари застлали небо що й світу не видно. Пронеслось перекотиполе, запахло полином, а потім раз – і затихло. Зорі заблищали самоцвітами на тлі синяви небес, хмари розійшлись, вщух вітер. Два неври-вбивці лежали перед скіф’янками, боязко розглядаючись по бокам. Та жінки зустріли їх з видимою радістю, завели до хатинки, понаставляли їжі смачної, а в кубки зілля з отруйних листків шавлії поналивали. Після вечері бачать неври – чорні плями по тілу висипають, ноги набухають. Не знають, що робити. Так і вмерли. А молода Азоніс іронічно промовила:
- Хіба ж вам мати не казала, що від незнайомих людей брати нічого не можна?
А що ж далі? Без чоловіків, самі в степу, а вже й сармати близько підібрались. Пішли скіф’фнки на південь, ішли день, йшли ніч, вже на наступний вечір тільки до моря дійшли. Вирішили тут і поселитися. Правителькою обрали Азоніс, а себе назвали “ воїнами Азоніс”, амазонками…”
Полинові листочки уважно дочитали рукопис. Жаль їм стало непохованих воїнів, попросили вони вітра полетіти-пошукати Олхірісового війська, щоб утішити душі вбитих…
2009
Підлетівши ближче, вітер роздивлявся майстерність скіфських ювелірів, непомітно здмухуючи пил віків. Щось зашаруділо. Папірус. Якийсь рукопис лежав на глиняній підлозі, не привертаючи до себе уваги. Та й наш зефір не хотів читати, ба й навіть дивитися на ту писанину, і, кваплячись, майнув вглиб споруди. Світло золота осявало все навкруги, тому кілька листочків полину, що слідкували за вітерцем, уважно придивляючись до письма, почали читати :
“ Ще за правління скіфського царя Олхіріса, коли боги піднялись на небо, а світ виліплювався, почали люди наші війною на неврів йти. Чистили зброю, запасали харч, коней кращих вибирали, а з рідними прощалися. Знахарі ж у полі типчак та полин рвали, сушили, зілля готували, воїнам у дорогу давали. Пішло військо Олхіріса на поліську землю, зоставивши самих жінок у таборі. Пішли скіфи в ліси та й не повертаються, вісточок не шлють. Заблукали в лісі воїни та й не знають, як їм звідти вибратись. Вже з’їли все, все випили, а куди йти – не знають. І неврів нема, і шлях загублений. Раптом стрівся їм Мерид – неврський князь, що полюбляв ходити в ліс, збирати цілющі трави, вивчати таїну природи. Побачили його скіфи та й давай просити, щоб вивів їх з сих нетрів густих, вибавив від смерті голодної. Мерид по мові зрозумів, що то за люди, привів до себе додому, пригостив їх, чим міг, та й улаштував їм постіль зручну, м’яку. Полягали Олхірісові воїни спати, а добрі, гостинні неври зійшлись на віче вирішувати, що з чужинцями робити. Пілся довгих суперечок Мерид ухвалив зоставити скіфів тут, на галявині, ніщо їм загрожувати не буде, бо хижих звірів нема, а лісові люди їх н чіпатимуть. Отож пішли неври до столиці своєї, залишивши військо й Олхіріса, поклавши в хатинці їжу та воду. Але два підступних лісовики-неври надумали вбити скіфів, тому й сховалися в гущі дерев, прихопивши гострі кинжали. Інколи щось погане перекреслює все добре. От так і тут, вдалось розбіякам план свій утілити, позаколювали воїнів Олхіріса, а потім швидко своїх наздогнали.
Полетіли білі гуси з далеких країв на степ скіфський, біле пір’я скидаючи на землю, немов сльози по воїнам, спустились тихо на подвір'я жінок їхніх, почали ґелготати-голосити по славному війську. Почули те голосіння скіф’янки, вийшли надвір та й думають-гадають, чому ж то гуси посеред ночі галас учинили. Одна молода смілива дівчина, на ймення Азоніс, промовила:
- Ой, леле, може то наших мужів убито, а гуси по ним плачуть?!
- Не мели дурниць, - відказала якась жінка.
- А це не дурниця, - засвідчила стара знахаркка, яка щойно прокинлась. – Гуси – то символ печальної любові, тому дівчина, вочевидь, правду мовить.
Яке ж горе упало на жінок, яка ж туга заполонила серця їхні! “Та що тужити, мститись треба!” – думала Азоніс, лежачи на постелі. Наступного ж ранку жіноцтво відшукало спосіб покарати вбивць. Знахарка в книзі своїй знайшла заклинання давнє, та зілля потрібне із воронця зварила, випити кожній дівчині й жінці дала, та й промовила:
Хто руки кров’ю забруднив,
Хто військо скіфське тишком вбив,
Перенесеться хай сюди,
Нехай зазнає він біди!
Ледве встигла вимовити ці слова, як схопився буревій, вес потемніло, зорі потускніли, чорні хмари застлали небо що й світу не видно. Пронеслось перекотиполе, запахло полином, а потім раз – і затихло. Зорі заблищали самоцвітами на тлі синяви небес, хмари розійшлись, вщух вітер. Два неври-вбивці лежали перед скіф’янками, боязко розглядаючись по бокам. Та жінки зустріли їх з видимою радістю, завели до хатинки, понаставляли їжі смачної, а в кубки зілля з отруйних листків шавлії поналивали. Після вечері бачать неври – чорні плями по тілу висипають, ноги набухають. Не знають, що робити. Так і вмерли. А молода Азоніс іронічно промовила:
- Хіба ж вам мати не казала, що від незнайомих людей брати нічого не можна?
А що ж далі? Без чоловіків, самі в степу, а вже й сармати близько підібрались. Пішли скіф’фнки на південь, ішли день, йшли ніч, вже на наступний вечір тільки до моря дійшли. Вирішили тут і поселитися. Правителькою обрали Азоніс, а себе назвали “ воїнами Азоніс”, амазонками…”
Полинові листочки уважно дочитали рукопис. Жаль їм стало непохованих воїнів, попросили вони вітра полетіти-пошукати Олхірісового війська, щоб утішити душі вбитих…
2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію