Так все було…просто, просто добре, мило…як в казці…такі всі довкола милі…і вона тримає його за руку, він її не відпускає…так добре…якби їй хтось кілька місяців назад сказав, що все буде настільки чудесно, то ніколи б не повірила…
…і вона так старається давати собі раду, і вперше в житті їй просто фізично не вистачає часу, і вона щаслива, має час на щастя і хоч трохи можливості бути з ним поруч…
…вона така мрійлива, зависала на музиці в маршрутках і жила від зустрічі до зустрічі…
…вона знала вже все, що здавалося, потрібно було знати про нього для ідеального співіснування…життя…стосунків…
…Коли було потрібно, він завжди допомагав, був поруч…такий занадто врівноважений в одному, і зовсім божевільний в іншому, часом їй здавалось, що більш божевільніших ніж вони нема на цілому світі…
…вона любила, коли він на неї дивився, бо більше ніхто на тому світі не хотів так на неї дивитись…він був для неї цілим світом…він був…

…щось таке, суто для того, щоб підтримати подругу, хочеш зробити аналіз, добре, піду з тобою…за компанію…
…вона тоді ще не знала, що в той день, «за компанію», вона точно буде знати, що за неї все вже вирішено, і десь там, вже давно все написали…
…так вагалась як йому сказати…і не наркоманка…здається нічого б такого не мало бути, пояснювали, що варіантів безліч, що вона будь-де могла заразитись, та чогось, коли їй розповіли, то вона подумала не про себе, а про нього, як буде дивитись йому в очі…як йому буде це все говорити, що зараз їй наносять на крихку свідомість і злими вітрами вдувають в вуха…як, кожен день, коли буде відпроваджати його на пари, буде думати, чи не востаннє торкається його губ, чи ще колись зазирне в очі…і чи ще колись зрадіє життю…

…вона сіла на маршрутку, подруга просто мовчала, а що ще могла сказати…найважче тоді, коли безсила…
…вирішила не відтягувати, він приїхав до неї, по телефону нічого толком не сказала…просто він сам відчув, що щось не так…
…пояснює йому щось, підбирає якісь правильні слова…він навіть не дивиться на неї…вперше за весь час, скільки вони разом, вона побачила на його очах сльози…страх…ненависть на цілий світ…

…тоді вона ще не знала, що він її ніколи не залишить, і останній її подих, саме він зцілує з її вуст…і що більше йому нікого не треба буде…і що її фото він так ніколи і не витягне з гаманця…і кожна згадка котра йому буде про неї нагадуватиме викликатиме каренний біль, що ніколи не стихне…

Пісня - Ассаи - Южные Сны

Тепер часто задумаюсь про те, що може все змінити в одну мить….

Прийшовши додому чогось, не лягаю спати…натискаю на кнопку…
…щось пишу…поки пишеться, треба ловити…

…скоро вже буде кругла дата того часу відколи ти з’явився десь там в нетрях мого серця…
…і знаєш, страшно скучаю за тим, яка була тоді…забула, як це, коли ти не дивишся на те, як дивляться на тебе…не звертаєш увагу якого кольору, чистоти і чи одинакові в тебе кеди…не думаєш чи зачесалась сьогодні, намалювалась, чи туш не потекла, і чи з’явились зайві кілограми…
…не думаєш чи ще хтось поділяє твої погляди, і чи любить тебе той, кого кохаєш ти…головне, що ти кохаєш…
…не думала, що хочеться курити, і як би кинути…як викрутити собі руки, і яка сумка буде пасувати тобі під взуття, які тіні під очі, і півдня нічого не робити, бо «нафарбувала нігті»…
…не хотілось стригтись, щоб виглядати стильнішою….не хотілось фарбувати волосся…бо дурна трата часу і грошей…
…хотілось кожної ночі тоді, коли закриваєш очі думати, що ти тримаєш мене за руку…хотілось уявляти наше спільне майбутнє, хоча і знати, що його ніколи не буде…
…і от вже половина з того всього часу як я інша…
…я більш ніколи не взую різні кеди…і волосся ніколи не відросте до тої довжини, хоча фарба і змилась…
…і тепер дивлюсь хто, що одягає…більш не мрію…постійно слухаю музику, боячись лишитись зі своїми думками наодинці…
…вже не кохаю…сильно люблю, але кохати напевно не вмію…боячись, що просто більше ніколи не вистачить сміливості покохати…чи сказати про це…
…і так би хотілося вернутись туди…на стільки часу назад…і так би хотілось зробитись такою, котра вчилась жити, а не бути зараз, коли вмію це робити погано…

Сьогодні був дощ…та і був собі, вона сиділа з великим горнятком дуже міцної кави і дивилась на таку похмуру весну…сиділа на балконі, вкрита коцом, трошки замерзла, але то пусте…було приємно побути одній, зважаючи на ту опіку, яка її постійно оточувала…
…думала про купу справ, які так хотілося зробити, і ніхто не знав, що кожен вечір вона, коли вже всі йдуть спати, з-за дивану витягує зошит, в якому записує все, що ще колись мусить зробити….скоро вже майже рік, як вона не може ходити, стала нерозлучна з інвалідним кріслом…дурний нещасний випадок перекреслив половину життя, мрій, надій…планів…
…але сьогодні вона намагалась знайти причину, чи варто мучити тих людей, що тримала біля себе, ті що постійно її жаліли, опікувались нею… Так їй було іноді соромно, за те, що вона така, що так сталось, що якесь створіння напилось, і вирішило, що впорається з керуванням…а все закінчилось так…тим, що вона більше не може бути сама…фізично не може..

Ще до того всього їм обом було по сімнадцять, за три роки разом встигли розпланувати половину життя, вибрали навчальні заклади, навіть вирішили жити разом…як про них говорили, що таке кохання траплялось на мільйон…
…от і в певний час все обірвалось, потім більше ніж пів року проведеного в різноманітних медичних закладах…і от нарешті вдома, а нічого доброго не відбулось, від повернення додому ноги не почали бути сильнішими, чи щось відчувати, а гниття в «рідних стінах» було схоже на сумний повтор одного і того ж дня…

…він завжди був поруч…реанімація…терапія, тепер дім, приходив настільки часто, на скільки виходило, але тепер скоріше з відчуття обов’язку, ніж безмежної любов…та і виїхав в інше місто. На навчання… А вона картала себе думками, чи варто продовжувати те, що вже і так давно згоріло…

Коли він в ту суботу приїхав додому, лишив речі, і пішов до неї, він вже тоді знав, що сьогодні він лишить її…пропала та життєрадісність в очах тої, що колись йому снилась по ночах, пропала така ясна усмішка з прекрасного обличчя, пропала душа, залишилось всього кволе тільце, котре вже переставало хотіти жити…
…вона вже три місяці ходила на реабілітацію, коли лікарі не давали ніяких гарантій, то вона собі все одно пообіцяла, що хоч постарається виправити це все…а не вийде…то так вже і бути…

В той день ніхто не міг її відвезти, батьки були заняті, і вона попросила його, їхати було доволі далеко, і він залишився на сеанс, щоб потім ще раз не їхати…

…коли він побачив, як виростають крила у тої, котра хапаючись за всі соломинки стає з інвалідного крісла, коли від занять і вправ терпить пекельний біль, заради того щоб зробити хоча б один крок…побачив, як на її ясному обличчі виступають найгіркіші сльози, бо біль вже настільки нестерпний, але вона не здається, не каже «досить», вона вірить в життя…вона вірить в себе…

…після того дня, і всього побаченого, він зрозумів, що його маленька дівчинка нікуди не поділась, вона просто старанно працює над тим, щоб ще колись дарувати свою усмішку і босими ніжками відчувати ранкову росу…

Знаєш…коли одного ранку прокидаєшся…починаєш день як звичайно…одягаєшся…оцінюєш погоду…метушишся на пари…і одного дня помічаєш, що в твоїй душі починає щось зникати. Помічаєш, що пропадає хороший настрій, сміх все рідше і рідше торкається твоїх вуст…щезає все…полиці душі пустіють…

Кожного разу коли мені було шумно і забагато людей довкола…ти починав співати…люди замовкали…мені ставало спокійно… твій голос був тоді такий невловимий…був подарований мені… кожен подих…звук…я завжди ловила, відкривала серце на два замки замкнене, на три верхній з двома позначками і на три нижній з однією…і бережливо ховала тебе там…ти жив в своїх піснях в мені…ти лишився поряд…

…досконале скло…сиділа і милувалась бокалом з коньяком...необачно випустила з рук…скло розбилось, вилився напій…нічого не могла скласти до купи…дрібні шматочки різали плоть лишаючи непомітні сліди на руках і глибокі рани в серці….все вилилось…пропало…щезло…випарувалось…

…колись ця дитина забігла в двері з кольоровими кульками…бульбашками…бантиками на косах…наївність в словах…надією в очах…сьогодні вона вже вийшла з пляшкою в одній руці…цигаркою в іншій…зі збитими кулаками і зниклим серцем…

…завжди любила вбачати в словах…діях, якийсь прихований зміст…завжди знала, що побачу в тобі щось нове…завжди знала, що будеш поряд…завжди знала…та помилилась…
…любила коли ти говорив, що думаєш про мене…любила виправляти помилки…, доводити тобі свою правоту в суперечка…любила поруч з тобою бути іншою… Хотіла бути такою, яка б подобалась тобі…хотіла тобі всім подобатись…хотіла робитись твоїм творінням…. Хотіла все тобі відати…хотіла знайти в собі сили перевиховатись…хотіла заклеїти очі, щоб не бачити інших, і вирости…хотіла робити композиції з твоїх квітів, і хотіла мати щось твоє завжди коло себе….
…більш за все на світі захотіла забути твій номер телефону…постирала всі знімки…нарешті поздирала зі стін…побачивши тебе з нею….я з амбітної дитини перетворилась на останню суку…котрій в житті треба лиш чужих страждань…тепер я буду жити тим, чим ти жив до неї…тепер я стану тобою…ти мене створив…дякую…

…коли стараєшся через свою шибку вгледіти щось нове і прекрасне…не старайся, можу запевнити, що не вийде…
Ти вже давно забілив і замалював свої шиби чужими криками і смутками, від яких кожен раз брав собі на спомин частину…ти дивився…так старався зазирнути за брудні вікна, так хотів знайти щось прекрасне, нове, що ніколи не знало болі…
…а ти втік…
..пішов до іншого вікна, там, де сьогодні вид на панораму був спокусливіший, а вікно зовсім і не забілене…так хотів з білої зими побачити щось яскраве і кольорове, що зігріло б тебе в холодні часи…
…боляче…почав падати сніг, сумні невгамовні вітри чомусь хотіли вбити твій спокій, щоб мозок вибивало з голови….видувало…виривало серця і думки….холодно…
…за голосний звук, з чужого вікна вбивав своїм криком твої думки, ти забув про все, ти забув про життя…мрії…надії…й мене….
…убий світло на даху, котре відчиняє двері в чужу душу, у спогаді про дитинство, ніколи не побачиш злого…ти тоді ше був ангелом, з зефіровими крилами і ірисовими губами з солодким присмаком…притомним….
…сьогодні зефірові крила перетворились на брудні перетинки пустих колючих дротів, а вуста стали холодними, як лід….руки вже не чують тепла, а серце більш ніколи не хоче нічого відчувати….сьогодні серед нікчемних дотиків очей не знайдеш тобі потрібного…єдиного, того, що допоможе, хоть чимось…того, що помовчить….погляду без імені….того, що не попрохає твого…не забере…не потребує чужого…відданий тобі…
…пусті фрази не допоможуть, я знаю….але не можу вкласти в них зміст…не можу підібрати потрібного…вибач…надіюсь ти все зрозумієш…я просто гляну на тебе…просто прости…зазирни в душу через очі….

Сонце пробивається крізь вікна!!!! Не хотіла сонця!!! Дощу хотіла. . . . просто сиділа і ридала, через якийсь його знов загадковий для неї вчинок. Не розуміла, чого має бути саме так. Побігла в іншу кімнату, взяла молоток, і почала забивати чорною простинею вікна, хотіла ночі і смутку, хотіла плакати, щоб обличчя було мокре, щоб сонце її не висушувало. Била, просто вбивала цвяхи в стіні, прибиваючи чорне полотно, била себе по пальцях, не попадала молотком, але це нічого, зараз нічого не відчувала крім, душевного болю, і дурного безсилля, котре її так дратувало. Знов не могла нічого вдіяти, знов хотіла захлиснутися своїми ж слізьми. Не хотіла його більше бачити, бо і так гірко було, без причини, просто так, напевно набридла. Так легко все вирішив, сам, без неї. Хоча запитав, та вона знала що від її думки нічого не може змінитися. Ти вирішив для себе, і це твоє рішення, я тобі не раз говорили. Що яке б воно не було, я його завжди прийму, і буду поважати. Хоча зараз це неймовірно важко, хочеться змінити хоч щось, у нашому такому простому і безсенсовому пориванні відносин. Так чомусь мені сказалось, бо слів простіших я не можу підібрати. А в нас і просто ніколи нічого не було. Може і тому, завжди все було за складно, і так важко було просто бути, просто бути разом, не зважати на слова чужих, ні на кого, ні на ревнощі до друзі, чи то від друзів. Просто якось все було занадто аж заплутано, неможливо пояснити. Жаль, що щось лишилось не сказаним, жаль, що, дещо все таки прозвучало. . . Сиділа, думала багато над чим, серед чорної тканини, вирішила зірвати, набридла темрява, зірвала, і не помогло, на вулиці вже справді ніч і дощ. . .
Поки шукала смутку у душі, смуток огорнув навколо її. . .

У сповіді буремника є крихта правди й віри
Він із нічого в серці топить біль
Між нами ні, нема тої довіри
Котру шукаєш в допиті зусиль
Хотіла почати нове життя, та зберегти в ньому його. . . Пакувала сумку, ну що ж, останній день літа, вона їде, метушиться по кімнаті, те складає, за інше хапається, і от рюкзак вже не поміщує всіх її спогадів з минулого життя. . . сіла на ліжку поруч зі своєю власною скринькою скарбів, звичайним чорним рюкзаком, в котрому зберігала свої спогади, передумала, витягла з нього всі старі речі, закинула його на плечі, вийшла за двері з абсолютно пустою душею, у котрій було місце тільки новим скарбам. . .
Він, сидів на балконі викурюючи ще одну сигарету, дивився на зірки, про щось думав, було щось загадкове у тому його погляді. На відміну від неї, нікуди не спішив, не метушився, бо знав, що з собою нічого не візьме, можливо просто не хотів, а може не було що брати. Сидів і просто думав, що буде далі, випускав сивий дим, котрий танув, як і все що його оточувало. . . підвівся, і вийшов за двері, хоча все таки дещо взяв, ключ, котрий колись дала йому, сказала, що від серця. . .
Вона його вже чекала, та в принципі, як і завжди, він ніколи не запізнювався, просто вона чомусь завжди приходила швидше, можливо з надією, що і він прийде швидше, побути хоч на хвилину довше разом. . . підійшов, нічого не промовив, тільки кивнув головою, і вона зрозуміла, що їм пора. Йшли довго, обоє мовчали, думали про що, що їх чекає. Яке це літо було. . ., навіть слова підібрати не можливо. Воно просто було, багато спогадів, думок, переживань, страждань, поцілунків, обіймів, довгих зоряних ночей. І тут так просто все обривається, останній день літа, здається змінив все, він зрозумів, і вона зрозуміла, що не все так просто, не все так вічно. . .
Міський годинник пробив дванадцяту, повіяв вітер, холодний, котрий гонив по вулиці опале листя, без краплини життя. . . перший день осені, відкрив у ній нову депресію. . . старалась схопити його голос, мовчиш, ну і мовчи. Прийшли на зупинку, два автобуси, з різних боків вулиці, в різні сторони, вона сіла в чорний, а він в білий, дороги – розійшлись. . . останній день літа – перший день осені, хочу жити між цими днями. . . – на віки разом. . . літо і осінь. . .їй не втекти, йому не сховатись.

Такий самотній дощ, як завжди нагадує мені про тебе. Засумував заквітчаний ранок, котрий дивився на тебе янгольсько наївними очима. Ти, як завжди, не спішив іти десь з дому, хоча сум до болю знайомих стін просто вбивав. . . Ти піднявся з ліжка, подивився за вікно, і розвіяв все хороше в тому вранішньому погляді. . . Було холодно, та ти одягнув футболку, бо вона її любила, виходиш за двері, тобі ще щось стараються прокричати у слід, та ти нічого не чуєш, просто йдеш. . .Дощ, вона стоїть, вся в білому, тебе чекає, ти прийшов, поцілував, ледве доторкнувся її вуст. . . Знову вона щось говорить, і в твоїх думках пролітають безглузді думки, котрі відносять тебе від неї. . . Вона теж далека від тебе, а коли це все сталося, коли ви стали просто чужими. . . Коли ти її вивчив достоту, дізнався, що вона любить в тобі, і вона дізналась, навіть яка твоя улюблена струна гітари . . . як на самоті стало так само як і з нею, не відчуваєш нікого поряд, втопилося все, все, що було, і очі її стали пусті, якісь дуже приземлені, ось так дивишся на неї, згадуєш, що ти в ній покохав. . . ту усмішку, таку просту і наївну, таку, котра не знала печалі і смутку, ти зцілував з її очей росу сліз, котрі теж лилися за тебе . . . вона перша вбила у тобі самотність. . . і відкрила спокій, звичайний спокій душі, коли серце то рвалось, чи то мало не зупинялось поруч неї . . . а тепер вона стала земною, звичайною, простою, більш без тої іскорки за котру не міг заснути в ночі. . .
Ти бачиш який він став, замкнувся. . . ти себе по ночах картаєш що з ним не так, а це все промайнуло, не могло бути завжди так добре. Ось, дощ, так як і тоді коли ми познайомились, ти ще тоді змок до нитки. . . ти не любиш мокнути. . . а я тоді була у всьому білому, так як і сьогодні. . . ти тоді був іншим, всміхався по-іншому, дивився по іншому, якийсь був більш земний, а тепер далеко в хмарах. . .
«Ти хочеш бути зі мною?» - «не знаю, а ти зі мною?» він просто став і пішов. . . ні він ні вона не були в тому винні, просто він змінився для неї, а вона для нього, обоє стали ще іншими ніж були. . .
Він пішов, а вона сиділа у всьому білому, як того першого дня, коли вона побачила землю, а він небо. . .

Колись я мала безліч діамантів….в середині душі, так їх завжди берегла і з дитинства старалась їх збирати….
…та прийшов час…напевне подорослішала і почала дарувати їх…всім, кого вважала близьким…другом…чи коханням…
…сьогодні зрозуміла, що в моїй душі не залишилось жодного діаманта…все пороздавала…хоча радію, що жодного не продала….
…в декого ті діаманти залишились…а дехто просто захотів викинути їх, щоб не мати жодної згадки про мене…дехто використав, щоб купити щось потрібніше…а дехто просто ненароком загубив…

Та річ не в діамантах, і напевно точно не в тому, що колись і комусь віддавала моя душа…котра робила це без мого відома…. Річ напевно в тому, що ще досі не навчилась жити, стримуватись у своїй прив’язаності до людей…
…всі ілюзії, надії, сподівання дуже схожі на пісочний замок….який би він красивий і великий не був…вода все змиє…і залишить лише пустку…плацдарм для нових думок…
…от так і мої надії, і мрії, чомусь знищила дурна новина…а може я і сама їх знищила…сама не знаю чого так боляче….
…я почала фарбувати очі, коли захотіла, щоб в них перестали щось бачити, і так і сталось…от дівчина, хвора на голову зі своєю ревністю, з абсолютно дурними сподіваннями…і з пустими очима….

…почала користуватись пудрою, коли захотіла, щоб кожен хибний дотик можна було змити…і виходило….

…перетворила свою кімнату на дитячу, з кольоровими стінами, купою ляльок, ведмедів…і зірками на стелі…хотілося серед них знайти небеса…

…робила свічки в формі сердець, надіючись, що колись зможу і своє контролювати….та виявилось, що в мене серце не з стійкішої матерії…а теж воскове…котре ломиться, і надщерблюється при кожному зайвому доторку чи слову…

…думаючи про нього спалила всі свічки, котрі по ночах допомагали писати….попадали всі зорі зі стелі, і при кожній загадувала єдине бажання….«його…»
…і за фарбованими очима тепер стало дуже важко щось сховати…

…дурне відчуття самотності змушує далі робити свічки в формі сердець і дарувати їх тобі, в надії, що може колись подаруєш своє…взамін…

…гарячий шоколад з лимоном…ти, як той шоколад, котрим не можу наїстись, чи то напитись…скоро буде алергія…

…я як лимон, така кисла, не смачна…і вживаюся лише по потребі….


чужа