ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію