ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Джордж Байрон
17 червня 1816
Уже деякий час обмірковуючи задум відвідати країни, що досі нечасто привертали увагу мандрівників, 17... року я вирушив у дорогу в супроводі приятеля, котрого позначу іменем Оґастес Дарвел. Він був на кілька років старший за мене, мав значний статок і походив із давнього роду; завдяки непересічному розуму він однаково був далекий від того, аби недооцінювати чи надто покладатися на згадані переваги. Деякі незвичайні подробиці його біографії збудили в мені цікавість, інтерес і навіть певну повагу до цієї людини, котрих не могли пригасити ані дивацтва поведінки, ані приступи тривожного стану, які час від часу повторювалися, – стану, подеколи вельми схожого на божевілля. Я робив лише перші кроки в житті, куди увійшов доволі рано; і дружба ця зав’язалася не так давно; ми навчалися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвела в тамтешніх стінах скінчилося раніше за моє; він був глибоко посвячений у те, що зветься вищим світом, тоді як я ще не скінчив учнівського періоду. В такому проведенні часу я багато чув про його минуле й теперішнє, і хоча в розповідях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні нащо, бачив: він – людина непереcічна, із тих, хто, попри всі зусилля триматися в тіні, незмінно привертають увагу до себе.
Отже, я познайомився з Дарвелом і спробував завоювати його дружбу, що видавалася недосяжною; які б прив’язаності не зароджувалися в його душі раніше, тепер вони мовби вичерпались, а решта зосередились на одному; я не мав достатньо нагод зауважити, наскільки загострені його почуття, бо хоча Дарвел умів їх стримувати, зовсім приховати їх не міг; та одначе він володів здатністю видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть почуття, котре охоплювало його, а вираз обличчя його змінювався настільки стрімко, хоча й незначно, що не варто було й намагатися встановити причини.
Очевидно було, що його поїдає якась невиліковна турбота; але чи вона випливає з марнославства, любові, каяття, горя, із одного з цих чинників або усіх, разом узятих, або просто з меланхолійного темпераменту, який межує з душевним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, що на них посилався поголос, підтвердили б будь-яку з цих причин, але, як я вже згадував, чутки мали такий суперечливий і сумнівний характер, що жоден із фактів не можна було вважати вірогідним. Де є таємниця, там, зазвичай, вбачають якусь злу основу, не знаю, з якого дива; в його випадку перше було наявне, хоча мені було би складно визначити ступінь другого – і, щодо Дарвела, взагалі не бажав вірити у наявність зла.
Мої спроби зав’язати дружбу були зустрінуті доволі холодно; та я був молодий, відступати не звик і з часом завоював, до певної міри, привілей спілкуватися на повсякденні теми і довіряти одне одному повсякденні, побутові турботи, – подібний привілей, породжений і зміцнений схожістю способу життя і частими зустрічами, називається близькістю або дружбою, відповідно до уявлень того, хто використовує означені слова.
Дарвел чимало помандрував світом; до нього я звернувся за відомостями стосовно маршруту моєї наміченої подорожі. Потайки я сподівався, що мені поталанить переконати його поїхати зі мною; надія ця здавалася тим більш обґрунтованою, що я зауважив у другові невиразну турботу; збудження, котре охоплювало його при розмові на дану тему, і його видима байдужість до всього, що його оточувало, підсилювали мої сподівання. Своє бажання спершу я висловив натяком, потім словами; відповідь Дарвела, хоча я почасти очікував її, принесла мені ціле задоволення приємного сюрпризу: він погодився.
Скінчивши усі необхідні приготування, ми вирушили в дорогу.
Відвідавши країни південної Європи, ми спрямували свої стопи на Схід, згідно з наміченим початковим планом; саме в тих краях сталася подія, про яку й піде моя розповідь.
Дарвел, судячи з зовнішності, юнаком вирізнявся відмінним здоров’ям; із деяких пір воно похитнулося, одначе зовсім не в результаті впливу якоїсь відомої недуги; він не кашляв і не страждав на сухоти, одначе слабнув щодня; звички його вирізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на втому, але й не заперечував її впливу; тим не менше, сили його зовсім очевидно танули; він став дедалі більш мовчазним, його щораз частіше мучило безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога зростала пропорційно до того, щó я вважав небезпекою, котра йому загрожувала.
По прибутті до Смирни ми збиралися відвідати руїни Ефеса і Сардіса; враховуючи жалюгідний стан друга, я спробував відмовити його од цього наміру – та даремно; Дарвел здавався пригніченим, а в манерах його відчувалася певна понура урочистість; усе це погано узгоджувалося з його нетерпінням вирушити на справу, яку я вважав не більше ніж розважальною прогулянкою, мало підхожою для хворого; проте я більше не противився йому, і за кілька днів ми разом вирушили в дорогу, в супроводі лише одного яничара.
Ми подолали половину шляху до руїн Ефеса, лишивши за спиною більш родючі околиці Смирни, і ступили на ту дику і пустельну стежку через болота й ущелини, яка вела до жалюгідних будівель, що досі туляться до повалених колон храму Діани – стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не так само давні, але зовсім закинуті й розорені мечеті – коли раптова хвороба мого супутника, що стрімко набирала обертів, змусила нас зупинитися на турецькому цвинтарі: лише могильні плити, увінчані зображенням чалми, вказували на те, що колись життя людське мало прихисток у цій глушині.
Єдиний караван-сарай, що ми зустріли, зостався позаду в кількох годинах їзди; у межах досяжності не видно було ні міста, ні хоч би хатини, і сподіватися на ліпше не випадало; тільки «місто мертвих» готове було прихистити мого бідолашного супутника, який, здавалося, невдовзі мав стати останнім із його мешканців.
Я озирнувся по сторонах, виглядаючи місця, де б я міг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну од традиційного краєвиду магометанських кладовищ, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всьому терену; на одному з найбільших, під найрозлогішим деревом, Дарвел розташувався напівлежачи, заледве втримуючись у цьому положенні. Він попросив води.
Я сумнівався, що пощастить знайти джерело, і вже зібрався приречено і неохоче вирушити на пошуки, та хворий велів мені лишитися і, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, котрий стояв поряд і курив незворушно спокійний, мовив: «Сулейман, верба на су» (тобто «принеси води»), – і вельми точно й докладно описав місце: невелику верблюжу криницю в кількохстах ярдів праворуч.
Яничар послухався.
– Звідки ви дізналися? – спитав я Дарвела.
– По нашому розташуванню, – одповів він. – Ви, певно, помітили, що у цих місцях колись мешкали люди, отже, повинні бути й джерела. Крім того, я бував тут раніше.
– Ви бували тут раніше! Як же так сталося, що ви ні разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити у такому місці, де ніхто зайвої хвилини не затримається?
Я не отримав відповіді на це питання.
Тимчасом Сулейман приніс води, залишивши коней біля джерела.
Утамувавши спрагу, Дарвел мовби ожив ненадовго, і я вже сподівався, що друг мій зможе продовжувати їзду або принаймні повернути назад, і заходився вмовляти його.
Дарвел промовчав – здавалося, він збирає сили, аби заговорити. Він почав:
– Тут закінчується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди померти, але маю одне прохання, не вимогу, бо такі будуть мої останні слова. Ви усе виконаєте?
– Усе неодмінно; але сподівайтеся!
– Мені не лишилось ані сподівань, ані бажань, крім тільки одного – збережіть мою смерть у найсуворішій таємниці.
– Сподіваюся, що нагоди для цього не буде, ви одужаєте і…
– Мовчіть! Так суджено. Обіцяйте!
– Обіцяю.
– Присягніться усім, що... – І він промовив клятву великої сили.
– У тому немає потреби, я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені…
– Іншого виходу не існує – ви повинні присягнутися.
Я промовив клятву; це заспокоїло недужого. Він зняв із пальця перстень із печаткою, на котрій було накреслено якісь арабські ієрогліфи, і вручив його мені.
І заговорив знову:
– Дев’ятого дня місяця, рівно опівдні (місяць не має значення, головне дотриматися дня) киньте цей перстень у солоні джерела, що впадають до Елевзинської затоки; наступного дня у той самий час вирушайте до руїн храму Церери і почекайте там годину.
– Навіщо?
– Побачите.
– Ви сказали: дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Я мовив, що саме сьогодні – дев’ятий день місяця; хворий змінився на обличчі й замовк.
Сили його танули з кожною хвилиною; тимчасом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи проковтнути здобич.
Не знаю, що навіяло мені думку прогнати пернатого гостя, проте моя спроба ні до чого не призвела; лелека описав у повітрі кілька кіл і повернувся точно в те саме місце.
Усміхнений Дарвел вказав на птаха і заговорив, – не знаю, чи звертався він до мене чи до самого себе, – та сказав лише одне:
– Усе йде добре!
– Що йде добре? Про що ви?
– Неважливо; нині ввечері ви мусите віддати моє серце землі – на тому самому місці, куди сів птах. Решта вам відомо.
Тоді він дав мені вказівки стосовно того, як ліпше приховати його смерть. Договоривши, він вигукнув:
– Ви бачите птаха?
– Звісно.
– І змію, котра звивається в його дзьобі?
– Поза всяким сумнівом; у цьому немає нічого незвичайного: лелеки живляться зміями. Але дивно, що птах не ковтає здобич.
Дарвел усміхнувся моторошним усміхом і слабко промовив:
– Ще не час!
При цих словах лелека полетів геть.
Я проводив птаха очима, відвернувшись на коротку мить – за цей час я ледве встиг долічити до десяти. Тіло Дарвела раптово ніби поважчало і безсило навалилося на мої плечі. Я обернувся і поглянув йому в обличчя – мій супутник був мертвий!
Мене приголомшило те, що відбулося. Помилки бути не могло – кілька хвилин потому обличчя його почорніло. Я би пояснив таку миттєву переміну дією отрути, якби не знав, що Дарвел не мав змоги скористатися отрутою непомітно від мене.
День відходив на захід, тіло розкладалося на очах, і мені не зоставалося нічого іншого, як лише виконати волю покійного. Працюючи яничарським ятаганом і моєю власною шаблею, ми з Сулейманом вирили неглибоку могилу на тому самому місці, яке вказав нам Дарвел: земля, вже поглинувши якогось магометанина, піддавалася без особливих зусиль.
Ми викопали яму настільки велику, наскільки дозволяв час, засипали сухою землею рештки загадкової істоти, що так недавно померла, а тоді вирізали кілька полосок зеленого дерну там, де землю менше висушило сонце, і поклали їх на могилу.
Між ошелешенням і горем – плакати я не міг...
Переклад Василя Білоцерківського
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Джордж Байрон
Упир
(уривок із роману)
17 червня 1816
Уже деякий час обмірковуючи задум відвідати країни, що досі нечасто привертали увагу мандрівників, 17... року я вирушив у дорогу в супроводі приятеля, котрого позначу іменем Оґастес Дарвел. Він був на кілька років старший за мене, мав значний статок і походив із давнього роду; завдяки непересічному розуму він однаково був далекий від того, аби недооцінювати чи надто покладатися на згадані переваги. Деякі незвичайні подробиці його біографії збудили в мені цікавість, інтерес і навіть певну повагу до цієї людини, котрих не могли пригасити ані дивацтва поведінки, ані приступи тривожного стану, які час від часу повторювалися, – стану, подеколи вельми схожого на божевілля. Я робив лише перші кроки в житті, куди увійшов доволі рано; і дружба ця зав’язалася не так давно; ми навчалися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвела в тамтешніх стінах скінчилося раніше за моє; він був глибоко посвячений у те, що зветься вищим світом, тоді як я ще не скінчив учнівського періоду. В такому проведенні часу я багато чув про його минуле й теперішнє, і хоча в розповідях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні нащо, бачив: він – людина непереcічна, із тих, хто, попри всі зусилля триматися в тіні, незмінно привертають увагу до себе.
Отже, я познайомився з Дарвелом і спробував завоювати його дружбу, що видавалася недосяжною; які б прив’язаності не зароджувалися в його душі раніше, тепер вони мовби вичерпались, а решта зосередились на одному; я не мав достатньо нагод зауважити, наскільки загострені його почуття, бо хоча Дарвел умів їх стримувати, зовсім приховати їх не міг; та одначе він володів здатністю видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть почуття, котре охоплювало його, а вираз обличчя його змінювався настільки стрімко, хоча й незначно, що не варто було й намагатися встановити причини.
Очевидно було, що його поїдає якась невиліковна турбота; але чи вона випливає з марнославства, любові, каяття, горя, із одного з цих чинників або усіх, разом узятих, або просто з меланхолійного темпераменту, який межує з душевним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, що на них посилався поголос, підтвердили б будь-яку з цих причин, але, як я вже згадував, чутки мали такий суперечливий і сумнівний характер, що жоден із фактів не можна було вважати вірогідним. Де є таємниця, там, зазвичай, вбачають якусь злу основу, не знаю, з якого дива; в його випадку перше було наявне, хоча мені було би складно визначити ступінь другого – і, щодо Дарвела, взагалі не бажав вірити у наявність зла.
Мої спроби зав’язати дружбу були зустрінуті доволі холодно; та я був молодий, відступати не звик і з часом завоював, до певної міри, привілей спілкуватися на повсякденні теми і довіряти одне одному повсякденні, побутові турботи, – подібний привілей, породжений і зміцнений схожістю способу життя і частими зустрічами, називається близькістю або дружбою, відповідно до уявлень того, хто використовує означені слова.
Дарвел чимало помандрував світом; до нього я звернувся за відомостями стосовно маршруту моєї наміченої подорожі. Потайки я сподівався, що мені поталанить переконати його поїхати зі мною; надія ця здавалася тим більш обґрунтованою, що я зауважив у другові невиразну турботу; збудження, котре охоплювало його при розмові на дану тему, і його видима байдужість до всього, що його оточувало, підсилювали мої сподівання. Своє бажання спершу я висловив натяком, потім словами; відповідь Дарвела, хоча я почасти очікував її, принесла мені ціле задоволення приємного сюрпризу: він погодився.
Скінчивши усі необхідні приготування, ми вирушили в дорогу.
Відвідавши країни південної Європи, ми спрямували свої стопи на Схід, згідно з наміченим початковим планом; саме в тих краях сталася подія, про яку й піде моя розповідь.
Дарвел, судячи з зовнішності, юнаком вирізнявся відмінним здоров’ям; із деяких пір воно похитнулося, одначе зовсім не в результаті впливу якоїсь відомої недуги; він не кашляв і не страждав на сухоти, одначе слабнув щодня; звички його вирізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на втому, але й не заперечував її впливу; тим не менше, сили його зовсім очевидно танули; він став дедалі більш мовчазним, його щораз частіше мучило безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога зростала пропорційно до того, щó я вважав небезпекою, котра йому загрожувала.
По прибутті до Смирни ми збиралися відвідати руїни Ефеса і Сардіса; враховуючи жалюгідний стан друга, я спробував відмовити його од цього наміру – та даремно; Дарвел здавався пригніченим, а в манерах його відчувалася певна понура урочистість; усе це погано узгоджувалося з його нетерпінням вирушити на справу, яку я вважав не більше ніж розважальною прогулянкою, мало підхожою для хворого; проте я більше не противився йому, і за кілька днів ми разом вирушили в дорогу, в супроводі лише одного яничара.
Ми подолали половину шляху до руїн Ефеса, лишивши за спиною більш родючі околиці Смирни, і ступили на ту дику і пустельну стежку через болота й ущелини, яка вела до жалюгідних будівель, що досі туляться до повалених колон храму Діани – стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не так само давні, але зовсім закинуті й розорені мечеті – коли раптова хвороба мого супутника, що стрімко набирала обертів, змусила нас зупинитися на турецькому цвинтарі: лише могильні плити, увінчані зображенням чалми, вказували на те, що колись життя людське мало прихисток у цій глушині.
Єдиний караван-сарай, що ми зустріли, зостався позаду в кількох годинах їзди; у межах досяжності не видно було ні міста, ні хоч би хатини, і сподіватися на ліпше не випадало; тільки «місто мертвих» готове було прихистити мого бідолашного супутника, який, здавалося, невдовзі мав стати останнім із його мешканців.
Я озирнувся по сторонах, виглядаючи місця, де б я міг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну од традиційного краєвиду магометанських кладовищ, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всьому терену; на одному з найбільших, під найрозлогішим деревом, Дарвел розташувався напівлежачи, заледве втримуючись у цьому положенні. Він попросив води.
Я сумнівався, що пощастить знайти джерело, і вже зібрався приречено і неохоче вирушити на пошуки, та хворий велів мені лишитися і, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, котрий стояв поряд і курив незворушно спокійний, мовив: «Сулейман, верба на су» (тобто «принеси води»), – і вельми точно й докладно описав місце: невелику верблюжу криницю в кількохстах ярдів праворуч.
Яничар послухався.
– Звідки ви дізналися? – спитав я Дарвела.
– По нашому розташуванню, – одповів він. – Ви, певно, помітили, що у цих місцях колись мешкали люди, отже, повинні бути й джерела. Крім того, я бував тут раніше.
– Ви бували тут раніше! Як же так сталося, що ви ні разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити у такому місці, де ніхто зайвої хвилини не затримається?
Я не отримав відповіді на це питання.
Тимчасом Сулейман приніс води, залишивши коней біля джерела.
Утамувавши спрагу, Дарвел мовби ожив ненадовго, і я вже сподівався, що друг мій зможе продовжувати їзду або принаймні повернути назад, і заходився вмовляти його.
Дарвел промовчав – здавалося, він збирає сили, аби заговорити. Він почав:
– Тут закінчується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди померти, але маю одне прохання, не вимогу, бо такі будуть мої останні слова. Ви усе виконаєте?
– Усе неодмінно; але сподівайтеся!
– Мені не лишилось ані сподівань, ані бажань, крім тільки одного – збережіть мою смерть у найсуворішій таємниці.
– Сподіваюся, що нагоди для цього не буде, ви одужаєте і…
– Мовчіть! Так суджено. Обіцяйте!
– Обіцяю.
– Присягніться усім, що... – І він промовив клятву великої сили.
– У тому немає потреби, я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені…
– Іншого виходу не існує – ви повинні присягнутися.
Я промовив клятву; це заспокоїло недужого. Він зняв із пальця перстень із печаткою, на котрій було накреслено якісь арабські ієрогліфи, і вручив його мені.
І заговорив знову:
– Дев’ятого дня місяця, рівно опівдні (місяць не має значення, головне дотриматися дня) киньте цей перстень у солоні джерела, що впадають до Елевзинської затоки; наступного дня у той самий час вирушайте до руїн храму Церери і почекайте там годину.
– Навіщо?
– Побачите.
– Ви сказали: дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Я мовив, що саме сьогодні – дев’ятий день місяця; хворий змінився на обличчі й замовк.
Сили його танули з кожною хвилиною; тимчасом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи проковтнути здобич.
Не знаю, що навіяло мені думку прогнати пернатого гостя, проте моя спроба ні до чого не призвела; лелека описав у повітрі кілька кіл і повернувся точно в те саме місце.
Усміхнений Дарвел вказав на птаха і заговорив, – не знаю, чи звертався він до мене чи до самого себе, – та сказав лише одне:
– Усе йде добре!
– Що йде добре? Про що ви?
– Неважливо; нині ввечері ви мусите віддати моє серце землі – на тому самому місці, куди сів птах. Решта вам відомо.
Тоді він дав мені вказівки стосовно того, як ліпше приховати його смерть. Договоривши, він вигукнув:
– Ви бачите птаха?
– Звісно.
– І змію, котра звивається в його дзьобі?
– Поза всяким сумнівом; у цьому немає нічого незвичайного: лелеки живляться зміями. Але дивно, що птах не ковтає здобич.
Дарвел усміхнувся моторошним усміхом і слабко промовив:
– Ще не час!
При цих словах лелека полетів геть.
Я проводив птаха очима, відвернувшись на коротку мить – за цей час я ледве встиг долічити до десяти. Тіло Дарвела раптово ніби поважчало і безсило навалилося на мої плечі. Я обернувся і поглянув йому в обличчя – мій супутник був мертвий!
Мене приголомшило те, що відбулося. Помилки бути не могло – кілька хвилин потому обличчя його почорніло. Я би пояснив таку миттєву переміну дією отрути, якби не знав, що Дарвел не мав змоги скористатися отрутою непомітно від мене.
День відходив на захід, тіло розкладалося на очах, і мені не зоставалося нічого іншого, як лише виконати волю покійного. Працюючи яничарським ятаганом і моєю власною шаблею, ми з Сулейманом вирили неглибоку могилу на тому самому місці, яке вказав нам Дарвел: земля, вже поглинувши якогось магометанина, піддавалася без особливих зусиль.
Ми викопали яму настільки велику, наскільки дозволяв час, засипали сухою землею рештки загадкової істоти, що так недавно померла, а тоді вирізали кілька полосок зеленого дерну там, де землю менше висушило сонце, і поклали їх на могилу.
Між ошелешенням і горем – плакати я не міг...
Переклад Василя Білоцерківського
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію