ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.VІІІ заключна)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.VІІІ заключна)
Життя текло собі розміреним плином.
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочку, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…
По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвір"я, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…
Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося зі здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч’ його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…
Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти, пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…
… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочку, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…
По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвір"я, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…
Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося зі здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч’ його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…
Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти, пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…
… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію