ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2024.04.28 23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.

Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,

Роксолана Вірлан
2024.04.28 18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,

облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,

Юлія Щербатюк
2024.04.28 18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші

Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє

Козак Дума
2024.04.28 16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –

Євген Федчук
2024.04.28 16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д

Ігор Деркач
2024.04.28 16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.

***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,

Світлана Пирогова
2024.04.28 14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.

І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,

Іван Потьомкін
2024.04.28 08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:

Ілахім Поет
2024.04.28 08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.

Леся Горова
2024.04.28 07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн

Віктор Кучерук
2024.04.28 05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.

Володимир Каразуб
2024.04.27 10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг

Микола Соболь
2024.04.27 09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.

Ілахім Поет
2024.04.27 08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.

Леся Горова
2024.04.27 08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.

Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,

Віктор Кучерук
2024.04.27 05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Геннадій Дегтярьов
2024.03.02

Теді Ем
2023.02.18

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Франко (1856 - 1916) / Критика | Аналітика

 Іван Франко "Сухий пень"
Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


Як зап’яла в сухий пень,

То стояла цілий день.

Нар. приказка.

Один російський гуморист оповідає про ізвозчика, що, наїхавши на розі вулиці на кам’яну тумбу, перевернув свою тарадайку, а потім, ставши над нею і зорієнтувавшися, де він, плюнув з досади і крикнув: «Тридцать лет, а все на эфтом самом месте!»

Отеє слово могло би сказати собі російське правительство, якби воно захотіло зорієнтуватися і поглянути на своє становище супроти українського питання. На шляху того питання стоїть сухий пень — указ 1876 р., не тільки завада в комунікації, але соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома «русскими» народностями. Сим указом, виданим у переддень «освободительної» війни Росії за слов’ян, російське правительство a priori поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбних заходах печать фальші, нещирості, фарисейства. Хто хоче справді давати іншим можність культурного життя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мільйонів людей неперелазним муром від джерела культури, яким є рідна мова. Хто хоче побивати турків чи китайців зверхніх, той повинен поперед усього розігнати турків внутрішніх. Інакше йому грозить те, до чого звичайно веде суперечність між словами і ділами.

А до чого вона веде, се показав найліпше трагічний кінець Олександра II, якого офіціальна російська історіографія назвала Освободителем та якого непідкупна і правосудна історія покладе рядом із Іваном Грізним, що спочатку також був добродієм свого народу. Хто ще знає, що переважить на вазі історії: чи знесення кріпацтва та реформи, доконані Олександром II, чи ті страшні рани, нечувані спустошення в рядах російської інтелігенції, в найкращому цвіті російських націй, якими зазначили себе останні десятиліття його панування. Історія тої новочасної оприччини, зорганізованої під оком сього царя-освободителя, ще не написана і не швидко буде написана; але в її страховища ми вже тепер можемо заглядати з жахом, як у Дантове пекло, і можемо зміркувати, що могло вирости в такім пеклі, які моральні типи мусили складатися в таких обставинах і які незатерті патологічні риси мусило на цілих генераціях полишати виростання в тім пеклі і в його атмосфері.

А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876.

Минали роки, минали правління. Були коронації, були амністії. Вертано з сибірських тундр, увільнювано з каземат різних злочинців, але того, без вини і без потреби засудженого — українського слова, — не згадав, не помилував ніхто протягом отеє вже близько 30 літ, і добре так сталося, бо ті 30 літ дали доказ, що українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам.

Були «віяння» і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876. І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій.

Отсе вже третій чи четвертий рік виходить за границею орган російських конституціоналістів «Освобождение», а його редактор д. Струве аніразу не промовив в обороні українського слова, не запротестував проти указу 1876 р. Не будемо класти йому сього за якусь вину, сконстатуємо лише, що його, ані всю ту громаду, що групується довкола «Освобождения», не болить українська справа, не пече злочин, сповнюваний отсе вже 30 літ на українськім слові. Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім, болів і пік нас, як злочин, сповнюваний на кимось із рідних, близьких, дорогих нам усім.

Прийшла й остання весна — брехлива, фарисейська, оперта на пустім слові і здмухнена одним словом — і знов не піднявся з-посеред російської суспільності ані один смілий і рішучий голос в обороні українського слова, ані один грімкий протест проти соромного указу. Правда, й самі українці потішали себе тим, що, допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації. Чи не було й се самоошукою, як була нею для всієї російської суспільності пам’ятна «весна» з кінця 1904 року?

А слова ініціатора тої весни, князя Святополка Мірського, повинні би дати українцям ліпшу науку. Не тямлю вже, де й до кого, але в самім розгарі весни він сказав: «Фінляндцям будуть дані національні концесії; полякам будуть дані національні концесії, — се потрібно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям нема потреби давати нічого». Українці, на думку кн. Святополка Мірського, се une quantité negligeade, вони не роблять Росії ніякого клопоту, на їх заспокоєння Росії не залежить, вони можуть лишитися ні при чім.

«Тридцать лет и все на эфтом самом месте!» Читайте надрукований далі меморіал колишнього київського губернатора князя Дондукова-Корсакова з р. 1879 чи 1880! Читайте в ньому уступи, присвячені критиці указу 1876 р. На що вже камінь і стовп автократизму, а й той заговорив, і то з чисто державного, утилітарного погляду проти надто варварських консеквенцій указу! Можливо, що його меморіал, призначений для найвищих петербурзьких сфер, і був джерелом тих незначних уступок, які зроблено було українському слову в «додаткових поясненнях» 1880 р. Та все-таки в основнім погляді на українство, на його національний характер і національні права між зацвяхованим бюрократом 1880 р. і ліберальним міністром 1904 р. не бачимо ніякісінької різниці. «Мнение… составлено раз и навсегда бесповоротно», а се «мнение» йде до того, що української мови не слід допускати навіть у сільських школах до ранги викладової мови! Сьогодні варшавські поляки вже приготовлюються до вибору послів на свій національний сойм у Варшаві, укладають листи професорів для свого національного польського університету в Варшаві, а українці потішають себе тим, що з заведенням ліберального режиму в Росії спадуть окови з українського слова і вільно буде друкувати книжки, брошури та газети українською мовою. Про дальші права, про сотворення українського шкільництва, про права української мови в судах, урядах і церкві там навіть теоретично нема розмови, немовби се все розумілося implicite в самім знесенні указу 1876 р. Чи не буде се знов одна з тих фатальних ілюзій, якими така багата історія українського оплаканого відродження?

Для всіх тих, хто любить колисатися в колисці ілюзій, хто надіється, що великі національні концесії спадуть нам самі собою в подолок разом із грушками ліберальних реформ, для всіх тих, що не хочуть у масах російської інтелігенції, хворої на шаблоновість та непоправну абстрактність думання, бачити дуже сильних централізаторських замашок, друкуємо згаданий уже меморіал колишнього київського губернатора про стан української справи при кінці [18]70-х років, пару літ по виданню указу 1876 р. Сей меморіал, знайдений між паперами кн. Дондукова-Корсакова, передав нам у дословній копії д. О. Бородай, якому за се на сьому місці складаємо сердечну подяку. Хоч і який цікавий його зміст, — для нас особливо цікаві його кінцеві слова, гідні справді Щедринового Угрюм-Бурчеєва, що, бачучи ріку, яка пливе туди, де по його плану повинно бути поле, в тупій злості кричить до неї:

— Зачем?


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1905, т. 29, кн. 8, с.85 — 88).

турків внутрішніх – натяк на статтю М.П.Драгоманова «Турки внутренние и внешние» (1876).

Освобождение – російський журнал ліберального напрямку, заснований в 1902 р. у Штутгарті під редакцією П.Б.Струве. Виходив до 1905 р.

д. Струве – Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський революціонер, теоретик марксизму.

Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім – Чернишевський Микола Гаврилович (1828 – 1889) – російський революціонер, письменик. В 1862 р. царський уряд його заарештував, а в 1864 р. засудив на 7 років каторги і довічне заслання. Його звинувачували у написанні революційної прокламації, але доказів цього не було, тому жорстока кара викликала обурення і весь час була прикладом царської сваволі.

князя Святополка Мірського – Святополк-Мірський Петро Дмитрович (1857 – 1914) – російський чиновник. 26 серпня 1904 р. був призначений міністром внутрішніх справ. Розробив план ліберальних реформ (званий «весною»), який був рішуче відкинутий царським урядом. 18 січня 1905 р. він був відставлений з посади і більше ніякої ролі не відігравав.

Дондуков-Корсаков – Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович (1820 – 1893), російський чиновник, в 1869 – 1878 рр. генерал-губернатор Південно-західного краю. Докладніше про його позицію пише сучасний російський історик О.Міллер у книзі ««Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении».

Щедринового Угрюм-Бурчеєва – Угрюм-Бурчеєв – персонаж сатиричного твору М.Є.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста» (1871), який став символом російської бюрократичної сваволі.







      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-08-06 21:36:40
Переглядів сторінки твору 2095
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (4.818 / 5.92)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.604 / 6)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2014.09.27 18:41
Автор у цю хвилину відсутній