Дааааа, Борисе, небайдужа я, аж самій так гостро-чуттєво-лунко – небайдужа……. :)

У ваших віршах перестаєш дихати «на автоматі». Відчуваю третій атом у молекулі кисню – кислувато-холодний дзвін озону такими тоненькими надрізами – «похмілля неба, що зависло в тобі». Затамовую у собі кожен новий ваш твір і не дихаю – до наступного нового. То ж творіть, щоб раптом… :)

Тепер по суті:
«перед тим, як пірнути у неї вперше,
пригадаєш: …» - думаю, що перше все ж пірнання;

«запивав їх перцем» - від перцю більше пече, ніж від горілки :) ;

«бо ж осіниться обрій на денці ока» - бо небо в наступному рядку;

«просіває крізь себе в осінній ранок» - і наголос виправиться, і «ти-тебе» буде менше, та й так зрозуміло кого пересіє доля;

«а взамін – краплю світла твого з-під ребер,
лиш маленький окраєць такий, назовсім», або «з тéбе», «від тéбе» щоб виправити наголос.

По дружньому! Ваша небайдужа (прихильниця) Олена. :)