ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.03
01:37
І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай п
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
2024.05.02
19:57
Було то все за давніх тих часів,
Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли ще старі боги правували.
І люди їх богами визнавали,
І не жаліли величальних слів.
Жилося людям сутужно тоді,
Хоч боги, наче, їм допомагали,
Своїми все ж руками здобували.
А, як бувало, рід не углядів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Галина Фітель (1965) /
Проза
Сторінка, котру не хочеться перегортати
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сторінка, котру не хочеться перегортати
Звичайна неділя 17 липня 2011 року. Сонце шкварить, наче замріялось-захопилось, граючи дужими м"язами-променями. Розімлілі люди прагнуть не хліба і видовищ, а пиття і затінку, і хоч найлінивішого вітерцю. Вийшовши з маршрутки, поспішають до води, до наймилішого зараз Брюховицького озера. А частина з них не біжить з усіма, щоб захопити краще місце під сонцем, тобто подалі від нього. Підходять, вітаються і чекають решту товариства. Це "обрані", себто ті, хто обрали собі побачення з мистецтвом найвищого гатунку. Відгукнулися на запрошення Наталі Криничанки і, перекроївши-перепланувавши справи, зібралися на мистецьку зустріч у Музеї модерну і скульптури Михайла Дзиндри.
Усіх, і авторів сайту, і просто небайдужих, у цей день об"єднала любов до Слова, до його втілення у поезії, у музиці, у скульптурі. І ці втілення були якось так магічно поєднані між собою, наче триєдине уособлення Прекрасного. Бо якщо архітектура – це застигла музика, то скульптура Михайла Дзиндри – це застигла поезія.
У цьому мали можливість пересвідчитися усі, сидячи тісним колом серед творінь, котрі наче розступилися, зробивши місце для своїх посестер, пісень і віршів. Натхненно чарувала звуками гітара Наталки, а на зміну мінорним ноткам приходило веселе і жартівливе пародійне слово Івана Гентоша, знаного нашого і незрівнянного Тюльпанного. І навіть улюбленець усіх, чудовий песик Вулфік, підходив, щиро заглядаючи в очі, з пошанівком лизав руку, поки гладили його мудру голову, і рушав до наступного гостя, а потім блаженно розлігля всередині кола і зачаровано слухав, посмикуючи вухами.
Наталя відкрила невтаємниченим, що серед скульптур є одна особлива, проходячи крізь яку, загадуєш бажання, і воно обов"язково збувається. Не було нікого, хто не захотів би скористатися магією Майстра; хто вголос, як Іван, хто пошепки, хто подумки, як Наталя і я, довіряли свою мрію душі митця, частинка котрої, здавалося, в цю мить перебувала серед нас. А довірившись, поверталися до кола, де направду розсипались перли: і серйозні оригінали, і веселі пародії, і чаруючі звуки. А серця розквітали, проживаючи малесеньке життя-казку одного літнього дня.
Закінчилася чергова екскурсія, і гостинна господиня, пані Софія, запросила усіх до столу, на свій неперевершений пиріг з чорницями. А на столі стояла лампа, привезена з далекої Америки, котра здалася мені лампою Алладіна. Непомітно для інших я потерла її рукою, загадавши знову своє заповітне бажання, і тихенько шепнула джинові, котрий, я знаю точно, вийшов з лампи і став збоку, що дуже хочу, аби воно збулося, ну вже коли вдасться, я не наполягаю на невідкладності. А поки усі насолоджувалися чудовим пирогом з духмяним липовим чаєм і неймовірно смачною кавою, намеленою "на щастя" Наталею, пані Софія дарувала присутнім своє слово, читаючи сторінку за сторінкою зі своєї нової книжки. Як мама діткам, згадалося…
А потім настала черга вже нашої екскурсії. Пані Софія підводила нас від роботи до роботи, розповідаючи історію створення, пояснюючи, з якого матеріалу їх виготовлено, називаючи кожну. Понад вісімсот експонатів, і у кожного своя особлива історія, своя аура, своя маленька душа. Так-так, вони живі, от тільки що не рухаються. Їх очі дивляться на нас, зазирають нам, здавалося, до найглибших, найпотаємніших закутків серця, зрушуючи там щось особливе, неповторне, що досі чекало на поштовх. У кожної людини є така струна, котра чекає, коли ж її зачеплять, щоб умить озватися неймовірною мелодією. І чи одна вона, отака струна... Наші струни було зачеплено того дня не раз. Особливо вразила мене "Людина Чорнобиля", робота, створена задовго до страшної катастрофи, у далекому 1972 році. Майстер знав, якимось дивним чуттям відчував, що чекає людство, засліплене жадобою комфорту і вигоди. Мабуть, обрані Талантом таки мають особливий дар передчуття, що б там не казали прагматики і скептики. А пан Михайло Дзиндра до кінця літ залишався романтиком, залюбленим в життя і в Україну. Недарма ж бо його скульптури мають такі романтичні назви. Щоправда, пані Софія наголошувала, що дивлячись на скульптуру, кожен може побачити у ній щось своє, співгармонійне з його особистими фантазіями. Так, мені ще на початку читань одна скульптура видалася добрим демоном, так пильно він вдивлявся в наше коло, а направду то був "Дяк", а "Переляканий солдат", котрого знимкують чи не усі відвідувачі музею, став для мене особисто закоханим Дон-Кіхотом, котрий боїться не встигнути до своєї Дульсинеї.
На прощання пані Софія гостинно дозволила проводити виїзні творчі засідання "Поетичних майстерень" у приміщенні павільйону. І скільки б авторів не прийшло читати свої твори, скільки слухачів би не зібралося, компанію їм радо складуть вісімсот вісім вдячних господарів. А вони вміють не тільки мовчки слухати, вони вміють по-особливому, в тільки їм властивій манері, плескати. І вони запрошували в гості, бо деколи їм стає сумно, особливо, як надворі ллє дощ і його каплі так і норовлять пролізти без квитка через дірки в неполагодженому даху, на котрий у держави ніяк не знайдеться коштів. Тож завітайте в це направду незвичайне місце, сходіть за порцією натхнення, чи й оберіть собі музу, чи муза. Там їх ще багато залишилося, готових надихати вас на найкращі ваші творіння.
22.07.2011
P.S. Щось не змогла визначитися, що котрого типів публікацій віднести цей текст, хотілося б до репортажів, та такого не передбачено. Тож поки що тут.
Усіх, і авторів сайту, і просто небайдужих, у цей день об"єднала любов до Слова, до його втілення у поезії, у музиці, у скульптурі. І ці втілення були якось так магічно поєднані між собою, наче триєдине уособлення Прекрасного. Бо якщо архітектура – це застигла музика, то скульптура Михайла Дзиндри – це застигла поезія.
У цьому мали можливість пересвідчитися усі, сидячи тісним колом серед творінь, котрі наче розступилися, зробивши місце для своїх посестер, пісень і віршів. Натхненно чарувала звуками гітара Наталки, а на зміну мінорним ноткам приходило веселе і жартівливе пародійне слово Івана Гентоша, знаного нашого і незрівнянного Тюльпанного. І навіть улюбленець усіх, чудовий песик Вулфік, підходив, щиро заглядаючи в очі, з пошанівком лизав руку, поки гладили його мудру голову, і рушав до наступного гостя, а потім блаженно розлігля всередині кола і зачаровано слухав, посмикуючи вухами.
Наталя відкрила невтаємниченим, що серед скульптур є одна особлива, проходячи крізь яку, загадуєш бажання, і воно обов"язково збувається. Не було нікого, хто не захотів би скористатися магією Майстра; хто вголос, як Іван, хто пошепки, хто подумки, як Наталя і я, довіряли свою мрію душі митця, частинка котрої, здавалося, в цю мить перебувала серед нас. А довірившись, поверталися до кола, де направду розсипались перли: і серйозні оригінали, і веселі пародії, і чаруючі звуки. А серця розквітали, проживаючи малесеньке життя-казку одного літнього дня.
Закінчилася чергова екскурсія, і гостинна господиня, пані Софія, запросила усіх до столу, на свій неперевершений пиріг з чорницями. А на столі стояла лампа, привезена з далекої Америки, котра здалася мені лампою Алладіна. Непомітно для інших я потерла її рукою, загадавши знову своє заповітне бажання, і тихенько шепнула джинові, котрий, я знаю точно, вийшов з лампи і став збоку, що дуже хочу, аби воно збулося, ну вже коли вдасться, я не наполягаю на невідкладності. А поки усі насолоджувалися чудовим пирогом з духмяним липовим чаєм і неймовірно смачною кавою, намеленою "на щастя" Наталею, пані Софія дарувала присутнім своє слово, читаючи сторінку за сторінкою зі своєї нової книжки. Як мама діткам, згадалося…
А потім настала черга вже нашої екскурсії. Пані Софія підводила нас від роботи до роботи, розповідаючи історію створення, пояснюючи, з якого матеріалу їх виготовлено, називаючи кожну. Понад вісімсот експонатів, і у кожного своя особлива історія, своя аура, своя маленька душа. Так-так, вони живі, от тільки що не рухаються. Їх очі дивляться на нас, зазирають нам, здавалося, до найглибших, найпотаємніших закутків серця, зрушуючи там щось особливе, неповторне, що досі чекало на поштовх. У кожної людини є така струна, котра чекає, коли ж її зачеплять, щоб умить озватися неймовірною мелодією. І чи одна вона, отака струна... Наші струни було зачеплено того дня не раз. Особливо вразила мене "Людина Чорнобиля", робота, створена задовго до страшної катастрофи, у далекому 1972 році. Майстер знав, якимось дивним чуттям відчував, що чекає людство, засліплене жадобою комфорту і вигоди. Мабуть, обрані Талантом таки мають особливий дар передчуття, що б там не казали прагматики і скептики. А пан Михайло Дзиндра до кінця літ залишався романтиком, залюбленим в життя і в Україну. Недарма ж бо його скульптури мають такі романтичні назви. Щоправда, пані Софія наголошувала, що дивлячись на скульптуру, кожен може побачити у ній щось своє, співгармонійне з його особистими фантазіями. Так, мені ще на початку читань одна скульптура видалася добрим демоном, так пильно він вдивлявся в наше коло, а направду то був "Дяк", а "Переляканий солдат", котрого знимкують чи не усі відвідувачі музею, став для мене особисто закоханим Дон-Кіхотом, котрий боїться не встигнути до своєї Дульсинеї.
На прощання пані Софія гостинно дозволила проводити виїзні творчі засідання "Поетичних майстерень" у приміщенні павільйону. І скільки б авторів не прийшло читати свої твори, скільки слухачів би не зібралося, компанію їм радо складуть вісімсот вісім вдячних господарів. А вони вміють не тільки мовчки слухати, вони вміють по-особливому, в тільки їм властивій манері, плескати. І вони запрошували в гості, бо деколи їм стає сумно, особливо, як надворі ллє дощ і його каплі так і норовлять пролізти без квитка через дірки в неполагодженому даху, на котрий у держави ніяк не знайдеться коштів. Тож завітайте в це направду незвичайне місце, сходіть за порцією натхнення, чи й оберіть собі музу, чи муза. Там їх ще багато залишилося, готових надихати вас на найкращі ваші творіння.
22.07.2011
P.S. Щось не змогла визначитися, що котрого типів публікацій віднести цей текст, хотілося б до репортажів, та такого не передбачено. Тож поки що тут.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію