ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Роса (1964) /
Проза
Сірість
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сірість
Ну от, знову дощ. Мілкий такий, марудний. Небо сіре, наче з нього колір вилиняв. Дрібнесенькі холодні краплі, буцім крізь сито просіяні, набридливо шурхотять по обважнілому листю та байдужих калюжах. Сизоокий сум на м’якесеньких пухнастих лапках вкрадливо пробирається в думки і повільно огортає душу, наче сивий вранішній туман річку, намагаючись просочитися всередину, заполонити її собою. Сірість… Скільки ж бо її у цьому світі! І скільки у неї облич… Ось і зараз схилила вона над осінньою землею розумне лице своє та й шелестить разом з краплями: «Спати, спати…» І сум від цього такий спокійний, врівноважений, погладжує душу оксамитовими подушечками лапок своїх, та й шепоче: «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…» І здається – варто закрити очі, як одразу полинеш у зручну сіру тишу, з котрої потім звільнять тебе, наче землю з-під снігу, лагідне весняне проміння і теплий, легенький вітерець... Але то так тільки здається, бо людина ж не трава. Довіришся, впустиш собі у душу цей м’якенький попелястий сум – і одразу ж познайомишся з іншим обличчям сірості: блимне воно в очі тобі хижим поглядом, та й випустить гострі пазурі, аби вчепитися в твої думки мертвою хваткою, і ой як тяжко буде тоді звільнитися…
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію