ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Починок (1990) /
Рецензії
"38 віршів про нью-йорк і дещо інше" Василя Махна
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"38 віршів про нью-йорк і дещо інше" Василя Махна
Коли заглиблююся у тексти Василя Махна, кожного разу знаходжу в них щось свіже, незамулене часом. Не знаю, можливо це просто гордість за чоловіка, який народився у родинному селі мого батька… але це правда. Тому сьогодні хочу вас познайомити із збіркою В.Махна «38 віршів про нью-йорк і дещо інше». Поезія цього періоду наскрізь пройнята патріотичними віяннями, тугою за Батьківщиною. Тут знаходимо біль-спогад як спомин у авторській візії.
У вірші «український поет…» відчувається біль митця, розчарування у житті. Піднімається питання поета як творця, простої людини. Постає проблема забуття, відчуження. Знову автор обурюється, адже «український поет/ мусить писати римовані вірші…». У цих словах відчувається протест автора щодо встановлених норм, зокрема їхнього виконання. Метафорично своє протистояння виявляє у непокорі «хвороби з підозрою на алкоголізм», порівнюючи її із черепашою ношею. У розпачі говорить про те, що від такої залежності страждав Шевченко, Рембо, Верлен та ін., не випадково пишучи їхні прізвища з малої літери. Тут В.Махно хоче показати їхню безпорадність перед світом. І зрештою доходить висновку, що йому залишається лише «чорна кров комп’ютера –/ і…наркотична залежність: записувати слова…». Тут вдається до блискучого прийому парономазії: «коли морфологія схожа до морфію». Називає автор усе це мистецтвом одноразових шприців.
«La Mama» - американський театр як прообраз українського. В.Махно називає її «бродвейською шльондрою», «мачухою режисерів», «повією». Каже, що театр перетворює нас на гучні бурятські бубни, «які розмовляють тільки російською». Зрозуміло, що автор тут хоче показати занепад театру як духовного осередку, адже «свіжопофарбовані стіни та рипучі/ дерев’яні сходи/ кажуть більше» ніж актори. Автор порівнює їх з лебедями, що «пливуть із розсіяного світлого пилу/ кінопроєктора». Занедбане ставлення до мистецтва полягає у тому, що невідомо чи «актори/ яких позашивали у білі кокони…випурхнуть метеликами», і не знати чи буде звучати мистецтво на повен голос. «Ля Маму» порівнює із молодою вовчицею «з червоними сосками», яка кожного дня пригортає театралів до себе, вона як прообраз музи для театрального мистецтва. Твердить, що театрали п’ють її вовче молоко і не розуміють «того що вони і є тими вовченятами/ яких ти зачала/ після третього дзвінка». Тобто В.Махно пояснює єдність між театром, його музою, яка втілена у гру актора, та реципієнта-театрала, що сприймає дійство.
Ми бачимо, що автор у своїй збірці часто звертається до своїх попередників. Зокрема така тенденція спостерігається і у вірші «Про Аполінера». Тут підіймається проблема сучасних військових частин, в яких в музиці «лейтенант забуває накази –він марить:/ заквітне мигдаль/ і солдати – мов сніг – розбрелись по селі/ за портвейном». Адже лейтенант це «поранений в голову аполінер». Від сильного похмілля настає смерть, бо не буде кому дати «сік з квасної капусти» та «ангел смерті…прочинює двері…». А солдати тим часом «запивають вином – сум – і сюр –/реалізм…». І знову поет хоче вдатися до парадоксальності і за допомогою парономазії підкреслює ницість та низькість сучасних військових.
У вірші «Прощання із зимою на березі Атлантики» відчувається біль поета, його душевна самотність переповнює будь-які інші почування. Тут поет вдається до важливого для себе порівняння, адже «згадувати про зиму – се витрясати з кишені/ залишки риби для чайок». Але разом із таким прекрасним порівнянням поруч іде проза життя, бо «сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’яний/ шукаючи кут – /тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник…». Відчувається повна дизгармонія із світом. Але ліричний герой все ж таки сподівається на щось світле і «ще інколи сам залишає для себе оті плавники/ склавши мозаїку часу на теплій долоні руки…».
Звичайно зрозуміло, що Америка – це величезна країна з великими можливостями, але поет робить висновок, що «вічності тут не бракує але бракує грошей». Вир міста затягує і зникають романтичні віяння, бо «знову авт вулканічна ріка/ несе тебе в лабіринти вигнання і самоти/ і наче хвилі Атлантики летять електронні/ листи». Адже лише таким чином можна почути голос Батьківщини та своїх рідних.
2008р
У вірші «український поет…» відчувається біль митця, розчарування у житті. Піднімається питання поета як творця, простої людини. Постає проблема забуття, відчуження. Знову автор обурюється, адже «український поет/ мусить писати римовані вірші…». У цих словах відчувається протест автора щодо встановлених норм, зокрема їхнього виконання. Метафорично своє протистояння виявляє у непокорі «хвороби з підозрою на алкоголізм», порівнюючи її із черепашою ношею. У розпачі говорить про те, що від такої залежності страждав Шевченко, Рембо, Верлен та ін., не випадково пишучи їхні прізвища з малої літери. Тут В.Махно хоче показати їхню безпорадність перед світом. І зрештою доходить висновку, що йому залишається лише «чорна кров комп’ютера –/ і…наркотична залежність: записувати слова…». Тут вдається до блискучого прийому парономазії: «коли морфологія схожа до морфію». Називає автор усе це мистецтвом одноразових шприців.
«La Mama» - американський театр як прообраз українського. В.Махно називає її «бродвейською шльондрою», «мачухою режисерів», «повією». Каже, що театр перетворює нас на гучні бурятські бубни, «які розмовляють тільки російською». Зрозуміло, що автор тут хоче показати занепад театру як духовного осередку, адже «свіжопофарбовані стіни та рипучі/ дерев’яні сходи/ кажуть більше» ніж актори. Автор порівнює їх з лебедями, що «пливуть із розсіяного світлого пилу/ кінопроєктора». Занедбане ставлення до мистецтва полягає у тому, що невідомо чи «актори/ яких позашивали у білі кокони…випурхнуть метеликами», і не знати чи буде звучати мистецтво на повен голос. «Ля Маму» порівнює із молодою вовчицею «з червоними сосками», яка кожного дня пригортає театралів до себе, вона як прообраз музи для театрального мистецтва. Твердить, що театрали п’ють її вовче молоко і не розуміють «того що вони і є тими вовченятами/ яких ти зачала/ після третього дзвінка». Тобто В.Махно пояснює єдність між театром, його музою, яка втілена у гру актора, та реципієнта-театрала, що сприймає дійство.
Ми бачимо, що автор у своїй збірці часто звертається до своїх попередників. Зокрема така тенденція спостерігається і у вірші «Про Аполінера». Тут підіймається проблема сучасних військових частин, в яких в музиці «лейтенант забуває накази –він марить:/ заквітне мигдаль/ і солдати – мов сніг – розбрелись по селі/ за портвейном». Адже лейтенант це «поранений в голову аполінер». Від сильного похмілля настає смерть, бо не буде кому дати «сік з квасної капусти» та «ангел смерті…прочинює двері…». А солдати тим часом «запивають вином – сум – і сюр –/реалізм…». І знову поет хоче вдатися до парадоксальності і за допомогою парономазії підкреслює ницість та низькість сучасних військових.
У вірші «Прощання із зимою на березі Атлантики» відчувається біль поета, його душевна самотність переповнює будь-які інші почування. Тут поет вдається до важливого для себе порівняння, адже «згадувати про зиму – се витрясати з кишені/ залишки риби для чайок». Але разом із таким прекрасним порівнянням поруч іде проза життя, бо «сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’яний/ шукаючи кут – /тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник…». Відчувається повна дизгармонія із світом. Але ліричний герой все ж таки сподівається на щось світле і «ще інколи сам залишає для себе оті плавники/ склавши мозаїку часу на теплій долоні руки…».
Звичайно зрозуміло, що Америка – це величезна країна з великими можливостями, але поет робить висновок, що «вічності тут не бракує але бракує грошей». Вир міста затягує і зникають романтичні віяння, бо «знову авт вулканічна ріка/ несе тебе в лабіринти вигнання і самоти/ і наче хвилі Атлантики летять електронні/ листи». Адже лише таким чином можна почути голос Батьківщини та своїх рідних.
2008р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію